ІНДИВІДУАЛЬНО−ПСИХОЛОГІЧНІ

ОСОБЛИВОСТІ МЕНЕДЖЕРА

Спершу психологія управління основну увагу приді­ляла плануванню, економіці, маркетингу, організацій­но-технічній сфері управління. У 70-ті рр. XX ст. з ус­відомленням ролі організації та учасників управлінської діяльності розпочалося активне вивчення основних ха­рактеристик груп, людського фактора, поведінки осо­бистості. У центрі досліджень проблем управління стала людина, її особистісні риси, можливості, властивості. Нове бачення системи управління, новий підхід до уп­равлінської діяльності почали базуватися на визнанні пріоритету особистості перед виробництвом, прибут­ком, інтересами підприємства, фірми, установи. Саме тому без психологічних знань про особистість в уп­равлінській діяльності обійтися не можна.

Керівнику необхідні наукові знання про психологіч­ні особливості свого „Я”, особистості працівника, що є передумовою професійного підходу в роботі з персона­лом. З урахуванням цього великі фірми почали створю­вати служби управління людськими ресурсами, розгалу­жену систему керування персоналом. До психологічної науки почали ставитися як до джерела інформації про внутрішні резерви кожної людини, спосіб її мислен­ня, зовнішні стимулятори поведінки, розглядаючи пер­сонал як конкурентне багатство компанії, яке треба створювати, виховувати, розвивати й берегти.

У процесі осмислення психологічною наукою сут­ності особистості, особливостей її розвитку, самореалізації, взаємодії із зовнішнім середовищем сформували­ся теорії, які різняться між собою методологічними під­ходами, дослідницьким інструментарієм, а відповідно й висновками. Найвідомішими й найпоширенішими у сфері управління є теорії головних психологічних шкіл: пси­хоаналіз (Зігмунд Фрейд, Карл-Густав Юнг, Альфред Адлер, Харрі Салліван, Еріх Фромм та ін.); поведінкова школа (американські психологи Джон-Бродес Вотсон, Беррес-Фредерік Скіннер та ін.); гуманістична психоло­гія (Абрахам Маслоу, Карл-Ренсом Роджерс та ін.).

Оригінальність, неповторність – риси особистості, які є головною передумовою форму­вання індивідуального стилю діяльності.

Багатоаспектність роботи керівників передбачає вмі­ле оперування поняттями „людина”, „індивід”, „індиві­дуальність”, а також тими, що пов'язані з особистістю і становлять її структуру: „темперамент”, „характер”, „здібності”, „емоції”, „вольові риси”, „мотивація”, „соціальні установки”. Структура особистості охоплює:

— загальнолюдські особливості (відчуття, сприй­няття, мислення, пам'ять, воля, емоції);

— соціально-специфічні риси (соціальні установки, ролі, ціннісні орієнтації);

— індивідуально-неповторні якості (темперамент, по­єднання ролей, самосвідомість).

Це дає змогу розглядати особистість як багаторівневу систему, що об'єднує в собі психофізіологічний, пси­хологічний і соціально-психологічний рівні. В умовах управління та ділової взаємодії люди оцінюють один од­ного за ступенем інтелекту, який формується системою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, мова, увага, уява), індивідуально-психоло­гічними властивостями (темперамент, характер, спря­мованість тощо).

Темперамент. Це поняття охоплює риси, від яких залежать реак­ції людини на інших людей і соціальні обставини. У більшості класифікацій і теорій темпераменту фігуру­ють два компоненти — активність і емоційність. Актив­ність характеризує ступінь енергійності, швидкості й, навпаки, повільності, інертності, а емоцій­ність — особливості перебігу емоцій, почуттів, настро­їв та їх якість.

Фізіологічна кон­цепція людської особистості І.Павлова базується на на­явності в людини (як і в тварини) двох нервових проце­сів: збудження та гальмування. Застосовуючи цю концепцію, він проаналізував такі антиподи виявів людських властивостей: сила — слабкість; урівноваже­ність — неврівноваженість; швидкість, рухливість — інертність, повільність, важливі для пізнання суті й особливостей темпераменту та його типів.

