Тема 2. Еволюція світової валютної системи

1. Історичні передумови формування світової валютно-фінансової системи.

2. Етапи розвитку світової валютної системи.

3. Регіональні валютні системи.

1. Закономірності розвитку валютної системи визначаються відтворювальними критерієм, відображають основні етапи розвитку національного та світового господарства. Проявом дії цього критерію є періодично виникаюча невідповідність принципів світової валютної системи змінам в структурі світового господарства, що викликає кризу світової валютної системи. Виникнення валютних протиріч, різке порушення її функціонування, проявом якого є невідповідність структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва, торгівлі, співвідношення сил на світовій арені. Періодичні кризи світової валютної системи займають відносно довгий історичний період часу: криза золотомонетного стандарту продовжувалась 10 років (1913-1923), Генуезької валютної системи – 8 років (1929-1936), Бреттонвудської системи – 10 років (1967-1976 рр.).

При виникненні кризи світової валютної системи порушується дія структурних принципів та різко загострюються валютні протиріччя. В основі періодичності кризи світової валютної системи лежить пристосування її структурних принципів до змінних умов та співвідношення сил у світі.

Криза світової валютної системи веде до заміни старої валютної системи новою, більш досконалою, яка відповідає вимогам світової економіки та відображає характер та ступінь взаємодії країн у міжнародному економічному середовищі. Створення нової світової валютної системи проходить три етапи:

1) становлення, формування передумов, визначення принципів нової валютної системи;

2) формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової світової валютної системи;

3) створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на основі закінченої цілісності та органічного зв’язку її елементів.

Після цього настає період, коли валютно-економічний стан окремих держав покращується, а світова валютна система відповідає у визначених межах умовам та вимогам економіки та функціонує відносно ефективно в інтересах провідних країн світу. Цей період характерний для створення Паризької, Генуезької, Бреттонвудської систем.

Слід зазначити, що створення нової валютної системи не гарантує навіть на певний період часу відносну валютну стабільність. Навіть при відносній стабільності світової валютної системи виникають локальні валютні кризи, які вражають певні країни або групи країн.

Розрізняють циклічні валютні кризи як прояв економічного кризи та спеціальні кризи, які обумовлені кризою платіжного балансу, форс-мажорними обставинами тощо. У зв’язку зі змінами у циклічному розвитку світової економіки межа між циклічними та спеціальними кризами поступово зникає.

Світова валютна система (МВС) є історично сформованою формою організації міжнародних грошових відносин, закріпленої міждержавними угодами.

Її еволюція об'єктивно обумовлена розвитком процесів інтернаціоналізації капіталу, глобалізації світової економіки. У процесі еволюції на початку сформувалися національні, потім регіональні та світова валютні системи, всі вони нерозривно пов'язані одна з однією.

Світова валютна система виникла на основі національних валютних систем. Під національною валютною системою розуміють певну форму організації валютних відносин, яка закріплена національним законодавством. Аналіз структури національної та світової валютної системи, який наведено в таблиці 1, свідчить про суттєві відмінності між ними, що обумовлюється характером, рівнем взаємодії суб’єктів господарювання, а також механізмом їх регулювання.

 

 

Таблиця 1

Структура світової та національної валютної системи

 

Елементи національної валютної системи	Елементи світової валютної системи
Національна валюта	Резервні валюти, міжнародні рахункові валютні одиниці
Умови конвертованості національної валюти	Умови взаємної конвертованості валют
Паритет національної валюти	Уніфікований режим валютних паритетів
Режим курсу національної валюти	Регламентація режимів валютних курсів
Наявність або відсутність валютних обмежень, валютний контроль	Міждержавне регулювання валютних обмежень
Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни	Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності
Регламентація використання міжнародних кредитних коштів обігу	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних коштів обігу
Регламентація міжнародних розрахунків країни	Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків
Режим національного валютного ринку й ринку золота	Режим світових валютних ринків і ринків золота
Національні органи, що управляють і регулюють валютні відносини країни	Міжнародні організації, що здійснюють міждержавне валютне регулювання

 

Під національною валютою розуміється встановлена законом грошова одиниця даної держави, що є основою національної валютної системи. У міжнародних розрахунках звичайно використовується іноземна валюта – грошова одиниця інших країн. Резервна валюта - іноземна валюта, у якій центральні банки держав накопичують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків. Вона являється базою визначення валютного паритету й валютного курсу для інших країн.

