Теоретичний аналіз проблеми

Приклад оформлення науково-дослідного проекту

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Факультет педагогіки і психології

Кафедра психології і педагогіки

Науково-дослідний проект

з курсу «Експериментальна психологія» на тему:

ВПЛИВ ПРОСЛУХОВУВАННЯ БІНАУРАЛЬНИХ ТА

ІЗОКРОНІЧНИХ ЗВУКІВ НА РІВЕНЬ ПЕРЕЖИВАННЯ ТРАНСУ В ПРОЦЕСІ НЕМЕДИЧНОЇ ГІПНОТЕРАПІЇ»

Виконав студент 35 прпс групи

спеціальності «Практична психологія»

Кучеренко Єгор Валерійович

 

КИЇВ 2015

Актуальність теми дослідження

У практиці сучасного психолога його методологія все більше спрямовується на інтеграцію з такими методами, якими він не володіє. Тобто практичний психолог постійно прагне до засвоєння досвіду тих колег, в роботі яких він бачить більшу результативність та ефективність. Іноді він включає нові методи в свою психологічну діяльність, просто перевіряючи їх дієвість в межах провідної технології, або ж застосовує лише окремі прийоми одного методу. При цьому в сфері психотерапевтичної роботи, психологу найважче зорієнтуватись в нещодавно розроблених методах, в зв’язку з їхнім різноманіттям та недостатньою теоретико-експериментальною обґрунтованістю. Серед таких методів в роботі психолога-гіпнолога, який належить до категорії немедичних психотерапевтів, є метод бінауральних та ізокронічних звуків, поширений у США.

Постановка проблеми

Метод бінауральних та ізокронічних звуків майже не досліджено емпірично у вітчизняній психології, а тому виникає необхідність перевірити його вплив на трансовий стан клієнта в психотерапевтичному процесі, в якому цей стан викликається.

Теоретичний аналіз проблеми

Гіпнотерапія – це галузь клінічної та особистісно-орієнтованої психотерапії, яка має найдовшу історію свого становлення та розвитку і полягає у наданні психотерапевтичної допомоги пацієнту (клієнту) за допомогою методу гіпнозу. В основі гіпнозу лежать механізми навіювання (сугестії) та самонавіювання (аутосугестії). Гіпнотерапію часто називають сугестивною або гіпносугестивною психотерапією. Іноді поняття «гіпноз» тлумачать як особливий психічний стан, а не метод гіпнотерапії [1]. На нашу думку, найбільш прийнятним для означення такого стану в сучасній психологічній літературі є слово «транс», явище якого належить до змінених станів свідомості [2].

Сьогодні існують безліч гіпнотерапевтичних практик, в яких застосовують сугестію та аутосугестію як механізми гіпнозу – методу лікування, психокорекції та розвитку. Найбільш поширеними є гіпноаналіз (Л. Волберг, Д. Каменецький, P. Лінднер, С. Лівшиць, М. Гінзбург), сенсомоторний психосинтез (В. Кучеренко, К. Лісецький), імагогіка (І. Вольперт), сугестопедія (Г. Лозанов), гіпнопедія (О.Губко, А. Свядощ, Л. Близнюченко, В. Райков), аутогенний тренінг (Г. Шульц), абляційний гіпноз (Г. Клумбіс), емоційно-стресова гіпнотерапія (М. Рожнов), інтегративна гіпнотерапія (Л. Бойтлер, Д. Хеммонд), кодування (О. Довженко) тощо.

Схильність до швидкого переходу в трансовий стан називають гіпнабельністю, а чутливість до сугестії – навіюваністю чи сугестивністю. Людина, що перебуває в гіпнотичному трансі називається гіпнотиком. Трансовий стан є природним, а явище сугестії може здійснюватись як в бадьорому, так і в легкому чи глибокому трансі. Загалом, вітчизняні вчені розрізняють три рівні глибини трансу за Є. Катковим – легкий (сомноленція), середній (гіпнотаксія) та глибокий (сомнамбулізм).

Вперше термін «гіпноз» увів шотландський хірург Джеймс Брейд напротивагу поняттю «тваринний магнетизм», який був поширений Франсом Месмером у донауковий період становлення медичної гіпнотерапії. Терміни «гіпноз» і «сугестія» часто ототожнюють (А. Гончаров).Основоположником емпірично обгрунтованої гіпнотерапії (гіпнології) у вітчизняній науці вважають російського психіатра, психолога та невропатолога Володимира Бєхтєрева [3]. Важливий внесок у розвиток гіпнології здійснили Ардаліон Токарський, Василь Данилевський, Іван Павлов, Костянтин Платонов, Павло Буль та інші вітчизняні та російські вчені. Серед зарубіжних гіпнологів варто відзначити психоаналітиків Л. К’юбі та С. Марголіна, лікаря М. Еріксона, Е. Хілгарда, С. Сарбіна, Р. Уайта, М. Орна, Т. Барбера тощо. В зарубіжній психології гіпноз розглядали як змінений стан свідомості, вмотивовану поведінку, когнітивну схильність до сугестії, як виконання рольової поведінки тощо.

