Соціально-історичні характеристики розвитку вищої педагогічної школи в Україні

Тепер, коли ми творимо самі своє
вільне життя,...якраз дочасно буде спи­
нитися, озирнутися назад, кинути
оком на той довгий шлях, що його ми пе­
рейшли.
(Іван Огієнко)

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українсько­го народу. У розвитку української культури і освіти особливу роль відіграли братства, відомі як організації релігійного характеру. Історія їх давня. Початок заснування братств деякі джерело по­в'язують ще із XI століттям, коли члени ремісничих гільдій та цехів почали об'єднуватися зметою взаємодопомоги та згуртуван­ня парафіян. Ґрунт для утворення двох явищ - релігійної полемі­ки і національної школи був створений напередодні та після унії 1596 року, коли виник конфлікт між православ'ям та католициз­мом. Народна школа, що повстала й поширилась зусиллями релі­гійно-національних організацій - братств, привела до організації вищої освіти з релігійним забарвленням. (Д.Чижевський).

Першим вищим навчальним закладом в Україні вважають Ос­трозьку академію. Князь Острозький одним із перших «завів у своєму місті Острозьку вищу школу». Людина з державницьки­ми устремліннями, князь К.К.Острозький, за словами Івана Огіє­нка, виробив і почав провадити в життя план поширення освіти в Україні. Він сприяв створенню церковних братств у містах Украї­ни, організації при них шкіл, а то й друкарень. В Острозі він зас­нував Острозьку академію. Дата заснування у різних джерелах різна (1576, 1580, 1578).

На сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Маць­ка, який встановив, що Острозька академія була заснована на­прикінці 1576 року, і стала невдовзі першою у східних слов'ян школою вищого типу.

Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним закладом, де готували не тільки вчених-богословів, а й, насампе­ред, це була навчальна установа вищого типу. Питання про тип школи тривалий час залишалося дискусійним. Чи була Острозька академія вищим навчальним закладом? «Вища школа», «вища освіта» - історично зумовлені поняття, їх треба розглядати з ура­хуванням історичного часу (йдеться про останню чверть XVI сто­ліття).

Для того, щоб встановити тип школи, треба виходити з таких позицій: мета цього закладу, його устрій чи організація, склад викладачів, коло навчальних дисциплін, рівень їх викладання, рівень освіти, причетність викладачів до науково-дослідної робо­ти, оцінка роботи закладу громадськістю. За цими показниками Острозька академія була вищою школою.

Перший ректор Острозької академії - Герасим Смотрицький, який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії, (син Ге­расима - Мелентій був автором знаменитої граматики старослов'­янської мови(1618р.). Василь Суразький - відомий вчений, понад 10 років очолював Острозьку друкарню. Дем'ян Наливайко -рідний брат Северина Наливайка, відомого керівника повстання в Україні проти поляків - захоплений і страчений в Варшаві. Дем'­ян Наливайко — високоосвічена людина, придворний священик, настоятель церкви святого Миколая, автор антиуніатських цер­ковних творів, зокрема «Проповіді про Івана Златоуста».

Характерною особливістю педагогічних творів (лекцій, на­вчальних посібників) були паралельні тексти, написані старосло­в'янською і близькою до розмовної тодішньої української мовою. В Академії працював колектив перекладачів, науково-літератур­ний гурток, були підібрані видавці, підготовлені необхідні при­міщення, тобто в технічному і кадровому відношенні налагодже­но видавничий процес.

Серед острозьких стародруків особливий успіх мали «Буквар», виданий у 1578році, на основі Львівського Букваря 1574 року, «Новий заповіт» із «Псалтирем», «Книжка собрание вещей нуж-нейших» (1580), «Хронологія Андрія«, «Листівка» церковносло­в'янською, староєврейською і українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581), «Біблія» (1588). Після унії 1596р. в Острозі знову активізувалася видавнича діяльність, опублікували «Буквар», «Часослов», «Псалтир». Ака­демія, завдяки відповідній організації, була пов'язана із культур­ними закладами країн Півдня Європи і Близького Сходу. Акаде­мія проіснувала 60 років. Після смерті кияни К.Острозького (1608р.) розпочався занепад Академії. Під ід тиском польсько-като­лицьких сил Острозька академія в 1636р. припинили своє існу­вання.

Другим вищим навчальним закладом була Києво-Могилянсь-ка академія (1615-1817). Київська академія як вища школа фор­мувалася упродовж кількох десятиліть. 15 жовтня 1615 року шляхтянка Галшка Гулевичівна, дружина мозирського маршал­ка Лозки, подарувала Київському братству садибу на Подолі під монастир та школу дітям шляхетським, як і міським «.Того ж року при Богоявленській церкві на її кошти була заснована братська школа «наук елліно-слав'янського і латино-польського письма», що стала родоначальницею майбутньої славетної Академії. У 1631р. Митрополит Київський Петро Могила заснував у Києво-Печерській лаврі школу за зразком західноєвропейських шкіл, викладання в якій велося польською та латинською мовами.

У1632 році київська громада домоглася об'єднання Лаврської та Братської шкіл. Новий навчальний заклад, що дістав назву Києво-Могилянської колегії, невдовзі став справжнім університе­том, який виховав «сотні представників української інтелігенції за зразком західної культури».

Опікуном-проректором новоствореного закладу стає Петро Могила(1596-1647) - син молдавського господаря, на якого чекав молдавський трон. Він навчався в Сорбонні, у Парижі разом з фран­цузьким філософом Рене Декартом. Петро Могила порвав зі світським життям і постригся у ченці Києво-Печерської Лаври. Всі кошти і знання він віддав на справи освіти в Україні. Під про­текторатом П.Могили, незважаючи на всі перешкоди, Києво-Могилянська Академія стає відомим в Європі центром освіти, науки і культури. За обсягом і змістом навчальних предметів вона відпо­відала вимогам Європейської вищої школи.

На початку ХУЛІ ст. у Київський академії навчались понад дві тисячі студентів, у тому числі із зарубіжних країн.

Київська академія була справді демократичним і водночас елі­тним вищим навчальним закладом. Тут вчилися представники різних народів і різних станів. Серед вихованців академії були видатні вчені, письменники, композитори, державні і релігійні діячі, просто освічені люди. Шість гетьманів України здобули ос­віту в Києво-Могилянській колегії-академії: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич-Сагайдачний (1614-1622) був її засновником і водночас навчався в ній. Випускниками академії стали: Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, ОлександрБезбородь-ко, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березовський, Пилип Козацький, Дмитро Бортнянський, Йов Борецький - перший рек­тор Київської братської школи Митрополит Київський.