Темперамент (латин. temperamentum —узгодженість, устрій) — інди­відуальні особливості людини, що проявляються в силі, швидкості, напруженості, урівноваженості, роботі її психічної діяльності, з порівняно більшою чи меншою стійкістю настроїв.

І.Павлов пов'язав типи темпераменту з діяльністю ЦНС. Для вивчення індивідуальності застосовують чотири типи темпераменту: сан­гвінік, флегматик, холерик, меланхолік.

Дослідження Б.Теплова та його співвітчизника В.Небиліцина виявили, що сила, працездатність нервової системи людини мають не тіль­ки позитивні, а й негативні моменти. Тому в людей зі слабкою нервовою системою низька працездатність ком­пенсується підвищеною чутливостю, що проявляється в точнішій і правильнішій реакції на зміни в навколиш­ньому середовищі. Темперамент не зумовлює соціальну пов­ноцінність людини, немає ні „хороших”, ні „поганих” темпераментів — існують різні способи поведінки і ді­яльності.

Сангвінічний темперамент характеризується високою працездатністю. Сангвінік легко змінює напрямок ді­яльності й спілкування, але недостатньо чутливий до зовнішніх змін. Йому цілком підходять заняття, пов'язані зі спілкуванням і взаємодією з іншими людь­ми. Він швидко орієнтується в новій обстановці, легко кон­тролює свої емоції, наділений життєрадісним, стійким настроєм, помірною терпеливістю, миролюбною пове­дінкою, невеликою сугестивністю (навіюваністю) і пі­дозрілістю. Спокійно ставиться до критики, розважли­вий, адекватно сприймає небезпеку.

Флегматик відзначається врівноваженою поведін­кою, слабкими емоційними переживаннями, стійким (без великих радощів і смутку) настроєм. Він терплячий, повільно адаптується до певних умов, недостатньо товариський, стриманий у поведінці. Мова його моно­тонна, повільна, ставлення до критики і небезпеки бай­дуже, незворушне. Він повільно, але завзято йде до поставленої ме­ти. У флегматика слабка сугестивність, оцінка своїх здібностей більш реальна, ніж у сангвініка, який їх де­що переоцінює.

Людям холеричного темпераменту характерні неврівноважена поведінка, сильні, короткочасні емоційні переживання, нестійкий настрій переважно бадьорий. Мова їх голосна, різка, нерівномірна. Холерики нетерплячі, товариські, добре адаптуються в новому середовищі, але нерідко агресивні. Вони бурхли­во переживають критику, поводяться і діють жагуче, захопливо, позитивно ставляться до нового, йдуть до мети з повною віддачею сил, піднесено, переборюючи будь-які труднощі. Іноді після підвищення активності впадають у депресію. Вони самолюбні, прямолінійні, схильні переоцінювати свої здібності, помірно сугестивні й підозрілі. Неврівноваженість їх нервової системи часто ство­рює проблему несумісності з іншими людьми. Холерикам не рекомендують обирати сидячу роботу, а також заняття, пов'язані з високи­ми температурами, тривалим перебуванням біля вогню, тому що це завдає шкоди їх здоров'ю.

Меланхолійний темперамент характеризують невисока працездатність нервової системи, нетерплячість, легкість зміни видів діяльності, чутливість до всього, що відбувається довкола. Поведінка меланхоліка дуже неврівноважена, замкнена, істерична, тривожна, емо­ційні переживання — глибокі й тривалі, у настрої пере­важає песимізм. Прагнення до мети в нього то сильне, то слабке (головне при цьому — уникнути перешкод), небезпека викликає розгубленість, пригніченість. Най­частіше він недооцінює свої здібності, надмірно сугестивний і підозріливий. Мова меланхоліка тиха із за­дишкою, рухи сковані, невпевнені, навички виробля­ються важко і легко гальмуються.

