Арабо-ізраїльські збройні конфлікти та їх наслідки

 

Одним з наслідків палестинської проблеми стали арабо-ізраїльські збройні конфлікти. Але їх причина не тільки в палестинській проблемі. До причин загострення відносин можна віднести прагнення Ізраїлю з моменту проголошення суверенної держави зайняти панівне положення в Близькосхідному регіоні, захопити нові території для зростаючого населення країни, ворожість арабських держав до нової єврейської держави, про що вже йшлося вище.

Усе це разом взяте й призвело до першого конфлікту.

Почалася перша арабо-ізраїльська війна 15 травня 1948 р. Її почали сусідні арабські країни, які не визнавали нової держави – Іорданія, Єгипет, Сірія, Ліван та Ірак. У стані війни з Ізраїлем перебували також Саудівська Аравія та Ємен, але вони не брали участі у військових діях.

Із самого початку війни головною проблемою арабських країн була їхня роз’єднаність. Але це не завадило їм на першому етапі війни добитися деяких переваг. Але з часом ініціатива перейшла на бік Ізраїлю. Цьому сприяла також військова допомога, яка йому була надана деякими країнами, в тому числі Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки. Ізраїль завдав ряд поразок арабам та захопив значну частину території, яка відводилася для майбутньої палестинської арабської держави.

Війна тривала з перервами (двічі за вимогою Ради Безпеки ООН оголошувалося перемир’я) до лютого 1949 р. Але миру досягти так і не вдалося. Протягом першої половини 1949 р. на острові Родос були укладені тимчасові угоди про перемир’я між Ізраїлем та Єгиптом (24 лютого), Ліваном (23 березня), Іорданією (3 квітня) та Сірією (20 липня). Арабським країнам не вдалося зломити молоду державу. Війна закінчилася черговим розділом Палестини, від якого виграли усі країни, які брали у ній участь. За умовами підписаних угод між Ізраїлем та арабськими країнами були встановлені тимчасові кордони, з обох боків яких створювалися демілітарізовані зони. Контроль за додержанням угод про перемир’я покладався на спеціальну комісію ООН.

Таким чином, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулювання – однієї з найгостріших проблем післявоєнних міжнародних відносин. Палестинська ж проблема тільки загострювалася.

Другий великой конфлікт стався в 1956 р.

Після того, як в 1952 р. в Єгипті перемогла антиколоніальна, антимонархічна революція, республіканський уряд Єгипту відразу ж взяв курс, спрямований на зміцнення національної незалежності. В 1954 р. він домігся виводу англійських військ із зони Суецького каналу, а в липні 1956 р. уряд Єгипту оголосив про його націоналізацію. Ця акція єгипетського уряду завдавала міцного удару по позиціям західних країн в регіоні (до цього часу їм належала левова частка акцій компанії Суецького каналу: 50% – Англії, 45% – Франції і лише 5% – Єгипту). Термін концесії каналу мав закінчитися в 1969 р., але уряд на це рішення спонукала нестача коштів для будівництва великих промислових об’єктів. Після цього питання про рішення єгипетського уряду розглядалося на міжнародній конференції в Лондоні в серпні 1956 р., а 12 вересня 1956 р. рішення щодо володіння Суецьким каналом було прийняте Радою Безпеки ООН. Головним положенням цього рішення було визнання суверенітету Єгипту над каналом.

У відповідь на цю акцію Великобританія та Франція розпочали підготовку до війни з Єгиптом. По мірі підготовки до цих країн приєднався і Ізраїль.

30 жовтня 1956 р. нападом Ізраїлю на Єгипет почалася ця інтервенція. Цей напад ізраїльською владою пояснювався необхідністю боротьби з палестинськми партизанами, які базувалися на території Єгипту. А 31 жовтня воєнні дії почали англо-французькі війська. Але ця війна тривала недовго. Вже 2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН більшість країн проголосували за припинення вогню, що однак не зупинило інтервентів. Після того, як 5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, до урядів цих країн, а також до уряду Ізраїлю звернувся уряд СРСР. У цих зверненнях був висунутий ультиматум з вимогою припинення воєнних дій. Західні країни попереджалися, що Радянський Союз може надати допомогу Єгипту для встановлення миру на Близькому Сході. Наступного дня з вимогою припинення війни виступив і президент США Д.Ейзенхауер і в той же день воєєні дії були припинені.

Рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 7 листопада 1956 р. були створені міжнародні сили ООН для контролю за виведенням військ інтервентів з єгипетської території. 22 грудня 1956 р. остаточно були виведені англо-французькі війська, а в бурузні 1957 р. – війська Ізраїлю.

Таким чином, молода єгипетська республіка змогла відстояти свої права. У відповідь на агресію уряд Г.А.Насера розірвав відносини з Великобританією та Францією, націоналізував їхню власність в Єгипті, в 1957 р. був прийнятий закон про єгиптизацію.

Після цієї війни значно зріс міжнародний авторитет Єгипту та його президента Г.А.Насера. Як країна в цілому, так і її президент стали визнаними лідерами арабських країн. Одним з наслідків цього стало те, що в 1958 р. в результаті об’єднання Єгипту та Сірії була створена Об’єднана Арабська Республіка, але вона проіснувала лише до 1961 р., коли Сірія вийшла із складу ОАР.

5 червня 1967 р. починається третій конфлікт. Він увійшов в історію під назвою “шестиденної війни”.

Особливістю цього конфлікту було те, що в другій половині Близький Схід виступав як один з районів протистояння між Сходом та Заходом. Обидва боки приклали зусиль до розв’язання цього конфлікту. Ізраїль проголосив мету створення Великого Ізраїлю із включенням деяких територій арабських країн. З початку 60-х рр. він почав отримувати зброю від Великобританії, Франції, ФРН, США. Арабські країни в свою чергу зайняли позицію підтримки Організації визволення Палестини, яка своєю головною метою вбачала знищення єврейської держави.

Вже в першій половині 1967 р. було декілька зіткнень на ізраїльсько-єгипетському та ізраїльсько-сірійському кордонах. Арабські країни після цього почали готувати напад на Ізраїль, але він, використавши фактор раптовості, а також неспроможності і неготовності арабських країн до опору агресії, розпочав війну проти Єгипту, Сірії та Іорданії. За шість днів Ізраїль захопив значні території арабських держав: Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі ріки Іордан, східний Єрусалім, Голанські висоти. Після цього окремі зіткнення продовжувалися майже до 1970 р., але вони не внесли ніяких змін у результати війни.

Рада Безпеки ООН прийняла 22 листопада 1967 р. резолюцію №242, яка вимагала від Ізраїлю вивести війська з територій, окупованих в 1967 р., припинити стан війни між арабськими країнами та Ізраїлем, досягти справедливого врегулювання проблеми біженців, забезпечити територіальну недоторканість та політичну незалежність кожної держави в данному регіоні. Але вона так і не була виконана.

Поразка в цій війні змусила арабські країни більше уваги приділяти обороноздатності своїх країн. І вже до наступної війни вони підійшли більш підготовленими. Вже через два роки після поразки була відновлена єгипетська армія. Великої допомоги при цьому Єгиптові надав СРСР. І вже в 1969 р. знову розпочалися прикордонні конфлікти між Єгиптом та Ізраїлем.

6 жовтня 1973 р. (це день єврейського свята Судного дня, тому ця війна отримала відповідну назву – “війна Судного дня”) Сірія та Єгипет почали війну проти Ізраїлю. Їх підтримували підрозділи Іраку, Саудівської Аравії, Тунісу, Судану, Іорданії, Марокко, Кувейту, Алжиру та Палестинського руху опору.

Єгипетські збройні сили, форсувавши Суецький канал, завдали удару по укріпленим позиціям ізраїльської армії на захопленому нею східному березі каналу. Одночасно сірійські підрозділи почали наступ в районі Голанських висот. Неузгодженість дій єгипетських та сірійських збройних сил не дозволила розвинути їхній початковий успіх. Спираючись на свою перевагу у повітрі та допомогу зброєю з боку США, ізраїльська армія перейшла в контрнаступ та вийшла на підступи до Каїру. Просунення ізраїльських військ до Дамаску було призупинено сірійськими військами, яких підтримували іракські бронетанкові дивізії та іорданська бригада.