Класифікація валют представлена в наступній таблиці 2.

 

Таблиця 2

Класифікація валют

 

КРИТЕРІЙ	ВИДИ ВАЛЮТ
1. За статусом валюти	Національна Іноземна Міжнародна Регіональна Євровалюта
2. Стосовно валютних запасів країни	Резервна Інші валюти
3. За режимом застосування	Вільно конвертована Частково конвертована (зовні конвертована, внутрішньо конвертована) Неконвертована
4.За видами валютних операцій	Валюта ціни контракту Валюта платежу Валюта кредиту Валюта клірингу Валюта векселя
5. Стосовно курсів інших валют	Сильна (тверда) Слабка (м'яка)
6. За матеріально-речовинною формою	Наявна Безготівкова
7. За принципом побудови	«Кошикового» типу Звичайна

 

Валюти за ступенем конвертованості, тобто розміну на іноземні, розрізняються на:

- вільно конвертовані валюти, тобто вільно обмінюються на іноземні валюти;

- частково конвертовані валюти країн, де зберігаються валютні обмеження;

- неконвертовані (замкнуті) валюти країн, де для резидентів і нерезидентів введена заборона обміну валют.

Співвідношення між двома валютами, що встановлюється в законодавчому порядку, називається валютним паритетом.

Режим валютного курсу також є елементом валютної системи. Розрізняються фіксовані валютні курси, що коливаються у вузьких рамках, курси, що плавають, які змінюються залежно від ринкового попиту та пропозиції валюти, а також їхнього різновиду.

Відповідно до зміненого Уставу МВФ паритети валют можуть встановлюватись в СДР або іншій міжнародній валютній одиниці, а потім із середини 70-х років на базі середньозваженого валютного кошика, що ознаменувала перехід від доларового до багатовалютного стандарту. Розрізняють: стандартний кошик із зафіксованим складом валют на певний період; регульований кошик з мінливим складом; симетрична (з однаковими питомими вагами валют); асиметрична (з різними частками валют).

Окрім національних валют у міжнародних розрахунках використовують міжнародні валютні одиниці – СДР і євро.

Міжнародна валютна ліквідність (МВЛ) - здатність країни (або групи країн) забезпечувати своєчасне погашення своїх міжнародних зобов'язань прийнятними для кредитора платіжними коштами. Міжнародна валютна ліквідність включає наступні компоненти: офіційні валютні й золоті резерви країн, резервну позицію у МВФ (право країни - члена автоматично отримати безумовний кредит в іноземній валюті в межах 25% від її квоти у МВФ), рахунки в СДР.

Валютний курс як елемент валютної системи визначають як вартість грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої країни. Валютні курси підрозділяються на два основі види: фіксовані і плаваючі. Фіксований валютний курс коливається у вузьких рамках. Плаваючі валютні курси залежать від ринкового попиту та пропозиції на валюту та можуть значно коливатися за величиною.

2. Світова валютна система в своєму розвитку пройшла 4 етапи.

Першим етапом є створення системи «золотого стандарту» на Паризькій конференції в 1867 р., що визнало золото єдиною формою світових грошей.

Система золотого стандарту базувалася на наступних принципах: роль загального еквіваленту відігравало золото, кожна валюта мала золотий склад, курс національних валют був жорстко прив'язаний до золота, був встановлений твердий курс валют у відповідності до їх золотого складу, відповідно до золотого складу валют встановлювались їхні золоті паритети, валюти вільно конвертувалися у золото, золото виконувало функцію світових грошей.

Різновидами золотого стандарту є: золотомонетний стандарт із вільним карбуванням золотих монет; золотозлитковий стандарт із золотом у міжнародних розрахунках; золотовалютний (золотодевізний) стандарт, при якому поряд із золотом у розрахунках використовувались і валюти країн, що входять у систему золотого стандарту.

