Натуральна та штучна шкіри

Класичним матеріалом для пошиття одягу, який має гарний зовнішній вигляд, високі механічні та гігієнічні властивості, є натуральна шкіра. Її отримують шляхом вичинення шкур овець, кіз, свиней, телят, оленів, лосів тощо. Під час вичинення шкіра проходить ряд операцій, які забезпечують її м'якість, пластичність, еластичність, відповідну стійкість до вологи. Основною операцією вичинення шкіри є дублення. Залежно від використаного методу розрізняють шкіри хромового дублення (водними розчинами солей хрому), які на зрізі мають голубувато-зелене забарвлення; алюмінієвого дублення (розчинами солей алюмінію); танінового дублення (екстрактами кори дуба); жирового дублення (жирами, що містять неподільні жирові кислоти, завдяки яким отримують найм'якшу, найтоншу і найбільш розтяжну шкіру — лайку); синтетичного дублення.

Залежно від розмірів й товщини шкіри поділяють за призначенням: для головних уборів (площа 7...20 дм2); для одягу (площа 80...100 дм2, товщина 0,8...1,2 мм і більше). Розрізняють лицьовий і бахтарм'яний боки натуральної шкіри. Природний візерунок лицьового боку шкіри називають мережівкою. Натуральні шкіри залежно від способу вичинення, характеру отриманої поверхні бувають таких видів: гладкі — шкіри з природною мережівкою; нарізні — шкіри з нарізною мережівкою, отриманою за допомогою спеціальної нагрітої плити; тиснуті — шкіри з рельєфним художнім тисненням; ворсові — шкіри з ворсовою поверхнею (велюр, замша). Найстійкіше тиснення отримують на шкірах танінового дублення.

Для виготовлення верхнього одягу (пальт, напівпальт, курток, піджаків), головних уборів здебільшого використовують шкіри телят, овець, свиней хромового дублення, а також замші, вироблені жировим дубленням зі шкір лосів, оленів.

Найбільш відомі види одягової шкіри — це шеврет, опойок, нубук, тонкий виросток, спилок, замша.

Шеврет одяговий — це шкіра хромового дублення, вироблена з овечої шкури, розтяжна, не дуже щільна, її мережівка має гарний, рельєфний конусоподібний візерунок.

Опойок — гладенька, м'яка, еластична, гарна шкіра з дрібною мережівкою, отримана хромовим дубленням зі шкури молодого теляти, її площа становить 70 дм2.

Тонкий виросток — шкіра хромового дублення, вироблена з шкури теляти, подібна до опойка, відрізняється тим, що має крупніший візерунок мережівки, більша за товщиною і площею (120...130 дм2), ніж шкіра опойка.

Велюр — це щільна шкіра хромового дублення, яка має густий, короткий фарбований ворс, що складається з колагеновим (білкових) волокон. Для отримання ворсової поверхні шкіри великої рогатої худоби (опойок, виросток) шліфують з бахтарм'яного боку, а шкіри з дефектами, наприклад свинячі, шліфують з лицьового боку.

Спилок — це щільна, жорстка, ворсова шкіра, отримана шляхом роздвоєння та подальшого шліфування грубих шкур свиней та великої рогатої худоби.

Замша — це м'яка, еластична, розтяжна шкіра жирового дублення з блискучим низьким густим ворсом. При вичиненні замші зі шкури лосів, оленів, кіз обробляють лицьовий бік, а при вичиненні шкури овець обробляють бахтарм'яний бік. Замша має високу повітропроникність, стійка до дії вологи, її можна прати в теплій воді (60°С).

Натуральна шкіра, як і інші матеріали для одягу, повинна відповідати ряду вимог: бути рівномірно й якісно продубленою (вміст хрому 3,6 %), прожированою (без жирових залишків), виструганою, вичиненою по всій площі, без складок і зморшок. Забарвлення шкіри має бути стійким до сухого й мокрого тертя та прасування при температурі 80 °С. Для забезпечення відповідних властивостей одягова шкіра повинна містити не менше 16 % вологи, подовження має становити: для шкір овець та великої рогатої худоби — 30...50 %, свинячих шкір — не менше 25 %. Технологічну обробку під час пошиття виконують з урахуванням розмірів шкіри, правильним добором голок і з'єднувальних матеріалів відповідне до конструкції швів і стібків.

