За 14 років існування першої німецької демократії чітко виявилися саме ті проблеми, що згодом вплинули на весь хід сучасної європейської історії

Історія Веймарської республіки (1919—1933) є одним з найваж­ливіших і найбільш суперечливих моментів у німецькій та європейській історії XX ст.

За 14 років існування першої німецької демократії чітко виявилися саме ті проблеми, що згодом вплинули на весь хід сучасної європейської історії

Продовжили власні істо­ріографічні дослідження на­ціонал-соціалізму Л.Н.Корнєва, Ю.В.Галактіонов, О.І.Бо- розняк. М.Є.Єрін та С.М.Ткачов здійснили комплексні до­слідження історії буржуазних партій доби Веймарської Німеччини. Саме М.Є.Єрін одним із перших у постра­дянській історіографії звер­нув увагу на суперечність у самих підвалинах веймарської демократії, у низці праць дос­лідив кризові явища в пар- тійно-політичному механізмі Веймарської республіки [5]. Продовжив дослідження фе­номена німецького лібераліз­му С.М.Ткачов. На його дум­ку, політика запровадження основ ліберальної демократії в Німеччині після Першої світової війни врешті-решт провалилась. Передумови цьо­го він бачить у нежиттєздат­ності ідеї ліберальної демо­кратії в суспільній свідомості німців, в суперечностях усе­редині німецького варіанта лібералізму, у відсутності се­ред лібералів Веймарської республіки харизматичного лідера.

Сучасна російська істо­ріографія партійно-політич- ного життя часів веймарської Німеччини є провідним на­прямком у дослідженні німецької історії 20—початку 30-х pp. XX ст. Саме в 90-ті pp. XX ст., з крахом ідеологічних табу з’явилася можливість дослідження «білих плям» та лакун, заборонених тем, яких було предостатньо в по­літичній культурі Веймарсь­кої республіки. Можливо, саме тому основні інтереси сучасних істориків-гер- маністів зосереджені на до­слідженні проблем партійно- політичного життя веймарсь­кої доби.

Значно скромніші здобут­ки української історіографії Веймарської республіки по­рівняно з надбаннями ро­сійської історіографії за пе­ріод, що розглядається. Різно­манітні напрямки діяльності націонал-соціалістів у добу існування Веймарської рес­публіки досліджують автор цієї статті та Г.І.Чернявський (Харків). Окремі аспекти кра­ху веймарської демократії розглядали С.С.Троян (Рівне) та В.В.Косенко (Харків). Взаємовплив соціал-демо­кратів і членів «вільних» профспілок у роки Веймарсь­кої республіки вивчав Ф.Й.Зендельбек (Харків). Зов­нішньоекономічні контакти Веймарської Німеччини з країнами Центральної та Південно-Східної Європи роз­відував В.П.Газін (Кам’я- нець-Подільський). Утворен­ня і підвалини Веймарської конституції, діяльність Фрид- ріха Берта тощо досліджує О.В.Харченко (Бердянськ). Своєрідним центром дослід­жень доби Веймарської рес­публіки є фаховий збірник Дніпропетровського націо­нального університету «Пи­тання німецької історії», де практично в кожному випус­ку присутні матеріали з історії Німеччини цієї доби. ***

Наприкінці 80-х pp. XX ст. внаслідок кризи методології історичного матеріалізму відбувся певний відхід фахівців-істориків від ко­лишніх стереотипів щодо Вей­марської республіки і з’яви­лися нові напрями в її дослі­дженні.

Характерними рисами по­страдянської історіографії СНД відносно Веймарської Німеччини стали: відмова від ідеологічної та політичної обмеженості марксистської історичної науки; більш об’єктивне оцінювання істо­ричних подій 1919—1933 pp. у Німеччині; розширення дже­рел і проблематики дослі­джень.

У 90-ті pp. XX ст. істо­ричні наукові розвідки кон­центруються навколо вивчен­ня буржуазних політичних партій, історії веймарського парламентаризму та держав­ності, діяльності провідних політичних діячів доби Вей­марської Німеччини, історії повсякденності веймарської епохи.

