Роль малого підприємництва залежить від того, яке місце воно посідає в національній економіці

Незважаючи на те, що питома вага малих підприємств у 2010 році становила 92,9 % усіх підприємств, зареєстрованих в Україні, частка продукції малих підприємств у загальних обсягах реалізованої продукції (робіт, послуг) становила всього 14,2 %. На малих підприємствах працювало 26,3 % працівників. Відбувається розукрупнення і самих малих підприємств: середня кількість працівників у розрахунку на одне мале підприємство у 1995 р. становила 12 осіб, у 2000-2002 рр. - 8 осіб, тоді як у 2003-2004 рр. - лише 7 осіб[3]. Однією з причин такого розукрупнення малого бізнесу є занадто складний порядок ліквідації малих підприємств, які з різних причин припинили свою роботу, внаслідок чого їх власники часто не проводять процедуру ліквідації.

Усі наведені структурні характеристики свідчать, що сфера малого бізнесу в Україні ще тільки формується і не повною мірою відповідає стандартам країн із розвинутою ринковою економікою.

Малий бізнес – важлива складова сучасної ринкової економіки.

По-перше, він формує конкурентне середовище, сприяє утвердженню конкурентних відносин, оскільки є антимонопольним за своєю природою.

По-друге, малі підприємства надають ринковій економіці необхідної гнучкості.

По-третє, малі підприємства створюють 50 – 80% робочих місць.

По-четверте, він сприяє підвищенню продуктивності праці та прискорює впровадження досягнень НТП за рахунок високої спеціалізації, гнучкості, швидкого реагування на технічні досягнення.

По-п’яте, дуже важливу функцію відіграють малі підприємства в пом’якшенні соціальної напруженості та демократизації ринкових відносин.

По-шосте, є фундаментальною основою утворення середнього класу.

Основною суперечністю малого підприємництва є суперечність між об’єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю його стабілізаційної ролі в перехідній економіці й активною інноваційною діяльністю в умовах розвиненої ринкової економіки та слабкою життєздатністю його суб’єктів, їхньою вразливістю щодо економічної кон’юнктури й тиску з боку великих корпорацій, а також адміністративних перешкод.

Головними формами розв’язання основної суперечності малого підприємництва є:

- державна підтримка (правова, фінансово-кредитна допомога, інформаційне, кадрове забезпечення);

- інтеграційна підтримка (субпідряд, лізинг, франчайзинг, венчурне фінансування);

- самоорганізація та кооперування на політичних та економічних засадах;

- міжнародна фінансова та технічна допомога.

Структура організаційно-правових форм господарювання вказує на переважаючі способи привласнення результатів виробництва.

Законодавство України визначає 40 організаційно-правових форм господарювання. До основних організаційно-правових форм господарювання належать: приватне підприємство, державне підприємство, комунальне підприємство, іноземне підприємство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство, акціонерне товариство та інші.

Співвідношення організаційно-правових форм господарювання має істотне значення для розвитку національної економіки, оскільки саме воно визначає джерела, масштаби та спосіб залучення інвестицій, які акумулюються у статутних фондах підприємств. За ознакою способу формування статутного фонду усі підприємства можна поділити на унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне майно. Унітарними є фермерські, приватні, державні, комунальні підприємства. До унітарних належать підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації тощо. Корпоративне підприємство утворюється зазвичай двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором). Корпоративними підприємствами є кооперативи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, інші форми господарських товариств.

Регіональна структура

Регіональні економічні пропорції відображають особливості концентрації виробництва продукції (та/або інших видів економічної діяльності), які склалися в результаті дії територіального поділу праці. Ключовими чинниками формування певних територіальних утворень різних рівнів є взаємодія економічних інтересів господарських систем і населення даної території, наявність корисних копалин та сировинної бази, природні умови, економічні зв’язки, культурні традиції тощо.

У національній економіці існують два типи регіональних систем:

1. територія України поділяється на адміністративно-територіальні одиниці: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища міського типу та села.

2. територія України поділяється на територіально-виробничі одиниці різних рівнів. До них належать:

- промисловий пункт;

- промисловий центр;

- промисловий вузол;

- територіально-виробничий комплекс;

- агломерація, спеціалізований район (зона);

- інтегральний економічний район.

Промисловий пункт формується на базі певного виробництва і населення, яке біля нього розміщено. Це найбільш характерно для промислових пунктів-поселень, коли, наприклад, біля підприємства формуються поселення людей, які на ньому працюють.

Промисловий центр може об’єднувати кілька промислових підприємств одного або різних видів економічної діяльності.

Промисловий вузол включає промисловий центр і населені пункти зі спільними об’єктами інфраструктури.

Територіально-виробничий комплекс - розміщені на невеликій території декілька промислових вузлів.

Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчого рангу. Ці регіональні одиниці — результат високої територіальної концентрації господарства і населення, виробничих і невиробничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Найкрупнішою одиницею поділу національної економіки за регіональними формами організації господарства є інтегральні економічні райони. Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об’єктами економічного аналізу, прогнозування і державного регулювання регіонального розвитку.

В Україні виділено вісім економічних районів, у які інтегруються адміністративно-територіальні одиниці:

· Донецький — Донецька і Луганська області;

· Придніпровський — Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області;

· Східний — Полтавська, Сумська, Харківська області;

· Центральний — Київська область, місто Київ, Черкаська область;

· Поліський — Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області;

· Подільський — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області;

· Карпатський — Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області;

· Причорноморський — Автономна Республіка Крим, місто Севастополь, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

В окрему групу територіальних одиниць виділяють регіони, які виникли в результаті формування транснаціональних економічних відносин:

- єврорегіони «Буг» та «Карпатський»

- прикордонні регіони з Російською Федерацією

- спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ)[4]

- території пріоритетного розвитку (ТПР)[5]

- проблемні території (Чорнобильська зона, депресивні території) тощо.

Аналіз регіональної структури національної економіки вказує на значну диференціацію інтегральних економічних районів як за структурою видів діяльності, так і за рівнем економічного розвитку.

Таблиця 16.16