Необхідність і суть державного регулювання ринкової економіки

Потреба у перегляді позицій класичної економічної теорії з точки зору ролі держави у ринковій економіці повною мірою виявилася після економічної кризи 1929—1933 pp. Вона показала, що економіка навіть найбагатших країн неспроможна задовольнити деякі важливі суспільні потреби. Через масові банкрутства банків значна частина людей втратила свої заощадження, а отже, й засоби для існування. Масово розорялися фермери, бо низькі ціни не дозволяли їм компенсувати витрати виробництва. Значне падіння обсягів виробництва зумовило масове безробіття. Різко знизився життєвий рівень переважної більшості членів суспільства. Практика наочно показала, що ринковий механізм саморегулювання економіки виявився неспроможним забезпечити нормальне її функціонування. Виникла нагальна потреба втручання держави в економічне життя суспільства, регулювання нею ринкових процесів. А це поставило перед економічною наукою завдання обґрунтувати нову її роль за тих умов, що склалися після «великої депресії».

Які ж конкретно причини зумовили зміну ролі держави в економіці, а саме відмову від позиції «нічного сторожа» і перехід до активного регулювання економіки. Більшість економістів ці причини пов'язують з так званими ринковими невдачами, або фіаско ринку. Розглянемо їх.

Одна з перших таких ринкових невдач — неефективність конкуренції, тобто неспроможність ринкового механізму саморегулювання забезпечити вільну конкуренцію і обмежити владу монополій. Щоб ринкова економіка саморегулювалась, або, як зазначав А. Сміт, щоб працювала «невидима рука», повинна існувати конкуренція. Однак практика показала, що у процесі функціонування вона породжує свою протилежність, або антипод, — монополію. Конкуренція усуває з ринку неефективних виробників, що призводить до зменшення їх кількості. Водночас збільшуються розміри тих підприємств, що виграють конкурентну боротьбу, — йде процес концентрації виробництва. Утворюються підприємства-гіганти, що за своєю потужністю перевищують можливості багатьох дрібних підприємств. Такі підприємства, зосереджуючи все більший обсяг виробництва продукції, починають диктувати на ринку свої умови, впливаючи на ринкову кон'юнктуру, насамперед на рівень цін. У результаті створюється ситуація, за якої конкуренція стає неефективною, що призводить до збоїв у механізмі саморегулювання ринкової економіки.

Через усі ці причини на початку XX ст. на зміну вільній конкуренції почали приходити монополії. У міру монополізації виробництва здатність механізму саморегулювання ефективно розподіляти ресурси значно знизилася, бо виробники товарів і постачальники все менше зважали на волю споживачів, покупців, а принцип «невидимої руки» почав втрачати свою силу, бо монополії досягали своїх інтересів шляхом маніпулювання цінами і нехтування інтересами споживачів. На ринку починають домінувати великі виробники, що ставить під загрозу ринкову рівновагу, робить ринки не релевантними, тобто такими, де відсутня дійова конкуренція. Концентрація влади в руках великих виробників дає їм можливість пригнічувати конкурентів. Ця тенденція посилюється за рахунок зловживань ними свободою укладення договорів, формування різного роду монопольних об'єднань для усунення конкурентів. Панівні позиції в економіці захоплюють картелі, синдикати та трести. За таких умов підтримання ринкової рівноваги, забезпечення нормального функціонування економіки без регулюючого впливу держави стало практично неможливим. Держава стала тією силою, яка певною мірою стримувала руйнівний вплив монополій на ринок.

Друга ринкова невдача — нездатність ринку забезпечити задоволення так званих суспільних благ, або товарів колективного споживання. Ринковий механізм орієнтує на задоволення індивідуальних запитів, тобто на виробництво приватних благ, які, будучи спожиті однією особою, не можуть одночасно бути спожитими іншими особами. Такі товари мають властивості, які економісти називають властивістю суперництва. Однак є блага, що цієї властивості не мають. Це блага, які не можуть бути надані одній особі так, щоб не надати їх у розпорядження усіх інших осіб, які бажають їх отримати. Крім того є блага, що, будучи наданими одній особі, без додаткових витрат можуть бути використані іншими особами. Такі товари називаються суспільними благами, або благами колективного споживання. Вони характеризуються відсутністю суперництва, коли благо може споживатися однією особою без обмеження споживання іншими (приклад — користування освітленням вулиць) або коли споживачі не можуть бути виключені зі сфери споживання через те, що фінансують на виготовлення чи утримання блага (приклад — національна оборона).

Такі властивості суспільних благ зумовлюють два наслідки.

По-перше, за відсутності суперництва при споживанні немає підстав брати плату за отримання блага, бо користування ним не вимагає витрати додаткових суспільних ресурсів.

