Законодавства про працю та про охорону 11 страница

Україна також є учасницею значного числа двосторонніх між­державних угод щодо регулювання відносин у галузі праці й со­ціальній сфері. Так, у 1993 р. укладено угоду "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав", у 1996 р. ана­логічну угоду укладено між урядами України та Республіки Біло­русь, у 1997 р. укладено угоду між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки.

164

Конвенції Міжнародної організації праці, ратифіковані Україною:

1. Конвенція МОП № 29 про примусову чи обов'язкову пра­
цю, 1930 р. (ратифіковано 09.06.56).

2. Конвенція МОП № 47 про скорочення робочого часу до со­
рока годин на тиждень, 1935 р. (ратифіковано 09.06.56).

3. Конвенція МОП № 100 про рівну оплату чоловіків і жінок
за рівноцінну працю, 1951 р. (ратифіковано 09.06.56).

4. Конвенція МОП № 10 про мінімальний вік допуску дітей
до роботи в сільському господарстві, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).

5. Конвенція МОП № 11 про право на асоціацію та об'єднан­
ня трудящих у сільському господарстві, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).

6. Конвенція МОП №15 про мінімальний вік допуску під­
літків на роботу вантажниками вугілля або кочегарами у флоті,
1921 р. (ратифіковано 11.08.56).

7. Конвенція МОП № 16 про обов'язковий медичний огляд
дітей і підлітків, зайнятих на борту суден, 1921 р. (ратифіковано
11.08.56).

8. Конвенція МОП № 52 про щорічні оплачувані відпустки,
1936 р. (ратифіковано 11.08.56).

9. Конвенція МОП № 58 про мінімальний вік дітей для допус­
ку їх на роботу в морі (переглянута), 1936 р. (ратифіковано
11.08.56).

 

10. Конвенція МОП № 59 про мінімальний вік дітей для прийо­
му їх на роботу в промисловості (переглянута), 1937 р. (ратифі­
ковано 11.08.56).

11. Конвенція МОП № 60 про вік дітей для прийому їх на
непромислові роботі, 1937 р. (ратифіковано 11.08.56).

12. Конвенція МОП № 77 про медичний огляд дітей і підлітків
з метою встановлення їх придатності до праці в промисловості,
1946 р. (ратифіковано 11.08.56).

13. Конвенція МОП № 78 про медичний огляд дітей і підлітків
з метою встановлення їх придатності до праці на непромисло-
вих роботах, 1946 р. (ратифіковано 11.08.56).

14. Конвенція МОП № 79 про обмеження нічної праці дітей і
підлітків на непромислових роботах, 1946 р. (ратифіковано
11.08.56).

165

15. Конвенція МОП № 87 про свободу асоціації і захист пра­
ва на організацію, 1948 р. (ратифіковано 11.08.56).

16. Конвенція МОП № 90 про нічну працю підлітків у промис­
ловості (переглянута), 1948 р. (ратифіковано 11.08.56).

17. Конвенція МОП № 98 про застосування принципів права
на організацію і ведення колективних переговорів, 1949 р. (ра­
тифіковано 11.08.56).

18. Конвенція МОП № 103 про охорону материнства, 1952 р.
(ратифіковано 11.08.56).

19. Конвенція МОП № 45 про застосування праці жінок на під­
земних роботах у будь-яких шахтах, 1935 р. (ратифіковано
30.06.61).

20. Конвенція МОП № 95 про охорону заробітної плати, 1949 р.
(ратифіковано 30.06.61).

21. Конвенція МОП № 111 про дискримінацію в галузі праці
і занять, 1958 р. (ратифіковано 30.06.61).

22. Конвенція МОП № 112 про мінімальний вік для прийнят­
тя на роботу рибалок, 1959 р. (ратифіковано 30.06.61).

 

23. Конвенція МОП № 14 про щотижневий відпочинок на
промислових підприємствах, 1921 р. (ратифіковано 29.05.68).

24. Конвенція МОП № 106 про щотижневий відпочинок в
торгівлі та установах, 1957 р. (ратифіковано 29.05.68).

25. Конвенція МОП № 115 про захист трудящих від іонізую­
чої радіації, 1960 р. (ратифіковано 29.05.68).

26. Конвенція МОП № 120 про гігієну в торгівлі та установах,
1964 р. (ратифіковано 29.05.68).

