Післявоєнне село. Голод 1946-1947 рр. та його наслідки

 

Згубна сільськогосподарська політика партійно-радянської влади виявилася нездатною впоратися зі стихійним лихом - посухою, що привело до голоду 1946-1947 рр., наслідки якого були жахливі. Від голоду, епідемій в Україні загинуло близько мільйона чоловік. Були зареєстровані, як і в 1932-33 рр., масові випадки людоїдства і трупоїдства. Однак допомоги з боку центральної влади не надходило, більш того, посилився тиск з метою виконання планів хлібозаготівель з України. У той же час Радянський Союз експортував значну кількість зерна у країни "народної демократії" і продавав його їм за безцінь. Наслідки голоду радянська влада всіляко применшувала і фальсифікувала його причини, намагаючись перекласти провину на "шкідників" і "ворогів народу".Саме тому в цей час знову розгорнулися масові репресії, і хвиля терору почалася з України. З березня 1947 р. Комуністичну партію України (КПУ) очолив Лазар Каганович замість звільненого Микити Хрущова. Каганович знайшов головного "ворога" - український буржуазний націоналізм і почав шалене його переслідування. Жертвами стали вчені і творча інтелігенція України: письменники Юрій Яновський, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Остап Вишня, вчені-історики М. Петровський, К. Гуслистий, Ф. Ястребов.. Їх творчість таврувалася як шкідлива, ідеологічно невитримана, публікації зменшувалися і навіть приховувалися у закритих фондах бібліотек, а автори цькувалися як ненадійні "попутчики". Всього за період з 1945 по 1951 рр. було прийнято 12 партійних "драконівських" постанов, від яких постраждала еліта української інтелігенції.

Усього у 1949-1952 рр. із звинуваченням в українському націоналізмі виключено з КП(б)У 22175 членів (приблизно 3%).Виключення з лав партії означало тоді кінець кар'єри і іноді втрату свободи, а то й життя.

Заходи політики уряду в сільському господарстві наприкінці 1940 — на початку 1950-х pp.:

· Підтвердження виконання обов'язкового мінімуму трудоднів (за невиконання колгоспників відправляли у заслання)

· Укрупнення колгоспів

· Колгоспникам рекомендовано здавати дрібну домашню худобу (забито 2 млн голів худоби)

· Збільшення податків на селян з продажу продукції на ринку

· Скорочення присадибних ділянок колгоспників

· Зменшення натуральної оплати, збільшення податків на присадибне господарство

 

13. В період залізного віку зростає продуктивність праці, ств. дод. продукт понад прожитковий мінімум. Відб. 2й сусп. поділ праці – ремесло відокр від с\г. На території України проживали кочові племена: кіммерійці, скіфи, сармати. Переселення цих народів відб зі Сходу.

Першими з найд жителів Пн Причорномор`я, чия назва зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших часів – кіммерійці. Найдавніша згадка міститься в «оддісеї» Гомера. Найдокладніше розповів про них Геродот. Кімерія – перше державне утворення на тер України (ІХ-VII ст. до н.е). З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н. є. важкого удару їй завдали скіфи.

Геродот розповів про скіфів, виділивши серед них царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. Власне, скіфами були племена царських скіфів, скіфів-кочовиків.

Основним заняттям скіфів-кочовиків було скотарство. Скіфи створили державне об`єднання – Скіфія, яке досягло найвищої могутності в к. V ст. до н.е за правління царя Атея. Скіфська експансія Пн Причорномор`я тривала з VІІ-ІІІ ст. до н.е

Сармати панували на території України з ІІІ ст. до н.е по ІІІ ст н. е і створили державне об`єднання – Сарматію. Сармати колонізували Пн Причорномор`я, а прийшли з Поволшсько-Приуральських степів. Основним заняттям було кочове скотарство(розводили велику рогату худобу, овець, коней), займались полюванням, ремеслами. Наприкінці І ст. н.е утв Великий Союз племен, очолюваний сарматськими племенами Аланів.

Кінець аланському пануванню в Пд укр. Земляї поклали в ІІІ ст. германські племена готівЮ а в 2й половині ІV- гуни.

 

14. Протягом 980-990 рр. київський князь Володимир відвоював у поляків Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича поблизу карпатських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Галичина і Волинь істотно розширилися. У Галичині бояри були заможні та владні. Винятково велику владу галицьких бояр можна пояснити їхнім походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повноваження вони діставали не від князя, а внаслідок узурпування общинних земель.

Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170-1205 рр.). Між сусідніми Галичиною та Волинню розвивалися жваві господарські зв'язки. Цей чинник, а також потреба спільної боротьби проти агресії з боку Польщі й Угорщини стали передумовами об'єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р. галицькі бояри запросили Романа княжити в Галичині, однак цьому перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя Володимира Ярославича Роман зумів захопити Галич і об'єднати Галичину з Волинню.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні князівської влади, тобто на ослабленні бояр. Він двічі, у 1202 і 1204 р., очолював об'єднані походи українських князів на половців, які завершилися вдало. Роман здійснив кілька походів у литовські та польські землі й у 1196 р.

приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвагів. У 1203 р. поразки в боротьбі з ним за Київ зазнали суперники із Суздаля, і князь Роман заволодів Києвом.

Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі українські князівства, за винятком Чернігівського. Продовжуючи у 1205 р. походи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років - занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його "Великим" і "повелителем усієї Русі". Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання - ці три вічних нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його сину Данилу було лише чотири, а Василькові - два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя "Слова о полку Ігоревім". Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши усіх трьох). Потім бояри вчинили нечуване - у 1213 р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали "збирати докупи" землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221 р.), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і в простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька. Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під керівництвом старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив чимало існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Однак успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі - була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування. Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької історії, а саме - питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля. У 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, залишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які він так старанно зводив. Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення великого впливу Данила Галицького на західних сусідів. Великим авторитетом Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князівстві. Тому литовський князь Міндаугас (Міндовг), країна якого щойно починала підноситися, був змушений піти на територіальні поступки Данилові в Мазовії. До того ж на знак доброї волі Міндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який інший галицький правитель, Данило брав участь у політичному житті Центральної Європи. Використовуючи шлюб як засіб досягнення зовнішньополітичних цілей, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив спробу, хоч і невдалу, посадити його на австрійський герцогський трон. У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер.

Роман ІІ Мстиславич — Великий князь Київський (1204—1205), князь новгородський (1168—1170), володимир-волинський (1170—1187, з 1188), галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх тамтешнього правлючого роду. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських князів кінця 12 — початку 13 століття, за що був прозваний «Великим». Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату.[Джерело?] Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.

Роман загинув влітку 1205 року у битві під Завихостом. Після його смерті Галицько-Волинське князівство до 1238 року припинило своє існування як єдина держава.

 

Дани́ло I Рома́нович (рус. Данило Романовичъ; 1201—1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211—1264), галицький (1211—1264), київський (1240). Син князя Романа II Великого з династії Рюриковичів.

Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. З перемінним успіхом чинив впертий опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.

 

Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.

Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.

 

15. Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни в розстановці політичних сил на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курс на конфронтацію з так званим капіталістичним світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення «холодної війни». Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися «комуністичного раю», у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії покладало керівництво ОУН і УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які перебували в еміграції, докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений український народ, прагнули домогтися активізації дій Заходу стосовно сталінізму. Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.

 

Перейшовши на рубежі 1946—1947 рр. у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов'язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.

 

Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН—УПА. Своїми збройними акціями ОУН—УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-бeріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.

 

У 1947 р. сталінська кліка вирішила повторити на Україні голодомор 1932—1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників забирали весь врожай і відправляли в Польщу, Болгарію, інші країни так званої «народної демократії» для підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички і бої з відділами МВС—МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо. В 1949 р. збройна боротьба ОУН—УПА продовжувалася з неослабленою силою. Повстанці майже у всіх випадках билися до кінця, віддаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА. Та з переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.

 

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків, діяли за принципом «око за око», «зуб за зуб».

 

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.

 

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» (разработку — Ю. К.) провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п'ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Загибель Р. Шухевича стала для УПА—ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951—1953 рр. збройна боротьба ОУН—УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років.

 

16. Із VII ст до н.е в Пн Причорномор`ї вихідцями з Греції було засновані міста-держави: Ольвія, Тіра, Феодосія, Херсонес, Пантікапей, Євпаторія, Ялта. Засновниками виступали мілети. Нові поселення стали незалежними державами, а пізніше опинилися під протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягли у 6-4 ст до н.е.

Причини грецької колонізації: 1) перенаселеність грецьких міст 2) дефіцит землі і хліба 3) поєнно-політичні конфлікти. За формою правління – республіки, окрім Боспорського царства (монархія) об`єднувало 20 міст. Економіка була багатогалузевою: 1)торгівля велася із Грецією та Пн сусідами. 2) ремесла досягли високого рівня розвитку 3) землеробство 4) скотарство/рибальство

На високому рівні розвивалася духовна та матеріальна культури.

Причини занепаду грецьких античних міст-держав: 1) заг. криза рабовласництва 2) натиск кочових народів(у ІІІ ст. н.е під натиском готів загинула Ольвія, 4ст н.е – під натиском гунів – Боспор, 5 ст –античні міста-держави припинили існувати)