Богдан Лепкий — письменник, літературознавець, педагог, громадський діяч — мав широкий погляд на історію, культуру й літературу українського народу від давнини до сучасності. Життєва доля, пов’язана з викладацькою роботою, на думку О.Мишанича, «привчила його до праці над першоджерелами й текстами»[10]. Національна давня історія та література стали невичерпним матеріалом для постання цілого ряду художніх текстів, серед яких є свідчення глибоких зацікавлень письменника культурою Княжої доби (йдеться про повість «Вадим» та оповідання «Калка»). Працює Б.Лепкий і як дослідник давньоруської літератури. Він робить спробу систематизувати та концептуально подати історію національного письменства від найдавніших часів, публікуючи «Начерк історії української літератури» у двох книгах (Коломия, 1909, 1912).
Особливе значення цієї праці полягає в тому, що вона, поряд з дослідженнями М.Максимовича («История древней русской литературы» (1839)), О.Огоновського («Історія літератури руської» (1887)) та І.Франка («Україно-руська (малоруська) література» (1898-1899)), стала однією з перших систематизованих історій давнього українського письменства.
У «Вступі» до першого тому «Начерку» Богдан Лепкий подає короткий огляд праць своїх попередників. Так, «Історія...» О.Огоновського відзначається «совісністю у збиранню бібліо- та біографічного матеріалу,..., пієтизмом та патріотичним чуттям», що, на думку Б.Лепкого, є «добрими прикметами» цієї праці[11]. «Коротеньким, але дуже добрим, ясним і прозорим поглядом на нашу літературу»[12] названа Франкова стаття «Южнорусская литература», вміщена у Енциклопедичному стовникові Брокгауза-Єфрона (Т.ХLІ). Фактично, ці короткі рецензії дають підстави говорити про критерії компонування подібних розвідок, що будуть визначальними і для нашого автора.
Літературі часів Київської Русі, яку Б.Лепкий називає «першою, світлою добою»[13], присвячений перший том «Начерку». Для усвідомлення перемог і прорахунків автора цієї праці слід пам’ятати про те, що вона створювалася як підручник для студентів. Про це Лепкий зазначає у «Вступі»: «...се підручник, призначений для загального вжитку, а не научна книжка. Автор не хоче робити нових дослідів і подавати всюди свою гадку, тільки рад би пособити тим, що хочуть в головних нарисах пізнати розвій української літератури»[14]. Варто відразу зазначити, що Б.Лепкий підсвідомо починає застосовувати «топос скромності», один із стилістичних прийомів, властивий давньоруському красному письменству. Його ми зустрінемо і у «Заключенні» до «Начерку». Всупереч власному твердженню, Лепкий все ж не уникне подання «своєї гадки» стосовно засадничих принципів освоєння даньоруського літературного матеріалу.
Власне, жанрове визначення своєї праці як підручника змусить автора максимально спростити виклад матеріалу, чітко структурувавши «Начерк» (шість розділів) та визначивши на початку кожного розділу коло проблем. Звідси – певна конспективність у описі літературних явищ.
Також у «Начерку» Б.Лепкого ми бачимо спробу подати не лише науковий історико-літературний матеріал, але й включити елементи хрестоматії. Він вдається до переказу змісту текстів або вміщує достатньо великі уривки з них «для пригадки твору та для віднови вражіння»[15]. Подібно пізніше буде скомпонована «Історія української літератури» М.Возняка.
У першому томі «Начерку історії української літератури» Б.Лепкий послідовно простежив літературний процес від початків нашої писемності до середини ХІІІ ст., проаналізував основні літературні пам’ятки, визначив їх зв’язок з усною народною поетичною творчістю. При цьому він користувався філологічним методом, зосередивши увагу переважно на ідейно-художньому змісті і лише епізодично звертаючись до аналізу стильової природи окремих творів.
Приступаючи до систематизації давньоукраїнського літературного матеріалу, Б.Лепкий чітко визначає найсуттєвіші проблеми, з якими йому довелося зіткнутися: це брак видань, брак укомплектованих бібліотек, неповна бібліографія. Варто зазначити, що з цими проблемами, хай і у дещо полегшеному варіанті, зустрічається до сьогодні кожен дослідник, який працює з давньоукраїнською літературою.
Одну з важливих медієвістичних проблем, а саме – добір текстів для вивчення — Лепкий не називає, але все ж розмірковує над питанням про критерії відбору пам’яток. Декларуючи бажання «безумовним постулатом літератури покласти красу»[16], письменник змушений усвідомити, що суто естетичні критерії ще не єдино прийнятні для початкового етапу формування національної писемності.