Дослідники засвідчують, що з початку ХУІІІ ст. латинська мова поступово витіснялася в школах українською. Такі відомі профе­сори Академії, як Касіян Сакович, Петро Могила, Сильвестр Ко-сов, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та ін., у своїх літературно-публіцистичних творах, про­мовах поряд із латинською широко користувалися українською і польською мовами. Слід також пам'ятати, що переважна більшість студентів і професорів Києво-Могилянської академії були україн­цями і щоденною мовою їх була розмовна українська мова.

Навчання «спудеїв» Києво-Могилянської академії організову­валось на демократичних засадах. Новоприбулих приймали про­тягом всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Термін навчання становив 12 років. Навчальний рік розбивався натри семестри, кожний семестр закінчувався екзаменами. Тричі протягом року встановлювалися короткі перепочинки-рекреації. Частина студентів (2/3) екзамен не складала. В кінці кожного се­местру вони писали так звані великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Вчився кожен стільки, скільки бажав.

Після закінчення повного навчального курсу чи будь-якого стар­шого класу студент отримував атестат за підписом ректора чи пре­фекта, завірених печаткою Академії. До послуг студентів була лікарня, бурса, книжна лавка.

З 1701р. Київська колегія отримала офіційний статус Академії. З 1710 року ректором Академії став Феофан Прокопович - випус­кник Київської Академії, професор риторики. Кисво-Могилянсь-ка Академія проіснувала з 1632-1817рік. На зорі становлення Ро­сійської Академії з двадцяти академіків - тринадцять були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії.

У ХУІІ-ХУШ століттях розвиток вищої школи в Україні галь­мувався, головним чином, двома чинниками, а саме: розвиток вищої школи в тій частині, що входила до складу Росії, відбува­лось в жорстких умовах абсолютної русифікації, а в регіонах, що входили до складу Польщі, Австро-Угорщини та Румунії, здійсню­валися відповідно полонізація, онімечення та румунізація насе­лення.

Визначальну роль у розвитку освіти на західноукраїнських зем­лях відіграв Львівський університет, хоча цей навчальний заклад був заснований (1661р.) з метою посилення полонізації українсь­кого населення.

Львівський університет - найдавніший з класичних універси­тетів України. Час його заснування різні джерела подають по-різному. Існує думка, що час заснування відноситься до 1661р. За іншою точкою зору, Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом від 21 жовтня 1784р. Його структуру в 1661р. складали чотири факультети: теологічний, юридичний, медичний, філософський, а також повна гімназія. Університет наділявся та­кими ж правами, як і інші університети Австрійської держави. Спеціальним декретом 1787р. при університеті було засновано Руський інститут (Студіум Руштенум), в якому окремі навчальні предмети богослов'я та філософії викладалися українською мовою. Руський інститут призначався для підготовки освічених свяще­ників з числа молодих людей, що не володіли латинською мовою.

Історична доля Львівського університету склалася так, що вик­ладання в ньому велося спочатку латинською, а згодом, понад 80 років, німецькою мовою. Українські впливи на той час в університеті були малопомітними. Тільки з 1848р. - з початком «Весни народів» - розгорнулася боротьба за введення української і польської мов навчання. Після відомих подій 1848-1849 р. в уні­верситеті створено чотири українські кафедри на богословському відділі і кафедру української мови і літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям її першого професора Якова Головацького (1814-188Я) визначного літератора, історика, етнографа і поета. Майже 20 років (1848 -1867) Я. Головацький був професором ук­раїнської мови і літератури університету. Фактично ж до 1867р. Львівський університет був німецьким за своїм характером.

До 60-х років XIX століття українці і поляки виступали спільно проти онімечення університету. З кінця 60-х років розпочалася тривала боротьба за його українське національне обличчя. У липні 1871р. цісарським розпорядженням було скасовано всі обмежен­ня щодо викладання українською та польською мовами. Проте реально склалося так, що університет швидко полонізовувався. Уже з 1879р. тут введено польську мову для внутрішнього управ­ління, а габілітації (іспити, що дають право викладати в універси­теті) українців, які висували свої кандидатури на доцентуру, скла­далися з великими труднощами. Все ж у 1894р. в університеті було створено кафедру історії, а в 1900р. - другу кафедру української літератури. В 1914р. в університеті діяло вісім українських кафедр (з 80-ти) і чотири доцентури.

Визначну роль у розвитку української науки відіграло науко­ве товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке очолював М.Грушевсь-кий. Публікації ж Львівського університету виходили польською мовою. До першої світової війни Львівський університет мав чо­тири факультети: богословський, філософський (у 20-х роках пе­ретворений на гуманітарний і математико-природничий), право­вий і медичний. З кінця XIX століття розпочалася боротьба за створення самостійного окремого українського університету.

У 1901р. в університеті відбулася одна із найбільш масових сту­дентських акцій. Власті закликали українське студенство до по­громів, відбувалися арешти активістів. Урешті-решт австрійський уряд погодився заснувати український університет, та на пере­шкоді стала перша світова війна. Після окупації Львова польські власті скасували в університеті всі українські кафедри й доцентури.

Правом вступу до університету користувались лише ті, хто слу­жив у польській армії або ж був польським громадянином.

В університеті викладали видатні історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський - славетний про­фесор української історії, який очолював наукове товариство ім. Т.Шевченка.

Харківський університет - перший на території України, що входив до складу Російської імперії - був заснований наприкінці січня 1805р. Відносно ліберальна політик», здійснювана в цей час російським урядом, сприяла відродженню української культури і освіти. Університет засновано;) ініціативи відомого вченого-винахід­ника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням -Василя Каразіна. Його підтримувала громадськість Харківщини і Полтавщини. В.Каразін був рішучим противником кріпацтва, лю­диною широких поглядів. У новоствореному навчальному закладі працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. Вони своєю працею сприяли розпиткові на­уки і техніки, мови і літератури, піднесенню української культури. З діяльністю університету пов'язана діяльність Петра Гулака-Ар-темовського, Григорія Квітки-Основ'яненки, вихованцем Харківсь­кого університету був Микола Костомаров.

Університетські вчені видавали українські альманахи, етног­рафічні збірки, інші україномовні видання. Певною мірою цьому сприяв університетський статут (1863р.), згідно з яким універси­тетам Росії надавалася часткова автономія. Проте після вбивства у березні 1881р. царя Олександра II з лібералізмом було покінче­но. Новий статут (1884р.) скасовував всі привілеї цих вищих на­вчальних закладів, які тепер мали повністю підлягати Міністер­ству освіти. Була заборонена виборність ректорів, деканів, і навіть професорів: керувати університетами став чиновник - куратор округу. Водночас обмежувались права професорських рад. Лише у 1905р. після відомих революційних подій у Росії був підготовле­ний новий університетський статут. На цей час Харківський уні­верситет став осередком українського націонал-демократичного руху. За деякими даними, вже тоді професор Д.Багалій викладав українською мовою. У 1905р. рішенням Вченої ради університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання.

