У середні віки Італія не була єдиною державою. Тут нараховувалась значна кількість міст — політичних центрів та багато феодальних володінь — герцогств, графств, маркізатів та єпископств. Починаючи з IX ст. міста вступають у боротьбу з сеньйорами, відбираючи в них політичні права. У другій половині XV ст. вирішальну роль грали п'ять щодо великих в масштабах Італії держав: Неаполітанське королівство, Міланське герцогство, Папська держава, Флорентійська і Венеціанська республіки. Більш дрібні держави - республіки Генуя, Сієна і Лукка, герцогства Савойське, Мантуанському, Феррарском та ін Існували ще й дрібні імперські лени. У межах Папської держави знаходився цілий ряд крихітних сеньйорій. Строкатість картини доповнювала постійна або тимчасова залежність тієї чи іншої області Італії від іноземних держав. Політична роздробленість робила Італію легкої і спокусливою здобиччю сусідніх країн - Франції та Іспанії, кожна з яких закінчила своє об'єднання в кінці XV ст. і перетворилася на сильну централізовану монархію. Постійно ворогували між собою італійські держави самі давали привід до іноземній експансії - так званим Італійським війнам, які спустошували територію країни протягом 65 років - з 1494 по 1559 Міланський герцог Лодовіко Моро звернувся до Карла VIII Французькому з проханням про допомогу в боротьбі проти неаполітанського короля Фердинанда I. Частина дрібних держав Італії надала підтримку Французькому королю. У вересні 1494 Карл рушив до Італії з військом, яке складалося з французів і швейцарських найманців, які на всьому шляху грабували населення і чинили насильства. Майже не зустрічаючи опору, Карл пройшов через всю Італію і утвердився в Неаполітанському королівстві. Наступні французькі королі продовжували загарбницькі походи в Італію. Спроба Людовика XII захопити Неаполітанське королівство була безуспішною. Французька експансія натолк-нудась в Італії на іспанську. Розгорілася боротьба між Людовіком XII і іспанським королем Фердинандом Арагонським, яким до 1504 вдалося витіснити французів з Південної Італії. Людовик XII зумів на час опанувати Міланським герцогством (в 1499 р.). Боротьба між Францією та Іспанією, в яку втрутилися також Англія і Швейцарія, визначала долю беззахисною Італії. Папа, прагнучи посилити свій власний вплив в Італії і захопити нові території, лавірував між воюючими сторонами, зближуючись то з Францією, то з Іспанією.
З кінця XI ст. утворюються самоврядні міські комуни. Вони керувалися виборними радами, які відали питаннями війни та миру, оподаткуванням, торгівлею, ремеслами. Перехід економічних та політичних важелів у руки міста-держави призводить до його посилення.
Розміри середньовічних міст були незначними. Як правило, в них проживало 1-5 тис. жителів. Навіть у XIV—XV ст. великими вважалися міста з 20-30 тис. жителів. Лише 7 міст мали населення від 80 до 100 тис. З них три знаходилися в Італії (Мілан, Венеція, Флоренція). Багато міст Північної та Середньої Італії — Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція Лукка, Равенна, Болонья в ХІ-ХІІ ст. стали містами-державами. Наприклад, Мілан спочатку належав графу, потім архієпископу. Протягом усього XI ст. жителі цього міста вели боротьбу з сеньйорами. Наприкінці XI ст. місто набуло статусу комуни. На чолі його стала рада консулів з привілейованих громадян — представників купецько-феодальних верств.
На території Італії (300 тис. км2) в XI ст., нараховувалося 278 міст, які були єпископськими центрами (тобто більш-менш значними). У ХІ-ХІІ ст. у цих містах посилюється реміснича та торговельна діяльність. У Мілані та Флоренції виробляють тонкі сукна, в Луцці — шовкові тканини, Кремоні — лляні, Генуї та Венеції будують кораблі. Мілан стає центром виробництва зброї. Розвиток ремесла призводить до посилення товарного обміну.