Штучна шкіра — це матеріал, який складається з волокнистої основи (тканина, неткане й трикотажне полотно) і лицьового покриття з полімерних матеріалів, з неї шиють пальта, напівпальта, куртки, головні убори. Виробляють штучну шкіру прямим, переносним і каландровим способом. При прямому способі на основу наносять дисперсію або розчин полімеру. Цей спосіб доволі простий і поширений. При переносному способі шар полімеру наносять на спеціальну прокладку, яка потім з'єднується з тканиною. Застосування гладкої, рельєфної або тиснутої прокладки дає змогу отримувати шкіру з різним лицьовим боком. При каландровому способі полімер наносять на основу методом втирання або дублювання за допомогою спеціальних каландрів. Штучні шкіри для одягу мають здебільшого такі види покриття: полівінілхлоридне, вінілуретанове, поліуретанове.

Штучну шкіру з полівінілхлоридним (ПВХ) покриттям (вініліс-шкіру) забезпечення шпаристості полівінілхлорид наносять двома шарами. До складу першого шару товщиною 0,5 - 0,7 мм входить пароутворювач, який під час термічної обробки забезпечує покриттю шпаристість. Після цього наносять наступний шар ПВХ товщиною до 0,5 мм, наприкінці лицьову поверхню оздоблюють лаковою плівкою і роблять тиснення. Штучні шкіри з ПВХ покриттям еластичні, м'які, подібні до натуральних, стійкі до зношення, водонепроникні, вітростійкі, морозостійкі (до —20 °С), добре миються, стійкі до численних деформацій і витирань. Серед недоліків цієї шкіри — низька паро- та повітропроникність, можливість прорубування голкою, що необхідно брати до уваги під час моделювання та розроблення конструкції, з неї доцільно виконувати моделі прямих силуетів з виточками або рельєфами, накладними, перекидними кокетками тощо. Новими є матеріали для плащів з тонким монолітним ПВХ покриттям на тканій віскозно-штапельній і капроновій основі.

Штучну шкіру з полівінілуретановим покриттям (вінілуретанісшкіру) виробляють двома способами: прямим (покриття наносять на основу) і переносним (покриття наносять спочатку на прокладку, а потім на основу). В першому випадку основою є бавовняне трикотажне полотно з начісним ворсом. Для виготовлення одягу без підкладки виробляють вінілуретанову штучну шкіру з основою з напіввовняної тканини або штучного хутра. Лицьова поверхня гладка, з вибивним візерунком або без нього. Для виготовлення штучної шкіри з вінілуретановим покриттям переносним методом використовують основу з бавовняного й віскозного полотна, лицьова поверхня гладка, без вибивного візерунка. Вінілуретанове покриття — це поєднання двох покриттів: шпаристого полівінілхлоридного, яке наносять безпосередньо на основу, і поліуретанового, нанесеного на полівінілхлоридне. Штучні шкіри з вінілуретановим покриттям полегшеної будови м'які, еластичні, добре драпіруються у виробах, водночас не стійкі до морозу та хімічної чистки.

Штучну шкіру зі шпаристим поліефіруретановим покриттям (уретанісшкіра) виробляють так: на металеву пластину, покриту поліетиленовою плівкою, наносять полімерну масу, на яку ворсовим боком накладають основу (тканину, трикотаж). Внаслідок пресування під великим тиском і підвищеній температурі поліефіруретан закріплюється на основі. Під час заключної обробки лицьовий бік шкіри покривають лаковою плівкою.