Знання особливостей вияву різних темпераментів необхідне під час управління організацією, керування групою працівників, вибору професії, комплектування вироб­ничих колективів. Більшість сучасних професій дос­тупна в разі наявності позитивної мотивації всім психічно здоровим людям, якщо в них не зафіксовані якісь медичні протипоказання. Так, люди із сильним типом нервової системи можуть виконувати відповідальну, складну, напружену роботу, готові до екстренних дій, мають витримку, самовладання. Люди зі слабким типом нервової системи — маловитривалі. Однак це компенсується високою слуховою, зоровою чутливістю, що дає переваги в процесі оволодіння професіями, які потре­бують неабиякої м'язово-суглобної чутливості рухового аналізатора, точності окоміру.

Характер. Людина не народжується з характером, він форму­ється в процесі її активної діяльності.

Характер (грец. charakter — риса, особливість) — сукупність стій­ких індивідуальних рис особистості, що проявляються в типових обставинах, способах діяльності та спілкування, і визначаються ставленням особистості до них.

Характер людини виявляється в системі відносин з навколишньою дійсністю у ставленні: до інших людей (товариськість чи замкнутість, правдивість чи облуд­ність, тактовність чи брутальність тощо); до роботи (від­повідальність чи несумлінність, працьовитість чи лінощі тощо); до власності (щедрість чи жадібність, ощадливість чи марнотратність, акуратність чи неохайність); до себе (скромність чи самозакоханість, гордість чи приниже­ність тощо).

Підставою для визначення характеру є не спорадич­ний, а стійкий вияв конкретних рис особистості в різно­манітних ситуаціях, міра виразності цього вияву, спів­відношення з іншими рисами.

Тип характеру. Поведінка людини завжди має когнітивний (пізнавальний, розумовий), афек­тивний (чуттєвий, емоційний) і практичний (перетво­рювальний, сенсорний) компоненти, з переважанням одного з них, що дає змогу визначити характерологіч­ний тип працівника. Приміром, перевага розумового компонента засвідчує тип „мислителя”, емоційно-ко­мунікативного — „співрозмовника”, перетворюваль­ного — „практика”. „Мислитель” більше орієнтова­ний на пізнання внутрішнього й зовнішнього світу, на постійні роздуми про науку, мистецтво, життя. Він любить пофантазувати, з чим і пов’язана його низька това­риськість, невміння виконувати організаційні зав­дання. „Співрозмовник” товариський, контактний, любить компанії, легко знайомиться і адаптується в новій обстановці. „Практик” є людиною справи, не терпить тяганини, незавершених справ, зайвих мірку­вань. Як хорошому організатору, йому подобаються зав­дання, що вимагають рішучих і негайних дій (М.М. Обозов, Г.В. Щокін).

Урахування трикомпонентної типології поведінки важливе в процесі вибору професії. Так, людина прак­тичного типу обирає професії, пов'язані з виробничою діяльністю і керуванням людьми. Емоційно-комуні­кативна людина надає перевагу професіям, що вимага­ють ефективного спілкування (кадрова робота, навчан­ня людей тощо). Людина розумового типу знаходить се­бе у відповідній професійній діяльності (проектування, конструювання тощо).

Загальноприйнятої, єдиної класифікації характе­рів, попри різноманітні спроби, досі виробити не вдало­ся, а поділ людей на типи значною мірою є умовним. Усе це, однак, не применшує значення знань про основ­ні риси людини, що відіграє суттєву роль у різних вимірах управлінської діяльності.

Згідно з концепцією Е. Кречмера, існує три основні типи організації тіла — астенічний, атлетичний, пік­нічний. Кожен із них учений поєднав з особливим ти­пом характеру.

Астенічний (грец. asthenik — безсилий, кволий, млявий)тип. На вигляд астенік — худорлява людина з вузькими плечима, тонкими руками, слаборозвиненими м'язами. Такому типу будови тіла відповідає і тип темпераменту — шизотимічний (грец. schizo — розділяю, розсікаю), якому властиві такі риси характеру, як аристократичність, егоїстичність, невміння знаходити спільну мову з іншими людьми, схильність до відлюдькуватості тощо.