Найбільш вагомі результа­ти на теренах пострадянської історіографії щодо Веймарсь­кої республіки були досягнуті в дослідженні проблеми «фа­шизм — великий капітал», історії окремих політичних партій, зовнішньополітичних пріоритетів тощо. Сьогодні вже можна констатувати ут­ворення певних регіональних центрів з дослідження вищез­гаданої проблематики — про­фесора І.Я.Біска в Іваново; професора А.Б.Цфасмана в Челябінську; професора В.ААртемова — у Воронежі; професора А.С.Зав’ялова в Дніпропетровську тощо.

Водночас, деякі аспекти історії Веймарської республі­ки і досі продовжують зали­шатися поза увагою дослід­ників: соціальна політика, політична та соціальна струк­тура німецького суспільства, ставлення широких про­шарків суспільства до вей­марської демократії взагалі, історія проникнення на­цистів до парламентських ус­танов веймарської держави, історія німецької культури 20—початку 30-х pp. XX ст., окремі аспекти політичної історії тощо.

Питання 44

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УСРР на міжнародній арені поступово затухає. Це зумовлювалося як небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, так і зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха та політична нестабільність посилювалася трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозверстку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності. Саме на базі непу в середині 20-х рр. народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного рівня. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого оточення 30 грудня 1922 р. перейшли у практичну площину – утворився Союз РСР. У травні 1925 р. затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулось – республіка остаточно втратила незалежність.

Намагаючись вписатись у графік світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х рр. взяло курс на форсовану модернізацію економіки, що викристалізувався у формулу “великого стрибка”. Стержнем нового курсу була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. Для такого зростання потрібні були значні кошти, сировина і робочі руки. Тягар матеріального забезпечення кардинальних перетворень в індустрії ліг на плечі селянства. В результаті за здійснений індустріальний стрибок було заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору 1932-1933 рр., втратою селянином відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією аграрного сектора. УСРР на початку 20-х рр. вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Але зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалась використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Радянська Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

На початку 20-х рр. напруженим залишалися відносини Радянської України з великими державами.

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки Х.Раковському. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями ведучих європейських політиків, користувався великим авторитетом у радянського керівництва, він впевнено керував діяльністю дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені у 1921-му – на початку 1922 р., саме у цей час все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично визнати всі радянські республіки, що утворились на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посилення унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Тенденція обмеження дипломатичної активності української дипломатії 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. І нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних крокв, не виявляла активності на міжнародній арені.

2. Чи можна було уникнути голоду 1921-1923 рр.?

Хоча історія дала на це питання свою відповідь, на нашу думку, альтернативне рішення все ж існувало. Щоб уникнути голоду, необхідно було реалізувати такі першорядні заходи: якомога раніше відмовитися від політики продрозверстки, яка вела до скорочення посівних площ та зменшення кількості товарного хліба; припинити вивіз хліба з України та перерозподілити рештки зерна з Лівобережжя і Правобережжя на користь голодуючого Півдня; уповільнити темпи хлібного експорту; своєчасно на державному рівні визнати, що в Україні починається голод, а не мають місце чергові “труднощі з продовольством”, і звернутись по допомогу до міжнародного співтовариства.

Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. різко загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні цього року голова ВУКВК Г.Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом “у Росії – перелом у кращий бік. На Україні – навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюються… На 1 квітня голодуючих 3 млн.”. Через тиждень у листі до М.Калініна він з болем констатує: “Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голод губернії РСФСР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям…”

Взимку 1922 – 1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, в цей час у республіці голодувало 2 млн. дітей. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки.

Була ще одна причина трагедії 1921-1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посхи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Цей рух виник внаслідок продовження після громадянської війни політики воєнного комунізму. Повоєнне здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин наштовхнулося на збройний опір селян. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм. За офіційними даними, наприкінці 1920 р. – на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози з його боку для радянської влади свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля.

Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду 1921-1923 рр. немає. За офіційною статистикою (далеко не повною), до весни 1922 р. не дожило 235 тис. чоловік. Варто підкреслити, що підступні удари голоду значною мірою були пом’якшені благодійною діяльністю Американської Адміністрації Допомоги, фонду Ф.Нансена, Міжнародного комітету робітничої допомоги та інших організацій, які тільки у 1922 р. ввезли в Україну близько 2,3 млн. пудів продовольства.

3. Нова економічна політика: чому було згорнуто політику, яку Ленін планував проводити “всерйоз і надовго”?