Після 1917р. університет був спочатку реорганізований в Ака­демію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім'я професора О.Потебні.

Київський університет був відкритий 15 липня 1834р. Була використана матеріально база Кременецького ліцею, який був закритий в 1831р. у зв'язку з тим, що студенти польські брали участь у збройному повстанні проти царизму. Спочатку у на­вчальному закладі функціонував усього один факультет - філо­софський. Він мав два відділення - історичне і фізико-матема­тичне. Серед викладацького складу були польські, російські та німецькі професори, зокрема, поляки - викладачі Кременецько­го ліцею. Ректором Київського університету було призначено Михайла Максимовича (1804-1873) - визначного вченого-приро­дознавця, який очолював кафедру ботаніки Московського універ­ситету. Водночас він був Істориком, фольклористом і письмен­ником. Його збірки «Малоросійські пісні»(1827р.), «Українські народні пісні» (1834р.),»Збірник українських пісень»(1849р.) -поклали початок українській фольклористиці. У 1835р. в універ­ситеті було відкрито юридичний, а в 1841р., на базі ліквідованої Віденської медичної академії - медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920р. З Київським універ­ситетом нерозривно пов'язане ім'я геніального українського по­ета Тараса Григоровича Шевченка. Навесні 1843р Т.Г.Шевчен­ко-студент Петербурзької Академії мистецтва, автор «Кобзаря» (1840) — вдруге у своєму житті прибув до Києва. Уперше Тарас Шевченко відвідав Київ у 1829р., будучи ще кріпаком, «козач­ком пана Енгельгарда». Це було відрядження для малювання етюдів. У травні 1845р. він знову вирушив до України, маючи намір остаточно залишитися в Києві. Поет оселився у Києві, по­знайомився з письменником Пантелеймоном Кулішем. У квітні 1846р. Т.Шевченко вступає до Кирило-Мефодіївського братства - таємної організації, заснованої у Києві у грудні 1845р. - січні 1846р. У лютому 1847р. Т.Шевченко був затверджений на посаді вчителя малювання у Київському університеті, а 24 березня 1847р. поета заарештували і відправили до Петербурга, де ув'яз­нили в казематі III відділу.

Становлення Київського університету як навчального закладу відбувалося з великими труднощами; навчальний процес у ньому неодноразово припинявся.

Проте в нелегких умовах університет виховав цілу плеяду ви­датних вчених: Володимир Антонович (1834-1908) - історик, ар­хеолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Ба­талій (1857-1932) - видатний історик XX століття вивчав творчість Т.Шевченка і І.Франка; Михайло Драгоманов (1841-1895) -публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, еко­номіст, філософ, громадський і культурний діяч, випускник і викладач цього університету; Михайло Старицький (1840 1804) український письменник і культурно-громадський діяч. В уні­верситеті викладали В.І.Вернадський, Д.О.Траве. Постійними членами Київського університету були І.С.Тургенєв, Д.І.Мен-делєєв, М.Жуковський.

Одеський університет (1865р.) створювався як новоросійський на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814р. З початку свого існування університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Ініціа­тором відкриття Одеського університету був відомий вчений-пе­дагог М.І.Пирогов, а також М.М.Могилянський та генерал-губер­натор П.Строганов. Ім'я І.Мечникова присвоєно з 1945р. Серед викладачів і вихованців Одеського університету багато вчених: Ілля Мечников (1845-1916) - видатний біолог, професор зоології й порівняльної анатомії Новоросійського університету в Одесі; Да­нило Заболотний (1866-1929)- видатний український мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної наукової епі­деміології; Олександр Богомолець (1881-1946) - видатний украї­нський патофізіолог, академік (з 1929р.) та президент (з 1930р.) АН УРСР, закінчив медичний факультет Новоросійського універ­ситету (1906р.); Лев Писаржевський (1871-1938) -видатний хімік, академік ВУАН (з 1925р.), в 1896р. закінчив Новоросійський уні­верситет в Одесі. У 1927р. очолив створений з його ініціативи Ук­раїнський інститут фізичної хімії (тепер інститут фізхімії ім. Пи-саржевського). З цим університетом пов'язана діяльність Івана Сєченова, Олександра Ковалевського, Миколи Зелінського, Євге­на Щепкіна, Володимира Філатова (офтальмолога).

Чернівецький університет (1875р) був заснований з німецькою мовою викладання, але з самого початку його існування тут діяли кафедри української мови і літератури. В 1918-1920р. універси­тет перетворено на румунський, скасовано українські кафедри, кількість студентів-українців значно скоротилась. В ньому навча­лись Іван Франко, Лесь Мартович. Після приєднання Буковини до УРСР в 1940р. університет був реорганізований. Кількість фа­культетів зросла до семи, а з 1995р. - до тринадцяти. В їх складі знаходилися понад 50 кафедр.

Вища педагогічна національна школа в своєму розвитку прой­шла наступні етапи: 1804-1917рр. - становлення педагогічної ос­віти; 1917-1920рр. - активні пошуки змісту, форм і методів будів­ництва нової вищої педагогічної освіти за різних форм державної влади; 1921-1934рр, - формування ти Інтенсивна підготовка на­ціональних педагогічних кадрів; 1935-1985рр. утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти. Уніфікація її змісту, форм та методів; наступний етап - розбудова нової націо­нальної вищої школи на демократичних засадах. Проблема педа­гогічних кадрів в Росії була вперше поставлена в 1803-1804рр. у зв'язку зі шкільною реформою. Не зважаючи на вимоги духовен­ства надати йому переважне право на заміщення вчительських місць священнослужителями, які не мали загальної і спеціальної підготовки, при університеті були створені закриті трирічні педа­гогічні інститути. За статутом вони вважались відділеннями уні­верситетів. Усі студенти університету протягом трьох років слу­хали певний цикл предметів, після чого переходили в «головне відділення наук відповідно до їх майбутнього стану». Ті, хто готу­вав себе до педагогічної діяльності вступали до педагогічного інсти­туту. Студентів готували до викладання всіх предметів у гімназі­ях. Професори університету мали присвячувати одну годину на тиждень для «особливого наставлення учительських кадрів». Рек­тор педагогічного інституту керував їхнім навчанням. Такі інсти­тути були організовані в 1811р. при Харківському університеті, а в 1834р. - при Київському. В інституті було визначено, що досвід­чених учителів можна підготувати лише за допомогою універсаль­них лекцій. Майбутній педагог мусив знати про поступальний роз­виток усіх відомих систем і теорій науки, мати навички самостійної праці і наукового дослідження, добре і дохідливо викладати уч­ням навчальний предмет. Тому особлива увага в інститутах при­ділялась прищепленню студентам навичок викладання. Професо­ри університету і викладачі розвивали у студентів красномовство, уміння правильно і чітко висловлювати свої думки; вимагали від студентів усно і письмово викладати матеріал, що мало важливе значення для майбутньої педагогічної діяльності. В кожному інституті навчалося 24 студенти, які після закінчення зобов'язані були пропрацювати в учительському званні не менше шести років. Незважаючи на те, що педагогічні Інститути готували добре підго­товлених учителів, які мали чітко виявлені професійні інтереси (і потреба в них невпинно зростала), проіснували ці навчальні зак­лади лише до кінця 50-х років XIX століття.