Атлетичний (грец. atletes — борець)тип. У такої людини добре розвинута грудна клітка і мускулатура, широкі плечі, вона має високий чи середній зріст. Цьому типу будови тіла відповідає такий тип темпераменту, як іксотимічний (рівний, однаковий), який характеризується стриманістю жестів і міміки, схильністю до незмінної, спокійної ситуації тощо.

Пікнічний (грец. pyknos — міцний, кремезний) тип. До нього належать люди середнього зросту, схильні до повноти, з короткою шиєю. Пікнічному типу від­повідає циклотимічний тип темпераменту (грец. kikloei-des — колоподібний, круглий), якому властиві енергій­ність, комунікабельність, схильність до гумору тощо.

Незважаючи на те, що типологія Кречмера була по­будована абстрактним, умоглядним шляхом, вона ґрунтувалася на низці життєво правдивих спостережень. Як виявилося згодом, кожному типу будови тіла людини характерна схильність до певних захворювань, які супроводжуються акцентуаціями відповідних рис характеру.

В. Шелдон у дослідженні компонентів характеру (у йо­го термінології — темпераменту) застосував так званий антропоскопічний метод, візуально дослідивши фотогра­фії 4 000 оголених студентів коледжу, знятих спереду, збоку і ззаду, що дало змогу вибрати крайні варіанти ста­тури, максимально не схожі один на одного. Таких варі­антів виявилося три, їх характеризують такі показники:

1. Округлі, м'які форми, дуже вели­кий живіт, ожирілі плечі й стегна, кругла го­лова, слабкі руки й ноги, нерозвинуті кістки і м'язи.

2. Широкі плечі й грудна клітка, мускулисті руки й ноги, невелика кількість підшкірного жиру, масивна голова.

3. Витягнуте обличчя, високе чоло, тонкі довгі руки й ноги, вузькі грудна клітка і живіт, нерозвинені м'язи, відсутність підшкірного жирового шару з добре розви­неною нервовою системою.

На підставі цього Шелдон виділив три первинні компоненти статури — ендоморфний (грец. endon — все­редині, morphe — форма), мезоморфний (грец. mesos — се­редній, проміжний), ектоморфний (грец. ektos — ззовні).

Новою в психології стала і його ідея кількісної оцінки кожного компонента в кожного конкретного індивіда. Для цього вчений здійснив процедуру оці­нювання за семибальною шкалою (з передбачуваними рівними інтервалами між цифрами), де 1 позначала аб­солютний мінімум виразності компонента, а 7 — абсо­лютний максимум. Це дало змогу статуру кожного конкретного індивіда виразити трьома цифрами. Така система оцінювання статури одер­жала назву соматотипування (грец. soma — тіло), а на­бір із трьох цифр, що характеризують ступінь виразності компонентів статури людини називається соматотипом.

З метою з'ясування компонентів темпераменту В. Шелдон простудіював літературу з психології особис­тості й виписав 650 ознак, що характеризують осо­бистість. Після цього він додатково проаналізував цей перелік ознак, комбінуючи і відкидаючи незначні, звів їх кількість до 50. Взявши їх за критерій, учений протягом року досліджував 33 особи, застосовуючи різні методики (бесіди, анкети, опитувальники, аналіз професійної ді­яльності й спостереження за поведінкою, взаєминами). Так він виявив групи рис, що відповідають „первинним компонентам темпераменту”, яким пізніше дав назву:

Ø вісцеротонія (лат. viscera — нутрощі) — функціональна перевага органів травлення;

Ø соматотонія — функціо­нальна й анатомічна перевага рухового апарату;

Ø церебротонія (лат. cerebrum — мозок) — перевага діяльності вищих нервових центрів.