27. Конвенція МОП № 122 про політику в галузі зайнятості,
1964 р. (ратифіковано 29.05.68).

28. Конвенція МОП №23 про репатріацію моряків, 1926 р.
(ратифіковано 04.02.70).

29. Конвенція МОП № 27 про зазначення ваги важких ванта­
жів, що перевозяться на суднах, 1929 р. (ратифіковано 04.02.70).

30. Конвенція МОП №32 про захист від нещасних випадків
трудящих, зайнятих на вантаженні або розвантаженні суден (пе­
реглянута), 1932 р. (ратифіковано 04.02.70).

31. Конвенція МОП № 69 про видачу судовим кухарям свідоцтв
про кваліфікацію, 1946 р. (ратифіковано 04.02.70).

32. Конвенція МОП № 73 про медичний огляд моряків, 1946 р.
(ратифіковано 04.02.70).

166

33. Конвенція МОП № 92 про приміщення для екіпажу на
борту суден (переглянута), 1949 р. (ратифіковано 04.02.70).

34. Конвенція МОП № 108 про національне посвідчення осо­
би моряків, 1958 р. (ратифіковано 04.02.70).

35. Конвенція МОП № 113 про медичний огляд рибалок, 1959 р.
(ратифіковано 04.02.70).

36. Конвенція МОП № 116 про частковий перегляд конвенцій,
прийнятих Генеральною конференцією Міжнародної організації
праці на своїх перших тридцяти двох сесіях, з метою уніфікації
положень про підготовку Адміністративною радою Міжнародного
бюро праці доповідей про застосування конвенцій, 1961 р. (ра­
тифіковано 04.02.70).

37. Конвенція МОП № 119 про постачання машин захисними
пристроями, 1963 р. (ратифіковано 04.02.70).

38. Конвенція МОП № 123 про мінімальний вік допуску на під­
земні роботи в шахтах і рудниках, 1965 р. (ратифіковано 04.02.70).

39. Конвенція МОП № 124 про медичний огляд молодих лю­
дей з метою визначення їх придатності до праці на підземних
роботах у шахтах і рудниках, 1965 р. (ратифіковано 04.02.70).

40. Конвенція МОП № 126 про приміщення для екіпажу на
борту рибальських суден, 1966 р. (ратифіковано 04.02.70).

41. Конвенція МОП № 138 про мінімальний вік для прийнят­
тя на роботу, 1973 р. (ратифіковано 07.03.79).

42. Конвенція МОП № 142 про професійну орієнтацію та про­
фесійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів, 1975 р.
(ратифіковано 07.03.79).

43. Конвенція МОП № 149 про зайнятість і умови праці та
життя сестринського персоналу, 1977 р. (ратифіковано 07.03.79).

44. Конвенція МОП № 160 про статистику праці, 1985 р. (ра­
тифіковано 03.05.90).

45. Конвенція МОП № 133 про приміщення для екіпажу на
борту суден (додаткові положення), 1970 р. (ратифіковано
14.07,93).

46. Конвенція МОП № 147 про мінімальні норми на торговель­
них суднах, 1976 р. (ратифіковано 14.07.93).

 

47. Конвенція МОП № 144 про тристоронні консультації
(міжнародні трудові норми), 1976 р. (ратифіковано 17.12.93).

48. Конвенція МОП № 2 про безробіття, 1919 р. (ратифікова­
но 04.02.94).

167

49. Конвенція МОП № 154 про сприяння колективним пере­
говорам, 1981 р. (ратифіковано 04.02.94).

50. Конвенція МОП № 158 про припинення трудових відно­
син з ініціативи підприємства, 1982 р. (ратифіковано 04.02.94).

51. Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення і рівні мож­
ливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними
обов'язками, 1981 р. (ратифіковано 22.10.99).

52. Конвенція МОП № 105 про скасування примусової праці,
1957 р. (ратифіковано 5.10.2000).

53. Конвенція МОП № 187 про заборону та негайні заходи
щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці, 1949 р. (ратифі­
ковано 5.10.2000).

54. Конвенція МОП № 132 (переглянута у 1990 р.) про опла­
чувані відпустки, 1970 р. (ратифіковано 29.05.2001).

55. Конвенція № 140 про оплачувані відпустки, 1974 р. (рати­
фіковано 26.09.2002).

