Методи організації діяльності

Лекція. Види лекцій.

 

Широке застосування в навчальних закладах різних рівнів акредитації має лекція, яка відрізняється від розповіді та пояснення тим, що використовується для розгорнутого теоретичного повідомлення, наукового аналізу та обгрунтування складних і об'ємних наукових проблем.

Її типові ознаки – системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обгрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

Розрізняють кілька типів навчальних лекцій. Наприклад, В. Оконь їх розподіляє на традиційні (зміст матеріалу Дається в готовому для запам'ятовування вигляді), проблемні (аналізується певна наукова або практична проблема) і розмовні (грунтується на переплетенні розмовних фрагментів лекції з відповідями слухачів або виконанням ними певних теоретичних чи практичних завдань).

 

За відповідної підготовленості учнів можна також застосовувати:

• курсові та монографічні лекції;

• лекції-дискусії;

• лекції-консультації;

• програмовані лекції;

• лекції з використанням техніки зворотного зв'язку.

 

Безумовно, ці види лекцій активізують навчально-пізнавальну діяльність учнів і сприяють підвищенню ефективності дидактичного процесу. Вони характеризуються проблемністю і концептуальністю.

В дидактичній практиці передусім використовуються традиційні і проблемні лекції. Добір виду лекції залежить від багатьох факторів. Педагог повинен враховувати рівень освіти учнів, наявність у них певних навичок і вмінь, зміст і особливості навчальної дисципліни тощо. Отже, лекцію, незалежно від її виду, можна проводити, тільки маючи впевненість у її доцільності, у відповідній розумовій підготовленості учнів і їхній здатності до активної роботи.

В іншому разі доцільною буде лекція-бесіда, під час якої значно спрощується зміст навчального матеріалу, більш детально аналізуються проблеми, підтримується тісний контакт педагога з учнями, з'ясовується рівень і глибина засвоєння матеріалу лекції. Особливість лекції-бесіди полягає в тому, що педагог, висуваючи навчальні проблеми, обмірковує вголос, наводить докази та антидокази, надає можливість учням відповідати на поставлені запитання і обмінюватися думками, допомагає їм самостійно робити висновки для практичної діяльності.

Прийнявши рішення проводити лекцію, педагог повинен досконало визначити її вид і зміст. Робота над змістом лекції включає добір і опрацювання матеріалу відповідно до рівня розумового розвитку більшості учнів. Вдале її читання вимагає вміння подавати навчальний матеріал, певної інтонації, темпу мовлення, міміки і жестикуляції.

Рішення щодо методики проведення лекції приймає сам педагог. Молодий педагог обов'язково повинен мати текст лекції, а також усвідомлювати необхідність підтримання постійного контакту з аудиторією. Безумовно, просте озвучення тексту лекції не сприяє такому контактові. З цією метою рекомендується пов'язувати матеріал, який вивчається, з життєдіяльністю навчального закладу, актуальними проблемами країни та світу. Від педагога вимагається: по-пер-ще, доведення до учнів за найкоротший час якомога більшого обсягу спеціальних та інших знань; по-друге, сприяння формуванню рис громадянина Української держави; по-третє, надання фахової допомоги в самовдосконаленні учнів; по-четверте, формування і розвиток мотивації навчально-пізнавальної діяльності та майбутньої професійної діяльності.

 

Назвіть види переконання.

Переконання – це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого – спонукання до певної дії.

В науці, практиці й побуті термін «переконання» (російський аналог – убеждение) використовується у його двох значеннях, а саме, як:

система поглядів, уявлень, яких я дотримуюсь, з якими я погоджуюсь, які я ототожнюю із собою, оскільки вважаю їх продуктом власної діяльності, які мають під собою певну аргументацію і можуть бути логічно доведені;

певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки.

Спонтанні переконання — звичайні переконання, які не не були піддані критичному розгляду.

 

Наука переконання - процес чи майстерність впливу, чи шукання впливу на думки та вчинки особи, шляхом міркування чи розумового звернення, хоча у більшості випадків ефективність залежить від нераціональних факторів.

 

Дивіться синонім: віра, а також риторика — наука про красномовство.

