Понятие промежуточных (доказательственных) фактов и вспомогательных фактов

Занятие 2.

1. Предмет доказывания по уголовному делу. Структура предмета доказывания.

Кримінально-процесуальне доказування спрямоване на встанов­лення тих фактичних обставин, які необхідно з'ясувати для правиль­ного застосування норм матеріального кримінального права, а в де­яких випадках, і норм цивільного, трудового права (при вирішенні цивільного позову). Визначення таких обставин дозволяє здійснюва­ти процес доказування цілеспрямовано, збирати тільки такі докази, з допомогою яких можна виявити, доказати необхідні обставини, що їх іменують предметом доказування.

різні автори пропонують різні визначення такого поняття. Наве­демо деякі з них: предмет доказування — це «система обставин, які виражають властивості та зв'язки досліджуваної події, суттєві для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства», предмет доказування — це «сукупність фактів, які підлягають встановленню для правильного вирішення кримінальної справи», під предметом доказування «слід розуміти таку сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідне для вирішення заяв та повідомлень про злочин, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесу­альних профілактичних заходів», «предмет доказування включає всі факти та обставини, що підлягають встановленню у кожній кри­мінальній справі». Незважаючи на певні відмінності в таких визна­ченнях, очевидно, що всі автори виходять з того, що предмет доказу­вання — це сукупність (або система) обставин (обставин та фактів), передбачених кримінально-процесуальним законодавством, які не­обхідно встановити (точніше — доказати) для правильного вирішен­ня кримінальної справи. Саме такі обставини, які необхідно встанови­ти (доказати) в кожній кримінальній справі для її вирішення по суті, перелічені в ст. 64 КПК «Обставини, які підлягають доказуванню». Як зазначають деякі автори, елементи процесу доказування точніше було б іменувати фактами та обставинами. Дійсно, поняття «факт» та «обставина» не тотожні; факт — це реальна подія, явище, реаль­ність, а обставина — це явище, яке супроводжує що-небудь, впливає на щось. Отже, предмет доказування являє собою єдність фактів та об­ставин, які необхідно доказати для правильного вирішення справи. Зважаючи на те, що усталеним є поняття «обставини, які підлягають доказуванню», ми, вживаючи таке поняття, матимемо на увазі факти та обставини.

Що ж стосується думки про включення в предмет доказування об­ставин, які необхідні для вирішення заяв та повідомлень про злочи­ни, а також питань, що виникають у стадії виконання вироку, і для прийняття процесуальних профілактичних заходів, то вона викликає заперечення. В стадії порушення кримінальної справи, тобто при ви­рішенні заяв та повідомлень про злочини, необхідно з'ясувати деякі з обставин, котрі зазначені в ст. 64 КПК, а саме встановити наявність ознак злочину в події, щодо якої провадиться перевірка. В стадії вико­нання вироку вирішуються різні питання, не пов'язані з вирішенням кримінальної справи по суті, для визначення обставин, які необхідно встановити в цій стадії, доцільно, на наш погляд, використовувати по­няття «локальний предмет доказування». А обставини, необхідні для здійснення профілактичних заходів, на наш погляд, взагалі не слід включати в предмет доказування.

Є.Г. Коваленко під предметом доказування розуміє будь-які фак­тичні дані, з допомогою яких особа, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють: подію злочи­ну, виність і невинність обвинуваченого, мотиви злочину, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, характер і розмір шкоди, завданої злочином, причини і умови, які сприяли вчиненню злочи­ну та інші обставини (докази), які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. З таким визначенням погодитись ніяк не можна. Адже автор веде мову не про обставини, які необхідно встановити (а це і є предмет доказування) а про докази. Саме докази визначені законодавцем як фактичні дані, з допомогою яких (або на підставі яких) можна встановити обставини справи.

Крім обставин, зазначених в ст. 64 КПК, деякі автори включають в предмет доказування також причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Проти такої точки зору висловлені досить аргументовані за­перечення. В.М. Тертишник та С.В. Слинько зазначили, що всебічно, повно та об'єктивно встановити, а точніше, достовірно доказати всі несприятливі умови формування особистості обвинуваченого, котрі привели до виникнення у нього антигромадських поглядів, практич­но неможливо, як неможливо доказати, що рішення вчинити злочин виникло у обвинуваченого внаслідок несприятливих умов життя. Дійсно, в усіх справах доказати, що певні обставини були причиною вчинення конкретного злочину або сприяли вчиненню злочину, практично неможливо. Адже доказати — це означає зібрати такі докази, на підставі яких можна буде зробити категоричний висновок, що саме конкретні обставини стали причиною вчинення розслідуваного злочину. В деяких справах можливо буде зробити висновок, що якісь обставини сприяли вчиненню злочину, скажімо, погано організована охорона об'єкта сприяла вчиненню крадіжки. Але наполягати, що в кожній справі необхідно знайти, та ще й доказати причини вчинення злочину — нереально.

