Принцип гласності судового розгляду справи' та його повного фіксування технічними засобами

Принцип гласності судового розгляду студенти часто плутають із принци­пом публічності ЦІ принципи різні за змістом (лив. принцип публічності), хоча й тісно пов'язані між собою: кожний громадянин (член суспільства) має право знати про те, які дії вчинює суд у загальносуспільних (публічних) інтересах.

1. Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами — це конституційно-правове по­ложення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.

2. Пункт 7 ч- 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.

3. У кримінальному процесі цей загал&ноправовий принцип ви­являється через такі положення:

• ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу до судового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які під­лягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони). Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК).

Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників про­цесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заін­тересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розмі­шуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

• розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всі особи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під час слухання справ. Особи, які не досягли нього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсуд­ними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

• хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інфор­мації.

Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винят­ки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо:

• у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду';

• слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судо-ч инства;

• вирок суду проголошується публічно.

4. Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять:

' Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в Інтересах якого судовий розгляд оголошено закритий, має право Уповноваженії» Верховної Ради Укра­їни з прав людини (п. 9 ст 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про V по в но важеного Верховної Ради України з прав людини'").

обов 'язково:

— якшо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони дер­жавної таємниці;

з ініціативи суду або за клопотанням учасників: - у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку;

— у справах про статеві злочини;

— її інших справах з метою запобігання розголошенню відомос­тей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

— у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих

під захист.

Загальноправові принципи, що діють у кримінально-процесуаль­ному праві, мають настільки загальний характер, що в державах із усталеними правовими системами (зокрема у Франції) поряд із прин­ципами судочинства існує поняття "фундаментальні основи права", під якими розуміють "права і свободи, шо лежать в основі існування будь-якого демократичного суспільства"¹.

Закріплені к Основному та в кримінально-процесуальному законах нашої держави права особи на свободу та особисту не­доторканність, таємницю листування, на захист, недоторканність житла, недоторканність особи є демократично-правовими інсти­тутами кримінального процесу. Законне обмеження цих прав має місце в багатьох сферах правоохоронної діяльності держави.. Не­обхідність розгляду їх як принципів у галузі кримінальне-проце­суального права зумовлено тим, що саме в часі провадження у кримінальних справах обмеження конституційних прав громадян можуть бути найсуттєвішими (достатньо вказати на можливіші арешту — досудового позбавлення свободи особи — на термін до місяців). Відображаючи сцободу людини у демократичному суспілі стві, конституційні принципи стають "фундаментальними основам кримінально-процесуального права" (як і будь-якої іншої галі права).

ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

7. Принцип змагальності. Принцип змагальності сторін — це правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром — судом, який не може здійснювати інших функцій, окрім функції право­суддя.

2. Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародно­го пакту про громадянські І політичні права, ст. 24 І п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 16-1 КПК.

3. Принцип змагальності складається із окремих правових поло­жень, одні з яких мають загальний для всієї процесуальної системи характер, Інші — стосуються досудового провадження або про­вадження у судових стадіях.

Заг&іьні положення принципу змагальності:

• ніхто не може бути суддею у власній справі;

• розмежування у суді трьох кримінальне-процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи);

• виконання кожної із функцій органами, незалежними один від одного;

• на сторони не покладено обов'язок сприяти встановленню істини у справі;

• рівність прав сторін' і підтримання судом рівного положення сторін протягом всього часу провадження у кримінальній справі;

• панівне становище суду;

• заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, шо виникають між сторонами;

• суду заборонено виходити за межі пред'явленого обвинува­чення;

' Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона обви­нувачення, до складу яко"І належить такий потужний учасник процесу, як про­курор, є набагато сильнішою аш сторони захисту. Щоб вирівняти баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають "перевагами захисту" (О. В. Смірнов). До них належать, права обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати пока­зання та давати неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників.

Аксіомою сучасного праворозуміння є те, шо зміст правового регулювання шодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим (рівним]. У кримінальне-процесуальному праві реальна (а не формальна) рівність прав учасників кримінального процесу — представників сторін — може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено Існування різних статусів учас­ників.

• законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваче­ного скористатися допомогою відповідно представника і захисника своїх прав.

Положення принципу змагальності, шо діють у досудовому про­вадженні:

• вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного), наприклад, взяття під варту -ст. 165-2 КПК, поміщення до медичного закладу для провадження судово-медичної або судово-психіатричної експертизи — ст. 205 КПК;

• контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства процесуальних рішень, в яких відображаться рух справи, наприклад, про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 236-1, 236-2 КПК); про закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);

• вирішення судом питання про давання дозволу на про­вадження окремих процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку (ст. 177 К.ПК) у житлі та іншому володінні особи.

Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.

• обов'язкова участь сторін під час провадження у справі, здій­снюваного в суді;

• вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;

• право представників сторін обвинувачення і захисту брати участь у судових дебатах.

4. Винятків із цього принципу немає. 2. Принцип диспозитивності.

1. Принцип диспозитивності — це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надано і забезпечено можли­вість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінальне-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінальне-процесуальної діяльності, головним призначенням якого е забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стиму­лювання іх активності у захисті цих прав.

2. Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1 КПК (принцип диспозитивності регламентується тими самими стат­тями закону, шо і принцип змагальності).

3. Положення, що розкривають зміст принципу:

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми матеріальними правами:

— право потерпілого у справах приватного обвинувачення' подавати до суду скарги про притягнення певних осіб до кримі­нальної відповідальності (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК);

' До таких згідно з ч. 1 ст. 17 К.ПК належать справи про злочини, передба­чені ст. 125, ч. 1 ст 126, ст. 356 КК.