Згортання наприкінці 20-х рр. непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями і суперечливими процесами цієї політики: зменшення темпів розвитку, вичерпанням ресурсів “відбудовчого ефекту”; небажанням більшовицької партії ділитись владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

Руйнівні наслідки громадянської війни, яка суттєво дестабілізувала суспільство, робили перемогу радянської влади надзвичайно схожою на піррову перемогу. Після її закінчення більшовики, подібно до епірського царя Пірра, могли сказати: “Ще одна така перемога, і ми загинули!” Започаткована у роки війни, політика воєнного комунізму з її продрозкладкою поглиблювала прірву між офіційною владою і основною масою населення – селянством.

Суть непу Ленін вбачав у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки тільки в результаті такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної модернізації країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом – як один із можливих шляхів до соціалізму.

З переходом до непу почала відроджуватись кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, Радянська держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. В Україні у 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто близько половини наявного фонду.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообороту республіки. Її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, паралельно викликало і посилення негативних факторів – спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Варто підкреслити, що період непу не був часом гармонійного безкризового розвитку.

Незважаючи на ці позитивні зрушення, неп було згорнуто. Як і кожна перехідна модель, він не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні суперечності. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор хотів мати допуск до політичних і юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася.

Питання 45

Голокост в Украї́ні — систематичне винищення євреїв на українських територіях, окупованихнацистською Німеччиною в 1941–1944 роках^[1].

За період з 1941 до 1945 року на українських землях загинуло близько 3 000 000 мирних жителів, з яких близько 850 000 — 900 000 складали євреї, що проживали в Україні.^[2][3]

Винищення євреїв, яке вже тривало в Польщі та інших окупованих нацистами територіях, було розширене й на Україну зразу після вторгнення нацистських військ на територію СРСР 22 червня 1941 року. Айнзатцгрупи C (Північ) та D (Чорноморське узбережжя) проводили масові розстріли євреїв та комуністів^[5]Командування Вермахту вважало напад на СРСР особливою, ідеологічною війною, тож на його думку в цій війні дотримання правил міжнародного військового права було необов'язковим. Вермахт разом з деякими представниками місцевого населення окупованих територій надавав підтримку операціям айнзатцгруп. Зініційовані нацистами єврейські погроми, в яких брали участь місцеві жителі, зокрема погром у Львові в кінці липня 1941 року, що тривав кілька днів й під час якого загинуло від двох до шести тисяч євреїв. Організаторами погрому виступали німецькі війська, деякі представники польського і українського населення теж брали участь у погромі.

Після погрому кінця червня, на початку серпня 1941 року, за свідченням ізраїльських та західних істориків, українська допоміжна поліція «відзначила» «день Петлюри», знищивши близько 5 000 львівських євреїв^[6] переважно з інтелігенції. Ці акції розглядалися нацистським керівництвом як «потяг до самоочищення» (вислів Гайдріха).^[7]За тими самими джерелами, у перші дні німецької окупації погроми відбулися в 58 українських населених пунктах, в ході яких загинули 24 000 євреїв^[8]. Ярослав Грицакстверджує, що за свідченням тих самих ізраїльських істориків, джерела про погроми та участь у них української допоміжної поліції «почасти однобічні, обтяжені емоціями та перебільшені». Проте, на його думку, певна тенденційність документів та досліджень на їхній основі не означає, що самі ці події вигадані, оскільки «надто багато є цих свідчень і надто часто вони повторюються»^[9].

У Білій Церкві між 8 і 19 серпня зондеркоманда 4а айнзатцгрупи C та Ваффен СС знищили декілька сот дорослих євреїв^[10]. Діти вбитих євреїв спершу були зачинені в будинку на краю міста, 19 серпня частину дітей трьома вантажівками було вивезено за місто й розстріляно. Близько 90 дітей, починаючи від віку немовляти, залишилися без жодного утримання під охороною української допоміжної поліції. Німецький військовий пастор 295-ої піхотної дивізії проінформував штабного офіцера Гельмута Ґроскурта про катастрофічний стан дітей. Ґроскурт повідомив про ситуацію генерала-фельдмаршала Вальтера фон Райхенау. Ґроскуртові була висловлена догана за недовиконання розстрілів євреїв. Усі єврейські діти за наказом офіцера СС були розстріляні українською допоміжною поліцією, оскільки той не хотів морально травмувати власних людей^[11].