По-друге, виробництво суспільних благ вимагає певних витрат, що зумовлює необхідність їх покриття, без чого зникає мотив виробництва таких благ. Відсутність можливості виключення означає, що нікого зі споживачів неможливо переконати у необхідності заплатити за це суспільне благо, тобто неможливо визначити право власності та забезпечити його визнання. Жоден споживач з економічно раціональною поведінкою не буде платити за благо, яке неможливо виключити зі сфери споживання. За такої ситуації жоден приватний виробник не буде виробляти суспільні блага, оскільки ніхто не буде компенсувати йому витрати. Ринок або взагалі не пропонуватиме таких благ, або пропонуватиме їх у невеликій кількості, що призведе до неможливості задоволення потреби у них. Щоб цього не трапилося, держава або здійснює виробництво суспільних благ за рахунок своїх ресурсів, або замовляє виготовлення їх приватним виробникам. В обох випадках держава здійснює економічну діяльність, виступає її суб'єктом, усуваючи ринкову невдачу.

Третьою ринковою невдачею, що зумовлює державне регулювання ринкової економіки, є так звані зовнішні ефекти, або екстерналії. Ринковий механізм ефективно функціонує тоді, коли ціна товару дорівнює суспільним витратам на його виробництво, а цінність для покупця співпадає з корисністю товару для суспільства. Але не завжди витрати виробництва і вигоди споживання знаходять повне відображення у ринкових цінах. Нерідко виникають ситуації, коли дії виробників та споживачів впливають на третіх осіб, тобто тих, хто не є учасниками угоди. Розглянемо такий приклад. Хімічна фірма, виробляючи продукцію, скидає відходи у озеро. Визначаючи ціну, вона бере до уваги лише витрати, необхідні для виробництва. Але вони будуть заниженими, бо не враховують негативного впливу скидання відходів у водойму. Адже стан води погіршується, що спричинює витрати користувачів цієї води на п очищення. Користувачі води і є тими третіми особами, які несуть збитки, бо фактично фірма переклала на них частину своїх витрат з виробництва товарів. Виникає так званий зовнішній ефект. Якби фірма здійснила витрати на очищення брудних стоків, вона мала б їх урахувати при визначенні ціни, тобто підвищити її. Заниження ціни за рахунок зовнішніх ефектів створює неправильну інформацію про використання ресурсів. Оскільки виробники не несуть витрат із захисту від породжуваних ними зовнішніх ефектів, вони надміру будуть займатися такими видами діяльності, а отже ресурси будуть використовуватися неефективно. Ринок усунути цю неефективність нездатний.

Отже, зовнішні ефекти — це прямі наслідки економічної діяльності певних суб'єктів, які не враховуються їх винуватцями і не передбачають жодних прав третіх осіб на компенсацію. Вони є по суті дефектами у системі прав власності, притаманних економіці. За такої ситуації ринок втрачає можливість оптимального розміщення ресурсів, бо вплив зовнішніх факторів на третіх осіб не входить у приватні розрахунки витрат виробника і вигод споживача. Усунути зовнішні ефекти можна лише за допомогою такої сили, якою є держава.

Потреба втручання держави в економічну діяльність зумовлена також існуванням так званих неповних ринків, Це ринки, на яких не забезпечується наявність певного товару чи послуги навіть за умови, коли ціна пропозиції нижча за ту, яку можуть сплатити споживачі. Найчастіше такі ринки існують у сферах страхування та кредитування. Приватні ринки часто не пропонують страхування від багатьох видів ризику, з якими доводиться мати справу індивідам. Прикладами можуть бути ризики вкладників коштів у банку, які при його банкрутстві втрачають свої кошти. Тому держава бере на себе цей вид страхування. Банки сплачують державному страховику певні внески, за рахунок яких і здійснюється страхування вкладів фізичних осіб у банку.

Неповні ринки характерні і для сфери кредитування. У цій сфері є ринки, де попит на позики або зовсім не задовольняється, або задовольняється не повністю. Одним з таких ринків є ринок позик студентам для навчання. Приватні банки такі позики або не надають, або надають рідко і на невигідних для позичальників умовах. Щоб задовольнити попит на позики для навчання, держава створює спеціальні програми. В Україні кілька років тому також була створена така програма. На жаль, повністю задовольнити попит на позики для отримання вищої освіти в Україні ще неможливо.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки зумовлена й тим, що механізм її саморегулювання не може забезпечити повну зайнятість і стабільний рівень цін. Функціонування ринкової економіки показало, що її розвиток здійснюється циклічно, тобто періоди зростання виробництва продукції чергуються з періодами спаду. Періодично ринкове господарство переживає економічні кризи, що супроводжуються такими явищами, як банкрутство, безробіття, загальний спад виробництва. Руйнівний вплив криз на економіку та соціальне життя суспільства значно зріс за умов посилення концентрації виробництва та монополізму. Економічні кризи показали, що насправді не існує передбачуваної класиками у механізмі саморегулювання автоматичної тенденції до повної зайнятості. Тому, на думку Кейнса і його послідовників, необхідна діяльність держави, спрямована на максимально можливе стримування коливань економічної активності, а отже й підтримання зайнятості на якомога вищому рівні. Потреба у такому регулюванні зумовлена також тим, що ринкова економіка не забезпечує автоматичного підтримання стабільності цін, що виражається у такому явищі, як інфляція.