 

Маніпуляція це провадження переконання до крайності, де одна сторона має вигоду за рахунок другої.

 

Арістотель сказав, що "риторика є мистецтвом відкриття, у конкретному випадку, доступних методів переконання." та розрізняв три види переконання: 1) логічний спосіб переконання 2) емоційний спосіб переконання 3) етичний спосіб переконання.

Види переконання

Роберт Чалдіні у своїй книзі про переконання, визначив шість "знарядь впливу":

Симпатія (уподобання): люди люблять тих хто їх любить або кого вони самі люблять

Взаємність: люди відплачують по природі

Суспільний доказ: люди слідують прикладу інших подібних

Послідовність: люди стосуються до своїх чітких зобов'язань

Авторитет: люди рахуються з експертами

Недостача: люди хочуть більше того чого вони можуть мати менше.

Методи переконання

Через заклик до міркування:

Логічний аргумент

Логіка

Риторика

Науковий метод

Доказ

 

Через заклик до емоції:

Реклама

Віра

Представлення та Уявлення

Пропаганда

Спокуса (зваблювання)

Традиція

 

Допоміжні засоби до переконання:

Мова тіла (жестикуляція, вираз обличчя і т.п.)

Спілкувальне вміння чи риторика

Техніка продажу

Тести особистості та шкала стилей конфлікту допомагають розробити стратегію, що базується на стилі ваємодії, котрому дана особа віддає перевагу

 

Інші засоби, які можуть або не можуть спрацювати:

Обман

Гіпноз

Величне рекламування

Влада (соціологія)

 

Техніки примусу, деякі з них є дуже суперечливими і/чи не є науково доведеними, як ефективні:

"Промивання мозгу"

Примусове переконання

Контроль над розумом

Тортури

 

Методи організації діяльності

Діяльність — основа здорового способу життя, важливе джерело збагачення досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім до управління діяльністю. Відомо, що учні включаються у такі види діяльності: навчальну, самообслуговуючу, громадсько-корисну, продуктивну, ігрову, творчу. Виховують усі види діяльності, тому потрібно використовувати їх у комплексі. Кожна діяльність повинна мати особистісне значення, а учень повинен бути підготовлений до вибору мети і способів діяльності. Необхідно поєднувати різні методи і прийоми привчання, вправ, формування досвіду позитивної суспільної поведінки. До діяльнісних методів виховання належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи, привчання, доручення, створення виховних ситуацій, колективні творчі справи (КТС).

 

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування дій і вчинків, якщо вони мають негативний характер. А. С. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічна вимога — це процес озброєння учнів нормами поведінки. Зміст вимоги визначається моральними нормами, правилами, статутом школи, заповідями Біблії. Вимоги бувають прямі (наказ, вказівка) і непрямі (прохання, порада, натяк). Вимога впливає не тільки на свідомість учнів, а й активізує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сферу діяльності в позитивному напрямі, сприяючи цим самим виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

 

Поставлена учням вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і сильною, її пред'являють тоді, коли свідомість учня підготовлена до її сприймання. Щоб учні не заспокоювалися на досягнутому, вимоги повинні зростати. Якщо вимога справедлива, то учень скоріше буде її виконувати, а якщо вона дріб'язкова і формальна, то така вимога втрачає своє виховне значення і сприймається вихованцем як несправедливість. Крім того, вимога повинна ставитися чітко, переконливо, конкретно, тоді її виконання буде відповідальним. У школі існують єдині вимоги до учнів з боку всього педагогічного колективу, які ставляться систематично і послідовно.

 

Вимога -прохання ставиться тоді, коли між педагогом і учнями встановилися добрі взаємини, довіра і повага.

 

Вимога-довір'я застосовується у вигляді різного типу доручень, як повага до учня.

 

Вимога-схвалення використовується в тих випадках, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності.

 

Вимога-натяк — це може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до учня чи класу, вони застосовуються тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний вплив.

 

Вимога-умова ставиться учням тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше.

 

Вимога-осуд полягає в негативній оцінці конкретних дій і~ вчинків учня і розрахована на гальмування небажаних вчинків та стимулювання позитивних.