Сучасна гіпнотерапія – це різновид надання професійної психотерапевтичної допомоги, яка здійснюється психологами та лікарями на засадах наукової гіпнології. Ця допомога полягає в аналізі несвідомого досвіду особистості, здійсненні його сугестивної автотрансформації, подоланні на цій основі негативних звичок, формуванні позитивних звичок, розвиненої самосвідомості та рефлексії, а також у моделюванні майбутнього за допомогою уяви в трасовому стані різної глибини [4].

Умовно розрізняють методи директивного та еріксоніанського (недирективного) гіпнозу. Вони відрізняються за принципами міжособистісних стосунків з пацієнтом (клієнтом) та методологією уведення людини в транс. Довгий час вважали, що директивний гіпноз застосовують у медицині (клінічний, медичний гіпноз), а недирективний – у психології. Насправді, обидва методи все більше інтегрувались як в медичній, так і в психологічній практиках. Ми вважаємо, що еріксоніанський гіпноз за своєю суттю так само директивний: його відмінність полягає в тому, що директиви (інструкції, формули навіювання) гіпнолога мають прихований для самосвідомості клієнта вплив на рівень трансу та несвідомі компоненти особистості [Там само].

Недирективний гіпноз, заснований Мілтоном Еріксоном, сьогодні все частіше здійснюється у діалогічній формі і має суб'єкт-суб'єктний характер взаємодії психолога-психотерапевта з клієнтом. Цей метод спрямований на глибинну трансформацію несвідомих елементів особистості і широко застосовується для подолання негативних звичок, непатологічної тривожності, страхів, невпевненості в собі, негативних емоційно-поведінкових реакцій тощо. Варто пам’ятати, що недирективний гіпноз спочатку було розроблено з лікувальною метою і лише згодом він став методом і напрямом особистісно-орієнтованої психотерапії (еріксоніанська гіпнотерапія). Важливим досягненням М. Еріксона є розроблені ним прийоми непрямої сугестії (Мілтон-модель), що здійснюється опосередковано (переважно завдяки цікавим розповідям, через втрату логічних зв’язків у мовленні, при застосуванні метафор) [Там само].

Сучасний психолог, який працює в галузі гіпнології (гіпнотерапевт) допомагає клієнту усвідомити власні потенційні можливості, виробити нові, значно ефективніші моделі світогляду і поведінки та на основі усвідомлених особистісних ресурсів, навчитись повноцінно жити в світі реальних рішень та дій. Такі ефекти досягаються клієнтом завдяки тому, що в трансовому стані його свідомість сприймає одноманітний подразник (наприклад, звуки метронома) і, концентруючись на ньому, відкриває якісно нові механізми уяви, завдяки якій всі навіювання гіпнотерапевта (сугестії) легко включаються у зміст підсвідомого. Після гіпнотичного сеансу підсвідомі механізми самостійно діють на користь клієнта як закономірні психічні явища.

Отже, гіпноз дозволяє клієнту не тільки позбутись психічних відхилень та розладів («медичний» гіпноз), але й розширити його самосвідомість до рівня мало усвідомлюваних підструктур особистості, в яких полягають причини внутрішніх конфліктів, страхів та інших психологічних проблем («психологічний» гіпноз).

Зазначимо, що трансовий стан не завжди передбачає плавний перехід до сонливості чи глибокого сну: він має місце в процесі виконання монотонних дій, а також в цілком активній діяльності, коли транс виникає раптового внаслідок сильного шоку (наприклад, неочікувана емоційно насичена інформація, сильний біль чи раптова небезпека можуть швидко ввести нас у транс). Загалом транс розуміють як функціональний стан психіки та змінений стан свідомості, що поєднує чи опосередковує свідомі та несвідомі процеси [2].