Зауважимо, що і законодавець не включив такі обставини як при­чини та умови, що сприяли вчиненню злочину, в предмет доказуван­ня, в ст. 64 КПК.

В ст. 23 КПК йдеться не про доказування, а про встановлення при­чин та умов вчинення злочину, тобто, слідчий, прокурор, суд можуть дійти висновку про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, не посилаючись на певну сукупність доказів. До того ж такі обставини досить специфічні, відрізняються від інших ще й тим, що вони іноді досить банальні і очевидні, наприклад, деякі соціальні причини — без­робіття, низький рівень матеріального забезпечення т.ін. Крім того, такі обставини зазвичай досить нейтральні щодо обвинувачення і не впливають на долю обвинуваченого.

Питання про структуру предмета доказування також викликає су­перечки в науковій літературі.

Деякі автори вважають, що в предмет доказування слід включити тільки обставини, зазначені в ст. 64 КПК, тобто обставини, які скла­дають кінцеву мету доказування.

Інші обґрунтовують думку про те, що предмет доказування має складну структуру, зокрема, М.С. Строгович пропонував обставини, зазначені в ст. 64 КПК, іменувати «головним фактом», і поряд з ним включав у предмет доказування «доказові факти», тобто, факти, які не мають кримінально-правового значення, а слугують підставою для встановлення головного факту. Доказовими фактами він називав фак­ти, які викривають обвинуваченого або виправдовують його. Понят­тя «головний факт» використовували і деякі інші автори, причому, вкладали в це поняття різний зміст, іноді мали на увазі всі обставини, які складають кінцеву мету доказування, в інших випадках — тільки

обставини, які пов'язані з підставою кримінальної відповідальності тобто такі, які стосуються події злочину та винності особи.

Є в науковій літературі і пропозиції щодо виділення предмета до­казування (обставин, які складають кінцеву мету доказування) і пред­мета пізнання, в який крім обставин, що складають предмет доказу­вання, пропонується включати доказові факти, обставини, які мають значення для визначення тактики провадження слідчих дій, розшу­ку обвинуваченого, який переховується, дані, які характеризують експерта, спеціаліста, необхідні для з'ясування їх кваліфікації і ви­рішення питання про залучення до виконання відповідних функцій, обставини, які дозволяють знайти та зібрати докази т.ін.

На наш погляд, запроваджувати поняття «головний факт», та ще й за умови різних підходів до визначення його змісту, недоцільно, як недоцільно поряд з поняттям «предмет доказування» ввести понят­тя «предмет пізнання». Адже визначення поняття «предмет доказу­вання» запроваджується в науковій літературі і в практиці для того, щоб визначити обставини, які необхідно встановити саме на підставі доказів, інакше кажучи, доказати. Щодо обставин, про які слідчий одержує інформацію поза процесом доказування, то визначити її на­вряд чи можливо, адже така інформація не відбивається в матеріалах справи. Наведемо такий приклад. Слідчий викликав на допит обви­нуваченого. У визначений час обвинувачений (щодо якого було обрано запобіжний захід — підписку про невиїзд) не з'явився, зателефонува­ла його родичка і повідомила, що обвинувачений напередодні був гос­піталізований у лікарню. Слідчий направив запит у лікарню і одержав довідку про захворювання обвинуваченого. Довідку слідчий приєднав до справи, і вирішив, що причина відсутності обвинуваченого на до­питі поважна і немає підстав для зміни запобіжного заходу. Можли­во, слідчий на підставі таких даних ухвалить рішення про зупинення провадження в справі. Отже, слідчий скористався інформацією, яку одержав по телефону, процесуально її не оформлював, на підставі та­кої інформації визначив, в яку саме лікарню необхідно направити за­пит. Рішення ж слідчий приймає тільки на підставі доказів, які міс­тяться в документі про захворювання обвинуваченого.

Що ж до структури предмета доказування, то вважаємо, що є сенс вести мову про три групи обставин, що підлягають доказуванню в кри­мінальній справі — поряд з обставинами, які являють собою кінцеву мету доказування, виділити проміжні (доказові) факти, та допоміжні факти.

Отже, першу групу складають обставини, котрі необхідно доказа­ти Для правильного вирішення кримінальної справи по суті, ці обста­вини перелічені в ст. 64 КПК і є кінцевою метою доказування.

Друга група — проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їхньою допомогою можна було б зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обста­вин першої групи). Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу, яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа (про яку давав показання свідок) знаходилась в оселі потер­пілого під час вбивства. Надалі слідчий встановлює ще деякі обстави­ни даної групи — те, що в цієї особи були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому т.ін. Всі ці обставини слідчий пови­нен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що названа особа вчинила вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які вста­новлюються на підставі непрямих доказів.

