Господарський розвиток та ек. Думка Месопотамії. Закони Хаммурапі

Загальна характеристика країни. Месопотамія — одне з найдавніших вогнищ землеробства на планеті (XI—VIII тис. до н. е., коли почався перехід від кочового до осілого способу життя). Її територія поділялася на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію. Південна (Вавилонія) була більш урбанізована. У III тис. до н. е. міста тут виникали шляхом синойкізму — злиття кількох сільських общин. Саме тут виникла і перша державність

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя або Міжріччя). На відміну від стародавнього Єгипту в державах цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та товарно-грошові відносини. В результаті посилилося розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою господарства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватно-правові відносини. Відомою пам’яткою економічної думки 18ст. до н.е. є знаки старовавилонського царя Хаммурапі. Основна мета цих законів – всебічне зміцнення економічної влади держави. Закони містять 282 статті, в числі яких є присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян; питання оренди, найму, лихварства

На ґрунті спільних господарських інтересів, будівництва й експлуатації місцевих іригаційних систем відбувалося об'єднання міст на чолі із сильнішим. Однак такі об'єднання були винятком, нормою залишався полісний устрій країни, зумовлений наявністю в країні ряду водних артерій (Євфрат у межах Півдня Месопотамії розпадався на кілька русел). Це давало змогу міським общинам будувати свої магістральні канали і в такий спосіб забезпечувати собі економічну та політичну самостійність. Очолював місто-державу енсі, влада якого переходила від батька до сина.

Отже, основу економічного розвитку тогочасного Півдня Месопотамії становило іригаційне землеробство. Знаряддя обробітку були примітивні — заступ, плуг, сівалка. Жали глиняним серпом із уставленими в нього крем'яними зубчиками, молотили на току ціпом чи спеціальними санками, у полозках яких були вкраплені кремінчики. Вирощували у XI—VIII тис. до н. е. ячмінь, пшеницю, просо, горох, боби, гірчицю тощо, лікарські рослини, культивували фінікові пальми. Для населення Месопотамії фінікова пальма була справжнім "деревом життя", бо з неї виробляли близько 360 видів різноманітної продукції. Для підвищення її врожайності вже 4000 років тому застосовували штучне запилення. Хоч і менше, але вирощували також яблуні, гранатове дерево, а в другій половині III тис. до н. е. — виноград. Держава підтримувала садівництво, за зрубування садових дерев у чужому садку було встановлено штраф — півміни срібла (252 г). Основною технічною культурою був кунжут (сезам), із якого виготовляли олію для натирання та культових ритуалів. Розвивалося також тваринництво.

У Законах Хаммурапі — царя Вавилонії у 1792—1750 pp. до н. е. — вже йде мова про використання найманої праці, хоча її і не регламентували. Це зробив пізніше цар Ешнуна (приблизно XX ст. до н. е.), який установлював норму заробітної плати та матеріальну відповідальність за невиконану роботу. Держава намагалася обмежити тільки лихварство. Закони Хаммурапі періодично скасовували боргові зобов'язання, регламентували лихварський процент (20 % на грошову позику і 35 % на натуральну). Забороняли забирати в боржника весь урожай, майно — він мав відпрацювати свій борг. Боргове рабство обмежували трьома роками.

Найбільш розвинутим був державний сектор. Цар з допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. Лише в період середньовавилонської доби царським наближеним та їхньому оточенню жалували з державного земельного фонду поля, причому без сплати поземельного податку. Ці тимчасові пожалування поступово ставали спадковою власністю, яку закріплювали царським декретом. Так поступово ліквідовували централізоване державне господарство, верхи переходили на податкову форму утримання державного апарату. Різниця між общинниками й тими, хто тримав службові наділи, стиралася, усі вони ставали оподатковуваними приватними власниками.

З метою захисту інтересів власника землі в статті 62 Законів Хаммурапі наголошувалося, що при зниженні врожайності через поганий обробіток землі орендна плата не зменшується і її розміри визначаються із середньої врожайності в місцевості. Для стимулювання освоєння цілинних земель орендареві дозволяли платити за них на другий рік оренди.