Контрольні запитання і завдання

1. Визначте поняття і назвіть особливості міжнародно-пра­
вового регулювання праці.

2. Що являє собою Міжнародна організація праці (МОП)? Які

її цілі і завдання?

3. Дайте характеристику конвенцій і рекомендацій МОП у
сфері зайнятості, укладення колективних договорів.

4. Які конвенції і рекомендації МОП ратифікувала Україна?
Чи входять вони до системи національного законодавства?

5. Назвіть акти Ради Європи та Європейського Союзу, які
встановлюють міжнародні соціальні стандарти у сфері праці.

 

Теми рефератів

 

 

 

 

1. Міжнародно-правове регулювання праці та його джерела.

2. Міжнародна організація праці, ЇЇ структура, основні напря­
ми діяльності.

3. Всесвітні міжнародні стандарти прав людина в галузі
праці.

4. Європейська соціальна хартія — джерело соціальних стан­
дартів у сфері праці.

Глава 7

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

ТА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

 

Література

1. Гусов К.Н., Курилишин ММ. Международно-правовое регу­
лирование труда (в конвенциях и рекомендациях МОТ). — М.,
1992.

2. Иванов СА. Применение конвенций МОТ в России в пере­
ходный период: Некоторые проблемы // Государство и право. —
1995. — №3.

3. Киселев И.Я. Трудовое право в условиях рыночной экономи­
ки: опыт стран Запада. — М., 1992.

4. Права человека. Учеб. для вузов / Под ред. Е.А. Лукаше-
вой. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. — 573 с.

5. Чанишева ГЛ. Колективні відносини у сфері праці: теоре-
тико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. —
Розділ III. Міжнародні стандарти колективних трудових прав та
законодавство України (порівняльно-правовий аналіз).

 

 

 

 

7.1. Поняття зайнятості, категорії зайнятого населення і державні гарантії у сфері зайнятості

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та бороть­би з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх держа­вах світу, у тому числі й у розвинутих країнах із ринковою еко­номікою. Економісти виділяють природне (безробіття як природ­ний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі спожив­чого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіт­тя, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зай­нятості, і приховане (реальне) безробіття.

За світовими стандартами критичною межею вважається рівень безробіття у 8—10 %. Перевищення такого міжнародно­го стандарту є негативною ознакою стану економіки країни, кот­рий розглядається як такий, що може мати небезпечні соціальні наслідки.

У країнах ЄС налічується більше 20 млн безробітних. Рівень зайнятості становить близько ЗО % працездатного населення. Наявність безробіття також характерна для країн, які перебува­ють у трансформаційному періоді переходу від соціалістичного

170

адміністрування до ринкової економіки. Наприклад, у колишніх соціалістичних країнах на середину 1994 р. налічувалася май­же 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн — у дер­жавах Центральної і Східної Європи, 1,9 млн — у країнах СНД і 0,16 млн — у країнах Балтії. 40 % безробітних не мали роботи понад 12 місяців.

За рівнем безробіття Україна перевищує середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою. Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення. Різними залишаються показники і по регіонах країни.

За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сяг­нуло ЗО %, а в деяких регіонах Західної України і в Криму — 50 % (Праця і зарплата. — 1999. — № 8. — Квітень). Ці дані збігаються з даними, отриманими українськими експертами. Так, за даними Науково-дослідного центру зайнятості населення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибуток" отриму­вали 6—8 млн осіб, або 20—27 % працездатного населення. У 1996 р. у стані прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн осіб.

Корисно звернути увагу на те, що показники безробіття ви­значаються двома способами.

За методологією МОП показник безробіття — це відносний показник, який характеризує ступінь нереалізованого пропону­вання робочої сили на ринку праці. Він визначається як відно­шення (у відсотках) чисельності безробітних віком 15—70 років до чисельності економічно активного населення зазначеного віку (зайняті та безробітні у визначенні МОП). Саме такий спосіб застосовується у світовій практиці, оскільки дає змогу з'ясува­ти реальний стан зайнятості. За таким показником рівень без­робіття у 2001 р. в Україні дорівнював 11,2.

За другим способом показник безробіття відображає частку осіб, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості та мають статус безробітного, в загальній чисельності працездат­ного населення. За таким показником рівень безробіття в Україні у 2001 р. дорівнював 3,68.