«Начерк історії української літератури» Б.Лепкого з’явився у надзвичайно складний і вирішальний для української медієвістики період, коли велися дискусії про національну приналежність історії, культури й літератури Княжої доби. Б.Лепкий чітко декларує тезу про окремішність і самостійність розвитку української літератури, починаючи з найдавнішого часу. Мета праці полягала в тому, щоб довести: Київська Русь – це початки української державності, а києворуська література – це початки національного письменства. Тим самим Б.Лепкий спростовував теорію Погодіна про «російськість» літератури Княжої доби. Тож можна погодитися з М.Козаком, який так характеризував «Начерк»: «Яка ж ідея була Лепкому при написанні його «Історії української літератури»? Українська Національна Ідея»[17]. Старокиївська культура та література були для письменника тією міцною основою, на яку можна було спертися у боротьбі за незалежну Україну у XX ст.
Разом з тим, Б.Лепкий усвідомлював, що свідоме вивчення історії та письменства рідного народу може стати важливим чинником у формуванні національної свідомості молодого українства: «Особливо рад би він (автор. – І.С.) молодіжі показати, що в тій літературі гарного, нового і свого (підкреслення наше. – І.С.), як вона мимо тяжких перепон росла й розвивалася, як плекала почуття краси й волі, як близькою була душам терплячим а добрим і як відверталася від усього, що гидке й нелюдяне; як росла в сонцю, а ниділа в тьмі, як любила поступ, а боролася з заскорузлістю і отупінням»[18]. Тож серед найвиразніших прикладів вияву патріотичного чуття Лепкий згадує про ігумена Данила з його «Ходінням», у якому патріотична ідея стає виразнішою, аніж ідея служіння Богові, чи давнє літописання, яке овіяне любов’ю до рідної землі та тривогою за її майбутнє. Саме літописи дозволяють авторові «Начерку» зробити висновок про високі моральні чесноти нашої давньої писемності. Адже, зазначає він, любов до вітчизни ніколи не трансформується у наших предків у шовінізм, вони прагнуть залишатися максимально об’єктивними у оцінках людських вчинків: і в чужинцях бачать вони добрі прикмети, і у своїх спостерігають здатність до злого.
Розмірковуючи над проблемами політичного життя Давньої Русі, автор з тонким чуттям історії визначає головну, на його думку, причину розпаду колись могутньої культурної держави. Це боротьба двох сил: «доосередньої і від осередньої», це «слов’янський анархізм», це «вроджена ненависть до всякої власти». Саме в цьому Б.Лепкий бачить причину того становища, у якому перебуває Україна і до його часу: «Велика держава першого великого князя (Володимира Великого. – І.С.) як розпалася по його смерти, так зростися донині не може. Живий організм остав поділений на части, які й дальше дріжать тими двома противними собі рухами»[19]. Власне, це опосередкована спроба автора «Начерку» актуалізувати важливу державницьку проблему через осмислення подій далеких часів. Так само і заувага про те, що велика держава, творена заходами лише хай і талановитих, але поодиноких володарів, без участі у цьому творенні самого народу, приречена на неминучий крах.
У історико-культурному огляді, вміщеному у першому розділі «Начерку», Б.Лепкий висловлює гіпотезу, яка сьогоднішою українською медієвістикою сприймається вже як аксіома,—- про наявність писемності, а з нею і красного письменства ще в дохристиянські часи. На думку дослідника, доказами цього можуть бути активні торгівельні зносини, що їх мала Стара Русь з навколишнім світом, а також давні стосунки з християнським світом. Тож, «прийдемо до висновку, що й книжки і письмо були там здавна звісні. На те вказують договори Руси з Греками, паннонське житіє св. Кирила, на те натякають також жерела арабські»[20]. Причину зникнення цієї давньої писемної культури Лепкий бачить у агресивності входження християнської культури, «що йшла на Русь під охороною княжої власти»[21].
Акцентуючи увагу на самобутності києворуської літератури, Б.Лепкий враховує і зовнішні культурні впливи та запозичення. Він визначає орієнтальні (індійські, єврейські, хозарські), західноєвропейські (скандинавські) та – найсильніші – візантійський та Перший південнослов’янський (його Лепкий називає впливом південної слов’янщини) впливи.
Стосовно ж рецепції візантійської культури Б.Лепкий вказує як на позитивні, так і на негативні наслідки для Русі. На його думку, входження у києворуський культурний простір візантійської традиції перервало природну еволюцію народнопоетичної творчості, призупинило природний розвиток народної мови, однак познайомило з елементами грецької античної культури («Поруч догматики й апологетики викладали вчителі твори давніх грецьких письменників»[22]) і стимулювало швидке формування нової жанрової системи.
