Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту не-дот орканніст ь

Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови судочинства.

1. Принцип державної мови судочинства — це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні прова­литься українською (державною) мовою.

2. Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 Закону України від 28 жовтня 19S9 р. "Про мови в Українській РСР"; ст. 10 Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України".

3. Положення, шо визначають зміст принципу:

• судочинство провадиться українською мовою;

• особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою, якою провадиться судочинство", забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма мате­ріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК; ч. З ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР").

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінальне-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою прова­диться слідство, перекладачем (підпункт "б" п. 13 постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. N° 3 "Про застосування судами України кримінально-процесуального законо­давства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування");

• слідчі і судові документи вручають:

- особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");

" М. С. Строгович вважав, шо законність не є принципом кримінального процесу, бо ие універсальне правове положення, що діє у всіх галузях права.

" Хто є особою, яка на володіє новою судочинства, закон не встановлює. Lie поняття е оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою мовою, якщо вона добре ґі розуміє і вьіьно висловлюється.

— обвинуваченому — незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК). Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою,

якою він володіє, вручають копії:

— постанови про притягнення його як обвинуваченого;

— обвинувального висновку;

— постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;

— вироку.

4. Винятки із принципу:

• у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");

• якщо громадяни іншої національності, що становлять біль­шість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі на­ціональною мовою або якщо в межах цих адміністративно-терито­ріальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення певної місцевості, в роботі названих органів може використову­ватись українська мова або мова, прийнята для всього населення (ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР").

Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту не-дот орканніст ь.

1. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність — цс конституційне-правове положення, згідно з яким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивова­ним рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.

2. Стаття 29 Конституції України', ст. 14 КПК. Цей принцип врегульовано також і в міжнародно-правових документах. На­приклад, згідно з ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і

Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторкан­ність було закріплено І в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі — Конституція УНР. У ст 1? цього нормативно-правового акта зазначалося; ''громадянин УНР і ніхто Інший не може бути затриманий на території її без судового наказу Інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він мас бути випушений не пізніше. як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання'' (див.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917— 1920 pp.¹ В 4т. — Прага, 1921. — Ч. 1; Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. — К.. 1992).

політичні права': "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню піл вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом",

3. Зміст цього загальнопраиового принципу виявляється в кри­мінальному процесі через такі положення:

• кожен із учасників кримінального процесу має право на сво­боду і особисту недоторканність;

• ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбав­лений свободи і прана на особисту недоторканність;

• кожному заарештованому повідомляють при арешті причини його арешту;

• про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщені його родичі;

• кожному заарештованому або затриманому має бути невід­кладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

• кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити а суді своє затримання;

• затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдеся­ти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

• занідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

4. Винятки з принципу:

• особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки за рішенням суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначе­них кримінальне-процесуальних законом;

• арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, об­винуваченого, підсудного або засудженого;

• особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необ­хідності запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірено судом.