22 жовтня СРСР та США висунули на засіданні Ради Безпеки ООН спільну резолюцію, яка вимагала від воюючих сторін негайно припинити вогонь та розпочати переговори (резолюція Ради Безпеки ООН №338). Члени Організації арабських країн-експортерів нафти припинили постачання нафти до США та ряду інших західних країн, вимагаючи виводу ізраїльських військ з окупованих ними арабських територій. Після припинення військових дій в грудні 1973 р. в Женеві відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН почала роботу мирна конференція щодо Близького Сходу. В результаті переговорів були підготовлені угоди, які передбачали відведення ізраїльських військ з частини захопленої території та розміщення надзвичайних сил ООН в районах розмежування між військами Ізраїля та військами Єгипту і Сірії.

Але встановлення тривалого миру на Близькому Сході досягти не вдалось. Була нереалізованою домовленість СРСР та США про відновлення наприкінці 1977 р. роботи Женевської конференції. Єгипет взяв курс на зближення з Ізраїлем, здійснення якого закінчилося підписанням у 1979 р. у Кемп-Девіді (США) мирного договору. Єдність та сили арабських держав були підірвані. Єгипет фактично виступив проти надання палестинському народові права на самовизначення та визнання Організації визволення Палестини.

Арабські країни не визнали сепаратної кемп-девідської угоди. У жовтні 1982 р. глави дережав та урядів арабських країн провели нараду у Фесі (Марокко), де був прийнятий документ про умови мирного врегулювання на Близькому Сході. В ньому містилися вимоги звільнення Ізраїлем усіх окупованих арабських територій та визнання права палестинського народу на створення незалежної держави зі столицею в арабській частині Єрусалима.

Агресивні дії Ізраїля продовжувалися, в 1980 р. уряд Ізраїлю проголосив Єрусалим єдиною та неділимою столицею Ізраїлю, в 1981 р. – оголосив про анексію Голанських висот, які належали Сірії. Ці дії були відхилені ООН як протизаконні. Генеральна Асамблея ООН в 1982 р. прийняла резолюцію із закликом до держав-членів ООН припинити усі відносини з агресором з метою його ізоляції.

У червні 1982 р. почалася агресія Ізраїлю проти Лівану.

Провокації Ізраїлю проти Лівану мали місце ще наприкінці 70-х рр. Але на початку 80-х рр. Ізраїлем були посталені такі стратегічні та політичні цілі:

– ліквідувати керівництво Організації визволення Палестини та військові формування Палестинського руху опору, ядро яких знаходилося на території Лівану;

– послабити опір палестинських патріотичних організацій на окупованих Ізраїлем територіях;

– ізолювати Ліван, знаючи про його внутрішні протиріччя (протягом кінця 70-х – початку 80-х рр. там тривала громадянська війна), від інших арабських держав та притягнути його до Кемп-Девідських угод.

Ізраїль сподівався на швидкий успіх, розраховуючи на підтримку сепаратистів на чолі із Саадом Худдадом на півдні Лівану, та беручи до уваги відсутність у арабських країн єдиної позиції про шляхи близькосхідного врегулювання.

Війна готувалася під кодовою назвою “Мир для Галілеї” (Галілея – це назва північного району Палестини на кордоні з Ліваном).

6 червня 1982 р. після бомбардування ліванських населених пунктів та таборів палестинців ізраїльська армія перейшла кордон Лівану.

Військові дії велися фактично проти Організації визволення Палестини; 10 тис. палестинських бійців були оточені в західному Бейруті. Ліванські угрупування не чинили ніякого опору Ізраїлю. Але палестинці чинили сильного опору, що призвело до затягування війни.

Вперше в Ізраїлі розгорнувся масовий антивоєнний рух.