Педагогічні інститути замінили курсами. В листопаді 1858р. при всіх університетах почали працювати дворічні педагогічні курси для осіб, які мають вищу освіту і виявляють бажання при­святити себе педагогічній діяльності.

Київський університет готував на курсах учителів фізики, ма­тематики, історії, географії, російської мови для середніх навчаль­них закладів. Для всіх студентів університету на педагогічних курсах обов'язковим було вивчення логіки, психології, історії пе­дагогіки і основ дидактики. Кожний, хто закінчив курси, пови­нен був написати і захистити твір на задану тему, а також прочи­тати лекцію. Випускники, які виявляли особливі успіхи, діставали право на заміщення посад в університеті; тих, хто мав середні ус­піхи, призначали до середніх навчальних закладів; хто виявляв задовільні успіхи - вчителями повітових училищ. Хоч слухачів курсів було дуже мало (10-12 осіб), але якість їх підготовки була досить високою. Учителів і вихователів вищої кваліфікації готу­вали на Вищих жіночих курсах, а також у педагогічних інститу­тах. У Києві для жінок з середовища інтелігенції «Товариство друзів юного дитинства» створило Фребелівський дворічний пе­дагогічний університет (вересень 1907р.). До інституту приймали жінок від 16 до 40 років. Першим його директором став професор І.О.Сікорський. Слухачки опановували в інституті вчення про християнську мораль, психологію, педагогіку, загальну історію, історію літератури, анатомію, фізіологію людини, гігієну, надання першої допомоги, дитячі хвороби, природознавство з методи­кою ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію

Фребелівської системи і огляд дитячої літератури, методику вивчення лічби, співу, малювання і ліплення, гімнастику, практичні знання з дітьмя за Фребелівською системою. Слід зазначити, що в в інституті працювали курси крою та шиття, рукоділля і домоводства. Навчання було платне - 60 карбованців на рік. При інституті пра­цювала річна «школа нянь». В педагогічних інститутах на Вищих курсах велику увагу приділяли психології, педагогіці, методиці та практичній підготовці слухачів, чого не було при університетах. Кількість тих, хто навчався у вищих педагогічних навчальних зак­ладах, була незначною. Наприклад, перший випуск Київського університету становив 31 особу. Навчання було платним - 20 кар бованців на рік. До інституту приймали тільки тих, хто закінчив педагогічні курси, вчительські семінарії. 58 студентів навчали 14 фахівців; викладання в університеті велося російською мовою.

Учителів для гімназії готував Ніжинський історико-філологі­чний університет князя Безбородька, створений у 1875р. на базі юридичного ліцею, з контингентом спочатку 100 чоловік, а в на­ступні роки - 40-42 студенти. Строк навчання складав чотири роки: два роки теоретичного навчання, і два - практичного. На на­вчання приймались особи, які закінчили гімназію чи духовну се­мінарію, склали екзамен з російської і давніх мов і не мали мо­ральних і тілесних вад. З 1877р. абітурієнтів з оцінкою «4» з мов звільняли від вступних екзаменів. В інституті працювали: доктор філології Грот, який викладав психологію, логіку, історію, філо­софію; професор П.В.Тихомиров - викладач психології пізнання і курсу морального виховання. Практичні заняття проводили в інститутській гімназії на IV курсі. Спочатку студенти відвідували уроки наставників, а потім шість пробних уроків давали само­стійно.

Дореволюційна вища педагогічна освіта не мала заочної фор­ми навчання; проте екстернат був присутній. У системі педагогіч­ної освіти в 1872р. з'явилися трирічні вчительські інститути, що готували фахівців для міських, а з 1912р. - для вищих початко­вих училищ. В Україні у 1880р. було їх два: у Глухові (1874) та Фе­одосії (1872). Вони вели підготовку вчителів широкого профілю.

Прийом на навчання провадився з 16 років для учнів усіх станів і звань. Студенти вивчали Закон Божий, російську мову, арифме­тику, геометрію, географію, природознавство, педагогіку з дидак­тикою, співи, гімнастику. Чіткої спеціалізації не було, психоло­гія не була включена до навчальних планів, на педагогіку і дидактику відводилось лише по дві години на тиждень. Учи­тельські інститути не давали вищої освіти і права вступу до уні­верситету. В Україні станом на 1 січня 1917р. підготовку вчителів здійснювали сім учительських інститутів; Київський, створений 1 червня 1909р.; Вінницький, створений 1 липня 1912р.; Чернігі­вський, створений 1 липня 1910р.; Глухівський, створений у 1874р.; Катеринославський, створений у 1910р.; Миколаївський, створений у 1913р.; Полтавський, створений у 1914р. Проте кон­тингент студентів цих навчальних закладів був невеликим.

1917-1920рр. вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України. Я.П. Ряппо, аналізуючи стан педаго­гічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька періодів: першої радянської влади (січень-березень 1918р.); Центральної Ради (березень-грудень 1918р.); Директорії (грудень1918-січень 1919р.); Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р.); денікі­вщини (вересень-грудень 1919р.).

С.Сірополко цілком справедливо стверджував, що від Лютне­вої революції 1917р. до кінця листопада 1920р. Україна пережи­ла кілька змін влади, з яких кожна, якщо не вносила чогось свого, нового, то бодай не руйнувала стрій в системі буржуазної освіти.

Українська Центральна Рада в Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прий­нятий «Закон про національно-персональну автономію«, в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації - це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє національне життя через відповідні національні органи. Управління національною школою будувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відповідних національних радах осв­іти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секрета­ріату на чолі з І.М.Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний міністр породної освіти УНР), в якій визначалася основна програ­ма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови життя, в ці часи було два Всеукраїнських вчительських з'їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та орган­ізації українського вчительства. З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науковим това­риством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-матема-тичного і правового, в також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів. Очолив університет професор І.М.Ганиць-кий. Лекції проводилися в університеті св.Володимира.

