Нова історична наука» і проблеми вивчення

Тема: Історіографія США.

Від школи «консенсусу» до «нової історичної науки»

План

Школа «консенсусу».

Нова історична наука» і проблеми вивчення

Національній історії.

Школа «консенсусу»

Зростання внутрі-| та зовнішньополітичної могутності США сприяло кардинальним змінам|перервам| в умонастроях американських істориків. У передмові до своєї роботи «Американська політична традиція і люди, які її зробили» (1948) Ричард Хофстедтер висунув припущення|гадку| про те, що, незважаючи на наявність ідеологічних конфліктів в американській історії, громадська думка США завжди прагнула підтримувати консенсус щодо|відносно| базових цінностей американської цивілізації. Таким чином, Хофстедтер замість теорії конфліктного розвитку США обґрунтував теорію консенсусного розвитку американської історії, яка в результаті привела до формування нового напряму|направлення| в історіографії США – школи «консенсусу». Новий напрям|направлення| швидко завоював пануюче становище в американській історичній науці.

Ідеологічною основою школи «консенсусу» була теорія «узгоджених|погоджених| інтересів». Вона проголошувала, що американське суспільство|товариство| на всьому протязі своєї історії відрізнялося єдністю з фундаментальних питань суспільно-політичного розвитку і відсутністю яких-небудь серйозних соціально-політичних конфліктів. Представники школи «консенсусу» висунули ідею про «органічну спадкоємність» політичних і суспільних|громадських| інститутів США.

Відповідно розгляд історії США з позиції теорії «узгоджених|погоджених| інтересів» вимагав іншого ракурсу дослідження, ніж у істориків прогресистів|. Центральне місце|місце-миля| в працях істориків школи «консенсусу» відводилося|відводило| ролі ідей, політичних доктрин, діяльності провідних американських президентів. Акцент на пошук стабільності в американській історії привів до того, що крупні соціальні конфлікти (наприклад, Громадянська війна 1861–1865 рр.) відсувалися на задній план. Прибічники теорії «узгоджених|погоджених| інтересів» стверджували, що в Америці ніколи не було класової боротьби в європейському сенсі|змісті| цього слова, додавши|наділяти| тим самим нове дихання теорії «американської винятковості». Школа «консенсусу» мала численних|багаточисельних| послідовників, як серед консервативно, так і ліберально (неоліберально|) налаштованих істориків. Серед консервативного крила школи «консенсусу» виділяються Луїс Харц і Даніель Бурстін, серед неоліберального| – Ричард Хофстедтер і Артур Шлезінгер-молодший|.

Луїс Харц (1919–1986) – син єврейських емігрантів з Росії, але народжений уже в США. Став одним з пропагандистів ідеї «американської винятковості» («American exceptionalism») – винятковості історичного шляху Америки серед усіх націй світу з погляду національного кредо, історичної еволюції, політичних і релігійних інститутів. (Перші подібні ідеї приписуються Алексісу де Токвіллю (1805–1859), французькому історику й мислителю – його відомій праці «Демократія в Америці», 2 т., 1835–1840 рр.).

У своїй, що стала вже класичною, роботі «Ліберальна традиція в Америці» (1955) Л. Харц пов'язав специфіку американської історії з ідеологічними особливостями англійської колонізації, а саме з|із| яскраво вираженими|виказувати| ліберальними традиціями англійських пуритан-колоністів. В умовах відсутності феодальної спадщини, утверджена| в США система цінностей (ліберально-локківська|, за Харцем) забезпечила розвиток країни в рамках|у рамках| ліберальної злагоди. Внаслідок цього суспільно-політична система США не зазнавала|відчувала| таких|настільки| масштабних соціальних суперечностей|протиріч| як європейська. Розбіжності ж виникали лише щодо|відносно| трактування корінних цінностей американської ліберальної цивілізації.

Найбільшою працею Бурстіна вважається трилогія «Американці», перший том якої «Колоніальний досвід|дослід|» вийшов у 1958 році, другий том «Національний досвід|дослід|» у 1965, третій том «Демократичний досвід|дослід|» у 1973 році. Наскрізна ідея трилогії – аналіз американської цивілізації у всьому вияві її різноманіття. Головна думка|гадка| Бурстіна щодо|відносно| специфіки американської цивілізації полягає в його ідеї про те, що США народжувалися не стільки з|із| планів і проектів переселенців, скільки із|із| заперечення, яке Новий Світ привносив у догми, набуті в Старому Світі. Європейська модель життєдіяльності виявилася малопридатною для Америки. Бурстін заперечував, що в колоніальний період склалася єдина американська нація і єдина американська культура, і що можна говорити про формування специфічної американської цивілізації.