Так, Лепкий констатує факт засвоєння давньоруськими книжниками широкого спектру жанрів візантійського походження, називаючи їх «позичками», серед яких — канонічні тексти, апокрифи, проповідницька література, агіографія, повчання, духовні вірші, хроніки, природничо-наукові твори, повістеві тексти, різнозмістові збірники тощо. При цьому дослідник справедливо зазначає, що входження таких жанрових форм культивувало у новонаверненій до християнської традиції нашій літературі моралізаторство і дидактизм — «моралізуючо-виховний тон звучить найсильніше»[23]. Він визнає, що поява багатого та різнорідного візантійського літературного матеріалу сприяла «доволі гарним починам нашої оригінальної літератури»[24]. Формування ж системи жанрів оригінальної літератури, представленої літописами, ходіннями, княжими житіями, історичними оповіданнями, на думку автора «Начерку», відбувалося у процесі співіснування привнесених з Візантії жанрових форм і у взаємодії їх з національною усною словесністю. Подібні висновки стали можливими, зважаючи на той факт, що Б.Лепкий не проводив чіткої межі між фольклором і літературою.
Аналіз спілкування двох — візантійської і руської — культур дає Лепкому підстави для роздумів про творчі та інтелектуальні потенції українського народу, який насупроти «візантійської нетерпимості і релігійного фанатизму» вийшов з «слов’янською свободолюбністю», проголошуючи найгуманніші ідеї громадської згоди, пошани до людини, оборони слабких і покривджених. Аргументуючи ці тези, автор посилається зокрема на Повчання Володимира Мономаха дітям.
Цікавою є спроба визначити причини обмеженості побутування давньоруських літературних творів, причини їх елітарності. Автор «Начерку» дивиться на це явище дещо позаісторично, не враховуючи традиційних законів розвитку культури середньовічного часу. Він бачить причину того, що «письменство... не перейшло в кров і кости широких верств люду»[25], у низькому рівні освітньої справи, у відсутності загальних шкіл та у різниці мови народної і мови книжної. Відчувається, що автор прагне опосередковано вказати і на сучасні для нього проблеми розвитку національної культури. «Брак школи і брак одної, всім рівно близької, дорогої, рідної мови»[26] – це не лише про києворуську бутність, це і про Україну ХХ, та й ХХІ століття.
Звертаючись до огляду києворуської оригінальної літератури, Лепкий запроваджує у національну медієвістичну практику поділ письменників на дві школи, відповідно до ідейно-художніх особливостей пам’яток, — це письменники вищої школи, до яких відносить Іларіона, Кирила Турівського та Клима Смолятича, та письменники нижчої школи — Феодосій Печерський, Яків Мніх, Лука Жидята, Нестор, ігумен Данило. Мистецькі симпатії автора начерку — на боці останніх, оскільки зміст і форма їхніх творів, хоч і поступаються «елеганції форми» Іларіона, все ж краще, як вважає автор, відображають настрої і потреби тодішнього життя Русі.
Аналіз національної літописної традиції у «Начерку» досить широкий і професійний. Відчувається, що автор на той час був добре обізнаний з усіма науковими досягнення у дослідженні києворуської історіографії: він, зокрема, посилається на праці Шахматова, Шлецера, Соловйова.
Традиційно виклад зосереджується навколо трьох найвідоміших літописів — Початкового, Київського та Галицько-Волинського. Лепкий максимально повно (зважаючи на доступні для нього джерела та загальний стан розвитку тодішньої медієвістичної науки) подає інформацію про формування жанру, про редакції та списки, але головну увагу зосереджує на аналізові ідейно-тематичного змісту текстів. Підсумовуючи, він зазначає, що києворуські літописи, на противагу новгородським та суздальським, відзначаються особливою «живостю» та поетичністю.
Особливу увагу у «Начерку» присвячено архітворові Княжої доби – «Слову о полку Ігоревім». У доробку Б.Лепкого на цей час вже був польськомовний переклад поеми (1899) і, як свідчив сам письменник, він «цілий рік присвятив студії цього найціннішого твору нашої літератури дотатарських часів»[27]. Тож окремий розділ про «Слово…» у «Начерку» можна вважати завершеною розвідкою. Автор викладає власне бачення фактично всіх основних словознавчих проблем, частина з яких залишається актуальною і до сьогодні, зокрема проблема авторства. Важливо відзначити, що серед проблем навіть не названа проблема автентичності «Слова…». Можна зробити висновок, що у Б.Лепкого справжність твору не викликала жодних сумнівів, як і його українське походження: «Слово о полку» треба передусім оцінювати як твір української поезії»[28].
Зміст 6-го розділу «Начерку» свідчить про глибоку обізнаність Лепкого з усіма попередніми дослідженнями «Слова…» (у тексті він згадує імена Карамзіна, Востокова, Максимовича, Міцкевича, Шафарика, Потебні, Костомарова та інших), а також про наукову тактовність і стриманість дослідника. Адже «Слово о полку Ігоревім» багатьох провокувало (і провокує до сьогодні) на необгрунтовані гіпотези та крайнощі у судженнях, особливо стосовно проблеми авторства. Лепкий не бере на себе сміливість співвідносити невідомого автора з якоюсь конкретною історичною особою. Він лише обгрунтовує версію про його галицьке князівське походження та високий освітній рівень.