Поліефіруретанове покриття дає змогу отримати тонкі, легкі, гігієнічні, морозостійкі штучні одягові шкіри. Властивості поліуретанових шкір залежать відспособу нанесення покриття, будови поліуретанів, виду полімеру (термопластичний, термореактивний), а також складу композиції. Штучні шкіри з поліуретановим покриттям не містять пластифікаторів, тому вони підлягають хімічній чистці. Тонкі поліуретанові покриття забезпечують штучним шкірам достатньо високу паро- й повітропроникність, морозостійкість (-40 °С).

Шпаристу амідісшкіру отримують шляхом нанесення на гладку або ворсовану віскозну тканину двошарового розчину поліаміду. Після вимивання в розчин поліаміду. Ця шкіра подібна до натуральної: м'яка, пружна, має високі

гігієнічні властивості. Одягову шпаристу еластошкіру виробляють шляхом нанесення на тканину гумових сумішей на основі синтетичного каучука з подальшою вулканізацією. Шкіру отримують м'яку, еластичну, розтяжну, пружну, з високими гігієнічними властивостями.

Штучну замшу виробляють електростатичним і сольовим (вимивним) способами. Замшу штучну електростатичну виробляють шляхом нанесення ворсу на основу (тканину, неткане трикотажне полотно) в електричному полі високої напруги. Основу, попередньо оброблену з метою отримання шару спіненого латексу, покривають клейовою пастою. Короткий ворс (штучний, синтетичний), вільно падаючи в електричному полі високої напруги, орієнтується вертикально і в такому положенні закріплюється в клейовій пасті. Внаслідок термічної обробки ворс кріпиться на основі. Електростатична замша м'яка, еластична, пружна, водонепроникна, але має недостатньо високі гігієнічні властивості, нестійка до витирання.

При виготовленні сольової (вимивної) замші поверхню бавовняної тканини покривають в два етапи полівінілхлоридною смолою, на яку насипають подрібнений натрію сульфат. Після термофіксації смоли в камері сіль з ПВХ шару змивають гарячою водою. Сольова замша має матову поверхню і менше подібна до натуральної.

Моделі одягу зі штучної замші повинні мати мінімальну кількість швів, форма виробу забезпечується завдяки виточкам і рельєфам. Номер швейних ниток і голок добирають залежно від товщини шкіри при цьому застосовують голки № 110-130. Щоб збільшити ступінь ковзання штучної шкіри доцільно використовувати роликові лапки. Щоб уникнути прорубування шкіри, зменшують частоту строчки та застосовують голки для шкіри.

 

Шкіра натуральна – дерма шкури тварини, волокниста структура якої в основному збережена, але фізичні, механічні та хімічні властивості її структурних елементів змінюють залежно від призначення шкіри.До одягових Н. ш. відносяться: лайка, шеврет, велюр, замша, опойок, слизок-опойок, тонкий виросток, спилок-велюр та ін. Окрім цих найважливіших видів одягових шкір, використовують також шкури рептилій (крокодилів, ящірок, змій) і риб (зубатки, тріски, сома, кети, білуги, акули).

Для виготовлення одягу та головних уборів використовують натуральні шкіри, які вироблені двома методами:

· хромового дублення із шкур великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней та інших тварин;

· жирового дублення (замша) із шкур овець, свиней, оленів, лосів та інших тварин.

Згідно ДСТУ 3115–95 за конфігурацією Н. ш. поділяють на такі різновиди: суцільні шкіри; шкіри без воротків з шкур великої рогатої худоби; напівшкіри з шкур великої рогатої худоби; напівшкіри без воротків з шкур великої рогатої худоби, воротки, рибки свинячі.

За зовнішнім виглядом Н. ш. можуть бути [ДСТУ 3115–95]:

· ­з природною нешліфованою та підшліфованою лицевою поверхнею;

· з шліфованою лицевою поверхнею;

· ­гладкими, тисненими, з рельєфним малюнком, велюр;

· ­барабанного та покривного фарбування (з аніліновим оздобленням, з емульсійним покриттям, також з напіваніліновим оздобленням);

· білі, чорні, кольорові, багатокольорові.