Наукові інтереси Ричарда Хофстедтера (1916–1970) були зосереджені навколо|навкруг| проблем американського реформізму, головним чином початку|розпочинала| XX сторіччя|століття|. Його найвідоміші праці, за які він удостоювався премій та відзнак у США – «Епоха реформ» (1955), присвячена прогресивному руху 90-х рр. ХІХ – початку ХХ ст.; «Антиінтелектуалізм в американському житті» (1963) та «Параноїдальний стиль в американській політиці» (1965), в яких описує провінціалізм американського суспільства, антиінтелектуальні страхи космополітичного великого міста, ксенофобію та антисемітизм американських популістів 1890-х років. Наприкінці життя він мав намір написати тритомну історію американського суспільства, однак встиг підготувати тільки перший том (опублікований уже посмертно 1971 р.), у 1970 р. він помер від лейкемії.

Основоположним елементом історичної схеми Шлезінгера-молодшого| стала концепція чергування ліберальних і консервативних циклів в американській історії, які він пов'язував із зміною поколінь. Розглядаючи|розглядувати| соціальні конфлікти в історії США в рамках|у рамках| боротьби лібералізму і консерватизму, Шлезінгер-молодший| також включав у ліберальну ідеологію антибуржуазні й антимонополістичні течії. Американська історія, на його думку, розвивалася шляхом наростаючого торжества|урочистості| ліберального реформізму, головним знаряддям утвердження якого виступала|вирушала| держава. Тому не дивним є пильний інтерес Шлезінгера-молодшого| до «нового курсу», якому він присвятив одну зі своїх найзначніших праць – «Ера Рузвельта» (3 т., 1957–1960).

Нова історична наука» і проблеми вивчення

Національній історії

У 60-і роки американська історична наука вступає в новий етап свого розвитку, який характеризується її якісними змінами. Нові тенденції в історіографії стали наслідком змін в американському суспільстві|товаристві| в бурхливих 60-х. Підйом ліберального руху, загострення соціальних, політичних, расових конфліктів, крах консервативної стабілізації перших післявоєнних років і 50-х років, все це не могло не відбитися на стані|достатку| американської історіографії, в якій відбулося розмежування між лібералами і консерваторами.

У 60-і роки починається|розпочинає| криза школи «консенсусу», а її ліберальні представники виступили|вирушали| з|із| критикою найбільш консервативних наукових та ідеологічних постулатів теорії «узгоджених|погоджених| інтересів». Науковим маніфестом відходу ліберальних істориків від головних догматів школи «консенсусу» стала монографія одного із засновників|фундаторів| школи – Хофстедтера – «Прогресивний історизм. Тернер. Бірд. Паррінгтон» (1968). У цій роботі критично зіставляються|співставляють| історичні концепції прогресистської| школи і школи «консенсусу». Хофстедтер у результаті визнає наявність в американській історії соціальних конфліктів і революційний характер|вдачу| Війни за незалежність і Громадянської війни 1861–1865 років.

У ситуації кризи школи «консенсусу» в історіографії США починає|розпочинає| формуватися «нова історична наука». Головною рисою цього напряму|направлення| став міждисциплінарний методологічний підхід, а її особливістю – використання кількісних методів дослідження. Тому «нову історичну науку» часто також називають «новою економічною історією» або кліометрією| («вимірюючою|виміряти| історіографією»). Потім на основі кліометрії| почали|стали| формуватися «нова соціальна історія», «нова політична історія» і так далі.

Представники «нової історичної науки» піддали критиці основні ідеї школи «консенсусу». Вони звинуватили істориків школи «консенсусу» в нездатності відповідати на питання, поставлені перед історичною наукою самим життям, яке, на думку представників «нової історичної науки», рясніло|буяло| прикладами|зразками| соціальної активності народних мас. У центр своїх наукових досліджень історики «нової історичної науки» ставили проблему пошуку закономірностей суспільного|громадського| розвитку. Найважливішим засобом|коштом| її розв'язання проголошувалася «математизація історії»: широке використання кількісних методів і ЕОМ. Проте|тим не менше| розвиток «нової історичної науки» показав, що ні математичні методи, ні міждисциплінарна методологія не усували теоретичних і ідеологічних розбіжностей. Поступово в рамках|у рамках| «нової історичної науки» формувалися консервативний, ліберальний і радикально-демократичний напрями|направлення|.

