Розвиток особистості в онтогенезі

Розвиток людини – процес становлення та формування її особистості, вдосконалення її фізичних та духовних силі під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку.

Розвиток полягає передусім в:

- якісних змінах психічної діяльності,

- переході від нижчих ступенів (щаблів) розвитку до вищих,

- виникненні нових рис пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо,

- формуванні нових якостей особистості.

Людська особистість розвивається в таких напрямах:

анатомо-фізіологічні зміни – збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи;

психічні зміни – передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості;

соціальний розвиток особистості – набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві.

Розвиток супроводжується кількісними змінами людської істоти, тобто збільшенням одних і зменшенням інших її ознак (фізичного росту організму, розмірів його окремих органів, ваги тіла, м'язової сили тощо).

Кількісні зміни зумовлюють зміни якісні – виникнення нових ознак, особливостей і зникнення старих. Найпомітніші ці зміни в утробному періоді розвитку людини, коли її організм за короткий час із зародкової клітини перетворюється на людську істоту.

У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій, розширенні уявлень, знань про навколишній світ, розширенні пасивного й активного словника, розширенні обсягу уваги, сприйняття, пам'яті, збільшенні швидкості реакцій тощо.

Особливості фізіологічного та психічного розвитку пов'язані з анатомо-фізіологічним дозріванням організму (його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції). Увесь процес розвитку людини поділя­ють на певні вікові періоди.

 

Соціалізація особистості.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває у постійному та безперервному розвитку, що триває все життя, але найбільшого значення набуває в перші 15-25 років. Цей період має особливе значення за своїми результатами та наслідками через те, що основним його завданням та змістом стає соціалізація особистості. Людина, за словами видатного психолога О.М. Леонтьєва, по суті народжується твариною, яка має унікальну можливість - в процесі прижиттєвого розвитку стати особистістю.

Соціалізація (от лат. sociatis - суспільний) - це процес навчання та засвоєння індивідом соціальних норм, культурних цінностей, зразків поведінки, притаманних певному суспільству чи соціальній групі. Завдяки соціалізації люди одержують можливість взаємодіяти один із одним, передавати соціальний досвід і культурні цінності, що є надбанням попередніх поколінь та втілені в оточуючій предметній і духовній дійсності. В ході соціалізації кожна людина розвиває власну індивідуальність та здатність незалежно мислити і діяти. Соціалізація не є пасивним процесом - вона пов'язана з активною, діяльною участю у ньому самої людини.

В процесі соціалізації індивіда можна виділити дві сторони - соціальну адаптацію й інтеріоризацію. Соціальна адаптація - це пристосування індивіда до соціальних умов, рольових функцій, соціальних норм та цінностей нового для нього середовища. Інтеріоризація - це процес включення соціальних норм, цінностей у внутрішній світ людини, формування здатності особи поєднувати індивідуальні та суспільні інтереси.

науковці виділяють два якісно відмінні типи соціалізації: первинна (або рання) та вторинна:

· Первинна соціалізація охоплює період дитинства, коли індивід стає членом суспільства та включається у сферу міжособистісних відносин у малих групах.

· Вторинна соціалізація передбачає своєрідну трансформацію особистості (засвоєння нових цінностей і навичок), за допомогою якої вже соціалізований індивід інтегрується у нові сектори суспільства.

Усучасній науці виділяють наступні соціально-психологічні механізми соціалізації:

імітація (наслідування) -свідоме чи несвідоме відтворення зразків поведінки людей, які є набуттям життєвого досвіду попередніх поколінь;

навіювання - несвідоме відтворення індивідом досвіду тих людей, з якими він взаємодіє;

конформізм - прагнення пристосувати свою поведінку до вимог групи.

Засвоєння соціальних норм І цінностей у різних індивідів відбувається з різною успішністю: можна зустріти людей, які ледь піднялися над тваринним рівнем розвитку-їх життя визначається слабо соціалізованими біологічними і матеріальними потребами. Інколи соціалізація починається більш-менш успішно, але у певний період позитивна тенденція змінюється на негативну (відбувається асоціалізація). Подолання тимчасових негативних змін у процесі засвоєння соціальних норм і цінностей супроводжується двома взаємодоповнюючими процесами: десоціалізацією та ресоціалізацією.