У Києві у відповідь на акти саботажу радянських партизанів 29-30 вересня 1941 року київські євреї були зібрані нацистами під приводом переселення й розстріляні вБабиному Яру. За донесенням німецького офіцера Блоделя за два дні кількість знищених євреїв склала 33 771 чоловік^[12].

У жовтні 1941 року в селі Богданівка румунськими окупантами було створено табір знищення. У грудні 1941 року після спалаху епідемії тифу було вирішено знищити всіх в'язнів. Румунська влада (за деякими джерелами — за участю німецьких військ) почала масове вбивство євреїв 21 грудня 1941 року. Операцію знищення євреїв, приурочену до дня народження Сталіна, було названо «Подарунок Сталіну». В'язні були змушені копати голими руками ями в промерзлій землі й складати в них тіла щойно розстріляних або спалених живцем у сараях товаришів по ув'язненню. Кількість жертв, знищених в Доманівському районі, перевищує 115 000 чоловік, з них близько 55 000 — безпосередньо в Богданівці^[13][14][15].

24 жовтня 1941 року Харків був окупований Вермахтом. Уже 5 грудня почався перепис населення міста, причому євреїв заносили в особливі «жовті» списки, куди були занесено 10271 ім'я харківських євреїв, серед яких більше 75 % становили жінки, діти й люди похилого віку.^[16]. 14 грудня 1941 року за наказом військового коменданта міста генерала Путкамера всіх євреїв у дводенний термін зобов'язали переселитися в район ХТЗ. У робітничих бараках, що залишилися після будівництва заводу, було організоване єврейське гетто. За свідченнями джерел, щодня з гетто виводили групи по 250–300 чоловік, яких вели на розстріл в Дробицький Яр. Уже на початку 1942 року харківське гетто припинило своє існування. Також в яру розстрілювали полонених червоноармійців і психічно хворих людей. Всього, за даними Державного архіву Харківської області, було розстріляно близько 16 000 — 20 000 чоловік.^[17][18].

У Генеральній губернії, до якої входила Східна Галичина, нацисти переселили євреїв у гетто, звідки їх за винятком невеликої групи, що опинилася в трудових таборах, незабаром доправили в табори смерті Собібор та Белжец, де й знищили. На території рейхскомісаріату Україна (Волинь, Поділля і згодом вся Центральна Україна доДніпра), що формально був підпорядкований Розенбергу та водночас східнопруському гауляйтеру Еріху Коху у перший рік окупації проводилися масові розстріли євреїв. Пізніше проводилися систематичні акції з розшуку євреїв, що ще залишились і переховувалися.

Коли німецькі й угорські війська у липні 1941 року увійшли до Кам'янця-Подільського, там проживало 12 000 євреїв, проте до серпня за рахунок євреїв, висланих угорською окупаційною владою з Карпатської України їхня кількість збільшилася до 26 000^[19]. З 26 до 28 серпня 1941 року за наказом обергрупенфюрера СС Фрідріха Єкеля було знищено 23 600 євреїв^[20].

Буковина, Бесарабія та Придністров'я перейшли під владу Румунії. Тут в 1941 році також проводилися масові вбивства. Наприклад, в Одесі після замаху 22 жовтня 1941року, під час якого загинули 60 румунських і німецьких військовиків, румунським генералом Іоном Антонеску був відданий наказ за кожного вбитого солдата знищити 100 комуністів та за кожного вбитого офіцера — 200 комуністів. Водночас з кожної єврейської родини було взято по одному заложнику. Усіх затриманих євреїв було доправлено у Дальник, де загалом було знищено не менше 18 000 євреїв^[21]. Побоїще вдалося припинити після втручання бургомістра Одеси. Потім аж до приходуЧервоної армії євреї, що залишилися, перебували в гетто. Румунська влада у грудні 1941 року зареєструвала 44 417 євреїв, у листопаді 1943 року в Одесі залишилося 60 євреїв^[22].

Євреї в анескованій Угорщиною Карпатській Україні, як і більшість угорських євреїв, були вивезені в 1944 році до табору смерті Освенцім і в переважній більшості негайно по прибуттю в табір знищені в газових камерах.