Однак у оповіданні «Каяла», написаному на тему Ігоревого походу 1185 р., автор подає образ співця Данила, брата Ярославни. За художньою логікою Б.Лепкого, він прибув з Галича до Новгорода-Сіверського і був учасником походу, потрапив у полон, а після втечі написав пісню про Ігорів похід. Тим самим у художньому творі «матеріалізується» наукова гіпотеза, висловлена у «Начерку».
Пишучи про «Слово о полку Ігоревім», Лепкий особливу увагу зосереджує на декількох важливих аспектах цього твору. По-перше, це високий дух любові до рідної землі, «любові сильної, безмежної, але мудрої»[29] [Лепкий 1909: 272], тої любові, яка перетворила безіменного автора у великого провидця стосовно подальшої долі усієї Русі. По-друге, Лепкий послідовно доводить зв’язок цієї пам’ятки з усною народною традицією, акцентуючи на близькості «Слова…» до українських народних дум. Він наголошує на близькості ідейно-тематичних змістів, на подібності символіки та ритміки обох творів. Врешті, приходить до висновку: «Слово…» справді є одиноким щасливо перехованим пам’ятником української епіки з часу між билинами а думами»[30].
Зрозуміло, що сьогоднішній дослідник давньої української літератури може побачити у «Начерку історії української літератури» Богдана Лепкого багато прямодушшя і дитячого захоплення об’єктом дослідження, може знайти десятки причин для критики. Однак йдеться про те, що ця праця має залишатися однією з небагатьох, непіддатних такій критиці. Адже її автор століття тому визначив коло проблем у вивченні Києворуського літературного доробку. Він не вдавався до наукових дискусій, аргументуючи його українськість, він стверджував це як беззастережну істину, захищаючи нас не лише від чужинців, але й від нас самих у наших сумнівах і невпевненості.
«О Руська земле, уже за горами єси!»:
Образ вітчизни
у «Слові о полку Ігоревім»
Серед багатьох пам’яток «золотого віку» києворуської літератури виокремлюється твір, що й до сьогодні сприймається не лише як авторова розмова із своїми сучасникам, але і як своєрідне закодоване послання нащадкам. Це «Слово про Ігорів похід». Про нього написано і сказано стільки, як про жоден інший літературний шедевр, подарований нам книжниками Київської Русі. Воно і до сьогодні викликає безмір дослідницьких захоплень, полемічних пристрастей, сміливих гіпотез.
В унікальній літературній пам’ятці невідомий нам русич зібрав чи не все, що знав сам або чув від інших про землю Руську. У порівняно невеликому за обсягом творі сконцентровано максимум інформації про політичний та економічний рівень Давньоруської держави, показано кліматичні та географічні особливості землі русичів, розкрито величну панораму історичних подій.
«Слово…» не можна розглядати лише як белетристичний твір, цього буде надто замало. Це не оповідання, це роздуми про долю рідної землі. Як зберегти вітчизну від внутрішнього розладу і зовнішніх небезпек? Як вистояти у важкий час, не піддатися слабкості, прийняти своєчасне і рятівне рішення? Як навчити дітей самостійності і сміливості у життєвій боротьбі, вберегти їх від бід і помилок? Як пояснити людям їхні невдачі, особливо, якщо вони призвели до фатальних наслідків?
Твір є доказом високої культури русичів поганської та християнської доби, у ньому відображено їх світогляд, визначено суспільні та особистісні пріоритети, врешті – змодельовано для нас, нащадків, світ Добра і Зла таким, яким його уявляв наш далекий предок. Твір є художнім усвідомленням історії, усвідомленням емоційним, схвильованим, позначеним усією трагічністю минулого й сучасного. У «Слові…» автор звертається не тільки до почуттів, але й до розуму своїх сучасників. Він показує грандіозну картину минулих бідувань, істрично обгрунтовуючи свій заклик до єднання.
Беручи за основу для розмови із своїми сучасниками факт невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря проти половців навесні 1185 року, який у разі перемоги хотів повернути собі дідизну Ольговичів - місто Тьмуторокань (про нього у тексті твору згадується чотири рази), автор розмірковує про значно ширший і об’ємніший матеріал – про історію християнської Русі «од старого Володимира до нинішнього Ігоря», про двохсотлітній період у долі однієї з найбільших держав тодішньої Європи і робить спробу визначити шлях до її порятунку від неминучої, на його думку, загибелі. Перед нами — спроба поєднати події минулих часів розквіту держави за князювання Володимира та Ярослава із сучасною картиною князівської влади — періодом «крамол і роздорів» — та особистими переживаннями автора. Основою його світовідчуття та світобачення є глобальний і трагічний за своєю суттю образ Русі – географічно означеної території та держави.