У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Український державний університет (у Кам'янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Ук­раїнське відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф.Русова); крім того, товариство «Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Києві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до універ­ситетів України; у всіх університетах створено кафедри українсь­кої мови та літератури, історії України та права. Російські універ­ситети св. Володимира, Харківський і Новоросійський 30 липня 1918р. були оголошені державними університетами України. Ве­лася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію української університету з двома факультетами (юридичним та історико-філо­логічним). У Ніжині було розроблено проекті статут Академії кня­зя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магістра з своєї спеціальності. Ек­замен на ступінь магістра педагогіки проводила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповід­ної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інсти­тути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вив­чали обов„язкові предмети: російську мову і літературу, украї­нську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, ма­лювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факуль­теті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичномуі природничо-гео­графічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути украї­нська, а всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев„ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створен­ня вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нар­ком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реоргані­зацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститу­тах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення руч­ної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; оз­найомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продук­тивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі. 21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогі­чних навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф.Му-зиченка, директора Київського учительського інституту К.М.Щербини. В основі роботи педагогічних вузів були покладені матеріали

Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-се-лянської оборони, яка приїжджала до Чернігова у зв'язку з насту­пом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жовтень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був ступінь школи, тим глибин»шою і серйознішою мала бути педагогіч­на підготовка.

Повне значення для реформи вищої школи мав декрет Раднар­кому України «Про деякі зміни в складі побудови державних ус­танов і вищих навчальних закладів УРСР», що скасовував усі вчені звання і ступені, а також усі пов'язані з цими ступенями і звання­ми привілеї. В інститутах запроваджувалося заміщення викла­дачів кафедр за конкурсом, створювалися ради для переобрання викладачів.

В Україні, крім 23,2 млн. українців, у той час проживали 5 млн. представників інших національностей; через те з перших днів Ра­дянська влада організувала національні школи. 17 серпня 1921р. при Наркомосі створено Раду меншостей на чолі з Я.П.Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку польських працівників у галузі освіти. У своїй роботі Рада керу­валася «Положенням про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педагога потребує високої кваліфікації, тому вищий пе­дагогічний заклад має організовуватися за функціональною озна­кою (соцвих, профосвіта, політосвіта).

У 1920-1921рр. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій ство­рено нову форму вищого навчального закладу - інститут народної освіти (ІНО). Цей інститут став вищою педагогічною установою, що готувала працівників освіти для всіх галузей освітньо-ви­ховної роботи. Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець­Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Мико­лаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педа­гогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії -у вищі педагогічні курси. У 1920-1922 рр. учителів готували 13 інститутів народної освіти.

Цільове призначення інститутів народної освіти - підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл, а й для професій­них шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних установ. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих пе­дагогів-колективістів, організаторів дитячого колективу. Фа­культет професійної освіти складався з трьох відділень: сільсько­господарського, індустріального і соціально-економічного. Тут готували педагогів, керівники) профшкіл, шкіл ФЗН і частково -технікумів. Його випускники мали бути фахівцями з однієї з га­лузей господарства і одночасно педагогами. Комплектували фа­культети так: на перший курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий курс - випускників тех­нікумів зі стажем практичної роботи; на третій випускників інститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Термін навчання на цих факультетах до 1924р. був трирічним; водночас структура і типи інститутів в Україні були різними.

Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення: шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мовами, а також відділення єврейської мови та літе­ратури. Одеський ІНО мав факультети: соціального виховання (го­тував вчителів для семирічних шкіл), профосвіти (готував викла­дачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали наступні відділення: українське, російське, болгарське, німецьке і єврейсь­ке. Вони забезпечували підготовку вчителів української та російсь­кої мов та літератури, історії і суспільствознавства, географії, ма­тематики, фізики, хімії, біології, іноземних мов.

На той час прийом здійснювався за рекомендаціями громадсь­ких організацій. Колоквіум проводили двоє викладачів і двоє сту­дентів. Активну участь у цьому брали комсомольські й партійні організації. Так, у 1921-1922 рр. з 2027 абітурієнтів партійні органі-нації рекомендували 66 чоловік, комсомольські - 38, комітети не-неможних селян - 209, профспілки - 1159, військові організації -59, профос - 242, без відряджень 239, на платні місця - 11. Неактивним було те, що Радам ІНО, викладачам було надано відносну свободу у підготовці програм і планів, у виборі підруч­ників і методів. Рада Харківського ІНО, наприклад, 30% часу відводила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститути не могли забезпечити потребу в учительських кадрах, тому педа­гогічні технікуми і семінарії були реформовані а трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувались вони так само, як ІНО. Одночасно створювалися робітфаки, які готували робітників і се­лян до навчання у вищих закладах освіти. У той час був дуже ве­ликий вплив та контроль за роботою вищих навчальних закладів партійно-радянських органів.

У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генеральної чистки у рядах партії. На основі цього документу про­водилась переатестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921 р. з вузів України пули виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адміністративно-командної системи в країні.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впроваджен­ня нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.). У 1921-22 н.р. у 15 793 навчальних закла­дах України працювали 489 346 учителів, з яких лише 4 035 (9%) мали вищу незакінчену освіту. Основним типом середнього на­вчального закладу на Україні стала єдина трудова школа.

Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову «Про вве­дення в дію Кодексу законів про народну освіту» і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах навчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах за­няття проводилися українською мовою, у 1 966 — українською і російською мовами, 3 404 - російською мовою, 119 - єврейською, 102 - польською, 280 - іншими мовами. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі.

На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах осві­ти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і сту­денти, їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання. При ректораті працювали бюро, а при них -комісія для здійснення контролю зо дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали не основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний перевірки відвіду­вання, періодичний - заліки з обов'язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснювався контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми.

Тимчасове положення - це основний документ вищого педаго­гічного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пінніше, в червні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положен­ня про інститути УРСР.

Для становлення і розвитку вищої педагогічної школи велике значення мала друга Всеукраїнська конференція з педагогічної освіти (22-28 липня 1923 р.), третя Всеукраїнська педагогічна кон­ференція з педагогічної освіти (27 жовтня 1924р). На конференці­ях піднімалися питання про поліпшення якісного складу вчитель­ства, перегляд мережі педагогічних навчальних закладів.

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України вплинули рішення партійної наради з питань народної освіти, що обговорила проблеми підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної наради наркомів освіти з питань узгодження органі­заційних форм навчальної діяльності (1924р). У зв'язку з впровад­женням обов'язкових початкового і семирічного всеобучу значно зросла потреба в учительських кадрах. У 1927р. мережа педагогі­чної освіти була недосконалою, тому в Україні розпочалася пла­нова робота щодо створення системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при Дніпропетровському ІНО). Че­рез рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО) зі щорічним планом прийому 1400 студентів. У січні 1928р. тут відкрили екстернат, екзамени у якому приймали двічі на рік. На­вчання було платним. Великого поширення така форма освіти набула в Київському ЩО.