Десоціалізація - це процес "відучування" від старих цінностей, ролей і правил поведінки;

ресоціалізація - навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поведінки.

 

Людина і культура.

Психологічна культура - це комплекс розвинутих спеціальних потреб, здібностей і вмінь людини. Психологічна культура проявляється в самоорганізації і саморегуляції будь-якої життєдіяльності людини, різноманітних видах її базових прагнень і тенденцій, в ставленні особистості до себе, до людей, до живої і неживої природи, до світу в цілому.

Психологічна культура - це складова базової культури особистості як системної характеристики людини, яка дозволяє їй ефективно самовизначитися і самореалізуватися в житті, а також сприяє успішній соціальній адаптації і саморозвитку.

Е.А.Климов упроваджує поняття психологічної грамотності, як певний рівень психологічної культури, і виділяє в ній такі складові: психологічну спрямованість мислення; інтерес до сторонньої людини; володіння елементами психологічного пізнання. Е.А.Климов підкреслює важливість того, щоб психологічна спрямованість розуму поєднувалась у людини з культивуванням в собі високого рівня терпимості до індивідуальної неповторності інших людей.

В.М.Аллахвердов, досліджуючи „психологічну проникливість" як певну складову психологічної культури, зауважує, що відсутність психологічної проникливості це відсутність ефективного інструменту в побудові поведінки людини.

Також вчений відзначає, що „психологічна некультурність" людей, яка нерідко зустрічається, проявляється звичайно не у вигляді поганих манер і неерудованості, а як не володіння особливим культурним кодом, який забезпечує адекватну інтерпретацію процесу психологічної взаємодії, а також не володіння культурними моделями поведінки, закріпленими в різноманітних формах спілкування і способах комунікації.

Психологічна культура включає в себе як освіченість (навченість і вихованість) в області психології, так і основні параметри розвитку особи. Це відповідає початковому розумінню терміну „культура ", прийнятому ще в Стародавній Греції. До того ж, психологічна культура особи не може розглядатись поза контексту тої культури, в якій людина виросла, живе. Вона містить в собі риси як загальнолюдської, так і національної, соціально-стратової культури, „вичерпуючи" її надбання в просторі і часі.

Культурні норми людини пов"язані з нормативністю соціальної поведінки, її рольовими функціями, соціальними сподіваннями і т.д.

Психологічні знання як результат процесу пізнання людьми самих себе, інших і як результат розвитку науки, які виражені в уявленнях, поняттях, теоріях, можуть бути як науковими, так і життєвими, повсякденними, як практичними, так і теоретичними.

Складові психологічної культури особистості:

1.Психологічна грамотність.

2.Психологічна компетентність.

3.Ціннісно-змістовий компонент.

4.Рефлексія.

5.Культуротворчість.

Психологічна грамотність означає оволодіння психологічними знаннями, вміннями, символами, правилами і нормативами в сфері спілкування, поведінки, психічної діяльності і т.д.

Компетентність - це особливий тип організації предметно-специфічних знань, який дозволяє приймати ефективні рішення у відповідній області діяльності.

Основна відмінність психологічної грамотності від компетентності полягає в тому, що грамотна людина знає, розуміє (наприклад, як вести себе, як спілкуватися в тій чи іншій ситуації), а компетентна реально і ефективно може використати знання у вирішенні тих чи інших проблем.

Ціннісно-змістовий компонент психологічної культури особистості являє собою сукупність особистісно значущих і особистісно цінних прагнень, ідеалів, переконань, поглядів, позицій, відношень, вірувань в області психіки людини, його діяльності, взаємовідносин з оточуючими і т.д.

Рефлексія - це відслідковування мети, процесів і результатів своєї діяльності по присвоєнню психологічної культури, а також усвідомлення тих власних внутрішніх змін, які відбуваються.

Культуротворчість означає, що людина вже в дитячому віці є не тільки творінням культури, але й її творцем. Об"єктом психологічної творчості можуть виступати образи і цілі, символи і поняття, вчинки і відносини, цінності і переконання. В процесі творчого пошуку дитина робить для себе відкриття, хай і невеликі, і області людино пізнання.