Після переговорів між ворогуючими сторонами, які проходили при посередництві США, Організація визволення Палестини була евакуйована до Алжиру, Іорданії, Ємену, Сірії, Судану, Тунісу (там же зосередились її керівні органи).

Це була найтриваліша та найкровопролітніша із усіх арабо-ізраїльських воєн (78 днів), втрати склали: у Ізраїля – 368 чол., Сірії (сірійські частини складали основу Міжарабських сил стримування, які були створені для стримування протистоячих у громадянській війні в Лівані сторін) – 2 тис.чол., Організація визволення Палестини – 4,4 тис.чол., Ліван зазнав незначних втрат.

В Ізраїлі розцінили цю війну як таку, що не принесла ніякого територіального чи будь-якого іншого виграшу. Це була не поразка, але й не перемога. Вперше за всю історію арабо-ізраїльських конфліктів Ізраїль вивів свої війська з окупованих арабських територій без будь-яких поступок з противного боку.

 

ПАЛЕСТИНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

Формування та організаційне оформлення Палестинського руху опору (ПРО) було прискорене агресивною політикою Ізраїлю та виселенням арабів зі своїх земель.

Рух зароджується ще в 40-50-х рр. ХХ ст. Саме тоді з’являються перші палестинські організації, формуються перші групи партизанів (федаїв). Більш активною силою ПРО стає в 60-х рр. 28 травня 1964 р. у східному Єрусалимі відбувся I Палестинський національний конгрес, який прийняв Палестинську національну хартію та устав Організації визволення Палестини (ОВП).

Відповідно до хартії Палестина проголошувалась батьківщиною арабського палестинського народу та складовою частиною великої арабської вітчизни. Територія Палестини визначалась у кордонах, які існували в часи британського мандату.

Згідно з хартією єдиним шляхом визволення Палестини є збройна боротьба. Визволення Палестини може бути досягнуто шляхом збройної народної революції. Ядром національно-визвольної боротьби палестинців є палестинські операції. Тільки після визволення Палестини на цій землі запанує мир та спокій.

Хартія не визнає розділ Палестини та утворення держави Ізраїль. В ній підкреслюється, що ці події сталися всупереч волі палестинського народу, його праву на самовизначення.

Вищим органом влади палестинського народу проголошувалась Національна рада Палестини. На міжнародному рівні його національні інтереси представляє Організація визволення Палестини.

До початку 70-х рр. ці органи не були визнані світовим співтовариством. Але після арабо-ізраїльської війни 1973 р. міжнародний авторитет ОВП зріс. Це пояснюється багато в чому тим, що Організація стала ставити більш реалістичні цілі. В 1974 р. нею була визначена не тільки кінцева, а й проміжна мета – створення арабської держави на тій частині Палестини, яку буде визволено. Саме з цього року ОВП отримала статус постійного спостерігача в ООН, стала членом Організації Ісламська конференція, Руху неприєднання, членом Лігі арабських держав (з 1976 р.).

ОВП не є єдиною організацією. До її складу входить декілька політичних угрупувань. Найбільш впливовими з них є Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), Народний фронт визволення Палестини (лівонаціоналістична організація) та Демократичний фронт визволення Палестини (організація, яка тривалий час заявляла про прихильність науковому соціалізму). В останнє десятиріччя на палестинських територіях посилюється вплив мусульманських фундаменталістських організацій – Руху ісламського опору (ХАМАС) та Джихад Ісламій, які виступають за створення на території Палестини арабської ісламської держави. Їх активізація пов’язана перш за все із зміною політичного курсу традиційних палестинських організацій та керівництва ОВП. В 1996 р. ХАМАС створив легальну опозиційну Партію ісламського національного порятунку.

Найкрупніша з названих організацій – ФАТХ – оформилася після суецької війни 1956 р. Свою назву – ФАТХ – організація отримала в 1959 р. Це абревіатура з перших букв арабських слів у зворотному порядку – “харакат ат-Тахрір аль-Філастінійя” – “рух за визволення Палестини”. Керівником та одним із її засновників є Ясір Арафат.