Автор «Слова…» переймається історичною долею Руської землі. Він осмислює події руського життя за двісті років і веде свою розповідь, переходячи від сучасності до історії, зіставляючи минулий час з теперішнім, пояснюючи сучасне минулим, що допомагає йому точніше і виразніше висловити основну ідею твору. Битва Ігоря з половцями для автора – лише приклад, що ілюструє важке тогочасне становище Русі.
Тривога про долю країни, що перебувала у ворожому оточенні, країни, забутої власними князями, зайнятими приватними справами, змушувала автора шукати серед них людей відважних і розумних. Пошуки були марними, залишалася лише мрія. Поет реалізував її художньо, розповівши історію одного невдалого походу і спроектувавши його на долю всієї вітчизни.
Зрозуміло, що автор «Слова…» не першим звернувся до образу Русі – вже були написані «Повість врем’яних літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, Житія Володимира, Ольги, Бориса та Гліба, «Ходіння» Данила. Києворуська література, розвиваючись у досить специфічних історико-культурних умовах постійної боротьби Русі за утвердження самодостатності, незалежності, права на пошук власного історичного шляху, не могла не торкнутися проблем державності, самостійності, патріотизму. Давній письменник-русич постійно перебував у роздумах про сучасне і майбутнє своєї землі, він ідентифікував себе не лише як освічену людину, але й як вихователя, зобов’язаного впливати на формування патріотичних почуттів і настроїв сучасників. Саме на цьому першому етапі творення національної літературної традиції зусиллями давніх книжників вона починає набирати відверто державницького характеру.
Однак автор «Слова…», на відміну від своїх попередників, веде розмову про проблеми, з якими може зіткнутися Русь, не з позицій офіційної князівської влади, як це робили редактори «Повісті врем’яних літ», і не з позицій офіційної християнської церкви, як митрополит Іларіон чи автори княжих житій. Його роздуми про майбутнє рідної землі набувають загальнолюдського характеру, позбавленого княжої пишноти чи підсвідомого релігійного остраху. Автор «Слова…» бачить перед собою всю Русь, що страждає як від князівських усобиць, так і від спустошливих набігів половці. Він звертається до усіх руських князів, нагадуючи їм про відповідальність і обов’язок перед батьківщиною. Ігноруючи фактичний розпад держави, автор декларує її єдність.
«Вся поема начебто спрямована в майбутнє, пронизана турботою про це майбутнє. Для автора «Слова…» битва із степовим ворогом не закінчилася. Поема про битву була б поемою торжества і радості. Перемога – це кінець бою, поразка ж для автора «Слова…» – це тільки початок бою. Поразка мусить об’єднати русичів”, — зауважує Д.Лихачов [31].
Поняття «Руська земля», а так називали у середньовіччі не лише країну, але і народ та військо, вжито у «Слові…» 20 разів. Таким чином, доля рідного краю є основним предметом роздумів і вболівань автора. Смисловий контекст вживання поняття «Руська земля» у творі свідчить про те, що автор мав на увазі не лише Київщину, а увесь державний простір Київської Русі, включно з північними землями. Для нього не існує окремих князівств, він бачить і милується єдиною, неподільною і могутньою Київською Руссю, якою керує мудрий великий київський князь Святослав, а правителі удільних князівств – тільки його «сини». Це не є свідчення ігнорування автором традиційного для феодального суспільства державного устрою Русі з автономними удільними князівствами. Це спроба висловити власну позитивну програму подальшого буття рідної землі: лише за умови усвідомлення князями необхідності воєнної та політичної єдності, розуміння значущості влади, дарованої їм Богом, і породженої цією владою відповідальності перед вітчизною, вона, ця вітчизна, має шанс вижити, вистояти перед зовнішнім ворогом. А поки що
…стогнати Руській землі,
спом’янувши давнішню годину і давніх князів! [45] [32].
Автор оцінює діяльність князів лише з погляду їхньої корисності чи шкоди для Київської Русі. Звідси і засудження міжусобних воєн, які завдають шкоди державі і від яких потерпають ратаї-хлібороби. На відміну від свого попередника, творця «Повісті врем’яних літ», який оцінював поведінку окремих князів лише у певному подієвому просторі, не роблячи глобальних узагальнень про позитивність чи негативність історичних персонажів, автор «Слова…» чітко розмежовує князів-патріотів та князів-злочинців, які «самі на себе крамолу кували». Поглинуті жадобою наживи, гризнею за престижніші престоли і багатші міста, князі забули про свої обов’язки захисників вітчизни і фактично припинили воєнні дії проти половецьких орд. Вороги ж, скориставшися з усобиць у князівському середовищі, безкарно грабують Руську землю, вбивають і забирають у полон її мешканців.
