Економічна думка Китаю Конфуцій

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла і розвивалася в межах таких загальних філософських і політичних учень, як конфуціанство, даосизм, легізм і моїзм. Пануючим вченням було конфуціанство. Його засновником є Кун-Цзи або Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Його вчення було оформлене учнями в збірку "Лунь юй" ("Бесіди та судження"), де окрім загальних філософських принципів життєдіяльності людини і суспільства висвітлено уявлення Конфуція про господарські відносини.Конфуцій висуває ідею "природного права". В основі суспільного устрою покладене божественне начало, і поділ суспільства на "вищих" та "нижчих" є природним. Також "природним" є існування різних форм власності - колективної (власності селянських общин) і приватної.Вчення Конфуція спрямоване на посилення авторитету держави і влади верховного правителя, хоча ідеал держави він бачив у минулому, в принципах патріархального устрою. Конфуцій вважає, що держава - це велика родина, голова її - "батько народу", а підлеглі - "його діти". Мислитель пропонує програму морального вдосконалення кожної людини, як шлях до стабілізації соціально - економічного устрою. Повага до старших - одна із головних рис "благородної людини", яка ніколи не буде виступати "проти вищих за рангом".

У трактаті "Гуань-цзи":проголошується непорушність станового поділу суспільства, звертається увага на те, що "Закон — не знаряддя у руках правителя, а сила, яка стоїть над ним і покликана збагачувати народ, а не скарбницю";

обґрунтовується необхідність стабілізації натурально-господарських відносин та захисту господарства від ринкової стихії, зазначається, що правитель повинен регламентувати працю землеробів, ремісників і торговців, тримати в своїх руках "можливості для регулювання хліба, грошей і металу";

до важливих функцій держави зараховуються накопичення товарних запасів у період здешевлення продукції та їх реалізації у період подорожчання, надання землеробам державної допомоги, дешевих кредитів у неврожайні роки тощо;

розглядаються питання грошового обігу, звертається увага на необхідність застосування нормованої емісії грошових знаків для того, щоб "гроші були дорогими, а товари — дешевими", проголошується недопустимість нееквівалентних відносин між покупцями і продавцями, за якої "вигоди для одних стають більшими за вигоди для інших";

наголошується на необхідності чіткого обліку господарських явищ, застосування нормативів для організації натурального господарства, створення земельного кадастру з метою приведення оподаткування у відповідність до якості земельних ділянок, заміни прямих податків на залізо та сіль непрямими тощо.Трактат "Гуань-цзи" справив значний вплив на подальший розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю.

Видатною пам'яткою староіндійської економічної думки є трактат "Артхашастра" (IV—III ст. до н.е.), написаний радником царя Чандрагупти І (321—297 pp. до н.е.) брахманом Каутілья. Староіндійською "Артхашастра" означає учення ("шастра") про користь, вигоду ("артха"). Це велика праця, яка складається із 15 окремих книг, які відображають досягнутий рівень суспільного розвитку і дають уявлення про найхарактерніші риси економічної думки Стародавньої Індії. У "Артхашастрі":

піднімається питання про економічну роль держави, зазначається, що цар (раджа) наділений всією повнотою виконавчої та законодавчої влади. У його обов'язки входить турбота про колонізацію окраїн, будівництво шляхів, поселень, плантацій, розробку родовищ, розвиток промислів, організацію царського господарства тощо. Особливо підкреслюється необхідність державного керівництва будівництвом та обслуговуванням іригаційних систем як запоруки врожаю;

наголошусться на тому, що основою здійснення всіх державних справ є скарбниця, тому головною метою економічної політики держави є її поповнення. Розвивається ідея досягнення активного балансу державного бюджету, необхідності ведення точного рахівництва, визначення доходів і витрат, підведення річного балансу тощо. Метою державного управління проголошується збільшення доходів скарбниці за рахунок прибутків царського господарства, різноманітних податкових зборів та платежів населення;

податки розглядаються як основна стаття доходів державної скарбниці, природна плата цареві за охорону країни від внутрішніх та зовнішніх небезпек. З метою забезпечення податкових надходжень та поліпшення організації землекористування пропонується відбирати землю у недбайливих господарів і передавати її сумлінним землеробам;

звертається увага на те, що багатство держави створюється всім населенням країни, тому правитель повинен піклуватись про задоволення загальнодержавних потреб, захищаючи не землю, а людей: "Сила держави — у людях. Безлюдні землі схожі на безплідну корову — що можна з неї видоїти?"1 Найстрашнішими бідами, які можуть спіткати державу, Каутілья вважав голод та зловживання владою;

виправдовується соціальна нерівність та поділ суспільства на рабів і вільних громадян — аріїв. Вказується, що для аріїв не має бути рабства. Якщо арії з якихось причин потрапляли у рабство, то необхідно було прикласти максимум зусиль для їх визволення. Про патріархальний характер рабства у Стародавній Індії свідчать викладені у трактаті положення про те, що раби мають право на володіння власністю, отримання спадку, самовикуп за рахунок власного майна тощо;

містяться цінні відомості про права та взаємовідносини каст у Стародавній Індії. Засвідчуючи привілейоване положення брахманів та кшатріїв, трактат покладає обов'язок дотримання та охорони кастового ладу на царя. "Закон для брахмана, — зазначається в Артхашастрі, — навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздавання дарів та їх отримання. Закон для кшатрія — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, добування засобів до життя військовою службою і охорона живих істот. Закон для вайшя — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, землеробство, тваринництво та торгівля. Закон для шудри — покірність, ведення господарства у два рази народжених (вищих каст), ремесло та акторство";

знайшло відображення розуміння відмінності між вартістю і ціною товару. На думку Каутільї, величина вартості речі визначається кількістю днів праці. Однак ціна товару може перевищувати вартість в результаті конкуренції між покупцями. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Зазначається, що лихварство є "віддачею у зростання предметів скарбниці" і таким чином зменшенням її. Саме тому за лихварство пропонується стягувати штраф "у розмірі подвійного результату";

13. Економічна думка стародавнього Риму (Катон, Варрон, Колумелла, Пліній Старший та ін.) Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом. Захопивши багато країн, стародавній Рим мав сприятливі умови для формування великих землевласників-латифундистів, які володіли рабами, використовуючи їхню працю.

Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов'язані з аграрними справами. Про це свідчать "Закони XII таблиць" (451-450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162- 133 pp. до н. е.) і Гая (153-121 pp. до н. е.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема "Георгіки" Верґілія (70-19 pp. до н. е.).

Аграрна тематика виявилась тоді такою актуальною, що на ній зосередили увагу більшість інтелектуалів, серед яких був Марк Порцій Катон (234-149 pp. до н. е.). Він написав твір "Про землеробство", в якому всіляко підносив сільське господарство. Покликаючись на звичай предків у ставленні до різних занять, Катон писав, що "якщо хотіли уславити добру людину, то її хвалили як доброго землероба і доброго господаря... Землероби стають найвідважнішими людьми і найдіяльнішими воїнами; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощів; люди, зайняті цією справою... шляхетні".

Землеробські заняття, на думку Катона, стоять вище від будь-яких інших, не кажучи вже про лихварство, яке ганебніше від злодійства. Тому Катон давав пораду, як краще вести сільське господарство. "Якщо ти мене запитаєш, який маєток поставити на перше місце, я, - відповідав Катон, - скажу так: сто югерів землі, яка зайнята всіма культурами і знаходиться у найкращому місці... З ранньої юності господареві треба дбати про те, щоб обробити маєток". Агрономічні поради Катона чергувалися з економічними. Він казав, що "потрібно перевірити кількість грошей і хліба, то, що підготовлено для годівлі худоби; кількість вина, масла, що продано, що виручено, що залишилось, що можна продати... Господар повинен розпорядитись роботами... Він повинен здійснити продаж: продати масло, якщо добра ціна, вино, продати надлишки зерна, старих волів, хирляву худобу, хирлявих овець (вовну, шкіри, старий віз, старі залізні знаряддя), пристаркуватого раба, хворого раба і взагалі продати все, що непотрібне. Господар повинен прагнути продавати, а не купувати".

Отже, Катон акцентував на тому, як можна здобути найбільше доходу від ведення сільського господарства. У "Землеробстві" Катона всі питання домогосподарства опрацьовані докладніше, ніж Ксенофонтом в "Економікосі". Катон, порівняно з грецькими мислителями, міг скористатися більшим досвідом організації сільського господарства у землевласників-латифундистів.

Варрон Марк Теренцій (116-27 рр. дон. е.), як і Катон, вболівав за долю сільського господарства. Він залишив у спадок три книги "Про сільське господарство", в яких викладені завдання власників великих латифундій. Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.

Однак Варрон був менш практичний у сільському господарстві, ніж Катон, за винятком захисту пріоритету сільського господарства в економіці. "Наші великі предки, - твердив Варрон, - не без підстав надавали перевагу римлянам - селянам перед міщанами... Тепер господарі пробрались у міські мури і, залишивши серп з плугом, заповзялись працювати руками в театрі й цирку, а не на ниві чи у винограднику..."^. Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар - не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".

Ставлячи землеробство вище від скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу - скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. "Худоба, - казав він, - є основою всякого добробуту, вона фігурує навіть у назвах грошей".

Найбільше, а саме 12 книг "Про сільське господарство", написав Колумелла Люцій Юній Модерат (І ст. до н. е.). Навіть нині не можна без хвилювання сприймати слова Колумелли з передмови до першої книги, в якій він називає землю матір'ю, божественним творінням. "Ми, - писав він, - віддаємо сільське господарство, як катові на поталу, найнегіднішому із рабів, а за наших предків тим займалися найліпші люди і робили це якнайкраще".

Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. "Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, - вважав Колумелла, - передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти... Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів".

Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. "Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку..." - Добра порада! Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.

Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, Колумелла вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян феодального середньовіччя.

До когорти мислителів-аграріїв належав Гай Пліній Старший (23-79 pp. до н. е.), який, щоправда, не написав твору про організацію сільського господарства, але, спираючись на праці Катона, Варрона, Колумелли та інших своїх попередників і сучасників, створив енциклопедичну "Природну історію" у 37 книгах. У них він виступив як дбайливий господар усього сущого на землі та самої землі. "Потрібно, - писав Пліній, - передусім заступитись за землю і прийти їй на допомогу... Ми накидаємось на неї із звинуваченням у наших власних злочинах і на неї звалюємо нашу вину".

Ці роздуми актуальні й в наш час. Взагалі римська аграрно-економічна думка - це видатне явище в розвитку економічної науки і світогляду. Твори економістів-агрономів стародавнього Риму так потужно насичені знанням господарської дійсності, що вони досі становлять науково-теоретичний і практичний інтерес. Без історії немає теорії. Цю істину особливо яскраво підтверджують мислителі античності, без знання спадщини яких важко збагнути логіку розвитку економічної думки в наступні періоди, зокрема, в середньовіччя.

У період античності були закладені основи всіх наук, у тому числі й економічної теорії, у розвитку якої взяв участь і Анахарсій з українського Подніпров'я. Це факт знаменний і вартий поцінування..