— право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах при­ватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

— право потерпшого продовжувати підтримувати обвинувачення is разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення б суді у справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);

— право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до кримінальної відповідальності, шо тягне за собою закриття кримінальної справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);

- право потерпілого у справах приватно-публічного обвину­вачення' подавати скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 27 КПК);

- право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на прими­рення, наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 27; ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запро­вадження в теорію кримінального процесу поняття "справи публічно-приватного обвинувачення";

- права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми процесуальними правами:

- право на ініціювання кримінального процесу шляхом надан­ня інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;

— право заявляти відводи;

— право розпоряджатися доказовим матеріалом;

- право на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)";

• забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно впливати на його рух і результати:

— право заявляти клопотання;

- право оскаржувати дії І рішення посадових осіб та органів, які ведуть процес.

4. Винятки із принципу:

• кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги потерпілого, якщо:

Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.

Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким ''статусом" немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками процесу своїх прав. Остання (свобода] є складовою частиною принципу диспози­тивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено обов'язок доводити свою невинуватість У США існує поняття "привілей проти самообвинувачен­ня", змістом якого є право громадянина не давати такі показання, які £> могли бути використані для притягнення його до відповідальності (поправка 5 до Кон­ституції США).

• справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають у межах справ приватного обвинувачення, має особливе громадське значення;

• потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного обвинувачення не може захистити свої законні інтере­си через:

— свій безпорадний стан;

- залежність від обвинуваченого;

- з інших причин,

Здійснення правосудця лише судом. Конституція України у ст. 124 встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Принцип здійснення правосуддя виключно судами відображається у ст. 15 КПК, в якій зазначено, що правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом.

Правосуддя в кримінальних справах здійснюється судами загальної юрисдикції, у системі яких згідно з ч. 2 ст. 125 Конституції України найвищим органом є Верховний Суд України. Конституція України забороняє створення замість судів або поряд з ними будь-яких органів, які виконують судові функції. У ч. 5 ст. 125 Конституції України вказано, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Тільки суд має право визнати особу винною у скоєнні злочину, піддати її кримінальному покаранню або звільнити особу, а також вирішувати інші питання, які пов'язані зі сферою застосування кримінального та кримінально-процесуального законодавства.

Принцип здійснення правосуддя характеризує всі судові стадії процесу, в кожних з яких правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають завданням, що вирішуються на цій стадії. Згідно з даним принципом змінити або скасувати судові рішення може лише вищестоящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах.

Незалежність суду. Незалежність та недоторканність суддів гарантовано Конституцією України (ст.ст. 126, 129) та законами України. КПК України закріплює положення, що судді вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18). У Законі України «Про статус суддів» уст. 11 зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів. Аналогічні положення містяться у Законі України «Про судоустрій України» (п. 7 ст. 14). Суть цього принципу полягає в тому, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення у кримінальній справі повинен керуватися лише законом, приймати рішення за своїм внутрішнім переконанням без стороннього впливу. Ніхто не може вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, яке прийняти рішення, кого засуджувати та яке покарання призначити. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про статус суддів»). Розгляд і вирішення конкретної справи відбувається виключно на основі закону. Судді незалежні від впливу та ідей різних органів державної влади та управління, посадових осіб, громадських організацій, партій, рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки закону визначає також взаємини судів різних ланок. Так, скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не вправі вирішити наперед висновки суддів і зв'язувати своїм рішенням їх незалежність (ст.ст. 376, 395 КПК). При повторному розгляді справи суд першої інстанції незалежний у висновках від вищестоящого суду й самостійний не тільки в частині оцінки доказів та встановлення фактів, але й відносно застосування кримінального закону та призначення покарання.

Також цей принцип проявляється у незалежності суддів від висновків органів досудового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання.

Суд (суддя) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; ніякі докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивовані і базуватися на аналізі всіх доказів у сукупності. Таким чином, незалежність суду від поглядів інших посадових осіб має відповідним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийнятих рішень.

Незалежність суддів у середині колегії забезпечується, зокрема, вони мають рівні права, головуючий голосує останнім (ст. 325 ІІІК).

Під гарантіями принципу незалежності суддів розуміється система V мі ні і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію даного принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках — його і і|и і пінний захист від будь-яких протиправних посягань.

Принцип обґрунтованості процесуальних рішень. Кримінально проц. рішення — це правовий акт особи, яка на законних підставах бере участь у кримінальному судочинстві, що закріплений в кримінальному процесуальному документі, спрямованого на виконання завдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів і|іі пічних і юридичних осіб.

Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що висновки і рішення по ньому мають ґрунтуватися на сукупності фактів, що мі і томлені достатніми доказами, які б в обов'язковому порядку охопили всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.

Обґрунтування як особливий вид інтелектуально-практичної діяльності суб'єктів, які вирішують кримінально-процесуальні рішення, проявляється у наведенні в описово-мотивувальному розділі кримінального акта посилань на конкретні правові норми, сукупність показів і заснованих на законах логіки доводів, які підтверджують правильність прийнятого рішення.

У законі відсутня загальна норма, у якій би говорилося як про те, що потрібно обґрунтувати в будь-якому кримінально-процесуальному рішенні (тобто предмет обґрунтування), так і про те, як глибоко (чи широко) потрібно обґрунтовувати те чи інше твердження, що містить конкретному акті (тобто межі обґрунтування). Однак це не дозволяє дійти висновку про те, що закон узагалі не регулює названі питані. Для деяких рішень (наприклад, для вироку суду першої інстанції (ст.. 324 КПК) і рішень апеляційного суду (ст. 378 КПК) у конкретній нормі вказується перелік питань, що підлягають вирішенню у відповідному акті.