Права людини в теорії міжнародних відносин

Проблема методу в теорії міжнародних відносин. Основні методи дослідження міжнародних відносин

Там якась фігня

Права людини в теорії міжнародних відносин.

У середині XX ст. у світі відбулися процеси, пов'язані передусім з утворенням Організації Об'єднаних Націй, які започаткували утвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагальної поваги прав і головних свобод людини без жодних винятків та дискримінацій. Поступово цей принцип визнавався як норма відносин між державами, що було закріплено у відповідних міжнародних документах. Головні серед них Всесвітня декларація прав людини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародні Пакти про права людини. Одна з настанов Статуту ООН проголошує, що для утвердження віри «в основні права людини, у гідність та вартісність людської особистості» всі народи й держави мають «виявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди».
Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена відповідною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. Відтоді в багатьох країнах цей день відзначають як День прав людини. Декларація складається з преамбули й 30 статей. У першій з них проголошується: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності й правах». Кожна людина повинна мати всі права й свободи, які проголошені Декларацією, без жодних обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного й соціального походження, майнового, станового та іншого стану (ст. 2). Вона проголошує елементарні права особи — право на життя, свободу й особисту недоторканність; на захист від рабства, тортур, жорстокого поводження; на недоторканність честі й репутації, приватного й сімейного життя, оселі й кореспонденції; на захист своїх прав, у тому числі незалежним й неупередженим судом (ст. З—12).
Громадянські й політичні права та свободи перелічені в статтях 13—21 Декларації.

Серед них — право на громадянство, на місце проживання, на виїзд з країни та політичний притулок; право на володіння майном та укладання шлюбу; свобода думки, совісті й релігії, переконань, мирних зборів та асоціацій; загальне й рівне виборче право за таємного голосування.
Про соціально-економічні права та права в царині культури йдеться в статтях 22—27. Це право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі й сприятливі умови праці та на захист від безробіття; на рівну оплату праці, справедливу й задовільну винагороду за неї, а також на соціальне забезпечення; право на створення професійнихспілок і членство в них задля захисту своїх інтересів; на відпочинок, оплачувану періодичну відпустку тощо.
У статті 25 зазначається, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, у тому числі їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я й добробуту її самої та її сім'ї. При цьому матері й діти мають право на особливе забезпечення й допомогу. Всі діти, що народилися в шлюбі чи поза шлюбом, мають користуватися однаковим соціальним захистом. Початкова й середня освіта мають бути безплатними й обов'язковими, а вища — доступною для всіх на засадах здібностей кожного. Освіта має слугувати зростанню поваги до прав і основних свобод людини, сприяти «взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами» (ст. 26).
Стаття 27 передбачає право кожного вільно брати участь у культурному житті суспільства, в науковому прогресі й користуватися його благами.
Заключні статті присвячені межам здійснення проголошених прав та свобод людини. Так, у статті 29 наголошено, що кожна людина має певні зобов'язання перед суспільством, у якому вона живе. Здійснення прав та свобод може бути піддане обмеженням, які визначаються законом з метою «забезпечення необхідного визнання й поважання прав та свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й спільного добробуту в демократичному суспільстві». Використання прав і свобод людини не повинно суперечити цілям та принципам ООН.
Безумовно, Декларація є документом, який не покладає на суб'єктів політики жодних конкретних юридичних зобов'язань і відповідальності. Юридичні зобов'язання держав—членів ООН щодо втілення в життя положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародному Пакті про права людини. Декларація встановлює рівень, до реалізації якого повинні прагнути всі народи й усі держави. У ній перелічені права, які кожна людина невід'ємно має як член єдиної людської родини. Проте рівень свободи й рівності, якими користуються індивіди, залежить від того, де вони живуть.

Декларація стала першим в історії міжнародним документом про права людини, який наголошує на необхідність дотримання всіма елементарних прав особи й демократичних свобод. З часом її положення стали розцінювати як загальновизнані демократичні засади, які повинні бути враховані урядами при здійсненні внутрідержавних законодавчих та інших заходів, що стосуються елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод загалом. У Декларації йдеться не лише про конституційні громадянські й політичні, тобто державні права, а й про права власне людські — економічні, соціальні, культурні. Після прийняття Декларації і пов'язаних з нею міжнародних документів соціальні можливості особи почали визначати як права людини, а юридичні права особи, визначені в законодавстві кожної країни, — як права громадянина.
Але ще й досі існують у деяких країнах обмеження прав людини, пов'язані з релігійною належністю, статтю, кольором шкіри. Порушення, обмеження або позбавлення прав людини називають дискримінацією (лат. discrimine — розрізняю, розділяю). У сучасному світі дії, визнані як дискримінація, отримують політичний осуд, можуть мати і правові наслідки. Граничною формою громадянської дискримінації є геноцид.
Геноцид (грец. genos — рід і caedere — вбиваю) — здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.
Це позбавлення прав людини, здійснюване за принципом колективної відповідальності, коли винними вважають не тільки тих, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решту членів верстви, до якої вони належали. Прикладами геноциду є масові винищення вірмен у Туреччині 1915 p.; антинародні репресії, депортація кримських татар, чеченців та інших народів, здійснювані радянською владою в 30—50-х роках; катування євреїв (холокост) і переслідування циган гітлерівцями, правління «червоних кхмерів» у Кампучії. Переслідування людей за ознаками етнічної належності іноді позначають поняттям «етноцид». Як геноцид кваліфікують і протидію розвиткові культури якоїсь нації з боку влади.
Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й засадничим правам людини, що зафіксовано в Міжнародній конвенції «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 p., ратифікованій усіма країнами—членами ООН. У Конвенції зазначено, що політика геноциду є злочином проти людства незалежно від того, здійснюється вона в мирний чи у воєнний час