Для обґрунтованого вибору шкір на швейний виріб необхідно враховувати їх площу та товщину. Площу шкір вимірюють на машинах безконтактної та контактної дії. Вимірювання площі натуральних шкір проводять згідно ДСТУ ISO11646:2005, який передбачає використання машини механічної дії за допомогою штифтів-коліс. Н. ш. поділяють на угруповання, що мають площу: (20 – 40) дм²; > (40 – 60) дм²; > (60 – 80) дм²; > (80 – 100) дм²; > (100 – 140) дм²; > (140 – 180) дм²; > (180 – 220) дм²; > 220 дм².

Товщину Н. ш. визначають у стандартній точці Н за допомогою товщиноміра, мікрометра, оптичного мікроскопа, або іншими засобами (рис. 1). Стандартна точка Н розміщена на перетині лінії (ЛМ), що проходить на відстані 150 мм від дотичної до нижніх западин задніх лап (ВГ), з лінією (ИК), що проходить на відстані 75 мм від хребтової лінії (ХY) [ДСТУ 3115–95]. Залежно від визначеної величини в стандартній точці Н, шкіри поділяють на угруповання, що мають товщину: (0,6 – 0,8) мм; > (0,8 – 1,0) мм; > (1,0 – 1,2) мм. Також, допускається, у разі узгодженості зі споживачем, виготовляти Н. ш. товщиною 0,4 – 0,6 мм. Товщина Н. ш. в довільній точці має бути не менш за 80 % від її товщини в стандартній точці Н.

Рисунок 1 – Розташування стандартизованої точки Н на натуральній шкірі

Наявність слабко виражених сировинних вад відносять до характерних рис Н. ш.. Залежно від корисної площі (%), яку визначають за ГОСТ 26343, Н. ш. поділяють на п’ять сортів [ДСТУ 3115–95]. У шкірах І сорту корисна площа становить (100 – 95,0) %, у шкірах ІІ, ІІІ, ІV та V сортів – відповідно (94,9 – 85,0) %, (84,9 – 70,0) %, (69,9 – 50,0) %, (49,9 – 30,0) %.

При визначенні сорту не враховують: стяжку, нерівномірне пофарбовання та зміну кольору при розтяганні шкіри з аніліновим та напіваніліновим оздобленнями. До відхилень, що допускаються, відносять: помірновиражені дефекти; нерівний ворс; садку місцеву; ламкість місцеву; необроблену бахтарму, дрібну сітку при розтяганні шкір на крайових ділянках; нерівномірну мерію, замини, підрізи, вихвати (не більше 5 % площі, які займають будь-які з перерахованих дефектів); провал апретури (не більше 15 % площі); наскрізні отвори.

Корисною вважається площа шкіри, вільна від вад, які для даного виду шкіри не враховуються. Вади, які враховуються, поділяють на невимірювані й вимірювані по довжині та площі. Невимірювані вади оцінюють у відсотках від загальної площі шкіри: місцеві садка та ламкість оцінюється на 25 %, виснаженість на 20 %, а сірість пофарбовання шкір чорного кольору ­– 10 %. Вимірювані за площею – це вади, які дають загальне ураження ділянки шкіри, а також вади, розташовані групою на відстані не більше 7 см одна від однієї.

Для визначення площі вад їх вписують у найменший прямокутник, в якому повинні вміститися усі вади за умови, що менша сторона прямокутника буде більшою за 2 см. У разі недотримання цієї умови ваду вважають лінійною і вимірюють в сантиметрах.

Корисну площу шкіри Q_кор у відсотках обчислюють за формулою:

(1)

де Σ Q_пл – загальна площа вад, дм²; Σ l – загальна довжина лінійних вад, см; ­ S – площа шкіри, дм²; Σ Q_п – загальна оцінка невимірюваних вад, %.