Згодом було розроблене «Положення про дворічні курси для підготовки робітників і селян для вступу в ІНО». Такі курси існу­вали у Києві і Харкові; курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, природознавство, фізику, інозем­ну мову, географію, соціоекономічний мінімум, анатомію, ра­дянську систему освіти, педпрактику, клубну роботу. Кожна парт­ійна чи комсомольська організація мала право рекомендувати студентів до вступу, але були встановлені вступні норми для різних ініціальних категорій. Кожний вищий навчальний заклад мав свої плани і програми. Навчальні плани складали факультетські комісії і затверджувалися на правлінні Інституту. Кількість цик­лових комісій визначала факультетська комісія. Основними фор­мами навчання були: лекція, лабораторно-практичне заняття, екскурсія, семінар, диспут, конференція, реферат, практика. Ось, наприклад, такою була тематика дипломних робіт: «Чи може шко­ла бути вільною?», «Мистецтво у трудшколі», «Економічне ста­новище селян як чинник, що впливає на народну освіту», «Що можна використати в нашій школі з Дальтонівського і лаборатор­ного плану».

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавала­ся характеристика-направлення такого змісту: талановитий, може працювати, серйозний. У багатьох випадках дипломи захищали після закінчення вже двох-трьох років роботи. З метою поліпшен­ня підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне вивчення дітей з боку біологічного і соц­іального; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаш­тування студентів на педагогічне виробництво; г) підготовка сту­дентів до вирішення практичних завдань; д) часткове проведення педпрактики.

З 1923 по 1928 рр. у республіці здійснювалась українізація пе­дагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої україн­ізації (зокрема, для педагогічних інститутів це 1927-1928 рр.).

Викладачів, які не могли перейти на викладання українською мовою, звільняли. Інститутів з українською мовою викладання було: у 1923 р.-30,8%, 1924-39,0%, 1925-33,3%, 1926-40,7%. У вересні 1926р. уряд України ухвалив постанову «Про освітню роботу серед українського населення союзних республік», оскіль­ки на той час 6 млн. українців жили поза межами України (Ку­бань, Сибір, Туркестан). У цих місцях необхідно було організува­ти кафедри українознавства, для чого були встановлені відповідні терміни. Нарком освіти О.Шумський пошті, ввернувся до Й.Стал­іна з питанням про те, чому на посту Генсака Компартії України перебуває Л.Каганович, а не представник української національ­ності (наприклад, Чубар, Петровський). У зв„язку з цим нарком був звільнений і звинувачений у «націоналістичних ухилах». По­шуки «націоналістичних ухилів» набули після цього масового ха­рактеру, особливо влітку 1928 року. Самогубство М.Хвильового і М.Скрипника інтелігенція сприйняла як кінець українізації.

У цей період, а саме з 1922 року, в інститутах були введені сти­пендії, які нараховувплись за поясним коефіцієнтом 1 пояс -Харків - 27 крб.; 2 пояс - Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя -24 крб.; З пояс - Одеса, Миколаїв - 23 крб.; всі окружні міста -21 крб.; 5 пояс - поза окружними центрами - 19 крб. Але стипен­дію отримували не всі. В березні 1922 року Наркомос освіти запро­вадив, як тимчасовий засіб, плату за навчання у вищих навчаль­них закладах натурою; при цьому 40% студентів звільнялися від сплати. Стипендіальний фонд з 1922 по 1928 рік зріс у 10 разів. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову «Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл», згідно з якою випуск­ник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацюва­ти за фахом за кожний рік одержання стипендії, в разі порушення його могли віддати до суду. У 1921-1928 рр. в Україні велика увага приділялась зміцненню професорсько-викладацького складу.

20-ті роки були часом бурхливого розвитку української куль­тури, «періодом національного ренесансу». В цей час сформовані найважливіші компоненти підготовки національних учительсь­ких кадрів.

З 1928 року починається утвердження адміністративно-коман­дної системи (1928-1941рр), формування культу особистості Й.Сталіна. Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогі­ка і психологія, генетика і педологія, а й творчість, ініціатива, пе­дагогічна самостійність. Тика атмосфера застою призвела до по­ступового утвердження у практиці школи, зокрема вищої педагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчан­ня і виховання, застосування їх без урахування потреб і інтересів учнів та студентів. Висока ідеологізація науки перетворювала вик­ладачів, учених, студентів, учнів на слухняний обслуговуючий персонал.

Наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскільки у навчальних закладах не вистачало 24 409 вчителів. Природно, що діюча мережа педагогічних наукових закладів (12 ЩО і 60 педтехнікумів) не могла забезпечити потребу шкіл у кад­рах. Настав час реформувати освіту. У зв„язку з цим був розробле­ний «П'ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні», що уточнював програму розвитку і вдосконалення педосвіти. Пе­ред вищими навчальними закладами постало завдання підготува­ти 52 899 учителів, забезпечити школу педагогами з вищою осві­тою на 50%. Вищі навчальні заклади почали створювати підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фінансували­ся державними, господарськими і громадськими організаціями. Усі, хто навчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними посібниками і гуртожитками. Поповнення педагогічних закладів такими абітурієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів.

У березні1929р. уряд прийняв постанову «Про підготовку вик­ладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів», в якій визначалися недоліки педагогічної освіти. У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція (1929р.), яка у справі педагогічної освіти визначила, що система підготовки пе­дагогічних кадрів потребує значного поліпшення. На конференції встановлено, що ІНО слід визнати єдиним навчальним закладом для підготовки учителів.

У 1929р. розпочався «наступ соціалізму по всьому фронту»; ставилося завдання забезпечення суцільної писемності населен­ня до кінця першої п'ятирічки, запровадження обов'язкового початкового чотирирічного навчання дітей, переведення зягаль­ноосвітньої школи на викладання рідною мовою, значне збільшен­ня кількості шкіл і відповідно - вчителів. Контроль більшовиць­кої партії за освітою і педагогічною діяльністю вчителів посилився. У всіх вищих навчальних закладах утвердилася сувора дисциплі­на; навчальний день студента становив 6 годин, а тривалість на­вчальної години - 50 хв. Час зимових і літніх канікул максималь­но скоротили. Почали враховувати відвідування лекцій студентами, відмінили всі умовні переведення студентів. Другор­ічництво дозволяли лише в разі тривалої (не менш 6-ти місяців) хвороби. Увесь строк навчання у вищих навчальних закладах, технікумах і на робітфаках поділився на семестри; половину на­вчального часу відвели на виробничу і педагогічну практику. Вступні екзамени проводилися з 1 по 15 червня з суспільствознав­ства (усно), російської мови і математики (письмово), фізики (усно). Знання абітурієнтів оцінювали на «задовільно» або «неза­довільно». Централізоване комплектування вищих навчальних закладів було скасовано; запровадили єдиноначалля, вибори рек­торів замінили їх призначенням відповідними державними орга­нами. Одночасно для прискорення випуску спеціалістів були ско­рочені терміни навчання до трьох, максимум до чотирьох років. Щоб прискорити підготовку спеціалістів, у 1929 р. було скасоване виконання дипломних робіт; у липні 1930р. союзний уряд ухва­лив постанову «Про реорганізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків», а в серпні - «Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Ці документи передбача­ли такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи - пе­дагогічні інститути, середні педагогічні школи — педагогічні тех­нікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робі­тфаки і педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інсти­тутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути).

Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спец­іалізації і цільового призначення із закріпленням їх за відповід­ними галузевими вищими навчальними закладами. У зв'язку з цим відкрили робітфаки у Житомирському, Полтавському, Чер­нігівському, Кам'янець-Подільському, Херсонському інститутах народної освіти.

Тривалість навчання на робітфаках збільшилася до чотирьох років. У лютому 1931р. ВУЦВК і РНКУСРР затвердили нове «По­ложення про робітничі факультети», згідно яким вони підпоряд­ковувалися народним комісарам. При кожному вищому навчаль­ному закладі створювали денний і вечірній робітфаки, що функціонували на великих підприємствах, у радгоспах, колгос­пах. Робітфаки поступово перетворились на «кузню кадрів»., Прийом і випуск студентів у роки першої п'ятирічки збільшився вдвічі. Таким чином, до початку 1930р. в Україні дія­ла своя система педагогічної освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми). А.В Лупачарський, виступаючи на Всесоюзній нараді з питань народної освіти, позитивно оцінив роботу народного ком­ісара освіти УСРР М.А.Скрипника. Нарада ухвалила, що педа­гогічні вищі навчальні заклади мають готувати: войовничого ма­теріаліста — діалектика, озброєного марксистсько-ленінською теорією; активного борця з будь-якими виявами ворожої ідеології в культурній роботі; організатора широких мас трудящих на фронті культурної революції; фахівця, який володіє політехніч­ними знаннями і практичними навичками в галузі промислової і сільськогосподарської праці.

Із запровадженням єдиної системи вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів із задовільною матеріальною базою були реорга­нізовані в інститути. В інститутах (1931р.) навчалось 16 000 сту­дентів проти 11 000 у 1930. У квітні 1930 року Нарком освіти Ук­раїни ухвалив постанову «Про екстернат за курс вузів». До екстернатів приймали громадян, які працювали за фахом не мен­ше п„яти років. За навчання сплачували певну суму, що залежа­ла від зарплати: до 100 крб. - 2,5%, від 101 до 150 - 3%, від 151 -4%. Екстернати не тільки сприяли збільшенню кількості педагогів з вищою освітою, а й давали змогу тим, хто вже обрав професію, підвищувати свою кваліфікацію. Утримання одного студента в педагогічному навчальному закладі в 1929р. коштувало 503 крб., у 1933р. планові витрати становили 863 крб.; напередодні Вели­кої Вітчизняної війни вони зросли до 3300 крб.

Внаслідок запровадження обов'язкового початкового і перехо­ду до семирічного всеобучу значно зросла мережа семирічок (май­же в чотири рази) і середніх шкіл (у 92 рази); при цьому розвива­лася мережа шкіл для національних меншин. У 1930-31н.р. в Україні навчанням рідною мовою були охоплені: німецькою -96,3%, болгарською - 96,6%, єврейською - 91,6%, польською -75%, грецькою - 47,6% дітей. Постало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадрами, а їх готували дуже мало. Так, у польському ІНО навчилося 180, молдавському - 203, в шести єврейських секторах ІНО- 1050, у Німецькому ІНО-180 студентів. Середні педагогічні навчальні заклади для національ­них меншин (їх було вісім) готували 1710 майбутніх вчителів (грецький технікум у Маріуполі, єврейський у Житомирі, бол­гарський в Одесі).

Надалі процес підготовки національних учительських кадрів в Україні гальмувався. У квітні 1938р. М.С.Хрущов ухвалив сумноз­вісну постанову, в якій навчальні заклади національних меншин вважалися вогнищем «буржуазно-націоналістичних впливів», а їх подальше функціонування оголошувалося недоцільним і шкідли­вим.

Отже, 1931-1933 роки - це час утвердження єдиної системи національної педагогічної освіти. У 1933-1934 н.р. частина інсти­тутів соціального виховання і професійної освіти реорганізували­ся у педагогічні інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для V-VІІ класів. Якщо у 1935 р. в СРСР функціону­вав 91 учительський інститут, то в Україні їх було 13, а в 1941 році -23 і 19 відділень при педвузах. Учительські інститути мали п'ять відділень: історичне, мови і літератури, фізико-математичне, гео­графічне і природознавства. Після трирічної роботи в школі ви­пускники вчительських інститутів мали право без іспитів вступа­ти на ПІ курс відповідних педагогічних інститутів. В учительський інститут приймали осіб із середньою освітою.

Таким чином, починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педа­гогічної освіти України встановлюються два типи навчальних зак­ладів: педагогічні та вчительські інститути. У 1930р. для пол. іпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищен­ня кваліфікації педагогів. ВУПКП включав сектори: докваліфі-каційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної осві­ти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і підготовки нових кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збільшується кількість вчителів-заочників. Якщо на січень 1933 року їх навчалося 48 000 чол., то у 1941 у 51 педагогічному і вчи­тельських інститутах - 58 561. З цього часу підвищення темпів роз­витку стало основною рисою підготовки «інженерів людських душ».

У 1932р. вищу педагогічну освіту мали 12,1% вчителів, а се-редню-50,7%. Як відомо, завдання забезпечення вузів професорсь­ко-викладацькими кадрами покладалося на університети. В Ук­раїні без наукового обґрунтування, у погоні за модою роль університетів у формуванні педагогічних кадрів була зведена на­нівець. Життя вимагало поновити діяльність цих вищих навчаль­них закладів. Уряд України в 1933р. ухвалив постанову про орган­ізацію діяльності державних університетів.

У постанові уряду від 19 вересня 1932р. «Про навчальні про­грами і режим у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема педагогічного профілю, як-от: в організації навчально-виховного процесу і педпрактики, в комп­лектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни, зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкретизувалися навчальні дисципліни, особлива увага приділялася оволодінню новітніми методами на­вчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.

Цінним було те, що в V,VІ,VІІ семестрах відводили один день, а у VIII — два дні для самостійної роботи студентів. Однак хоча за­галом навчальні плани були вдосконалені, все ж вони мали недо­ліки: мало уваги приділялося підготовці вчителя-вихователя, фор­муванню його інтелігентності і культури.