«Нова економічна історія» (кліометрія|) грала в 70–80-і роки важливу|поважну| роль у розвитку американської історіографії. Історики-кліометристи, використовуючи кількісні методи і методи комп'ютерного моделювання, розглянули|розглядували| ключові|джерельні| проблеми історії США: промисловий переворот, індустріалізацію та освоєння Заходу. Широку популярність здобула дискусія кліометристів| про роль залізниць у промисловому розвитку США в XIX столітті. Одна група кліометристів| доводила, що будівництво залізниць сприяло індустріалізації США, інша група на основі методу контрафактичного| моделювання (комп'ютерна модель, на якій був прорахований альтернативний варіант історичного розвитку) стверджувала, що за своєю рентабельністю залізниці поступалися водному і гужовому транспорту. Надмірне будівництво залізниць не тільки|не лише| не сприяло, але|та| навіть і перешкоджало процесу індустріалізації. У результаті п'ятнадцятирічна дискусія закінчилася тим, що перемогла концепція прихильників|прибічників| рентабельності залізничного будівництва.

Услід за «новою історичною наукою» з'явилася|появлялася| «нова соціальна історія», в рамках|у рамках| якої сформувалися такі|слідуючі| напрями|направлення|: нова робітнича історія, нова міська історія, історія соціальних спільнот| і так далі. При дослідженні цих проблем «нові соціальні історики» спиралися|обпиралися| на методи антропології, психології, соціології і, звичайно ж, на кількісні методи дослідження. «Нові соціальні історики» вивели вивчення феномену соціального на мікрорівень, зосередивши увагу на етнічних, релігійних, групових, сільських, міських і сусідських спільностях, інституті сім'ї та шлюбу і так далі.

Дженовезе запровадив марксистську перспективу в аналіз влади, соціальних класів та відносин між плантаторами і рабами Півдня США.

Дженовезе висунув оригінальну концепцію історії американського рабовласництва|рабоволодіння|. Він протиставив традиційному підходу до вивчення рабства з економічної точки зору дослідження «політичної економії» феномену рабоволодіння, яке включало відношення|ставлення| до власності, політичну надбудову, ідеологію і культуру, тобто|цебто| весь комплекс ментальних, політичних і соціально-економічних структур рабовласницького Півдня.

Дженовезе показав, що американське рабовласництво|рабоволодіння| навіть будучи пов'язане зі світовою капіталістичною економікою, володіло унікальною формою соціальних стосунків. Рабство було не стільки простою формою вкладення капіталу, скільки фундаментом певного способу життя, який з часом ставав несхожим на спосіб життя американської Півночі. Рабство дало поштовх розвитку ієрархічного способу життя, заснованого на патерналізмі, який зв'язував всі класи Півдня США складною системою взаємної відповідальності. Світогляду рабовласників були чужі індивідуалізм і користолюбство. Вони вважали себе за відповідальних глав великої сім'ї, до якої зараховували і власних рабів. Таким чином, засноване на принципах капіталістичної експлуатації, американське рабовласництво|рабоволодіння| почало|стало| поступово трансформуватися в своєрідний аристократичний стиль і спосіб життя. Це привело до того, що капіталістичний північний Схід і рабовласницький Південь перетворилися на дві різнорідні й антагоністичні системи, подальший|дальший| розвиток яких в одній державі став вельми|дуже| проблематичним.

Нові підходи до інтерпретації рабства істориками радикально-демократичного напряму|направлення| викликали|спричиняли| широку дискусію з цієї проблеми в американській історіографії. Услід за радикальними істориками вивченням історії рабства в США зайнялися кліометристи|. У 1974 році історики-кліометристи| Роберт Фогель і Стенлі Енгерман випустили двотомну працю «Час на хресті. Економіка американського негритянського рабства».

Використовуючи обширний|величезний| джерельний| матеріал різноманітного|всілякого| характеру|вдачі|, оброблений за допомогою кількісних методів, автори прийшли до сенсаційних висновків. По-перше, Фогель і Енгерман стверджували, що рабовласницьке господарство плантації було на 35% ефективніше, ніж фермерська система на північному Сході США. По-друге, рабство плантації забезпечувало неграм-рабам вищий рівень життя, ніж той, який гарантував промисловий капіталізм робітникам|робітником|, або той, якого добилися чорні американці після|потім| звільнення|визволення|. По-третє, напередодні Громадянської війни рабство плантації як економічна система досягло піку|пік-фактора| свого процвітання.