Колегія консулів у містах була виконавчим органом, а законодавча-влада знаходилась у руках обраної обмеженою кількістю громадян міста Креденці — ради довірених осіб. Іноді скликалися і парламенто-збори всіх, хто мав виборчі права. Усі доходи комуни йшли на користь міста, що значно збільшувало його господарські можливості.
У містах Північної та Середньої Італії склалися у XIII-XIV ст. три основні форми політичного управління:1) республіканська (наприклад, Флоренція), якою управляла сеньйорія з 9 осіб на чолі з гонфалоньєром («прапороносцем справедливості»). Головну роль в управлінні містом відігравали представники «жирного народу» (заможні). «Худий народ» був відсторонений від управління;
2) патриціанська (Венеція, Генуя) — тут заправляли олігархи — найбагатші купці. На чолі стояв дож, влада якого обмежувалася «Радою запрошених»;
3) монархічна (Мілан). Тут утвердилася як правляча фамілія Вісконті, яка отримала у 1395 р. герцогський титул.
Проте у XV ст. ситуація змінюється. У багатьох містах республіканська форма переходить у монархічну. Такий політичний лад дістав назву синьйорії або тиранії. Це було спричинено розширенням регіональних економічних зв'язків, ускладненням політичної структури, коли місто, маючи значну територію, вже не могло засобами комунального управління забезпечувати його нормальне функціонування. Встановленню сеньйорії сприяло також прагнення «жирних» відгородитися від народних повстань, послаблення середніх верств і безперервна політична боротьба між окремими багатими сім'ями.До середини XV ст. сеньйорія утверджується у Флоренції, Мілані, Болоньї та інших містах. У Флоренції, наприклад, до влади приходить сім'я Медичі. Час правління Лоренцо Блиску чого Медичі (1469—1492 pp.) став «золотим віком» Флоренції.
Південна Італія і Сицилія В епоху раннього Середньовіччя Південна Італія та Сицилія були ареною впертої боротьби різних країн та народів. Спочатку вони належали візантійцям, потім лангобардам, згодом арабам. З середини XI ст. історія цього регіону пов'язана з норманами, зокрема з діяльністю 10 братів з лицарського роду Готвілїв. Вони захопили Південну Італію та Сицилію, створивши тут дві держави. У 1130 р. їх нащадок об'єднав ці землі в єдине Сицилійське королівство. Династія Готвілів правила до 1.194 p., коли цю територію захопив німецький імператор Генріх VI Гогенштауфен.
У 1268 р, Сіцилійське королівство було захоплене графом Провансу Карлом Анжуйським, братом французького короля Людовіка IX. Він посилив податковий гніт і, соціальне гноблення, а тому про ти нього у 1282 р. під час пасхальної неділі вибухнуло повстання, відоме як «Сицилійська вечірня». Ця назва пов'язана з тим, що повстання почалося за умовним сигналом — дзвоном у церквах до вечірні. Усе французьке населення було перебито. У результаті Сіцилійське королівство розпалося. Сицилія відійшла до іспанського Арагонського королівства, а Південна Італія під назвою Неаполітанське королівство залишилася під владою Анжуйської династії. У XIV—XV ст. Південна Італія і Сицилія знаходилися в економічному занепаді. Місцеве ремесло та торгівля розвивали ся слабо, падало значення міст. У них господарювали купці та лихварі з багатих міст Північної та Середньої Італії, які давали гроші в кредит неаполітанським королям для проведення нескінченних воєн за Сицилію та Арагон. Економічний занепад призвів і до політичного. У 1435 р. перервалася Анжуйська династія. У 1442 р. арагонський король Альфонс V оволодів усією Пів денною Італією, знов об'єднав її з Сицилією і залишив їх під іспанською владою на багато століть.