На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929-1930рр., присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, основним проблемам дидактики, ролі середовища і спадкоємності тощо. Вона певною мірою активізувала психоло­го-педагогічну підготовку майбутніх фахівців, хоч і не розв'язала багатьох складних питань поступу школи і вищої педагогічної ос­віти. Ці питання були розглянуті Українською науковою респуб­ліканською конференцією з педагогіки і психологи (1940р.), та Всесоюзною конференцією з педагогічних наук (1941р.). Зазна­чимо, що в Україні в 1940р. вперше рідною мовою побачив світ навчальний посібник «Педагогіка» /за ред, СХ.Чавдарова/. Протягом 1941 року Нарком освіти України разом із Всесоюзним Комітетом у справах вищої школи продовжували удосконалюва­ти навчальні плани і програми. Як відомо, навчання і виховання студентів залежить від якісного рівня професорсько-викладаць­кого складу. Проаналізуємо кадровий потенціал вищих навчаль­них закладів того часу.

У 1940-41н.р. у педагогічних вузах республіки працювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. По­над 80% (3 388 чол.) викладачів інститутів не мали вченого ступе­ня і звання. Рівень викладання у педагогічних інститутах зали­шав бажати кращого. Дещо вищим він був в університетських системах і педвузах Києва і Харкова. Щоб підвищити рівень ро­боти професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930р. ухвалила «Статут про штатно-окладну систему оплати вик­ладачів вищих шкіл СРСР», який визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження: професор - 240 годин, доцент - 360 годин, асистент - 480 годин. Було встановлено таку щомісячну заробітну платню: професори - 300 крб., доценти -250 крб., асистенти - 210 крб. У педагогічних вузах працювали в цей час академік Д.І. Багалій; професори - В.М.Арттобольський, Л.А.Булаховський, І.С.Костюк, Д.Ф.Ніколенко, С.Х.Чавдаров та інші.

На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936р «Про підвищення заробітної платні вчителям та іншім працівникам шкіл» матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інже­нерно-технічного персоналу. Приріст зарплатні вчителів V-VІІ класів становив 99,1%,VІП-Х - 136,1%. Отже, 1928-1941рр став періодом, що характеризувався пошуком навчального закладу, який би успішно готував вчителя школи. В умовах командно-ад­міністративної системи підготовка педагогічних кадрів здійсню­валася у системі (університети, педагогічні і вчительські інститу­ти); відзначалася тенденція нігілістичного ставлення до збереження і розвитку національного багатства - мови і культу­ри; припинили існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, німецькою, єврейською та іншими мовами. Проте, незважаючи на всі помилки, досвід цього часу має неабияке теоретичне і практичне значення.

Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительсь­ких кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов­'яни -заявив один з ідеологів фашизму Розенберг - повинні працю­вати на нас, оскільки ми маємо в цьому потребу. Частина педінсти­тутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університети: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одесь­кий - у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).

У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програ­ми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив на­вчальні плани із скороченими строками навчання - три з полови­ною роки в університетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був неза­довільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчаль­но-методична література тощо), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до підготовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність - низькою.

На кінець 1943 року у звільнених містах України працювали 25 педагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагог­ічних і 12 учительських інститутів), в яких навчалось б 966 сту­дентів, в тому числі 3 935 на першому курсі. Професорсько-вик­ладацький склад становив 518 чоловік. У зв'язку з нестачею кадрів були відкриті курси: чотиримісячні - для підготовки вчителів I-IV кл. і шестимісячні - викладачів V-VІІ кл.

Отже, не дивлячись на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Почали функціонувати чотиримісячні курси і заочні відділення при всіх педагогічних інститутах. Планом Наркому освіти України передбачалося вида-ти: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників університетів педагогічних інститутів і вчительських інститутів. Крім того, при управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. Його першим директором був Я.П.Ряппо. У 1944-1945 н.р. відновилася мережа вищих педагогічних навчальних закладів, за винятком чотирьох педагогічних і шести вчительських інститутів, матеріальну базу яких повністю знищили фашистські окупанти,

У цей час найбільше було філологічних, фізико-математичних та історичних факультетів; натомість не функціонували факуль­тети підготовки вчителів естетичного циклу і фізвиховання. Од­ним із найскладніших завдань виявилося комплектування педа­гогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.

У 1944-1945 навчальному році у звільнених районах України поновили роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 1 7 учительсь­ких інститутів, де навчалися 23 792 студентів. Педагогічні вищі навчальні заклади багато зробили для організації навчально-ви­ховного процесу і поліпшення підготовки педагогічних кадрів, за що, зокрема, Нарком освіти України нагородив 230 працівників вищої освіти, а саме: знаком «Відмінник народної освіти» - 95 осіб, грамотами - 10, грошовими преміями - 125 осіб.

1941-1945 роки були часом набуття досвіду, що дав змогу досяг­ти успіхів у розвитку й удосконаленні вищої педагогічної освіти у повоєнний час. Сформувалася нова вища педагогічна школа, яка після перемоги розгорнула активну підготовку вчителів, здатних у складних умовах навчати і виховувати підростаюче покоління.

Таким чином, у період Великої Вітчизняної війни система вищої педагогічної освіти, що склала в передвоєнні роки незважа­ючи на недоліки і проблеми і прорахунки, повною мірою витрима­ла іспит перед історією; через те її діяльність, досвід роботи в склад­ний і героїчний час мають практичне значення для подальшої перебудови і вдосконалення справи підготовки вчительських кадрів в Україні.

Після Великої Вітчизняної Війни почався етап відбудови і роз­витку вищої педагогічної освіти України (1945-1961рр). Світова історія не знає аналогів відновлювальних робіт такого масштабу, як у нашій державі. Прямі збитки, заподіяні нацистами та їх по­сіпаками в Україні, становили 285 млрд. крб., або 42% загально­союзних втрат за роки війни і окупації. Комісія, створена Урядом України, підрахувала, що тільки для відбудови педагогічних на­вчальних закладів України потрібно було 15550 будівельників з

13-15 спеціальностей. Студенти педагогія них і вчительських інсти­тутів України відремонтували 52 навчальних корпуси і гуртожит­ки, відробили 300 000 трудоднів, зібрали врожаї на площі 1760 га. Незважаючи на обмежені матеріальні ресурси, уряд постійно збільшував асигнування на народну освіту. Так, якщо в 1941 році вони становили 15,5 млрд. крб., то в 1945 - вже 28,6 млрд. крб., тобто майже удвічі більше, аніж у довоєнний час.

Програму соціально-економічного і культурного поступу Украї­ни у післявоєнний період визначив «Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.», прийнятий восьмою сесією Верховною Ради України в серпні 1946 р. Він передбачав завершення переходу до загального семирічного навчання, подальше впровадження середньої освіти, доведення мережі шкіл до 28 600 із загальною кількістю учнів 6120 000 чол. Щоб реалізувати це завдання, потрібна була додаткова армія учи­телів.

Одночасно було розроблено план розвитку вищої школи на 1946-50рр., згідно з яким уряд виділяв на капітальне будівництво 76 млрд. крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів, 10 педагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш пост­ражда