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштуван­ня регулюються Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 p.),

171

"Про зайнятість населення" (1991 p.), КЗпП України (розділ Ш-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), значним числом постанов Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства праці та соціальної політики, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами.

Велике значення у формуванні державної соціальної політи­ки у сфері зайнятості відіграють програмні документи, зокрема: Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року, затверджені Указом Президента України від З березня 1999 р. № 958/99 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 31); Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, затверджені Указом Президента України від 24 травня 2000 p.; Державна програма зайнятості населення на 2001—2004 роки, затверджена Законом України від 7 березня 2002 р. (Праця і зарплата. — 2002. — № 17).

Слід врахувати, що Україною ратифіковано дві Конвенції МОП у сфері зайнятості — Конвенцію МОП № 2 про безробіття 1919 р. (ратифіковано на 4 лютого 1994) і Конвенцію № 122 про політи­ку в галузі зайнятості 1964 р. (ратифіковано на 29 травня 1968). Водночас МОП прийняла ще низку конвенцій і рекомендацій у цій сфері, які не ратифіковано Україною. До таких належать: Конвенції № 34 про платні бюро найму 1933 р. (переглянуто в 1949 р. Конвенцією № 96), № 44 про допомогу особам, які є без­робітними з незалежних від них обставин 1934 p., № 88 про організацію служби зайнятості 1948 p., № 96 про платні бюро з найму (переглянута 1949 p.), № 168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., N° 181 про приватні агентства зай­нятості 1997 р.

Питанням зайнятості і працевлаштування присвячено низку статей Європейської соціальної хартії (переглянутої). Головною вимогою Хартії є забезпечити реальне здійснення права люди­ни на працю і вважати основним завданням держави досягнен­ня й підтримання високого і стабільного рівня зайнятості, маю­чи метою досягнення повної зайнятості. До обов'язків держави у справі забезпечення права громадян на зайнятість і працевлаш­тування належать такі: створити спеціальні служби для праце­влаштування і підтримувати цю діяльність на належному рівні; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання і пере­навчання працівників; надавати послуги у цій сфері безкоштов-

но; забезпечувати рівність можливостей і заборону дискримі­нації; приділяти особливу увагу працевлаштуванню соціально незахищених верств населення, зокрема інвалідів, тривало без­робітних, підлітків, жінок та ін.

Закон України "Про зайнятість населення" відіграв важливу роль не лише у становленні державної служби працевлаштування, а й у легальному визначенні поняття безробітного і встановленні певного набору державних гарантій для населення України у цій сфері. Безробіття на теренах СРСР існувало легально до 1930 p., а згодом було ліквідовано за допомогою обов'язкового залучен­ня усього працездатного населення до праці. І хоча реально певна кількість безробітних була завжди, все ж безробіття як соціальне явище є характерним саме для країн із ринковою економікою, і з переходом України до формування ринкових відносин ця про­блема постала перед державою у всій своїй складності. Незва­жаючи на значні зусилля, рівень безробіття в Україні залишаєть­ся високим.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

— працюючі за наймом на умовах повного або неповного ро­
бочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаці­
ях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних
організаціях в Україні й за кордоном;

— громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, вклю­
чаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою
діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та
члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;

— обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в
органах державної влади, управління та громадських об'єднан­
нях;

— які проходять службу в Збройних Силах України, Службі
безпеки України, Прикордонних військах України, військах внут­
рішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, орга­
нах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створе-

173

них відповідно до законодавства України, альтернативну (не­військову) службу;

— які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підви­
щення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в
денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

— працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебува­
ють в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпечен­
ням діяльності посольств і місій.

Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть перед­бачатися й інші категорії зайнятого населення.

Отже, слід відрізняти поняття "зайнятість" і "працевлаштуван­ня". До зайнятого населення належать не лише трудящі, а й ті, що навчаються або перебувають на військовій службі тощо.

Законодавством встановлено державні гарантії зайнятості населення, які поділяються на основні, тобто такі, що мають за­гальний характер і стосуються всього населення, і додаткові — встановлені для окремих категорій населення.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює такі основні державні гарантії права на вибір професії та виду діяль­ності. Держава гарантує працездатному населенню у працездат­ному віці в Україні: а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необгрунтованої відмо­ви у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також спри­яння у збереженні роботи; в) безплатне сприяння у підборі підхо­дящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням су­спільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи профе­сійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; є) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчаль­них закладах або в системі державної служби зайнятості з ви­платою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в уста­новленому порядку допомоги по безробіттю; ж) включення періо­ду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачу­ваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю

174

та матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудово­го стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам — випускникам державних навчаль­них закладів держави, раніше заявлених підприємствами, уста­новами, організаціями.

