Автор визначав жанр твору: новела для комп'ютера і плотникового циркуля

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТА

ТЕМА: «Мілорад Павич «Дамаскин»

 

Розглянуто та затверджено на засіданні

циклової комісії

суспільно-гуманітарних дисциплін

Протокол №1 від 28.08.2012р.

Голова циклової комісії

Федорець Г. В. ______________

 

Тема. Мілорад Павич «Дамаскин».

Мета: поглибити навички самостійної роботи; розвивати зв’язне мовлення, логічне мислення; формувати вміння концентрувати увагу, вибирати з вивченого матеріалу найголовніше; допомогти студентам уявити художній, психологічний портрет письменника, усвідомити модерністські принципи його творчості; розвивати навички сприйняття різних способів художнього мислення, уміння передавати свої враження від них; розвивати навички сприйняття модерністських творів, уміння спостерігати за художнім полотном, аналізувати його, висловлювати свої враження; виховувати естетичні смаки, любов до мистецтва виховувати інтерес до літератури, допитливість, культуру мовлення; розвивати творчі здібності та активізувати розумову діяльність студентів; формувати у студентів потреби безперервного самостійного поповнення знань; поглибити вивчення дисципліни; розвивати морально-вольові зусилля.

 

План

 

1. Утілення в оповіданні “Дамаскин” рис постмодернізму

2. Улюблені художні засоби письменника.

3. Афористичність мови творів М.Павича.

Закінчивши книгу, опиняєшся на початку наступної історії», - пише К. Рансмайр. Так і ми опиняємося на початку історії сьогодення, початку літератури ХХІ століття. Її представляють письменники найрізноманітніших течій, напрямів, стилів – від традиційних до найоригінальніших. І чільне місце серед них посідає постмодерніст, сербський письменник Милорад Павич.

Мілорад Павич — всесвітньовідомий сербський письменник, прозаїк, літературознавець, перекладач, професор, член Сербської Академії наук і мистецтв. Він — автор численних збірок поезій та малої прози, романів, літературознавчих праць і перекладів, низки праць з історії сербської літератури XVII—XVIII ст. та з поезії символізму, упорядник та редактор значної кількості видань творів сербських письменників. Письменник перекладав сербською мовою поезії О. Пушкіна та Дж. Г. Байрона.

Олександр Геніс сказав про Павича: «Павича називають першим письменником третього Тисячоліття, але сам він тяжіє не до майбутнього, а до минулого — тяжіє до рапсодів, до Гомера…»

Мілорад Павич народився у Белграді (Сербія), на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо підкреслював, що він з'явився на світ під знаком Терезів (додатковий знак — Скорпіон).

Його батько був скульптором, а мати вчителькою у гімназії (викладала філософію). їх поєднала любов до спорту, особливо закохані захоплювалися лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов'язані з материними родичами, які жили на протилежному березі Дунаю, на березі річки Тамиш, у місті Панчеві. У них там був свій будинок, а в околицях Панчева — хутір з кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батьки, прихопивши Милорада та його старшу сестру, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували у діда Аца, який мав великий баштан, де вся родина ласувала кавунами. Багато чого з цього зачарованого світу Панчева пізніше потрапило у прозу письменника.

З дитинства Павич захоплювався грою на скрипці. Його батько прекрасно грав на цьому музичному інструменті, і його любов передалася й синові. Уже будучи студентом він залишив улюблене заняття, оскільки не вистачало часу для навчання.

Учився Мілорад Павич у школі імені Карагеоргія в Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до школи, оформив документи і сказав, що тепер він буде самостійно кожного дня о восьмій годині приходити на уроки. «Я так і робив, адже школа була поруч з будинком, і все це не здалося мені дивним, — згадував пізніше Павич. — Узагалі ж, ще до того, як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам'ятаю смішну француженку, що ми називали її "тітка Дроль"».

Вперше закохався у віці 15 — 16 років. У 1949 році Павич вступив до Белградського університету, а в 1954 році закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були значущі роки в житті майбутнього письменника: він отримав різноманітні знання, пройшов процес формування світогляду й його особистого світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич починав писати, відпрацювавши свій оригінальний стиль. «Тоді я був здатний писати в будь-яку годину дня або ночі, — згадував письменник. — Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку».

У родині Павичів Мілорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще з XVIII ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, Емерик Павич ще в 1768 році опублікував у Будиме книгу віршів, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на свого дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у середині XX ст. став відомим письменником. Милорад хотів продовжити літературні традиції своєї родини й був дуже радий, коли йому вдалося зробити це.