На наступному етапі роботи Шелдон передбачав роз­ширити перелік ознак кожної групи. З цією метою він протягом чотирьох років шукав і перевіряв на кореля­ційні властивості (співвідношення з ознаками інших груп) нові риси. У результаті перелік ознак кожної гру­пи був доведений до 20, тобто кожен компонент темпе­раменту визначався вже за 20 ознаками. Оцінений у та­кий спосіб за всіма компонентами (60 ознаками) індивід одержував свій індекс темпераменту.

Дослідження, які розпочав російський психолог Б.Г.Ананьєв та продовжив М.М.Обозов, уточ­нили типологію Е. Кречмера і В. Шелдона. Передусім було з’ясовано, що типологія Е. Кречмера, хоч і побудо­вана без певних наукових основ, містила багато раціо­нальних спостережень. Зокрема, виявилося, що праце­здатність людини залежить від будови тіла. Пікніки, наприклад, легко переключаються з одного виду роботи на інший, швидко вступають у контакт, але вони скоріше втомлюються, у них різко падає інтерес до роботи. От­же, для ефективної діяльності їм доцільніше починати день із виконання найскладніших завдань. Оскільки во­ни наділені хорошою короткочасною пам'яттю, то резуль­тативно здійснюють оперативні завдання. Астенікам більше підходить робота, що вимагає тривалих розду­мів, систематизації. Вони легко переходять від простих до складніших видів діяльності, досягаючи вершини працездатності всередині або наприкінці робочого дня. Тому їм краще доручати роботу, пов'язану з документа­ми, технікою, а не з управлінням.

У класифікації людських характерів А.Личко, К.Леонгарда виділяються типи людей, які мають так звану акцентуацію характеру — надмірну виразність окре­мих рис та їх поєднань, які є крайніми варіантами нор­ми, межують із психопатіями.

Значний інтерес психології управління пов’язаний із різними психологічними типами так званих неідеальних працівників. Вони є в кожній організації, але оскільки їх сутнісні риси маскуються певним типом поведінки, виявити таких серед інших непросто. Най­частіше з-поміж них трапляються:

— одержимі роботою. Це люди, для яких справи — як наркотик, як щедре джерело насолод. Вони воліють проводити вечори над балансовими таблицями, а не в кріслі кінотеатру. Усе, що існує поза межами роботи, їм неці­каве. Дехто з них навіть обідає на робочому місці. Якщо у фірмі або групі є такий, не варто доручати йому нову справу, він краще робить те, до чого звик;

— панікери. Вони панічно бояться самостійно прий­мати рішення. Необхідність зробити вибір паралізує їх. Панікери можуть бути досить освіченими, винахідли­вими, але керівна робота не для них. Безперечним їх достоїнством є далекоглядність;

— пугачі. Як повна протилежність панікерам, во­ни без найменших сумнівів беруться за найскладніші справи і, як правило, не справляються з ними. Навколишній світ бачать тільки в чорно-білих тонах. Поведінка пугачів здебільшого викликає сильне невдоволення тих, хто знаходиться по­руч. У разі прийняття рішень пропозиція керівника матиме успіх, якщо пугач буде на боці його супро­тивників, а не союзників;

— пацифісти. Цей тип працівників об'єднує скепти­ків без твердих переконань, які дбають тільки про те, щоб їх не турбували й дали спокійно дочекатися пенсії. Вони рідко вступають у службові баталії, цу­раються ентузіастів. Як і одержимим роботою, їм не варто дору­чати нової діяльності;

— пустельники. Ці люди настільки захоплені робо­тою, що не знаходять часу на контакти з людьми. Така поведінка викликає подив, нерідко відштовхує. Пус­тельники, як правило, мають репутацію здібних дива­ків. До них недоцільно застосовувати традиційні крите­рії службової поведінки. Зайнявши управлінську посаду, вимагають повної лояльності та беззаперечно­го підпорядкування;

— дилетанти. Вони щедро наділені чарівністю, але не здатні вникати в деталі дорученої роботи. Нейтралі­зувати їх шкідливий вплив на оточення можна, дору­чивши відповідальність за прийом важливих гостей. У цьому вони знаходять щире покликання;

— невдахи. Як правило, вони нічого не вирішу­ють, багато обіцяють, у розмові надають перевагу мо­нологу, концентруються на проблемах і перешкодах, недоліках інших, ігнорують чужий досвід, бояться по­милок, агресивні. Серед них багато ледарів і заздріс­ників.