Шукаючи причин поразки Ігоревого війська, співець-русич вбачає їх не стільки у нерозумній поведінці князя, «що відточив намір силою своєю і вигострив серця свойого мужність, сповнившись ратного духу» [7], скільки у своєрідній генетичній пам’яті: своєю військовою невдачею наводить ворогів на Русь онук князя Олега Святославича Чернігівського, прозваного у народі Гориславичем, князя, котрий одним з перших у національній історії покликав на допомогу у міжусобних війнах половців, тим самим давши їм моральне право втручатися у внутрішню політику руської держави, котрий «мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв» [17]. Спадок дідів визначає політику онуків. Вони живуть за тими ж принципами, що і їх предки, називаючи мале «великим», бажаючи «славу минулу самі взяти і прийдешню самим поділити». Порушення феодальних зобов’язань, зв’язок з половцями, що були визначальними характеристиками політики Олега Святославича, і далі реалізуються, на думку автора, його онуками – сіверськими князями. Тож давній книжник критикує не окремих князів, а всю родову політику представників князівської влади — від «старого» Володимира, Ізяслава Ярославича, Бориса В’ячеславича, Всеволода Ярославича, Володимира Мономаха аж до «нинішнього» Ігоря.
Сенс постійного звернення до минулого криється у самій природі відчуття часу в давньоруській літературі, яке дуже різнилося від сучасного. У свідомості наших предків події не йдуть без вороття у світ спогадів, вони ніби існують реально. І кожна наступна є лише оновленням, якісно новим повторенням попередньої. Стосовно загальної концепції «Слова…» це означає, що нерозумний, з погляду загальноруського, похід у степ Ігоря Святославича був «оновленням» таких самих нерозумних і навіть злочинних походів Олега Гориславича.
Автор «Слова…» творить цілісну й наочну картину княжої політики. Він бачить неспокійні пересування князів у пошуках щастя, відсутність постійності, осідлості, єдності, нерозуміння ними інтересів країни та її народу. Показуючи життя м’ятежних, честолюбних князів, автор фактично осуджує середньовічні доброчинності – безоглядну хоробрість, здатність забувати про інтереси рідного князівства у пошуках воїнської честі. Адже образ Ігоря-воїна, що виглядає справжнім уособленням усіх лицарських чеснот, хоча і захоплює, однак і викликає природне обурення у контексті образу Ігоря-політика, занадто самовпевненого і занадто честолюбного.
Особливо відверто постає перед читачем політична деградація руських князів у Золотому слові Святослава. Давня традиція, яка вимагала від усякого удільного князя за першого ж поклику виступити на захист своїх братів і, найважливіше, своєї Батьківщини, — втрачена, забута, знехтувана: «Князі мені – не пособники, нінащо ся година обернулась,» – із сумом говорить Святослав [31].
Київський князь, що уособлює державу, звертається до наймогутніших, найвпливовіших своїх «синів»: великого князя Всеволода, який може «Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти», братів Рюрика і Давида, чия «хоробра дружина рикає, яко тури», Ярослава Осмомисла, який «заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота», та багатьох інших руських володарів з єдиним проханням, повторюючи його як заклинання: виступити єдиним військом «за землю Руськую, за рани Ігореві» і врятувати рідну державу та й самих себе.
Загалом сепаратизм Ігоря у бажанні самочинно перемогти Степ повністю вкладається у рамки тодішніх політичних стосунків удільних князів. У його діях закономірно відображені об’єктивні умови феодальної роздробленості, які всього через кілька десятиліть призведуть до розпаду Київської Русі.
Однак велич і могутність, яку мають руські князі, не можуть компенсувати знехтуваного почуття відповідальності за долю Батьківщини, зігнорованого розуміння вищості інтересів загальних над особистими, бо Ігор і Всеволод рано почали «Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли» [31].
Важливе місце у «Слові…» займає образ київського князя Святослава. Він показаний як глава всієї Руської держави, як втілення ідеї державності, гарант безпеки Русі, мудрий і далекоглядний. Він турботливий піклувальник про загальноруські інтереси: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочовиків відгукуються болем у серці князя.
Відповідно до ідейного задуму твору, Святослава автор називає великим, грізним київським князем. Як видатного полководця його вихваляють «німці і венеціанці, греки і морава». Та й недаремно: це ж він своїми «сильними полками і харалужними мечами» розгромив орди половців.
Автор «Слова…» ідеалізує Святослава, оточує його ореолом слави, хоч насправді, як свідчать численні докази істориків, він не користувався особливим авторитетом на Русі. Високо підносячи Святослава Київського, показуючи як шанованого патрона всіх руських князів, поет змальовує його як основного виразника загальноруської єдності, як втілення ідеї необхідності спільних дій проти половців. Власне, у цьому образі поетично висловлена авторова мрія про сучасника, який сприймав би політичну ситуацію, що склалася в країні, як свою особисту справу і був би готовий до самовідданого вчинку заради всезагального блага.
Як доказ необхідності патріотичного єднання князів, автор показує Руську державу єдиним організмом:
Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві;
труби трублять в Новгороді —
стоять стяги в Путивлі [9].