Флорентійська республіка — місто-держава в Італії, що існувала в 1115—1532 роках на території сучасної провінції Тоскана. Виникла як незалежна комуна міста Флоренції. Республіка контролювала більшу частину північної й центр. Тоскани і відігравала важливу роль у історії середньовічної Європи.
Флорентійці витворили складну республіканську систему управління, яка базувалась на широкому залученні громадян міста до державних органів влади з метою запобігання узурпації й тиранії. У 13—14 століттях економічний розвиток республіки випереджав практично всі інші держави Італії. Завдяки впровадженню мануфактурного виробництва та новацій у торгівлі, Флоренція перетворилося на одне з найбагатших міст європейського континенту. Проте соціальна диференціація її громадян спричинила занепад республіканських інститутів та призвела до встановлення у 1434 році фактичної диктатури — одноосібної синьйорії банкірського роду Медічі.
У 14 столітті Флоренція була провідним центром італійського Відродження, в якому творили Данте, Петрарка, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Макіавеллі та багато інших митців і філософів.
У період Італійських воєн у республіці відновили демократичне правління під керівництвом Савонароли, проте за підтримки Франції і папства у 1512 році, Медічі відновили свою владу. У 1532 році республіканський устрій Флоренції був ліквідований і держава перетворилася на спадкову монархію — герцогство Флоренція, яке з 1569 року отримало назву велике герцогство Тосканське. Вже в 1210-х роках у Флоренції почалася боротьба між прихильниками папи (гвельфами) і імператора (гібелінами) [3]. Республіка виявилася розколеною на два ворогуючі табори, що використовують політичні пристрасті для боротьби за владу в комуні. Перемога імператора Фрідріха II в битві при Кортенуово у 1237 році різко підсилила партію гібелінів у Північній і Середній Італії. Під тиском Фрідріха II, Флоренція у 1238 році визнала сюзеренітет(характерна для епохи феодалізму система особистих відносин та відносин влади, що виражались у вигляді договорів між сюзеренами (сеньйорами) та васалами.В основі сюзеренітету лежала ієрархія, структура феодальної власності, котра пов'язувала в одне ціле панівний клас та забезпечувала великим феодалам (королям, герцогам, графам та ін.) верховенство в політичних(військових, судових тощо) справах) імперії, а на посаду подести через деякий час був призначений позашлюбний син імператора Фрідріх Антіохійський, що почав політику централізації управління і об'єднання Тоскани в єдину державу. Прихід до влади в республіці гібелінів викликав невдоволеність більшої частини городян. У 1248 році провідні гвельфські родини залишили Флоренцію, що призвело до масових репресій у місті проти опозиції. Проте практично вся Тоскана виявилася охопленою повстанням проти імператора. У 1250 році влада гібелінів у Флоренції була повалена, Фрідріх Антіохійський і його прихильники втікли з міста. У республіці була встановлена «Перша демократія» (італ. Il Primo Popolo) (1250—1260). В період «Першої демократії» влада у Флоренції перейшла до пополанів, а соціальна база політичного режиму була істотно розширена за рахунок широких шарів ремісників і торговців. На чолі республіки встав капітан народу — воєначальник і голова «малої (пополанської) комуни». Подеста, що представляв інтереси багатої олігархії, був усунений від влади. Був також створений новий муніципальний орган — Рада старійшин (італ. Consiglio degli Anziani), до складу якої увійшли по два представники від всіх шести районів міста. Рада старійшин сконцентрувала в своїх руках фінансове і фіскальне управління республіки. Іншою опорою режиму стала Рада цехів: вперше в уряді республіки опинилися як багаті торговці, так і представники ремісничих кіл суспільства. Консортерії були скасовані, а їх башти зруйновані. В період правління Карла Анжуйського внутрішня автономія Флоренції зберігалася, не зважаючи на те, що король підпорядкував собі всю зовнішню політику республіки. Пополани були усунені від управління, а влада концентрувалася в руках магнатів (нобілітет і крупні землевласники) на чолі з Радою Шести. Зростання впливу короля Карла і Франції викликало незадоволеність папи римського Григорія X, який у 1273 році спробував досягти примирення між флорентійськими гвельфами і гібелінами, але зазнав невдачі через позицію Карла Анжуйського і радикальних гвельфів. Лише у 1280 році папському легату кардиналу Латіно дєї Франджіпані вдалося добитися укладення угоди між гвельфами і гібелінами Флоренції, які домовилися розділити між собою муніципальні посади в республіці. У Флоренцію повернулися помірні гібеліни, яким була повернена їх власність. Проте, фактично при владі залишилися гвельфи: прихильники імператора були у Флоренції нечисленні та мали незначний економічний вплив. Карл Анжуйський був зміщений з посади подести республіки.
Падіння влади анжуйців послужило поштовхом до нового витка боротьби за вплив у республіці між різними соціальними групами. Бурхливий розвиток торгівлі, привілеї, отримані флорентійськими купцями у Франції, Неаполі і деяких інших державах, різко підсилили вплив торгових цехів. У 1282 році торгові цехи Флоренції фактично захопили владу в республіці через інститут своїх представників — пріорів цехів, які відтіснили від управління інші муніципальні органи. У 1283 році була відмінена стара конституція республіки і встановлений режим пріорату, що забезпечив панування торгової верхівки пополанів («жирні пополани» — італ. popolo grosso), об'єднаних в сім старших цехів, Arti maggiori [5]. У 1287 р. отримали доступ до влади також п'ять «середніх» цехів [6]. Поза правлячою елітою залишилися «молодші цехи» Arti minori [7], у яких були об'єднані бідніші шари ремісників («худі пополани» — італ. popolo minuto). Нобілі спочатку зберегли право на участь в управлінні за умови, що вони вступлять в один з дванадцяти правлячих цехів.
Боротьба «Білих» і «Чорних гвельфів» (кінець 13 — початок 14 століття)Конституційні реформи Джано делла Бели 1292—1293 років ліквідовували владу магнатів, усунули їх від управління і позбавили виборчих прав. Була встановлена «Друга демократія» (італ. Il Secondo Popolo), що спиралася на широкі шари цехових ремісників і торговців. Згідно з «Встановленням справедливості» 1292 року, найвищим виконавчим органом республіки стала колегія шести пріорів, що представляли старші цехи Флоренції [10]. Пріори керували внутрішньою і зовнішньою політикою держави і мали право законодавчої ініціативи. Пріори обиралися на два місяці і під час виконання своїх обов'язків проживали в спеціально відбудованому Палаці Синьйорії (Палаццо дель Синьйорія; італ. Palazzo della Signoria). Наступників діючих пріорів обирали на особливих зборах, в яких брали участь самі пріори, глави дванадцяти правлячих цехів і представники шести районів міста. У 1293 році була установлена нова посада сьомого пріору — гонфалоньєра справедливості, що отримав функції глави держави і право виконання судових рішень проти посадових осіб республіки. Гонфалоньєру була підпорядкована особлива гвардія з тисячі чоловік. Шість пріорів і гонфалоньєр утворили уряд Флорентійської республіки — Синьйорію.
Формування колегії пріорів не знищило старих муніципальних інститутів. І далі існувала посада подеста, на яку обиралися, зазвичай, іноземці на термін в один рік. Подеста виконував функції верховного судді республіки і головнокомандуючого її озброєними силами. У своїй діяльності подеста підкорявся пріорам. У структуру його адміністрації входили дві ради — Рада старійшин (Рада анцианов), в яку входили по два представники від кожного з шести районів Флоренції, і Рада ста, що є виборним сенатом. Подеста і його ради представляли інтереси міської комуни в цілому. Для пополанськой частини населення існували також особливі магістрати — капітан народу, котрий очолював цехову міліцію, покликану захищати конституційний лад республіки, і два підлеглі йому ради, які обиралися всіма цехами Флоренції. Ядром озброєних сил ранньої Флорентійської республіки було ополчення городян. Для свого часу це була достатньо ефективна армія, об'єднана загальним духом боротьби за свободу комуни. Цим силам вдалося підпорядкувати Флоренції сільську округу, розбити феодалів і зруйнувати їх замки. На чолі ополчення стояли, зазвичай, урбанізовані дрібні лицарі — вальвассори, комуни, що перейшли на службу. Проте після приходу до влади у Флоренції пополанов і вигнання феодалів, військова сила міського ополчення стала падати: узявши в свої руки управління республікою, торгово-ремісничі круги втратили інтерес до служби в армії, а навики і тактика військових дій були втрачені. Республіка була вимушена запрошувати для свого захисту іноземних правителів — Карла Анжуйського, Готьє де Брієнна, Роберта Неаполітанського, — що приводили власні лицарські армії. Досвід озброєної боротьби городян за свою свободу трансформувався у воєнізовані територіально-сімейні організації пополанів, об'єднані в «прапори» (гонфалони, округа) Флоренції, на чолі яких стояли «капітани народу». Ці формування забезпечували впродовж декількох століть збереження республіканської конституції Флоренції і не допускали встановлення в країні тиранії. Найвищого розквіту Флоренція досягла в період правління Лоренцо Медічі (1469—1492), прозваного Прекрасним. Тривалий період миру сприяв благополуччю і процвітанню республіки. Найбільших успіхів при Медічі Флоренція досягла на міжнародній арені. Строге слідкування союзу з Міланом і Неаполем поєднувалося з гнучкістю у відношенні папства. Це сприяло перетворенню республіки на головного гаранта системи італійської рівноваги, яка забезпечила відносно мирне існування держав Італії з 1454 по 1494 роки. На початку правління Лоренцо відношення республіки з папою Сикстом IV були достатньо прохолодними: папа підтримав змову Пацці, наклав інтердикт на Флоренцію, а в 1479 році здійснив вторгнення на територію республіки. Але вже в 1480 році Лоренцо вдалося укласти мир з папою, а в 1484 році завдяки втручанню Флоренції вдалося мирним чином врегулювати конфлікт Риму з Феррарой. У 1487 році була придбана Сарцана — важливий плацдарм на Лігурійському узбережжі. Проте головним досягненням зовнішньої політики Флорентійської республіки в період правління Лоренцо Прекрасного стало успішне утримування Франції від втручання в італійські справи.
Після вигнання Медічі у Флоренції була відновлена стара республіканська конституція. Народне зібрання вибрало колегію дванадцяти аккопьяторов для відбору кандидатур на заміщення вищих державних посад. Був створений новий найвищий законодавчий орган — Велика рада (за зразком венеціанської Великої ради) з 3000 чоловік (1/5 громадян республіки з правом голосу), під контроль якої були поставлені всі найвищі органи управління.
У 1513 році Джованні Медічі був вибраний папою римським під ім'ям Льва X. В результаті Флоренція стала придатком Папської області. Вся зовнішня політика республіки була повністю підпорядкована інтересам Риму. Номінально правителем Флоренції був оголошений брат Льва X Джуліано Медічі, герцог Немурський, а після його смерті в 1516 році — син П'єро II Лоренцо Медічі, герцог Урбінський. Проте фактично внутрішнє управління республікою продовжувало залишатися в руках папи Льва X. В цей час різко посилилася орієнтація Флоренції на Францію: Лоренцо II одружувався на принцесі французького королівського дому, а його дочка Катерина пізніше стала королевою Франції. Після смерті Лоренцо Урбінського в 1519 році Флорентійська республіка була передана під управління кардинала Джуліо Медічі, незаконного сина Джуліано Медічі, убитого в час змови Пацці. При кардиналові Джуліо у Флоренції встановився відносний спокій, стабілізувалася державна система і фінансовий стан. Його внутрішня політика продовжувала традиційне для Медічі загравання зі всіма соціальними шарами суспільства і показну прихильність демократичним і республіканським цінностям.
Венеціанська республіка, Республіка Святого Марка — з 751 по 1797 рік республіка в Європі із столицею в місті Венеція. Розташовувалася в північно-східній частині території сучасної Італії, мала колонії на території держав в Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового і Чорного морів.
Інститут дожів проіснував рівно 1100 років
На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили в давнину венети, від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів Аттіла 452 року зруйнував Аквілею і завоював всю верхню Італію до річки По, багато жителів Венеції шукали притулки на островах в сусідніх лагунах. З тих часів тут поступово виникло декілька міських поселень, як то: Градо, Гераклея, Маламокко, Кьоджа. Після падіння Західної Римської імперії Венеціанські острови разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім остготів і, нарешті, — Східної Римської імперії; навіть після вторгнення лангобардів вони залишалися ще під владою Візантії. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання і загального управління. Тому духовні і світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, вибрали в 697 Анафесто Паоло Лучіо загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — дож. Уряд знаходився спершу в Гераклеї, 742 року його було перенесено до Маламокко і 810 року — на пустельний доти острів Ріальто, де після того виникло місто Венеція. 806 року венеціанську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії Карла Великого, але вже 812 року, відповідно до укладеного миру, повернено (разом з Далмацією) Візантійській імперії.
Незабаром після того Венеціанська республіка, майстерно користуючись своїм вигідним і безпечним положенням між Східною і Західною імперіями, розвинула свій добробут і стала багатим і могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти норманнів і сарацинів Нижньої Італії, так само як і проти слов'янських піратів на східному березі Адріатичного моря. До островів в лагунах і прилеглій до них береговій землі були приєднані землі, завойовані в Істрії, а прибережні міста Далмації 997 року добровільно поставили себе під венеціанське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, озираючись на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала ймовірний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час Хрестових походів Венеція досягла високої міри процвітання і розповсюдила свої торговельні зв'язки, незважаючи на конкуренцію Пізи і Генуї, на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною і аристократичною партією; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож Вітале II Мікель, 1172 року була заснована Велика рада, що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і сильно обмежувала могутність дожів. Скликане раніше загальне народне зібрання відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і 1423 року було зовсім скасовано. Під пануванням аристократії було вироблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.
Розквіт республіки.Могутність республіки досягла вищого рівня, коли дож Енріко Дандоло за сприяння французьких хрестоносців завоював в 1204 році Константинополь і під час розділу між союзниками отримав на долю Венеції три восьмих Візантійської імперії та острів Крит (Кандію). Венеція не змогла, проте, перешкодити падінню в 1261 році Латинської імперії, а візантійські імператори після того надали Генуї такі широкі права в Константинополі, що венеціанців було відсунуто на задній план. Крім того, 1256 року почалася тривала війна між Венецією і Генуєю, яка проходила зі змінним успіхом. Аристократично-олігархічний устрій республіки 1297 року зробився ще більш замкнутим, унаслідок знищення дожем П'єтро Граденіго Великої ради, і перетворення синьорії, яка доти обиралася щороку, в спадкову колегію, до складу якої входили записані до Золотої книги прізвища нобілів. Після змови Т'єполо 1310 року було засновано Раду Десяти, яка встановила поліцейське управління з широкими повноваженнями і доповнила цю аристократичну систему. Відтоді Золота книга відкривалася лише в окремих випадках (1379, 1646, 1684—1699, 1769), і лише невелика кількість прізвищ була внесена до нобілів. Дож Марино Фальєр за свою змову проти аристократії 1355 року поплатився життям. Зміна, що сталася в стосунках з Левантом, спонукала республіку зосередити головну увагу на Італії, особливо після того, як суперниця Венеції — Генуя — внаслідок 130-річної боротьби 1381 року була переможена. Венеціанські володіння на материку — Терраферма — дедалі більше розширювалися. Віченца, Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно і Падуя зі своїми територіями були приєднані в 1404—1405 роках, Фріуль — 1421, Брешія і Бергамо — 1428 і Кремо — 1448 року, десь тоді ж завершилося завоювання Іонічних островів. Нарешті, вдова останнього кіпрського короля венеціанка Катерина Корнаро 1489 року поступилася республіці островом Кіпр.
Наприкінці XV століття Венеціанська республіка була багата, могутня, вселяла страх своїм ворогам, і серед її мешканців наукова і художня освіта була поширена більше, ніж в середовищі інших націй. Торгівля і промисловість проквітали. Податки були незначні й правління мало м'який характер, коли справа не стосувалася політичних злочинів, для переслідування яких 1539 року було призначено трьох державних інквізиторів.
Занепад республіки. Але потім настали зміни, яких жодна розсудливість запобігти не могла. Португалець Васко да Гама відкрив 1498 року морський шлях до Ост-Індії, і Венеція з часом втратила вигоди ост-індійської торгівлі. Османи стали володарями Константинополя і поступово відняли у венеціанців володіння, що належали їм в Архіпелазі і Мореї, так само як і в Негропонті. Досвідчена у веденні державних справ республіка лише з відносно невеликими втратами позбавилася від небезпеки, якою загрожувала їй заснована папою Юлієм II ліга, що поставила Венецію на короткий час майже на край загибелі; ця боротьба дала новий поштовх могутності і впливу республіки. У церковному розбраті з папою Павлом V, в якому чернець Павло Сарпі захищав справу Венеції (з 1607 року), республіка відстояла свої права проти ієрархічних домагань. Змова проти незалежності республіки, затіяна у Венеції 1618 року іспанським посланцем маркізом Бедемаром, була вчасно розкрита і криваво придушена. З іншого боку, Османська імперія 1571 року відняла у республіки острів Кіпр, а 1669 року, після 24-річної війни, і Кандію. Останні фортеці на Криті були втрачені Венецією лише 1715 року. Морея 1687 року була знов завойована і за Кардовицьким миром 1699 року турки поступилися нею, але 1718 року, за Пассаровицьким миром, вони повернулася туди. Відтоді республіка майже перестала брати участь у всесвітній торгівлі. Вона задовольнялася збереженням свого застарілого державного ладу і утриманням, за дотримання суворого нейтралітету, останніх своїх володінь (Венеції, Істрії, Далмації і Іонічних островів), в яких було до 2,5 мільйонів підданих. У війнах, що виникли внаслідок Французької революції, Венеція втратила свою самостійність. Коли Бонапарт 1797 року вторгнувся в Штирію, в тилу у нього повстало проти французів сільське населення Терраферми. Внаслідок цього, після підписання попередніх мирних умов з Австрією, Бонапарт оголосив республіці війну. Марно намагалася вона поступливістю і зміною конституції схилити переможця до милосердя. Останній дож, Людовико Манін, і Велика рада змушені були 12 травня 1797 року підписати своє зречення. Потім, 16 травня, місто Венеція було без опору зайнято французами За Мирним договором, укладеним в Кампо-Форміо 17 жовтня 1797 року, венеціанська територія ліворуч від Ечу, разом з Істрією і Далмацією була надана Австрії, тоді як область праворуч від Ечу відходила до Цизальпінської республіки (згодом Італійське королівство). Іонічні острови перейшли у володіння Франції.
Венеція була класичним прикладом аристократичної республіки. Структура влади була різноманітна і заплутана. Основну еліту складали сім'ї патриціїв, з яких виходили представники влади. Окрім патриціїв, у Венеції було досить значне число громадян, що мали право працювати в адміністративному апараті, не займаючи політичних посад, при цьому за громадянами були зарезервовані ряд найважливіших адміністративних посад республіки. Більшість мешканців належали до народу, що не мав формальних прав, але думка якого проте уважно враховувалася політичним класом.