Тісний зв'язок з народними витоками, фольклорною літературою призвели до появи оригінальної поезії і прози письменника. Він — автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійськими мовами, Павич проявив себе й як видатний перекладач творів О. Пушкіна та Дж. Г. Байрона. Професор Павич став дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читав лекції у Белграді, Сорбонні, Відні. Твори романіста — найбільш популярні в сучасного читача.

«Вашингтон тайме» вважала його «оповідачем, який дорівнював Гомеру», південноамериканська критика характеризувала Павича як «найвидатнішого письменника сучасності», а в Іспанії він був визнаний «однією з найвеличніших особистостей світової літератури».

Павич, як сказав в одному з інтерв'ю, з великим інтересом слідкував за тим, як розвивалася ідея електронного підручника. Він висловлював думки про те, що така книга повинна являти собою щось більше, ніж комп'ютерний файл. У неї повинна бути обкладинка як у звичайної книги. Він зазначав: «Вона повинна бути схожою на традиційну книгу, з тією суттєвою різницею, що для тиражування таких видань не доведеться знищувати тисячу дерев».

Літературну діяльність Мілорад Павич розпочав поетичними перекладами, зокрема з французької, англійської та російської мов. До його поетичного доробку належали збірки «Палімпсести» (1967) та «Місячний камінь» (1971). Для версифікаційної манери письма поета властиве використання середньовічної старосербської мови у довгих віршах, споріднених із риторичним текстом або речитативом.

Павич опублікував цілу низку збірок оповідань: «Залізна завіса» (1973), «Коні святого Марка» (1976), «Російський хорт» (1979), «Нові белградські оповіді» (1981), «Вивернута рукавиця» (1989), «Скляний слимак: оповідання з Інтернету» (1998).

Павич видав декілька книг з історії сербської літератури епохи бароко, класицизму та передромантизму. До літературознавчих праць належали: «Воїслав Ілич і європейська поезія» (1971), «Гавриїл Степанович Венцлович» (1972), «Мовна пам'ять і поетична форма» (1976), «Народження нової сербської літератури» (1983), «Історія, стан і стиль» (1985).

Його літературознавчі праці відзначалися ґрунтовною методологічною базою, доступністю викладу та багатством тематики.

У творчому доробку письменника є також краєзнавча «Коротка історія Белграда» (1990) та драма «Театральне меню назавжди і ще на день» (1993), проте найцікавішою та найвідомішою є саме його романістика.

Кожен твір Павича своєрідно продовжив інші його твори. Сам прозаїк говорив :«Якийсь критик влучно відзначив: із кожною новою книгою Павича загальний простір його творів звужується. Якось Ясміна знайшла гарну назву для всього, створеного мною у літературі. Вона вказала, що існує своєрідний «Архіпелаг Павич». Я постійно намагаюся залишити якісь відкриті канали між текстами. Мені хочеться, щоб усі вони були якось пов'язані. Це своєрідна кровоносна система одного організму».

Нещодавно вийшла друком збірка оповідань Павича «Страшні любовні історії», готується до видання велика збірка еротичних оповідань. В останні роки він написав і детектив. Його детектив дещо незвичний, оскільки обставини злочину відомі читачеві уже з перших сторінок, а інтрига заплутана навколо тих версій, які може вибрати слідство.

Усі його твори в Радянському Союзі були заборонені аж до кризи комунізму. А потім дуже швидко переклали і видали практично всі, що він написав, і продовжують видавати.

Книги романіста були перекладені 67-ма мовами світу. Критики із Європи, США та Бразилії висували Павича на Нобелівську премію в галузі літератури.

Історія людства позначена послідовною зміною культурних епох. Остання з них дістала назву доби постмодерну. У максимально широкому контексті під постмодернізмом розуміють «глобальний стан цивілізації останніх десятиліть, усю суму культурних настроїв і філософських тенденцій» (О. Вайнштейн), що пов’язані з відчуттям завершеності цілого етапу культур історичного розвитку, вичерпаності «сучасності»… Весь багатовіковий досвід зазнав переосмислення, послугував базою для виявлення цінностей, що з’єднають людство й не будуть прив’язані до будь-якої однієї ідеології, релігії, філософії.

Постмодерн – це «феномен, що передбачає діалог на основі взаємної інформації, відкритість, орієнтацію на розмаїття духовного життя людства» (Н. Маньковська).

 

· Робота зі словниками літературознавчих термінів

Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ століття змінив модерн.

Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Перелік рис постмодернізму за енциклопедією літературних напрямків і течій:

§ культ незалежної особистості;

§ потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

§ прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

§ бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

§ використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати увагу на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

§ зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний та сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.;) у стиль художній нерідко сплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий та ін.);

§ суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

§ сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

§ запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

§ присутність образу оповідача;

§ іронічність та пародійність.

Порівняльна таблиця «модернізм - постмодернізм»

(за Брайніним-Пассеком)

Модернізм	Постмодернізм
Скандальність	Конформізм
Антиміщанський пафос	Відсутність пафосу
Емоційне заперечення попереднього	Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція	Вторинність як позиція
Оцінне в самоназві: «Ми - нове»	Безоціночне в самоназві: «Ми - все»
Декларована елітарність	Недекларована демократичність
Переважання ідейного над матеріальним	Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво	Антиутопічність
Фактична культурна спадкоємність	Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність кордону мистецтво-немистецтво	Усе може називатися мистецтвом

 

Серед перших виразно постмодерністських творів – романи У. Еко «Ім’я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

«Дамаскин» займав вагоме місце у творчому доробку Милорада Павича. Цей невеликий за обсягом твір піднімав складні філософські проблеми, показав процес внутрішньої зміни героїв. Автор активно використовує факти візантійської та пост візантійської культури (будівництво храмів на всіх християнських землях за зразком візантійських). Письменник дає можливість вибору шляхів читання твору на двох його «перехрестях» (у тому числі на комп’ютері). Це є своєрідна гра з текстом і з читачем, «відмова від монопольного права автора на істину».

Сербський письменник Мілорад Павич в одному зі своїх мудрих висловлювань зазначив: "Я вважаю, що культура певного народу важливіша, ніж держава. Все, що я робив, робив, зважаючи на це. Моя батьківщина — сербська література. Візантійська культура, до якої належить сербська література, охоплює певний простір, в якому я розвивався і в якому хотів розвиватися". Так мислить людина XXI ст. Широтою свого мислення і своєю творчістю Павич вийшов за межі своєї держави і заклав підмурки нового храму духовності, літератури, культури, що має торкатися куполами самого неба. Ось так вісімсот сербських каменярів і мулярів наприкінці XVIII ст. розбудовували його Сербію, "бачачи сни п'ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви..."

Прототипами головних героїв стали реальні історичні персонажі, відомі церковні діячі.

Історичний Іоанн Дамаскин — один з найвидатніших діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, «боротьби з іконами», тобто заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. Іоанн Дамаскин вивів ікону з-під смертельного удару, написавши три Слова «Проти супротивників святих ікон». Уже самим цим він засвідчив появу в стані іконошанувальників ватажка, ідеолога. Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття і зрештою закінчилася перемогою іконошанувальників, але першим бій прийняв і витримав саме Іоанн Дамаскин. Саме тоді він і заклав підвалини знаменитої теорії Священного образу, що поклала початок канонізації іконопису.

Іоанн Мансур (що значить «переможний, саме таким було його успадковане ім'я») отримав прізвисько Дамаскин, тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, не залежною від християнської Візантії державою.

Милорад Павич не лише добре знав візантійську історію, релігію і культуру, а й сам писав вірші тією «візантійською» мовою, яку використовував історичний Дамаскин: «Я дуже любив писати вірші — літургійну поезію мовою наших древніх церковних переказів, мовою, яку, на жаль, уже ніхто не розуміє». Це теж позначилося на ідейно-художніх особливостях оповідання «Дамаскин».

Другого героя оповідання звати Йован Лествнчник. Звичайно, це ім'я теж аж ніяк не випадкове. Так звали видатного діяча православної церкви ченця Іоанна, названого за своєю головною працею «Лествичником». «Лествиця», тобто «драбина» — наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить через усю книгу.

Усіх будівничих звали Йованами. Для письменника не так вже й важливо знати їхні прізвища і звідки вони прийшли, важливо те, що вони збудували і який слід полишили на землі. Лицар Золотого руна пан Николич фон Рудна винайняв двох будівничих, котрі одночасно мали звести для його доньки Атилії розкішний палац і церкву, де вона мала вінчатися. На виконання замовлення було запрошено двох найкращих архітекторів із тих восьмисот. Старшому за віком Йовану, прозваному Лествичником, належало збудувати храм. Молодший Йован, на прізвисько Дамаскін, узявся за зведення палацу. Атилія сама розповіла Дамаскіну, яким має бути її палац: "Справді, що можна сказати про будинки? Просто якісь із них мають хист нас любити, а якісь — ні. Будинки — то по суті безперервне листування між будівельником та тими, хто в них мешкає. Людські житла — це немов великі красиві чи нудні листи".