7. Осьовий час та його роль у формуванні(Західної, Східної цивілізації. -8 вопрос)

Осьовий час припадає на 800 та 200 рр. до н.е.

Він розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу які пов’язані з різноманітними сферами життєдіяльності людини. В осьовий час відбувалися відкриття які супроводжуються глобальними змінами в госп.сфері.,це пов’язано з переходом до залізного віку.Певні зміни відбувалися в соц..структурі суспільства. Раніше була тільки державна система власності, а тепер система власності індивідуальна, вона відокремлена від влади. Поява індивідуальної форми власності пов’язана з трудовою діяльністю людини, тому ремісник на відмінно від землероба виробляє не для власного споживання, а для реалізації, що сприяє розвитку товарного розподілу. Редистрибуція – розподіл. Система розподілу поступово перетворюється на податковий апарат, а кошти які отримані від податкових надходжень йдуть на забезпечення високого рівня життя, таким чином зростає соціальне і майнове розшарування.У соц..ек. плані осьовий час пов'язаний з появою недержавної форми власності. Всі ці зміни відбувалися одночасно в 3-х первісних цивілізаціях: Китай, Індія, Західні цив.Осьовий час означає – руйнування великих стародавніх культур. На цьому етапі продовжують існувати тільки деякі елементи цих культур. Осьовий час це той фермент який зв’язує людство в межах єдиної світової історії. Весь осьовий час ділиться на:

1)Осьові народи які здійснювали прорив і заклали основу духовного існування людей: китайці, греки; 2)Народи,що не знали прориву: єгип. І вавилонські культури. Вони втратили свою внутрішню культуру, вона переродилася, як наприклад у Месопотамії.;3) інші народи- перші народи, первісні.Отже, осьовий час поклав початок 2-м основним сучасним цивілізаціям Сх. та Зх.

8. Східна цивілізація та їх характеристика. Історичні форми господарств та ек.думка Давньої Індії(Артхашастра)

Соціальна структура східного суспільства, була стратифікованою.Основним виробником (і найбільшою верствою-стратою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники.Усі члени суспільства фактично перебу­вали в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним власником основних засобів виробництва - землій води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар. Усі землероби таземлевласники вважалисялише користувачами землі.Найвищим і єдиним власником залишався верховний пра­витель (цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і кня­жий уділ — усі ці земельні володіння належали окремим особам. Як результат - у східних деспотіях сформувалася стапово-кастова система, тобто соціальні страти формувалися залежно від господарських або державних функцій їх членів.Особливості східної економіки породжували й своєрідну фор­му фінансово-економічнихвзаємин між власником базових засо­бів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосере­джуються у царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарб­ниці можна визначити як «репту-податок», інакше кажучи, одно­часно і ренту (плату за землю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у вигляді праці. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу стала індивідуальна власність на базові засоби виробницт­ва — передусім землю. Суспільна та індивідуальна власність — були чітко відокремленіі забезпечені відповід­ними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була відокрем­лена від власності. Відмінного є і роль праці рабів, яка набуває певної господарської значущості. Водночас економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві.. На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.

Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від вста­новлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на її господарський розвиток. У цей період тутзначного поширення набули залізні знаряддя праці, які знач­но полегшили не лише емлеробство, а й спорудження іригацій­них споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, шо, у свою чер­гу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари. Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економіч­ний трактат, який приписують радникові царя Чандрагупти І Ка-утильї, або Віншнагупті. Пам'ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до царя. Так, у трактаті підійма­ється питання про економічну роль держави, активізацію її втру­чання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Се­ред функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування, якщо землероби зобов'язувалися сумлін­но платити податки. Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику увагу приділено організації нагляду за тор­гівлею, розвиткові міжнародної торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність, визначалися обов'язки. З розвитком товарного обміну зростає й спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма гос­подарської діяльності (землеробство, скотарство, різні види ре­месла, будівництво, торгівля) закріплюється за родинами, з поко­ління в покоління передаються секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів, чиновників, філософів та ін. Май­нові та професійні відмінності окремих груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних форм рабо­володіння, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайде­мо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народже­них рабинею від господаря, а також її самої і т.д.