При виборі Н. ш. для конкретного виробу необхідно враховувати властивості різних її видів. Так, з лайкової шкіри рекомендується виготовляти вироби, у яких виключається можливість її деформування на таких ділянках, як область сідниць, суглобів. Лайкова шкіра може бути використана для пошиття таких виробів, які виключають витягування в процесі експлуатації дуже тонкої шкіри, наприклад, бюстгальтери, топи і т.п.

Для виготовлення спідниць, брюк, шортів, суконь, призначених для повсякденного використання, не рекомендують використовувати замшу, оскільки вона може створювати полиск, що вимагає додаткових витрат на підтримку зовнішнього вигляду виробу. Замшу використовують для виготовлення пальто, напівпальто, курток, піджаків, жакетів, жилетів, сорочок, блузонів і т.п., які повинні мати гарний зовнішній вигляд і відповідати напрямам моди.

Згідно з технічними вимогами до Н. ш. для одягу [ДСТУ ГОСТ 31293–2005] нормують наступні показники механічних властивостей: розривальне зусилля за напруження 10 МПа; видовження за напруження 5 МПа, 10 МПа залишкове; тривкість пофарбовання до мокрого [сухого] тертя. Крім того, рівень якості одягових натуральних шкір визначають за показниками: адгезія покривної плівки; видовження у разі про­ривання шкіри меридіональне; видовження шкіри за заданого напруження; водопроникність; вологомісткість; гігроскопічність; границя міцності у разі сферичного роз­тягання шкіри [лицьового шару шкіри]; границя міцності шкіри у разі розтягання; зусилля роздиральне шкіряного матеріалу; зусилля роздиральне у разі продавлювання кулькою шкіряного матеріалу; кислотність; кількість продубу; коефіцієнт рівномірності подовження шкіри; липкість лакової плівки; напруження у разі появи тріщини лицьо­вого шару; опір шкіри роздиранню; опір шкіри стиранню; опір шкіри заданій деформації; пластичність шкіри; пористість шкіри; стійкість шкіри до згинання; температура зварювання шкіри; температура розм’якшення шкіри; температура плавлення шкіри; тривкість шкіри гігротермічна; тривкість покриву до мокрого [сухого] тертя; густина; паропроникність, повітропроникність.

Вироби із Н. ш. повинні відповідати технічним вимогам щодо їх виготовлення [ДСТУ ГОСТ 31293–2005], зокрема:

· розкрій деталей одягу з Н. ш. виконують відповідно до технічного опису. Деталі швейного виробу з’єднують зшивним, накладним або настрочним швами з відкритим або закритим зрізом, а також розстрочувальним або швом «у стик». Частота стібків, вид та розмір швів повинні відповідати вимогам ГОСТ 12807;

· обробка пілочок, бортів, коміра, низу рукавів, шліц, кишень, застібки, петель і оздоблювальних деталей виробів повинна забезпечувати збереження форми, передбаченої зразком-еталоном;

· залежно від призначення вироби виготовляють з пришивною або з’ємною підкладкою чи без неї, а також з утеплювальною підкладкою чи прокладкою;

· плечові вироби для чоловіків, жінок і дітей підліткової групи зі зміщеною бортовою застібкою виготовляють із пілкотримачем або іншими деталями, які замінюють його (ґудзик, гачок, кнопка, тасьма й т.д.). Ґудзики для застібки в пальто, півпальто, куртках, жакетах пришивають із підґудзиками. Довжина петлі повинна бути більше діаметра ґудзика на 2 – 5 мм;

· нижній комір може складатися з чотирьох частин з розташуванням швів у поперечному напрямку або під кутом. Мінімальна довжина надставки – 6,0 см. Шви надставки підкоміра повинні бути розташовані у виробах з відкладним коміром і лацканами на відстані не менш, як (1,5 – 2,0) см від лінії перегину лацкана. Шви підкоміра не повинні збігатися зі швами, що входять у горловину, за винятком середнього шва;