 

Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Погроза має бути обґрунтованою, а невиконання вимог повинно призвести до реалізації погрози до кінця.

 

Громадська думка — відображення колективної думки, активна впливова сила в руках умілого вихователя. Для формування громадської думки вчитель залучає вихованців до колективного обговорення явищ і подій у житті класу, школи, привчає учнів давати їм принципову оцінку. Громадська думка сприяє активізації учнівського колективу за утвердження норм моралі, є опорою педколективу в цій боротьбі, робить набутком колективу кращі зразки поведінки. Громадська думка це вимога, і вона повинна формуватися наперед, не чекаючи негативного явища, спрямовуватися на тих, хто з нею рахується, обережно пристосовуватися до учнів підвищеної емоційності та вказувати вихід зі становища. Етапи формування громадської думки такі: а) виявлення і вивчення індивідуальних думок; б) узагальнення і об'єднання думок; в) цілеспрямована діяльність і творчість колективу.

 

Вправи — багаторазове повторення певних дій, вчинків, це не механічний, а свідомий творчий процес. У результаті вправ формуються уміння, навички, звички, нові знання, манери поведінки, розвиваються розумові здібності. Учні щоденно вправляються у виконанні розпорядку дня, вимог шкільного режиму, у навчальній і трудовій діяльності. До застосування вправ педагог повинен підходити вдумливо і творчо, дотримуватися таких вимог: обґрунтованість необхідності вправ, доступність вправ, ЇХ систематичність, достатня кількість для формування певних навичок і звичок поведінки.

 

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми громадської поведінки. Метод привчання має особливе значення у вихованні, учень повинен постійно дотримуватися певних вимог з перших же днів перебування у школі. Привчати потрібно за допомогою чітких правил, показів зразка. Для цього потрібен час, поспішність шкодить. Важливе значення має доброзичливий контроль і самоконтроль. Суворий режим формує динамічний стереотип, який лежить в основі утворення звичок.

 

Доручення — це метод виховання, який своєю метою має вправляння в позитивних діях і вчинках. Застосування цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей учнів. Наприклад, неорганізованим учням корисно давати завдання підготувати і провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість, значення для колективу і для себе. Доручення повинне бути посильним для учня, нескладним, педагог повинен навчити учня виконувати його і з часом 1 ускладнювати. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Виконання доручень повинно оцінюватися.

 

Створення виховних ситуацій поділяються на дві групи: а) творчі прийоми: доброта, увага, піклування, пробудження гуманних почуттів, прояв засмучення, зміцнення віри в свої сили, довір'я, залучення до цікавої діяльності; б) гальмуючі прийоми: паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, прояв обурення, попередження, вибух.

 

Для створення виховних ситуацій необхідно визначити умови, продумати свої дії і вчинки, викликати в учнів нові почуття, думки, позитивні мотиви.

 

В індивідуальній виховній роботі позитивні наслідки дає прояв доброти, уважності і піклування з боку педагогів до учнів, вона викликає у вихованця почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довіри.

 

Прояв педагогом своїх умінь і знань у певній галузі, яка цікавить учня, викликає в нього здивування, захоплення, піднімає в його очах авторитет педагога.

 

Велике значення має зміцнення віри вихованця у свої власні сили, тому досвідчені педагоги так організовують процес навчання і виховання, щоб учні помічали успіхи один одного.

 

А. С. Макаренко часто застосовував прийом паралельної дії, тобто не прямий вплив на вихованця, а через колектив. У цьому випадку педагог виступає з претензією до колективу, вимагає від нього відповіді за поведінку його членів. Колектив засуджує поведінку одного зі своїх членів, а вони певним чином реагують на дії колективу.

 

Прийом удаваної байдужості полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і цим роззброює вихованця, який відмовляється від своєї затії.

 

Колективна творча справа (методика колективного творчого виховання І.П. Іванова) — це спільний пошук кращого розв'язання важливих завдань збагачення колективу і особистості щодо поліпшення навколишнього життя. КТС — це справа, бо це система практичних корисних дій. КТС — справа колективна, бо планується, проводиться і обговорюється вихованцями і вихователями. КТС — справа творча, бо на кожній її стадії є пошук кращих шляхів, засобів здійснення життєво важливої практичної роботи. Головне правило КТС: "Усе творчо".