Незалежно від виду гіпнозу, розрізняють три рівні трансу: легкий, середній та низький. Первинна стадія гіпнозу (індукція) характеризується уведенням клієнта в легкий транс, коли його свідомість досягає рівня підсвідомості у зв’язку зі зниженням частоти нервових імпульсів в корі головного мозку з 14 – 30 Гц. (рівень бета) до 7 – 13 Гц. (рівень альфа). Відповідно розрізняють активний стан свідомості або бадьорість та стан сонливості, що супроводжується пасивним сприйманням зовнішніх подразників, розслабленням тіла та зниженням тілесних відчуттів. Саме такий транс ми переживаємо на першій фазі сну, коли слухові та тілесні відчуття поступово згасають, відбувається каталепсія очей (їх неможливо відкрити), виникають образи уяви, пригадується минуле але свідомість ще не зникає: людина може сприймати сильні подразники, реагуючі на зміни у зовнішньому середовищі, усвідомлювати позу тіла, місце, де вона знаходиться та інші обставини. Нижчі рівні свідомості, коли мозкові хвилі досягають рівня коливань тета (4 – 6 Гц.) та дельта (0,5 – 3,4 Гц.), характеризуються більш глибоким трансом, при якому відсутня чутливість, зникає свідомість, а на фазі глибокого сну (дельта-рівень) з’являється амнезія. Саме тому, прокинувшись, ми не можемо одразу пригадати зміст наших сновидінь.

Еріксоніанський гіпнотерапевт, який допомагає клієнту досягти рівня легкого та середнього трансу (альфа-рівень та тета-рівень свідомості), підтримує фокус його свідомості на голосових інструкціях, що принципово відрізняє стан природного неглибокого сну від трансового стану в процесі гіпнозу, коли слова психолога усвідомлюються клієнтом і впливають на його підсвідомі процеси. Таким чином відбуваєтся трансформація підсвідомих елементів психіки клієнта, що сприяє психічному одужанню та вирішенню багатьох особистісних проблем, які у стані бадьорості людиною не усвідомлюються.

«Повернувшись» зі стану трансу клієнт іноді не пам’ятає, про що розповідав психологу (гіпноамнезія), тому його мовлення необхідно фіксувати за допомогою аудиоапаратури чи письмового протоколювання. Така фіксація дозволяє клієнту прослухати свої підсвідомі «откровення» після гіпнологічного сеансу. Якщо клієнт знаходився у стані легкого трансу (сомноленції), його мовлення також варто фіксувати, щоб досягти довірливих з ним стосунків та уникнути непорозумінь, пов’язаних з безпечністю процесу гіпнозу.

На стадії індукції гіпноз допомагає клієнту увійти в легкий транс, коли не завжди вдається усвідомити, що перебуваєш «під впливом гіпнозу». Серед прийомів індукції гіпнологи застосовують коливання маятника, ритмічні звуки метронома, концентрацію уваги на одній точці простору з напруженням очей тощо. В дослідницькій діяльності вчених Інституту Монро (США) було розроблено метод бінауральних звукових тонів, прослуховування яких дозволяє клієнту досить швидко досягти легкого трансу на стадії індукції. Протягом всього сеансу бінауральні тони підтримують стан трансу і можуть поглибити його (до тета- та дельта-рівня свідомості). Так у 1975 році було запатентовано технологію «HemiSynс», яка активно впроваджується гіпнотерапевтима в Європі та США [5].

Бінауральні звукові тони – це артефакт роботи головного мозку, коли через стереонавушники у кожне вухо подаються різні за частотою сигнали, різницю в яких людина відчуває як природне биття низької частоти. Для того, щоб виникло таке відчуття, частота тонів не повинна перевищувати 1000 – 1500 Гц., а різниця – не вище 25 – 30 Гц. (при більшій різниці людина чує два різні тони і відчуття биття не виникає).

Явище бінауральних звуків було відкрито ще в 1839 році німецьким ученим Хайнріхом Вільхельмом Дофе, який довів, що їх прослуховування сприяє тілесному розслабленню людини. Такий ефект пов’язаний з синхронізацію роботи обох півкуль головного мозку внаслідок балансування нервових імпульсів, викликаних однією та другою частотами, яке призводить до вироблення мозком власного електричного сигналу. Саме цей сигнал синхронізує роботу півкуль у напрямку від правої до лівої, що призводить до зміних станів свідомості, зокрема до трансу. Вплив бінауральних звукових тонів вичерпно досліджений нейрофізіологами за допомогою методу електроенцефалографії.

Відомо, що метод бінауральних тонів було апробовано в процесі професійного навчання. Зокрема, окремо проведені дослідження Девона Ендрінгтона та Томаса Будзінські засвідчили, що засвоєння навчального матеріалу поліпшується внаслідок одночасного прослуховування аудиозаписів з бінауральними звуками: студенти, які брали участь в названих експериментах краще склали іспит, ніж ті, що не брали. При цьому було доведено, що метод бінауральних звуків допомагає зняти стреси, підвищити рівень сприйняття та усвідомлення, активувати образне мислення [6].

Серед останніх досліджень, які провели українські вчені, варто відзначити роботу О. Львова та В. Седих, в якій було перевірено вплив бінауральних звуків в процесі музикотерапії [7].

Ізокронічні звукові тони, порівняно з бінауральними, мають однакову частоту, більш сильну амплітуду та пульсуючий сигнал (див. рис. 1).