Золотомонетний стандарт як класична форма золотого монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. Ера класичного золотого стандарту розпочалась в 1821 році, коли Велика Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту досягла в період з 1880 до 1914 рр. Режим золотомонетного стандарту був режимом стабільних валютних курсів, при якому були відсутні валютні обмеження, тобто система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення. Однак ця система мала і певні недоліки, а саме: вона була досить жорсткою, нееластичною, дорогою, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота, виключала можливість проведення окремими державами власної грошово - кредитної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни.

Система золото зливкового стандарту – перехідна форма золотого стандарту, яка була встановлена в ряді високо розвинутих країн Заходу після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929-1933 рр. В рамках цієї системи національні валюти країн прирівнювались до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, були розмінні на валютний метал вагою не менш як 12,4 кг. Кожний. Отже обмін національної валюти на золото був обмежений певними, досить великими сумами.

Другим етапом розвитку світової валютної системи є формування системи золотодевізного стандарту на Генуезькій міжнародна економічна конференція 1922 року.

Золотодевізний стандарт функціонував за наступними принципами:

1. його основою були золото й девізи - іноземні валюти;

2. збережено золоті паритети, а конверсія валют у золото стала здійснюватися не тільки безпосередньо, але й побічно, через іноземні валюти;

3. відновлено режим вільно плаваючих валютних курсів;

4. валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій, нарад.

У період між війнами країни послідовно відмовлялися від золотого стандарту, Генуэзька валютна система втратила відносну еластичність і стабільність. У цей час на базі національних валютних систем провідних країн починають складатися валютні блоки і зони.

Валютний блок – угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому відношеннях від його держави, що очолює та диктує їм єдину політику в області міжнародних економічних відносин і використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу використання капіталу. Ціль - зміцнення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені, особливо в моменти економічних криз.

В цей час утворилися стерлінговий, доларовий і золотий валютний блоки.

Стерлінговий блок: був утворений в 1931 р., у нього ввійшли країни Британської співдружності націй (крім Канади й Ньюфаундленду), території Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Пізніше до нього приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.

Доларовий блок: очолюваний США, був створений в 1933 р. У нього ввійшли: Канада, багато країн Центральної й Південної Америки, де панував американський капітал.

У червні 1933 р. у Лондоні на міжнародній конференції Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а пізніше Італія, Чехословаччина й Польща створили золотий блок, що до 1936 р. розпався. А потім під час другої світової війни всі валютні блоки також перестали існувати.

Друга світова війна призвела до кризи і розпаду Генуэзької валютної системи. Фактично на протязі 5-6 років світова економіка не мала організованої системи валютно-фінансових відносин між країнами. Тому 1-22 липня 1944 року з ініціативи США в Бретон – Вудсі була проведена конференція з проблем організації третьої світової валютної системи, в якій брали участь представники 44 країн, у тому числі і СРСР. Основними рішеннями даної конференції були:

- в якості резервних валют виступають долар США та фунт стерлінгів, які вільно конвертуються в золото;

- встановлено офіційний курс долару до золота – 35 доларів за 1 трійську унцію (31,1 грама) золота;

- встановлення фіксованих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу резервної валюти;

- центральні банки підтримують стабільний курс своєї валюти стосовно резервної (у рамках +/- 1%) валюти за допомогою валютних інтервенцій;

- зміни курсів валют здійснюються за допомогою девальвації і ревальвації;

- з ініціативи США були введені два основні правила щодо регулювання країнами сальдо платіжного балансу: за негативне сальдо платіжного балансу несуть відповідальність крани – боржники; країни, які мають негативне сальдо платіжного балансу повинні засобами внутрішньої економічної політики його ліквідувати або зменшити;

- збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу;

- з метою регулювання міжнародних економічних відносин були створені Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку та Генеральна угода з тарифів та торгівлі.