Здібності. У самореалізації особистості важливу роль відігра­ють і її здібності, що необхідно враховувати в процесі формування колективу організації, розстановки людей, в управлінській діяльності загалом.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості особистості, що є передумовою успішного виконання нею певної діяльності.

Формування здібностей відбувається на основі задат­ків — вроджених анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи мозку. В основі однакових досягнень певного виду діяльності можуть бути різні здібності, тоді як одна й та сама здібність є умовою успішності в різних видах діяльності. Здібності за основними видами діяльності бувають загальними й спеціальними. До за­гальних належать психічні властивості людини (увага, спостережливість, пам'ять, твор­ча уява, розважливість та ін.). До спеціальних — психологічні особливості індивіда, що забезпечу­ють йому успіх у певному виді діяльності: образотворчі здібності (почуття лінії, пропорції), математичні (схильність до аналізу й синтезу) та ін.

Отже, аналіз здібностей дає змогу зрозуміти, чому різні люди майже в однакових умовах життєдіяльності досягають різних інтелектуальних, творчих, професій­них успіхів, швидше й краще за інших засвоюють знан­ня та вміння.

Поняття „здібності” є багатоаспектним і багатопла­новим. Воно охоплює:

— особливості людської душі, тобто сукупність пси­хічних процесів і станів;

— високий рівень розвитку загальних і спеціальних знань і навичок, який забезпечує успіх особис­тості в різних видах діяльності;

— риси індивіда, які є суб'єктивни­ми передумовами успішної діяльності.

Для психології актуальним є те, наскільки здібності зумовлені спадковістю і впливом соціального середови­ща. Щодо цього досить влучним є твердження, що спад­ковість визначає можливості людини, а середовище — те, наскільки до них вдається наблизитися. Здібності фор­муються в процесі діяльності, розвиваються на основі генетично зумовлених задатків. Самі природні задатки як потен­ційні можливості людини ще не є запорукою її успішної діяльності в майбутньому. Їх потрібно розвивати, що можливо в соціумі, складовою частиною якого є практика життє­діяльності.

Здібності можуть існувати лише за умови постійного розвит­ку. Та здібність, яка не розвивається, яку людина пере­стає застосовувати в практичній діяльності, з часом втрачається. Тільки в результаті постійних вправ вона підтримує і розвиває в собі відповідні здібності. А зага­лом успішність діяльності людини залежить від ефектив­ного застосування сукупності здібностей, умілого ком­пенсування тих, яких не вистачає. У цьому контексті психологи вважають актуальними такі закономірності:

— ефективність будь-якої діяльності, зокрема уп­равлінської, залежить не від однієї, а від кількох різних здібностей, поєднання яких може бути здійснене різни­ми способами;

— здібність, якої немає в людини, може бути ком­пенсована іншими, високорозвиненими;

— успіхи особистості в навчанні, праці, житті зага­лом залежать не тільки від її здібностей, а й від уявлен­ня оточуючих про них;

— продуктивність є важливим чинником розвитку здібностей людини. На неї впливають не тільки задатки, а й розвиток відповідної системи операцій, умінь і способів дії в конкретній галузі. Рівень розвитку операцій, умінь, у свою чергу, залежить від соціокультурного, етнопсихологічного середовища, зокре­ма від традицій управлінської культури, парадигм нав­чання та підготовки кадрів управління.