Коли старший Йован Лествичник подав панові Николичу креслення храму Введення, замовник був дуже здивований, бо перед ним був план трьох церков. Та будівничий заспокоїв, адже пан платитиме за одну церкву, і далі пояснив: намальована зеленим кольором церква ростиме в саду і не будуватиметься, а зростатиме сама по собі. Жовтою барвою позначена кам'яна церква, яка будуватиметься одночасно, як підростатиме зелений самшит першої церкви. Третя церква, намальована бузковим чорнилом, — має бути таємницею, "яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдалого будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива

Далі всі події новели Павича "Дамаскін" розгортаються навколо будівництва храму і палацу. Одночасно це будівництво стало індикатором духовності, чесності, порядності його замовників. Коли самшит перестав рости і припинилося будівництво кам'яного храму, пан Николич викликав Дамаскіна і захотів випитати у нього, чому було призупинено будівництво церкви. На це мудрий будівничий відповів, що, коли самшит не росте, це означає, що не росте і третій храм, зображений на кресленні бузковим кольором. Виходячи з попередніх домовленостей, "камінний храм мурується лише на стільки п'ядей, на скільки п'ядей просувається будівництво на третьому храмі..." І далі Дамаскін пояснив господареві, що причина затримки будівництва полягає у тому, що десь пан Николич согрішив, щось заборгував, "комусь од рота кусень хліба відірвав". Коли згадає, кого скривдив, покається і спокутує гріх, поверне борг, тоді Йован і закінчить храм. На запитання господаря, де ж будується той третій храм, Дамаскін просто відповів: "На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі.

Однак пихатому і зарозумілому лицареві Золотого руна несила було збагнути символіку трьох храмів і величезне значення саме третього храму — храму душі. Він розгнівався і зовсім відмовився заплатити робітникам за ту роботу, що вже було зроблено. Відтоді храм і палац зазнали занепаду, навіть самшит почав сохнути і заростати бур'янами. Та не такою була Атилія, донька господаря. У її образі Павич показав людину мислячу, людину незвичайну, людину майбутнього. Це вона поливала квіти музикою, це вона замовила палац Дамаскіну, щоб був такий, як любовне листування. Це вона, відчуваючи докори сумління за батькову непорядність, сама розрахувалася з робітниками, і тоді почав рости зелений самшит. Це Атилія відгадала таємничі знаки Дамаскіна і за допомогою залишеного будівничим циркуля знайшла дорогу до храму, збудованого для неї. А це означає, що людина майбутнього — шляхетна та інтелектуальна, за переконанням автора новели, має сама торувати свій шлях, зважаючи на таємні знаки, і головне — будувати храм у власній душі. Так за допомогою фантастичних елементів у своєму творі Милорад Павич зобразив суть реальних речей, збагнути які заважають небажання замислитися, брак часу чи брак міцності підмурка храму власної душі. Якщо він узагалі такий є. Принаймні сучасна проза Павича змусить над цим замислитися.

Дуже плідним і цікавим етапом аналізу будь-якого твору є розгляд його лейтмотивів. У оповіданні «Дамаскин» можемо виділити такі лейтмотиви:

- Постійні війни двох одвічних суперників: Австрійської й Османської імперій. Так, на самому початку оповідання йшлося про «бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією і Туреччиною». Цей лейтмотив можна тлумачити як суцільну руйнацію, руйнацію звідусіль.

- Описи будівництва взагалі і будівництва храмів зокрема. Згаданий лейтмотив також пронизував усю творчість Павича. Бо його народові, сербам, аби вціліти, весь час доводилося щось відбудовувати, піднімати з праху та руїн. В оповіданні «Дамаскин» мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримався сюжет, зокрема, головний конфлікт твору ґрунтувався саме на подіях, пов'язаних із будівництвом храму і палацу для Атиллії.

- Останнім лейтмотивом стала думка про необхідність самоідентифікації сербського народу, його не розчинення в морі інших етносів як необхідна умова виживання. Ця думка постійно була присутня у творах письменника, про що свідчило постійне вживання числівників та топонімів: «Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пейтський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми... Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе. Бачачи сни п'ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалеві, у Добринцях».

Автор визначав жанр твору: новела для комп'ютера і плотникового циркуля.