Таким чином, третя світова валютна система базувалась на стабільності долару та економічному добробуті США. Однак в середині 60-х років виникають передумови краху валютної системи, причинами виникнення яких були:

- девальвація долару США внаслідок значного перевищення дефіциту платіжного балансу на золотим запасом (з 1960 по 1970 рік накопичений дефіцит платіжного балансу склав 60 млрд. дол. проти 11 млрд. дол. золотого запасу);

- поява євродоларів або “доларів без батьківщини” внаслідок активної інвестиційної діяльності США в Західній Європі;

- війна США з В’єтнамом сприяла додатковій емісії доларів та їх девальвації;

- в світовій економіці на початку 70-х років виділилось три основні економічні центри – США, Японія, Західна Європа, тобто ера економічної могутності та лідерства США закінчилась;

- в 1968 році в якості світової резервної валюти були введені СДР- спеціальні права запозичення;

- виникнення транснаціональних корпорацій.

Після тривалого перехідного періоду, протягом якого країни могли випробувати різні моделі валютної системи, була створена нова четверта світова валютна система – Ямайська (Кінгстон, Ямайка в січні 1976 р.). Основою цієї системи є плаваючі обмінні курси та багатовалютний стандарт.

Основними характеристиками Ямайської валютної системи є:

1. вільне обрання країнами режиму валютного курсу – плаваючого чи фіксованого;

2. золото перестає бути еталоном вартості у світовій валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 року 42,2 од. СДР за 1 унцію;

3. відбувається процес повної демонетизації золота – виведення його з міжнародних валютних операцій;

4. основними засобами міжнародних розрахунків стала вільно конвертована валюта, а також СДР і резервні позиції у МВФ;

5. курс валют формується під впливом попиту та пропозиції на світовому валютному ринку;

6. Центральні банки країн не зобов'язані втручатись в роботу валютних ринків для підтримки фіксованого паритету своєї валюти, однак вони здійснюють валютні інтервенції для стабілізації курсів валют;

7. МВФ посилює регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин.

За класифікацією МВФ країна може вибрати наступні режими валютних курсів: фіксований, плаваючий або змішаний.

В «вільному плаванні» перебувають валюти США, Канади, Великобританії, Японії, Швейцарії й ряду інших країн. Однак часто центральні банки цих країн підтримують курси валют при їхніх різких коливаннях. Саме тому говорять про «кероване», або «брудне», плаванні валютних курсів. Змішане плавання також має ряд різновидів. До цієї категорії валютних режимів належить режим спеціального курсу в країнах ОПЕК. Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн і інші країни ОПЕК «прив'язали» курси своїх валют до ціни на нафту.

У цілому розвинені країни мають курси валют, що перебувають у чистому або груповому плаванні. Країни, що розвиваються, звичайно фіксують курс власної валюти до більше сильної валюти або визначають його на базі слизького паритету.

Важливу роль грають спеціальні права запозичення – СДР. У рамках Ямайської валютної системи вони є одним з офіційних резервних активів. Друге виправлення до Уставу МВФ закріпили заміну золота СДР як масштаб вартості. СДР стали мірою міжнародної вартості, важливим резервним авуаром.

Учасниками системи СДР можуть бути тільки країни-члени МВФ. МВФ наділений повноваженнями створювати «безумовну ліквідність» шляхом випуску в обіг коштів, виражених у СДР. У якості міжнародних платіжних коштів СДР використовують в обмеженій кількості міждержавних операцій. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄЕС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції.

Сучасна валютна система поки що не забезпечує повну валютну стабільність у світі. Кредитні можливості МВВ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками та дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом четвертої світової валютної системи, який дає змогу США продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об’єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної системи.

 

3. На початку 70-х років за умов зростаючої амплітуди коливань курсу американського долару країнами Західної Європи розпочалися активні пошуки виходу із своєрідного критичного стану та створення регіональної валютної системи. У березні 1979 року країнами-членами Європейського економічного співтовариства було створено Європейську валютну систему. Європейська валютна система – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення коливань курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Європейська валютна система функціонувала за принципом кошика, в якому змішані курси національних грошових одиниць залежно від їх котирування. Вона також мала назву “валютна змія”. Метою створення ЄВС було досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка перебувала б в обороті ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн – членів ЄВС. Створення ЄВС мало на меті посилення фінансової самостійності та стабільності країн Західної Європи за рахунок послаблення прив’язки європейських валют до долару, що давало змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти американській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

1) зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємо домовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі через підтримку коливань курсу валют у звужених кордонах;

2) механізм кредитної допомоги урядам з підтримки ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок коштів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва із загальним капіталом 25 млн. ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд. Ці кошти використовуються для короткострокового (від 3 до 6 місяців) та середньострокового (від 2 дол5 років) кредитування;

3) спеціальна європейська розрахункова одиниця – ЕКЮ, що була колективною регіональною валютою, валютний курс якої визначався на основі “валютного кошика” національних валют країн – членів ЄВС з урахуванням їх частки у сукупному валовому національному продукті (табл..3).

Таблиця 3.

Частка валют країн ЄС ”кошику” ЕКЮ,%

 

Назва валюти
Марка (Німеччина)	33,0	30,53	30,36	32,41
Франк (Франція)	19,9	19,43	19,32	20,62
Фунт стерлінгів (Велика Британія)	13,2	12,06	12,06	11,08
Ліра (Італія)	9,8	9,92	9,87	7,96
Гульден (Нідерланди)	10,4	9,54	9,49	10,23
Франк (Бельгія і Люксембург)	9,05	8,14	8,09	8,64
Песета (Іспанія)	-	5,18	5,15	4,2
Крона (Данія)	3,1	2,52	2,52	2,59
Фунт (Ірландія)	1,1	1,12	1,11	1,07
Ескудо (Португалія)	-	0,78	0,78	0,71
Драхма (Греція)	-	0,77	0,7	0,49

 

ЕКЮ існувала у вигляді безготівкових записів на рахунках країн – членів ЄВС в Європейському валютному інституті. На відміну від СДР ЕКЮ забезпечувалась не тільки вагомими зобов’язаннями групи країн, а й фактичними активами у золоті та доларах США (20% золотих та 20 % валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпечення країни ЄЕС мали спеціальні рахунки в ЕКЮ.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні передумови для формування Економічного і Валютного союзу. Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала в доповіді голови Комісії Європейських співтовариств Жака Делора у 1989 році, де вперше було запропоновано три етапний, розрахований на кілька років, перехід до такого союзу. Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти.

Перший етап у відповідності з Маастрихтською угодою розпочався з 1 червня 1990 року, коли в більшості країн “Спільного ринку” були зняті обмеження на рух капіталів у рамках єдиного внутрішнього ринку.

Другий етап бере свій початок 1 січня 1994 року, коли було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено європейську систему центральних банків (“Єврофед”).

Третій етап розпочався з 1 січня 1997 року, основною метою якого є введення євро. Для цього у Мадриді було розроблено ноий перспективний план переходу до Економічного та Валютного союзу через поетапне введення ЄВРО і паралельне створення структур Європейського центрального банку:

- початок 1998 р. (підготовка):

1)кваліфікація країн за економічними результатами 1996-1997 рр. і прийняття рішення про входження даної країни в Європейський Союз;

2)заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків;

- 1 січня 1999 року (початок):

1) встановлення “незмінного” обмінного курсу національних валют по відношенню до ЄВРО;

2) початок використання ЄВРО Центральним банком, міжнародними банками та валютними біржами;

3) опублікування ”нового” державного боргу кожної країни – члена ЄС у європейській валюті;

- 1 січня 2002 року (завершення):

1) випуск євро банкнот і монет у ЄВРО;

2) переведення системи роздрібних платежів у євровалюту;

- 1 липня 2002 року:

1) відміна попередніх валют держав – членів ЄС;

2) ЄВРО стає єдиним законним платіжним засобом.

Дбаючи про надійність спільної валюти, країни – члени ЄС ввели жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають використовувати ЄВРО:

- дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

- сукупний державний борг має становити не більш як 60% від ВВП;

- річна інфляція не може бути вищою від середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

- середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не має перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

- країни, що переходять на європейську валюту, мають дотримуватись встановлених меж коливання валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем.

На сьогоднішній день серед 25 країн – членів ЄС тільки 11 є членами ЄВС.