 

Перед проведенням КТС класний керівник обмірковує комплекс виховних можливостей цієї справи, визначає мету, продумує участь батьків, шефів, учителів-предметників. КТС складається з шести стадій:

 

Перша стадія — стартово націлююча бесіда. Класний керівник допомагає учням у виборі теми, проводить конкурс на кращий проект КТС, пропонує свої варіанти. Обговорюється питання: Що? Де? Коли? З ким? Мета — захопити учнів КТС.

 

Друга стадія — колективне планування КТС. Спочатку в мікроколективах, потім на загальних стартових, зборах заслуховуються всі варіанти КТС, уточнюються завдання, ставляться додаткові питання для роздумів, визначається особиста участь кожного учня у справі.

 

Третя стадія — колективна підготовка КТС. Спільний проект уточнюється і конкретизується спочатку Радою КТС, потім у мікроколективах. Мікроколективи, або бригади, готують сюрпризи, справи "по секрету" від інших.

 

Четверта стадія — проведення КТС. Класний керівник стежить за тим, як учні проводять КТС, допомагає їм, координує "їхні дії, створює і зміцнює мажорний тон, дух бадьорості, упевненості у своїй силах, у своїй здатності нести людям радість. Ця стадія — це підсумок підготовчої роботи — сюрпризи, експромти, імпровізації.

 

П'ята стадія — колективне підбиття підсумків. Проводиться загальний збір — "вогник", присвячений результатам конкретної справи. Можна провести анкетування або поставити запитання для роздумів: що було доброго? Що нам вдавалося з наміченого? Завдяки чому? Що не вдалося? Чому? Що нам варто використати надалі? Що нам перетворити в традицію? Як діяти по-іншому?... Класний керівник збирає кращі пропозиції, систематизує і узагальнює висловлені думки і пропозиції.

 

Шоста стадія — найближча післядія КТС. На цій стадії виконуються рішення, які були прийняті загальними зборами. Даються доручення мікроколективам, намічається нова КТС, проводиться робота з рекомендованою літературою.

 

Колективна творча справа — це конкретне втілення багатогранної громадської турботи в єдності трьох сторін — практичної, організаторської, виховної. Колективні творчі справи бувають: пізнавальні, трудові, художні, спортивні, святкові.

 

Пізнавальні: вечір веселих завдань, конкурс "Випробуй себе", вечір-подорож, захист фантастичних проектів, вечір розгаданих і нерозгаданих таємниць, прес-конференція, турнір знавців тощо.

 

Трудові: трудова атака, трудовий десант, фабрика, подарунки далеким друзям тощо.

 

Художні: концерт-блискавка, літературний вечір, конкурс музикантів, читців, танцюристів, вечір "В гостях у картин".

 

Спортивні: "Веселі старти", весела спартакіада, похід, свято "Тато, мама і я — спортивна сім'я" тощо.

 

Святкові: новорічний вечір, день 8-го Березня, День учителя, День молоді тощо.

У формуванні позитивного досвіду поведінки особистості, її переконань, ставлень до навколишньої дійсності вирішальну роль відіграє діяльність. У зв'язку з цим організація діяльності школярів розглядається у педагогіці як серцевина виховного процесу.

 

До групи методів організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки належать методи тренування, привчання, педагогічної вимоги, ситуацій вічьного вибору, ігровий метод. Усі вони базуються на практичній діяльності вихованців. Управляти цією діяльністю педагоги можуть завдяки поділу її на складові частини - конкретні дії і вчинки, а інколи на ще менші частини - операції. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім - до управління діяльністю вихованців (В.О. Сластьонін).

 

Організація різнопланової діяльності школярів обов'язково залучає учня до багатогранних відносин, які виникають на основі спілкування у процесі діяльності. Різні позиції учня у системі внутрішньо-колективних відносин приводять його до певних рішень, вчинків, на основі чого формуються складніші акти поведінки, риси особистості.