Державні органи забезпечують публікацію статистичних да­них та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підго­товки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-тру­дової реабілітації (ст. 4 Закону "Про зайнятість населення").

Суттєвою державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття є створення в Україні спеціальної систе­ми соціального страхування. Ці відносини регулюються Зако­ном України "Про загальнообов'язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття" (Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2000. — № 22. — Ст. 171); зі змінами, внесеними згідно із Законами №2213-111 від 11 січня 2001 р. (ВВР. — 2001. — № 11. — Ст. 47), № 2980-ІИ від 17 січня 2002 р. Цей Закон, роз­роблений відповідно до Конституції України та Основ законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування на випадок безробіття. Закон передбачає сис­тему різних видів соціального забезпечення застрахованим та де­яким іншим категоріям громадян на випадок безробіття. Для фінансування таких виплат утворено спеціальний орган — Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання до­даткових гарантій щодо працевлаштування працездатним грома­дянам у працездатному віці, які потребують соціального захис­ту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у се­редніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям

175

(сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також осо­бам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийма­тися на роботу; г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в уста­новах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельніс­тю понад 20 осіб до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зай­нятості (ст. 5).

Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 p., із змінами і доповненнями) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об'єднань), установ і органі­зацій незалежно від форми власності й господарювання встанов­люється норматив робочих місць для забезпечення працевлаш­тування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності пра­цюючих, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відпові­дальність у встановленому законом порядку.

Згідно з Положенням про порядок бронювання на підприєм­ствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаш­тування громадян, які потребують соціального захисту, затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578 (зі змінами і доповненнями), броня — ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць — це закріплена норма робочих місць, у тому числі з гнучкими фор­мами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обо­в'язкового працевлаштування громадян, які потребують соці­ального захисту.

У разі відмови в прийнятті на роботу громадянам з числа вка­заних категорій у межах установленої броні з підприємств, уста­нов і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за

кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Фонду загальнообов'язкового державного соці­ального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, уста­нов і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановлену квоту.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підпри­ємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановле­ну квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відпо­відних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ І організацій.

7.2. Державна служба зайнятості та її повноваження

У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи двох видів: загальні й спеціальні. Окрім того, посеред­ницькі функції щодо працевлаштування населення виконують суб'єкти підприємницької діяльності.

Загальне керівництво державним працевлаштуванням і його організацію покладено на Міністерство праці та соціальної полі­тики України та його органи на місцях.

Спеціальним органом працевлаштування виступає державна служба зайнятості, яка складається з Державного центру зайня­тості Міністерства праці та соціальної політики України, цент­ру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації про­фесійного навчання незайнятого населення і центрів професій­ної орієнтації населення, інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

До складу професійної служби зайнятості входять також на­вчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалі­зовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприєм­ства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про зайнятість населен­ня" державна служба зайнятості: аналізує і прогнозує попит і

177

пропозицію на робочу силу, інформує населення і державні орга­ни управління про стан ринку праці; консультує громадян, влас­ників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що став­ляться до професії, та з інших питань, що є корисними для спри­яння зайнятості населення; веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; подає до­помогу громадянам у підборі підходящої роботи і власникам під­приємств, установ і організацій або уповноваженим ними орга­нам у підборі необхідних працівників; організує при необхідності професійну підготовку і перепідготовку громадян тощо. Державна служба зайнятості має право:

—одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно
від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних
робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивіль­
нюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про
передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші за­
ходи, які можуть призвести до вивільнення працівників;

—розробляти і виносити на розгляд місцевих державних ад­
міністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про
встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно
від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребу­
ють соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкуру­
вати на ринку праці, і направляти таких громадян для їх пра­
цевлаштування;

—направляти для працевлаштування на підприємства, в уста­
нови й організації всіх форм власності при наявності там вільних
робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до
служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти і професій­
ної підготовки; направляти безробітних громадян за їх бажан­
ням на оплачувані громадські роботи;