· підборт має складатися не більш, ніж із чотирьох частин. Надставки у вигляді клина повинні бути розташовані на відстані не менш, як 2,0 см від зовнішнього краю підборту. Шви надставок повинні бути на 3,0 см нижче бортової петлі, внизу – на відстані не менш, як 6,0 см;

· надставки в нижній половинці рукава можуть бути шириною від 3,0 см і довжиною по передньому шву – від 8,0 см;

· пояс може складатися з декількох частин;

· підкладка може виготовлятися з відрізною бічною частиною шириною не менше, як 10,0 см або з надставками в нижній частині передніх половинок шириною не більше ¹/₅ ширини низу й довжиною не більше ¹/₃ довжини бічного шва, а також допускаються надставки верхньої частини за шириною не більше ²/₃ довжини плечового шва та за довжиною не більше ¹/₂глибини пройми.

Виробник надає інструкцію щодо експлуатації шкіряного виробу, у якій викладає особливості догляду за виробом під час експлуатації. Рекомендована інструкція може включати такі пункти:

· ­намоклий виріб необхідно висушити в розправленому виді при кімнатній температурі;

· не можна сушити виріб поблизу джерел тепла;

· слабкі забруднення, що виникають у процесі експлуатації, можна видалити за допомогою чистої сухої тканини;

· не рекомендується застосовувати рідкі засоби для чищення, розчинники, масла, абразивні матеріали або інтенсивно терти плями на шкірі;

· чищення виробу варто проводити в спеціалізованих закладах хімічного чищення (визначення відсотка зносу швейних, хутряних, шкіряних виробів та головних уборів представлено в таблиці 1);

· не рекомендується зберігати виріб зі шкіри в пластиковому пакеті – шкіра повинна «дихати».

Таблиця 1 – Визначення ступеня зносу швейних, хутряних, шкіряних виробів та головних уборів

Вади, що характеризують зношування виробу	Ступінь зносу, %
Незначне зношування виробу ­– вироби малозношені (незначні потертості, скочування ворсу, зміна інтенсивності кольору, забруднення та плями, що не піддавалися пранню, хімічному чищенню або перефарбуванню і не мають пошкодження волокон та поривів	20 – 30
Середнє зношування виробу ­– вироби ношені, вигорілі, потерті, прані, чищенні або перефарбовані, із зваленим ворсом, мають незначні здири лицьового шару шкіри, витравленні місця від дії поту, хімікатів, світла і тривалого тертя, запали від порушення режиму прасування, відшаровування і деформацію внутрішньої прокладки на комірах, манжетах, бортах, дірки на закритих ділянках, обтріпування на кінцях виробів	40 – 50
Значне зношування виробу ­– вироби реставровані, що піддавалися пранню, штопанню, хімічному чищенню та перефарбуванню, мають значну витертість (лисини), розриви, дірки на відкритих ділянках, значні здири лицьової поверхні шкіри, плями, що зіпсували колір та волокна тканини	60 – 70

 

Шкіра штучна – матеріал, на текстильну основу якого нанесено полівінілхлоридне або поліуретанове покриття [ГОСТ 28461–90]. Цей вид матеріалу застосовують для виготовлення одягу, головних уборів, галантерейних виробів, взуття, а також численних матеріалів і виробів технічного призначення.

Розрізняють Ш. ш. за технологічною ознакою (або характеру виробництва) та призначенням.

За характером виробництва – м’які Ш. ш., синтетичні матеріали для низу взуття, штучні жорсткі шкіри типу картон. За призначенням виділяють галантерейні, взуттєві, одягові, декоративно-господарські, технічні, матеріали для палітурки, оббивки та плівки. Крім цього, штучні шкіри можна класифікувати і за видом використаного для їх виготовлення полімеру: на основі поліуретану (ПУ), полівінілхлориду (ПВХ), поліаміду (ПА), нітроцелюлози (НЦ), термоеластопластів (ТЕП), каучуку або сумішей.