У цьому складному організмі нічого не відбувається випадково і незалежно, кожній людині, її вчинкам і помислам відведене своє, чітко означене місце. Ніщо – ні добро, ні зло – не залишається поза повсякденним життям великої Руської землі. Міста і села, що розташувалися на величезній території від Чорного моря до Білого, від берегів Дунаю і Дніпра до межиріччя Волги, Клязьми і Оки, могли існувати лише за умови постійного воєнного захисту, що забезпечувався єдністю і координацією усіх військових операцій.
Треба зважати на той факт, що Київська Русь ніколи не була від’єднана від Заходу та кочового Сходу нескінченними степами і лісовими просторами. І Дніпро, і Руське море надійно пов’язували Київ з усім тодішнім світом — від Скандинавії до Константинополя. Міжміські і міжнародні зв’язки не були швидкими, але відзначалися постійністю і міцністю. Перед очима автора «Слова…», який фіксує міжнародну реакцію на степову битву Ігоря, проходить увесь видимий тоді світ. При цьому автор «Слова…» не виключає Руську землю із складу народів, що оточують її, змушуючи прислухатися до того, що відбувається в ній, німців і венеціанців, греків і моравів, а литву, половців і ятвягів безпосередньо залучає у хід руської історії, цим самим ще раз нагадуючи своїм владним сучасникам, що нерозумні політичні кроки можуть призвести до непередбачуваних і трагічних наслідків. Обезкровлена внутрішнім розбратом Русь втрачає свій міжнародний авторитет і стає привабливою здобиччю не тільки для ворогів, але й для вчорашніх союзників.
«Руська земля для автора «Слова…» – це, звичайно, не тільки «земля» у прямому значенні цього вислову, не тільки руська природа, руські міста, це, в першу чергу, народ, що її населяє», – зазначав Д.Лихачов [33].
Для автора «Слова…» поняття «Руська земля» справді не є абстракцією, воно наповнене абсолютно конкретними образами людей, що живуть на цій землі і творять її могутність. Це не тільки князі, що уособлюють в собі поняття державності. Це ратаї-хлібороби, прості воїни-дружинники, міські ремісники, чиєю працею творилася економічна та воєнна могутність держави. Вони залишаються безіменними у «Слові…», але саме їхні інтереси найближчі до інтересів Руської землі: вони прагнуть жити в мирі, у безпеці народжувати і виховувати дітей, творити своєю працею красу і життя. Чи не найкраще ці прагнення виявляються у образі руських жон, які
…заплакали, мовлячи:
«Уже нам своїх милих лад
ні мислю помислити,
ні думою здумати,
ні очима оглянути…» [21].
Через узагальнений образ простого руського народу автор нагадує своїм сучасникам гуманістичні принципи буття Києворуської держави, яка потерпає від князівських чвар та набігів кочовиків: князі на цій землі мають жити не заради задоволення власних честолюбних помислів, а зобов’язані стати гарантами спокою і миру для своїх підданих, а отже, — і для всієї держави.
Згадуючи події, що відбувалися у різних князівствах Київської Русі, письменник створює конкретно-чуттєвий образ Руської землі, оживлює його яскравими картинами природи, хліборобської праці, згадками багатьох географічних назв. Ми бачимо великі і малі річки, що течуть неосяжними руськими просторами, — Донець, Дніпро, Сула, Рось, Немига, Стугна; перед нами постають численні руські міста — Курськ, Чернігів, Переяслав, Білгород, Полоцьк, Путивль, серед яких особливо виділяється Київ як єдиний центр Руської землі, навколо нього повинні бути об’єднані всі руські сили для боротьби з підступними і жорстокими половцями, адже саме тут, «в граді Києві, в гридниці Святослава» упав Кобяк.
У обширах Русі могутність героїв «Слова…» також набуває гіперболічних розмірів: у Рюрика і Давида «дружина рикає, яко тури»[35], Володимира Мономаха «ніяк було пригвоздити до гір київських» [49], Галицький Ярослав «підпер гори Угорськії своєми залізними полками, …зачинив Дунаю ворота» [35], яр-тур Всеволод куди поскаче, «своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії» [17]. Навіть Ігор у заключній частині твору постає перед нами мало не головною постаттю на тогочасній політичній арені:
«Хоть і тяжко тій голові бути без пліч –
Зле і тілу без голови,”-
Руській землі без Ігоря [61].
Рідна земля дарує своїм нерозумним синам силу і велич та чекає на захист. Вона відчуває їх перемоги і поразки, вона робить спробу напоумити свого честолюбного сина Ігоря:
Сонце йому тьмою путь заступило;
ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;
лютий свист зблизька встав:
див кличе з верху дерева… [11].
Та втративши відчуття обов’язку перед батьківщиною, сини втрачають і можливість чути материнські застереження про небезпеку, відверті провіщення біди сприймаються ними не як голос розуму, а як засіб утвердження самостійності та незалежності: «жадоба спробувати Дону великого знамення йому (Ігорю. – І.С.) заступила» [11].