Ефективність управлінської діяльності значною мі­рою залежить від загальної здібності до управлінської діяльності (ЗЗУД). Про виразність ЗЗУД свідчать умін­ня керівника виконувати нестандартні завдання та проблеми, здатність мислити масштабно, а також нас­лідки вияву цих здібностей. Наприклад, керівника ха­рактеризують за ступенем різноманітності застосовуваних ним прийомів і методів управління: чим вищий цей ступінь, тим сильніший керівник. Від управлінських здібностей керівника прямо залежить ефективність роботи з добору і розстановки кадрів: сильний керівник схильний підбирати сильних підлег­лих, а слабкий — слабких. А тому шкода від слабкого керівника подвійна: безпосередня (пряма) зумовлена низькою ефективністю його управлінської діяльності, побічна (непряма) пов'язана з негативною самоорганіза­цією. До інших наслідків ЗЗУД належать уміння пра­вильно оцінювати діяльність підлеглих, перерозподіля­ти функції управління між керівниками нижчих рангів.

Спрямованість. Головною визначальною підструктурою особистості є соціально обумовлені риси, що формують її спрямованість. Це насамперед потреби й мотиви особистості, її ціннісні орієнтації, ідеали, інтереси, цілі. Не випадково говорять, що спрямо­ваність — стрижень особистості.

Потреба – динамічне утворення, що організує і спрямовує пізнавальні процеси, уяву та поведінку. Вона спонукає людину діяти певним чином і у визначеному напрямку. Задо­вольняючи свої потреби, особистість проявляє активність. Це є могутнім поштов­хом для її розвитку. За своїм походженням потреби можуть бути природними (у їжі, сні, самозбереженні, самовідтворенні) та культурними. Серед культурних роз­різняють матеріальні й духовні.

Потреба бути особистістю, бути шановним і улюбленим, потреба в гармонії, красі, читанні, музиці, спілкуванні, дружбі є вищими потребами. У житті кож­ної людини потреби постійно змінюються. При цьому зникають одні а з'являють­ся інші. Формування потреб сфери особистості — складний процес.

Уміння усвідомлено регулювати черговість задоволення потреб — найважливі­ша ознака спрямованості особистості, свідчення її зрілості.

Усвідомлення потреби виражається в мотивах, що визначають напрямок ак­тивності особистості. Мотиви — це спонукання до діяльності. Більшість спону­кань усвідомлені особистістю і виступають як мотиви її поведінки. Неусвідомлені спонукання називаються потягами. У різноманітності спонукань кожного інди­віда є ведучі мотиви, що визначають його життєвий шлях і характеризу­ють її морально. Вивчення мотивів поведінки людини необхідне для розуміння сутності її особистості. Уміння бачити за кожним вчинком відповідний мотив — найважливіша професійно значуща риса педагога, батьків, вихователя, керівника. Не розібравшись у психологічній структурі особистості, не виявивши особливості сфери його потреб, мотивів, неможливо оптималь­но планувати процес навчання і виховання, а також здійснювати підбір і впорядкування кадрів.

Одним із мотивів, що стимулює активність особистості, є інтерес. Інтерес — це вибране ставлення особистості до об'єкта у зв’язку з його життєвим значенням й емо­ційною привабливостю. Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них. Інтерес, що поглибився і затвердився, може стати потребою. Він також може проявитися стихійно внаслідок емоційної привабливості об'єкта. Інтереси мають величезне значення в житті та діяльності людини.

За рівнем діяльності розрізняють пасивні й активні інтереси. Пасивні інтере­си — споглядальні, при яких людина обмежується сприйняттям об'єкта, що її зацікавив (слухання музики, відвідування виставок, музеїв і т. д.). Активні інте­реси, мають місце, коли людина не обмежується спогляданням, а активно діє, опано­вуючи об'єкти інтересу. Активний інтерес — спонукає до розвитку особи­стості, формування знань і навичок, здібностей і характеру. Інтереси розрізня­ються і за обсягом. Можуть бути люди з високими і глибокими, а також із широкими, але поверхневими інтересами. Є й такі, які цікавляться всім, але не заглиблюються в щось конкретне.

Нарешті, є люди з глибокими, але дуже вузькими інтересами. У цьому випад­ку говорять, що вони розвинуті односторонньо. Ідеальним варіантом є такий, коли на фоні широких інтересів у особистості є центральний основний, який визначає сенс життя і основний напрямок у діяльності.