За будовою та структурою Ш. ш. поділяють на пористі, монолітні і пористо-монолітні, одно- та багатошарові, без основи або на волокнистій основі, армовані тощо. За умовами експлуатації відрізняють звичайні, морозо-, тропіко-, вогне-, кислото-, лужно-, водо-, жиро-, масло-, озоно-, бензо-, термостійкі та стійкі при роздиранні, шумозахисні, електропровідні, антистатичні та інші Ш. ш. За характером поверхні вони можуть бути гладкими, тисненими, ворсовими, замшеподібними, лаковими, а за колористичним оформленням – гладкофарбованими у різні кольори та відтінки, а також друкованими з рисунками різноманітного орнаменту та масштабу.

М’які Ш. ш. – це композиційні полімерні матеріали, які отримують у разі обробки волокнистих основ різноманітними полімерними композиціями: розплавами, розчинами, дисперсіями, пластизолями тощо. Виробляють такі матеріали у вигляді рулонів довжиною 20 – 25 м та листів. Залежно від призначення створюють Ш. ш. різної будови (одно- та багатошарові) та структури (пористі, монолітні, пористо-монолітні). Три з можливих варіантів м’яких штучних шкір представлені на рис. 2.

Рисунок 2 – Схема будови штучних шкір: а – одношарових; б – багатошарових пористої структури; в – багатошарових монолітно-пористої структури; 1 – просочена волокниста основа; 2 – пористий лицьовий полімерний шар; 3 – оздоблювальний шар; 4 – адгезійний шар; 5 – монолітний полімерний шар

Технологія виготовлення м’яких штучних шкір дуже різноманітна (рис. 3).

Рисунок 3 – Принципова схема отримання штучних шкір

Для виготовлення м’яких Ш. ш. можуть застосовуватися такі волокнисті основи: тканини, неткані чи трикотажні полотна та інші матеріали. Від виду волокнистої основи Ш. ш. залежать їх основні механічні (міцність, розтяжність, зносостійкість тощо) та фізичні (гігроскопічність, повітро- і паропроникність) властивості. Поверхневе покриття цих шкір забезпечує їм водостійкість, необхідну гігроскопічність, морозостійкість, тривкість проти тертя, повітропроникність, гарний зовнішній вигляд.

В практиці сучасного швейного виробництва найбільш широко застосовують м’які одягові Ш. ш. Залежно від призначення одягові Ш. ш. поділяють на два види [ГОСТ 28461–90]: В – для верхнього одягу, який не захищає від опадів; П – для верхнього одягу для захисту від опадів. Ш. ш. залежно від наявності вад на лицьовій поверхні розділяють на два сорти: 1-й та 2-й [ГОСТ 28461–90]. При цьому вади поділяють на місцеві й розповсюджені.

На умовну довжину 30 м Ш. ш. 1-го сорту допускається не більше п’яти місцевих вад, а 2-го – не більше восьми й однієї розповсюдженої вади (різновідтінковість, нечіткість тиснення або друку, нерівномірна пористість – для штучних шкір із замшеподібною поверхнею, хвилястість). У разі відхилення фактичної довжини від умовної кількість місцевих вад пропорційно перераховують. Дефектний край у штучних шкірах не допускається. Ш. ш. з вадами, що йдуть по довжині рулону уздовж кромки з одного боку на відстані менш ¼ ширини рулону, відносять до маломірних залишків. Вади, що допускаються нормативною документацією на текстильні основи, сорт штучних шкір не знижують.

Серед одягових штучних шкір найбільш поширені: вінілштучшкіра, вінілуретанштучшкіра на трикотажній основі, уретанштучшкіра, вістрам, еластоштучшкіра, пелакс, амідштучшкіра, замша штучна.

М’які одягові Ш. ш. повинні мати фізичні та механічні показники, що відповідають унормованим [ГОСТ 28416–90]. Стандартизовані наступні показники: маса, розривальне зусилля, жорсткість щодо згинання, витривалість за багаторазового згинання, розшаровувальне зусилля з’єднання основи з покриттям, водотривкість, величина прогину від багаторазового розтягання.