На думку автора, бути незалежним від рідної землі – значить бути переможеним своїми амбіціями, а відтак – і ворогами. Чим далі військо Ігоря віддаляється від кордонів Русі, тим відчутнішою і реальнішою стає загроза бути знищеним. У якості конкретно-географічних кордонів у «Слові…» виступають ріки: вони виявляють межі вітчизни, той, хто їх пересікає, має готуватися до загибелі.
Творча уява дала авторові «Слова…» можливість побачити величезні простори рідного краю від берегів Чорного моря до Новгорода й від Волги аж до Карпат. І чим ширше охоплено рідну землю гострим зором оповідача, тим вона конкретніша, тим життєвішим стає її образ: оживають і розмовляють ріки, звірі, птаство.
Велику роль у розкритті образу Руської землі відіграють описи природи, створені у руслі народнопоетичних традицій з широким використанням мотивів та образів давньої слов’янської міфології (деякі сили природи уособлені в образах богів стародавніх слов’ян: сонце – Дажбога, чи Хорста, вітер – Стрибога тощо), що стають втіленням прадавньої народної пам’яті, самого духу Русі.
Відчуття безмежності просторів рідної землі досягнуто в поемі через опис сходу сонця й зір вечорових, сяйва сонця, наростання дощових буряних хмар, в яких тремтять сині блискавиці, витьохкування солов’їв й крику галок уранці. Усвідомлення безмежних просторів Русі посилюється численними образами птахів, що здійснюють великі перельоти, образами вітрів.
Пейзажі у «Слові…» надзвичайно лаконічні і, при цьому, масштабні. Характерно, що у творі відсутні статичні описи природи, —тут вона виступає і як складова частина рідної землі, і як дієвий фактор, тісно пов’язаний з долею та вчинками героїв. Автор «Слова…» не згадує про предмети, які оточують його героїв, а звертає увагу на те, що відбувається навколо, говорить про дію, а не описує картини. Наприклад, Донець розмовляє з Ігорем, допомагає йому, гойдає князя на хвилях, одягає його теплою млою під тінню зеленого дерева, стереже його гоголем на воді.
Тварини, дерева, трава, квіти, вся природа і навіть міські стіни щедро наділяються автором людськими почуттями, здатністю розрізняти Добро і Зло, співчувати першому і ненавидіти друге, вони попереджають русичів про нещастя, переживають з ними горе і радість.
Між світом людей і світом природи немає чітких меж, і тому люди перетворюються у тварин і птахів, а тварини й птахи беруть участь у страшних справах людей. Однаково страждаючи від війни і печалі, люди і природа нероздільні у «Слові…».
Образу Руської землі, наповненої містами, лісами, річками, голосами тварин і співом птахів, протиставлений образ порожньої похмурої Половецької землі з «небитими дорогами». На думку Б.Гаспарова, Руська земля є узагальненим образом, що включає в себе у «Слові…» весь реальний, живий, «цьогобічний» світ[34]. Половецька земля, або «Поле», не співвіднесена з Руською землею безпосередньо в просторі. Це принципово новий — потойбічний — світ, властивості якого вимірюються іншими категоріями. Руська земля характеризується просторовими обмеженнями, має певні кордони, роль яких виконують ріки. На відміну від цього, половецька земля не має обмеженого простору. Вона постає у якості стихії – «чорних туч», що з моря ідуть, синіх блискавок, великого грому. У часи нещасть стихія розливається, виходить з берегів і накриває Русь, а від усвідомлення цієї стихійності Степ стає ще страшнішим і непередбачуванішим.
Автор визначає своєрідну константу людського існування: рідна земля сповнена життя і дарує це життя своїм дітям, чужина – мертва, і той, хто потрапляє в цю чужину, втрачає здатність жити. Власне, у «Слові…» чітко сформульована художня антитеза «тут» (вдома) – «там» (на чужині), яка пізніше, у національній літературі ХІХ-ХХ століття, стане визначальною для характеристики людського існування поза межами Батьківщини.
Отже, Руська земля – основний художній образ «Слова…». Завдяки своєму широкому ідейно-художньому світогляду автор зумів у цьому образі охопити і представити, по суті, всю велику Русь як єдине ціле у просторі і часі.
Продовження активного життя «Слова про Ігорів похід» забезпечене героїчним пафосом, співзвучним і нашій добі, утвердженням гуманізму і гармонії людських стосунків, без яких потерпаємо і ми, люди ХХІ століття, гостротою політичної проблематики (а чи наші сучасники не схожі у своєї політичних амбіціях на давнього Ігоря і чи їх дії не мають таких же наслідків, як і похід 1185 року?). «Слово…» велике і сучасне глибоким, трагічним у своїй масштабності патріотизмом, синівською турботою про долю вітчизни.
«Музи, співайте про русів»:
