Українська РСР в умовах модернізації

1. Історична необхідність індустріалізації.

2. Система жорсткої централізації управління економікою.

3. Прискорена колективізація.

4. Голод 1932- 1933 рр. його причини та наслідки.

5. Судові процеси над українською інтелігенцією.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав. Тому цілком закономірно, що 14 з’їзд партії (грудень 1925 р.)проголосив курс на індустріалізацію. Метою індустріалізації було технічне переозброєння економіки і перетворення СРСР з відсталої аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості так і сільського господарства; стимулювання зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Проголошений курс на індустріалізацію одразу наштовхнувся на низку об’єктивних труднощів. На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання. Проте основною перешкодою для успішного здійснення індустріалізації була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Джерелами фінансування експорту машин і обладнання та індустріалізації були: 1. перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість; 2. податки з населення (для села над податок – постійне зростання цін на промислові товари); 3. внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом «під контролем суспільних організацій»; 4. випуск паперових грошей не забезпечених золотом; 5. розширення продажу горілки; 6. збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та зерна; небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу. Із 35 основних промислових об’єктів в Україні знаходились 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. До новобудов належали 3 металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь) Дніпрогес. Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і ХТЗ. Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську). Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п’ятирічок не була виконана в повному обсязі. Все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Так підприємства групи «А» отримували від держави значні привілеї. Виникають підприємства-монополісти, що в умовах відсутності конкуренції гальмували розвиток економіки. Промисловий потенціал формувався диспропорційно: в той час коли розширювались індустріальні райони - Донбас та Придніпров’я. промисловість Правобережжя відставала у темпах розвитку. 2. Період кінця 20-х – початку 30-х років характеризувався утвердженням господарського механізму, що відкидав будь-які ринкові стимулюючі методи і застосував централізоване директивне управління. В доповіді Сталіна на 15 з’їзді партії уперше після 1921 р. було проголошене положення про верховенство плану над ринком і тезу про цілковите знищення товарно-грошових відносин у найближчому майбутньому. Малося на увазі, що товарообіг у міру успішного будівництва соціалізму перетвориться на продуктообмін, а торговельний апарат буде замінений апаратом «соціалістичного розподілу продуктів». Майже вся економіка України підпорядковувалась центральним органам влади. Цей процес відбувався всупереч волі партійно-державного керівництва республіки. Створювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління, що повинна була служити фундаментом для особистої влади. В грудні 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганізацію управління промисловістю». Велика промисловість перейшла в повне розпорядження загальносоюзних наркоматів, що здійснювали керівництво економічними процесами бюрократичними, командно-адміністративними методами. Україна як союзна республіка цілком позбавилася залишків економічної самостійності.

3. Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов’язували із переведенням селянства на рейки великого виробництва. У 1917 – 1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було результатом об’єднання селянських господарств за активного сприяння радянської влади. Проте незважаючи на всебічну підтримку держави селяни не бажали йти в колгоспи. Тому на деякий час більшовики відмовилися від створення колгоспів. Новий імпульс ідея перетворення селянського господарства дістала в статті В. Леніна «Про кооперацію», продиктованій в 1923 р. У кооперації, що гармонійно поєднувала індивідуальні та групові інтереси, В. Ленін вбачав найбільш простий і доступний для селянства шлях при переході до соціалізму. Проте кооперація і радянська колективізація це абсолютно різні за своєю суттю. Проте Й. Сталін, всупереч реальному стану речей, оголосив у 1928 р. колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації». Колгоспи були зручною формою з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Саме цим вони привернули увагу Сталіна, який в умовах «кризи хлібозаготівель» висунув гасло суцільної колективізації. Колективізація розглядалась як засіб прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства – ворога радянської влади. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її і колгоспи. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою на початку 1930 р. характерно, що під «розкуркулення» потрапили не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувалися йти в колгоспи. Їх називали «підкуркульниками». По суті кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяжний контроль. Першою заповіддю були поставки зерна державі. Після таких поставок селянам майже нічого не залишалося. Це підірвало стимули до праці і привело до деградації сільськогосподарського виробництва. Сталінське керівництво ввело в 1932 р. паспортну систему в місті, прикріпивши селян до землі. Зробивши їх державними кріпаками,об’єктом середньовічної експлуатації. 4. Одним із найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932 – 1933 рр. Більшовицьке керівництво схилялося до курсу на форсований господарський розвиток, на здійснення економічного стрибка. Шляхом надзвичайного тиску на робітників сталінізму вдалося примусити робітників максимально напружувати зусилля. Тепер влада поставила завдання примусити селян забезпечувати країну дешевим хлібом. Причому плани як в промисловості так і в сільському господарстві були нереально високими, що передбачало надмірну експлуатацію трудящих. Незацікавленість селян у ефективній роботі і безгосподарність у колгоспах ускладнювали ситуацію. Голод 1932 – 1933 рр. був викликаний політичними причинами. Це був репресивний захід тоталітарного режиму проти селян України та заселених українцями регіонів. Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам. Голодомор здійснювався шляхом встановлення владою непосильних норм хлібоздачі, вилученням харчів, а також ізоляції жертв від зовнішнього світу. Голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного і релігійного життя та нищенням української інтелігенції. Мета сталінських акцій полягала у втіленні комуністичної доктрини: ліквідації «класового ворога» і придушення «буржуазного націоналізму». Репресії здійснювали партійні, радянські і господарські працівники за допомогою війська і ДПУ. Очолювала «хлібозаготівельну кампанію» надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим. Наслідки розв’язаної сталіністами справжньої війни проти українського народу жахливі. Кількість загиблих перевищила загальні втрати всіх учасників Першої світової війни. Радянська влада замовчувала голодомор, включаючи статистичні дані. Тому число жертв визначається приблизно. Демографічні втрати України за 1932 – 1934 рр. сягнули понад 5 млн. осіб. У 2006 р Верховна Рада України цілком справедливо визнала голодомор геноцидом українського народу. 5. На зміну ринковій системі, що спиралась переважно на матеріальну зацікавленість прийшла командно-адміністративна система,що спиралась на ідеологію та насильство. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму. Її основу становила монополія партійно-державного апарату на владу. Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат який був невід’ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати опозицію; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів. Особливу активність «підсистема страху» в Україні розгортає наприкінці 20-х та 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних опиняються керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва шкідництвом. Після цього почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. «Звинувачення» і «викриття» наростали як снігова лавина,- сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Блоку українських націоналістичних партій». Протягом 1930 – 1941 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій». Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції. серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський та інші. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна – з відвертістю та цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук, - Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо» Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження – М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. У 1933 - 1937 рр. стався погром усього культурного життя України. Ті хто залишився живий змушені були пристосовуватись до нав’язаних режимом ідеологічних та творчих обмежень. Література і мистецтво розглядались владою як інструмент впливу на народні маси. Отже опинившись під владою сталінського тоталітарного режиму, Україна втратила більшість тих здобутків, яких вона досягла у 20-х роках. Знекровлена колективізацією, голодом 1932 – 1933 рр. та масовими репресіями, вона змушена була в усьому підкорятися Москві і слухняно виконувати усі вказівки. Національна політика ВКП(б) призвела до падіння престижності всього українського і насамперед мови.