Держава в політичній структурі суспільства. Структура й функції держави

Держава, в сучасному розумінні, — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантії прав і свобод громадян. Розглянемо найістотніші ознаки держави:

1. Суверенітет (верховенство, самостійність, незалежність державної влади). Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).

2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе.

3. Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.

4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

б. Органи державної влади. Під апаратом держави треба розуміти сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади.

6. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США - Конгрес, у Фінляндії - Сейм, в Україні - Верховна Рада);

виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;

судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний та інші суди).

У системі управління можна виділити також інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Державні інститути ще поділяють на політичні (глава держави, уряд, парламент), які формуються безпосередньо народом і приймають політичні рішення; адміністративні (секретаріати глави держави, уряду, парламенту, органи центральної виконавчої влади, які не входять в уряд, заступники міністрів та чиновники, нижчі за рангом у міністерстві та держадміністрації), які готують і виконують ці політичні рішення; правові (суди конституційної, загальної та спеціальної юрисдикції, прокуратура та уповноважений з питань прав людини); військово-силові або оборони, національної безпеки та громадського порядку (збройні сили, поліція та спецслужби).

На сучасному етапі можна виділити такі функції держави:

— законотворчу;

— оборони і національної безпеки;

— забезпечення правопорядку;

— захисту конституційних основ суспільства;

— узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

— державно-політичного та адміністративного управління у різних сферах соціального життя, де приватний сектор не спроможний вирішувати завдання щодо забезпечення суспільних благ;

— захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

70. Ідеологія і наука

Ідеологія — це вчення про ідеї, системне вираження ідей, що відображають суспільне життя, інтереси різних соціальних спільнот. Словники, як правило, тлумачать ідеологію як систему поглядів на природу, суспільство, особу, цінності, цілі та способи досягнення їх, зумовлених насамперед виробничими відносинами суспільства.

Вважалося, що оскільки ідеологія як система поглядів, цінностей і норм адекватно відображає об'єктивну реальність, то вона належить до істинно наукового знання. Ідеологія і наука, насамперед суспільна, ототожнювалися в теорії, а на практиці широко використовувався термін "наукова ідеологія", під якою розумілася комуністична ідеологія у її "єдино вірному", монопольному існуванні й прояві.

Однак наука в своїй основі має різні методи пізнання дійсності, за допомогою яких вона здатна перевіряти свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких на "істинність" у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, корпоративними інтересами суб'єктів. Цей зручний для людини спосіб існування позбавляє ЇЇ відповідальності за будь-які дії через посилання на ідеологічні постулати. Це пояснюється тим, що більшість людей, часто несвідомо, хапаються за ідеологію як за рятівний аргумент дій або бездіяльності лише тому, що вони нерозвинені як особистості, нездатні мислити, не мають сталих переконань, які давали б їм змогу захищати свою позицію у будь-якій ситуації. к влучно зауважив письменник Ф. Іскандер, ідеологізована людина віддає ідеології таємницю свого життя, свою справжню цінність, свою моральну свободу, свою особистість.

Ідеологія не є монолітним, тотальним духовним утворенням, що стало абсолютно пануючим регулятивом свідомості та діяльності мас. Монопольність ідеології обертається однодумністю. Вона згубна для самої ідеології, тому що виключає її саморозвиток, звужує сферу змісту набором догматичних поглядів та орієнтацій.

Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну систему ідей, цінностей та ідеалів, їх ідеологічне буття має бути вільним, не зазнаючи адміністративного диктату, сваволі ззовні у будь-яких формах чи методах.