Показовими у творі є описи зовнішності головних героїв — двох Йованів, які свідчать ще й про риси характеру героїв. Зокрема, таку портретну характеристику дає Милорад Павич старшому Йовану: «Старший зодчий, испуганный короткорукий человечек, был настолько молчалив, что, когда его вынуждали говорить, губы у него лопались, как рыбьи пузыри». На противагу цьому образу Милорад Павич подав детальний опис ще одного головного героя — Дамаскина: «Дамаскин был красивый левша с крепкими икрами ног и жесткой черной бородкой, стянутой в хвост золотой пряжкой. Запястья рук у него были перевязаны белыми платками, как у всех, кто искусно владеет холодным оружием».

В центрі оповідання Милорада Павича «Дамаскин» проблема духовності і «необхідності сходження драбиною» духовного самовдосконалення людини, проблема гріха й спокути за нього. Ці проблеми розкривалися у оповіданні на прикладі головних героїв: пана Николича та його дочки Атиллії. Батько протягом твору так і не змінився, а залишився таким же жорстоким, егоїстичним, самовпевненим. Проте в динаміці показана героїня Атиллія.

Милорад Павич дав їй можливість змінитися, і вона скористалася нею. На початку оповіді героїня сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І Атиллія таки спокутувала гріхи батька. Передусім, дівчина щиро плакала, а сльози стали найкращим очищаючим засобом: «Атиллія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз». Час минав, спливали місяці. Атиллія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли. Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батькового боргу і покаянний лист Йовану Лествичнику.

Отже, показавши внутрішні зміни головної героїні, Милорад Павич підвів читача до думки, що якщо хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, то треба прагнути до моральної чистоти — будувати храм на небі.

Майстерність Мілорада Павича:

ü прагнення нової, «нелінійної літератури»: твори гіпертекстуальні, тобто їх можна читати як з початку, так і з будь-якого фрагмента. Гіпертекст — текст, упорядкований таким чином, що він перетворюється в систему, ієрархію текстів, одночасно складаючи єдність і велику кількість текстів;

ü оповідь ведеться навколо кількох вузлових тем:

• історичний час,

• історична наука,

• інтерактивна проза;

ü тема твору звучить на кількох рівнях:

§ структурному (компонування частин),

§ сюжетному (долі героїв);

§ вона набуває незліченної множини відтінків, вплітаючись у діалоги, слугуючи підставою для вставних притч і афоризмів;

ü романи — інтерактивні, які можна читати, як він сам говорив, обираючи свій маршрут і створюючи свій текст, стаючи співавтором; минуле та майбутнє існувало у просторово-розділених відгалуженнях теперішнього;

ü введення у прозу специфічних фактів балканської етнографії, сербських звичаїв і побутових деталей;

ü використання елементів готичного роману (роману жахів і таємниць) і його близького родича — детективу, необарокових та розгорнутих метафор, стрижневих мотивів або лейтмотивів. Один із найулюбленіших лейтмотивів — лейтмотив будівництва і гри з часом;

ü майстер специфічного портрету, який поєднував риси імпресіонізму та символізму;

ü чергування лаконічності викладу із розгорнутими відступами;

ü непередбачуваність сюжетних ходів;

ü метафорика і смислова парадоксальність;

ü поєднання традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів:мистецтво автоцитатного комбінування — один із найулюбленіших методів творчого стилю романіста.

 

Повчальний фінал новели М. Павича "Дамаскін". (Атиллія змогла розгадати послання Дамаскіна. Вона знайшла дорогу до щойно збудованого храму Введення, який належав їй, а священик вручив їй дві обручки — подарунок від двох Йованів. А це означає, що матеріальний світ відображає світ духовний, що всі події у житті людини залежать від чистоти її помислів, а шлях до храму лежить через покаяння і спокуту гріхів.)

 

Визначення в оповіданні М. Павича «Дамаскин» рис постмодернізму

№	Риси постмодернізму	Приклади
1.	Гра письменника з текстом і читачем	Можливість читати розділи від «перехресть», у будь-якому порядку
2.	Інтенсивне використання фактів візантійської та пост візантійської культури («віртуальний історизм»)	Будівництво храмів за давньогрецькими зразками, античні статуї, міфи (про храм на небі, про урни, у які збирають сльози та ін.)
3.	Відтворення «місцевого колориту»: балканські імена, географічні назви; побутові деталі	Імена та прізвища: Йован, Станаревич, Лаушевич, Влашич, Аксентієвич, Дмитрієвич, Ване, Майзінгер, Бауер та ін. Географічні назви: Карловиці, Земун, Панонія, Остєна, Танчев, Сремська Митровиця та ін. Їжа та напої: дрантя, «безсоромний паприкаш», чорнослив, відлежаний у тютюні для люльки