Зміна ролі держави в економіці за умов високого рівня концентрації та монополізації виробництва зумовлена і тим, що ринковий механізм не в змозі забезпечити розв'язання таких соціальних проблем, як бідність, житло та охорона здоров'я. Практика ринкової економіки навіть найбагатших країн світу свідчить, що однією з найважливіших проблем суспільства з ринковою економікою є проблема бідності. Значна частина населення навіть найбагатших країн потерпає від бідності. І не тому, що бідні — це люди, які не можуть працювати. Ринкова економіка функціонує таким чином, що породжує і поглиблює диференціацію доходів її суб'єктів. Тому навіть серед тих, хто займається економічною діяльністю, створюються прошарки людей, доходи яких не дають змоги задовольнити найсуттєвіші життєві потреби. Крім того, не всі здатні до економічної діяльності, а, отже, й не отримують доходів від неї. Тому без втручання держави у сферу розподілу і перерозподілу доходів неможливо забезпечити задоволення навіть найелементарніших потреб такої категорії людей.

Ринкові відносини не можуть забезпечити й розв'язання таких соціальних проблем, як забезпечення житлом і охорона здоров'я. Кількість бездомних людей, як свідчить статистика, зростає навіть у найбагатших країнах. Така сама ситуація із забезпеченням медичними послугами. Той, хто не має коштів для оплати таких послуг, по суті позбавлений можливості підтримання свого здоров'я. Оскільки з розвитком суспільства ці проблеми загострюються, держава вимушена брати на себе функцію якщо не розв'язання проблем — що неможливо, то вживання заходів зі зниження їх гостроти. Причому виконувати цю функцію держава повинна незалежно від наявності фіаско ринку, навіть тоді, коли ринок є релевантним, тобто ефективно використовує наявні ресурси.

Отже, функціонування ринкової економіки показує, що на певному етапі її розвитку виникають обставини, що зумовлюють діяльність держави з регулювання економіки. Це, з одного боку, ринкові невдачі, що призводять до неефективного використання ресурсів, а з іншого — соціально небажаний розподіл доходів, що породжує соціальні суперечності, бодай часткове розв'язання яких без втручання держави неможливе.

Державне регулювання економіки — це форма цілеспрямованого впливу держави на діяльність господарюючих суб'єктів та кон'юнктуру ринку з метою забезпечення нормальних умов для функціонування ринкового механізму, розв'язання екологічних та соціальних проблем. Практика державного регулювання ринкової економіки виробила його критерії та межі.

Важливим критерієм регулювання ринкової економіки є забезпечення свободи і вигоди обміну як для покупця та продавця, так і для третіх осіб. Цей принцип насамперед стосується регулювання зовнішніх ефектів, або екстерналій. Так, власники нафтопереробних заводів і власники бензозаправних станцій завжди домовляться між собою як покупці і продавці. Але держава повинна встановити такі норми, щоб не постраждала екологія, тобто треті особи, пов'язані з користуванням довкіллям.

Другим критерієм організації регулюючого ринку є повна інформація про усі товари, їх якість та ціни, що потрібна покупцеві для вільного вибору товару. Потрібна вона і виробнику, бо дозволяє орієнтуватися при виборі напрямів своєї діяльності.

Третім критерієм державного регулювання є поєднання ринку і справедливості. Ринкові відносини формально створюють усім членам суспільства рівні можливості. Однак, оскільки люди за своїми здібностями нерівні, то перевагу одержують здатні працювати і витримувати жорсткі умови конкуренції. Тому регулююча роль держави повинна виражатись у захисті тих, хто з об'єктивних причин не може забезпечити свої потреби самостійно, та у створенні сприятливих умов для тих, хто може це робити. У цьому й виявляється принцип поєднання ринку і справедливості.

Регулююча роль держави у ринковій економіці практично визнається усіма школами сучасної економічної теорії. Однак щодо меж регулювання одностайності немає. Молена виділити два підходи: кейнсіанський і неоліберальний. За кейнсіанським підходом ринковий механізм не в змозі забезпечити стабільність економічного розвитку через те, що попит відстає від пропозиції, оскільки переважає так звана схильність до збереження, що призводить до скорочення споживання, а отже, й надвиробництва. Тому держава повинна здійснювати акції, спрямовані на збільшення платоспроможного попиту, і цим стимулювати зростання виробництва. Неоліберальний підхід полягає в тому, що втручання держави в економіку має бути обмеженим і лише в тих сферах, де ринковий механізм нездатний до саморегулювання. Такою сферою є, насамперед, грошово-кредитна. Всі інші сфери ефективніше будуть саморегулюватися без втручання держави.