Третя група обставин — допоміжні факти — це обставини, за допо­могою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або від­шукати додаткові докази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слід­чий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з по­терпілим. Для перевірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обстановки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.

Визначити конкретний перелік проміжних та допоміжних фактів неможливо, він залежить від особливостей кожної справи.

Оскільки предмет доказування включає всі факти та обставини, які необхідно доказати для правильного вирішення справи, немає ні­яких принципових підстав для того, щоб не включати до нього про­міжні (доказові) факти, а також допоміжні факти, саме ці три групи обставин необхідно доказати, а відсутність доказів відносно будь-якої з названих обставин може розглядатися як неповнота досудового або судового слідства. Проілюструємо це прикладом з судової практи­ки. Апеляційним судом Одеської області 5 листопада 2004 року було ухвалено обвинувальний вирок щодо Б. і Ц., яких визнано винними в зґвалтуванні та вбивстві неповнолітньої. Обґрунтовуючи свої ви­сновки про доказаність вини засуджених, суд послався на явку Б. і Ц. з повинною, показання Ц., котрі він давав на початку досудового слідства, в яких визнавав себе винним. На вирок засуджені та їх за­хисники принесли касаційні скарги, в яких просили скасувати вирок, стверджуючи, що Б. і Ц. злочин не вчиняли, на досудовому слідстві обмовили себе внаслідок застосування до них незаконних методів роз­слідування. Ухвалою колегії суддів судової палати Верховного Суду України з кримінальних справ від 29 березня 2005 року вирок було

скасовано і справу направлено на додаткове розслідування. В ухвалі поряд з посиланнями на деякі порушення, яких припустилися органи досудового слідства та суд, було зазначено, що суд повинен був пере­вірити заяви підсудних про застосування до них незаконних методів розслідування, без чого неможливо було дати належну оцінку їхнім показанням. Суд повинен був за клопотанням сторін в порядку, перед­баченому ст. 315-1 КПК, надати доручення прокуророві про перевірку заяв підсудних про незаконні методи розслідування. Таким чином, в наведеній ухвалі йдеться про необхідність встановити допоміжні фак­ти, без яких неможливо дати належну оцінку певним доказам.

В юридичній літературі можна зустріти твердження, що предмет доказування складають тільки обставини, які стосуються минулого. З цим погодитись не можна, звичайно ж, органи досудового слідства та суд встановлюють обставини злочину, який було вчинено в мину­лому, але в деяких справах виникає необхідність встановлення об­ставин, які існують на момент розслідування та судового розгляду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 105 КК підставою для звільнення неповно­літнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, від покарання є його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка і висновок, що на момент постановлення вироку він не потребує засто­сування покарання. Розкаяння підсудного та його бездоганна поведін­ка після вчинення злочину, дані, на підставі яких суд робить висно­вок, що засуджений не потребує покарання, підлягають доказуванню. Така обставина як непоправне знівечення обличчя потерпілого, яка є однією з ознак тяжких тілесних ушкоджень, також може зберігатися на момент розгляду справи в суді і саме суд вирішує, чи спотворює об­личчя заподіяне особі ушкодження.

В літературі є пропозиції про виділення загального предмета доказу­вання, який включає обставини, передбачені ст. 64 КПК; родового — від­носно окремих видів злочину; спеціального — в справах неповнолітніх і справах про примусові заходи медичного характеру; індивідуального предмета доказування — в кожній конкретній справі. Вважаємо, що в такому виділенні окремих видів предмета доказування немає сенсу. Адже обставини, які складають предмет доказування, сформульовані в законі в загальному вигляді і стосуються будь-яких злочинів. Зміст об- ставин буде різним: в справі про крадіжку, наприклад, доказати подію злочину — це встановити, що особа таємно заволоділа чужим майном, в справі про умисне вбивство — необхідно доказати, що потерпілому було заподіяно ушкодження, від яких настала його смерть. Тому вести мову про родовий або індивідуальний предмет доказування недоціль­но. Що ж стосується предмета доказування в справах неповнолітніх, а також у справах про застосування примусових заходів медичного ха­рактеру, то тут йдеться не про особливий чи спеціальний предмет до­казування, а про деталізацію певних обставин у справах про злочини неповнолітніх і особливостях змісту деяких обставин у справах про за­стосування примусових заходів медичного характеру.

 

Содержание обстоятельств, составляющих конечную цель доказывания.

Послідовність переліку обставин, які складають кінцеву мету до­казування, в ст. 64 КПК має певне значення. В процесі доказування перш за все необхідно встановити подію злочину (п. 1 ст. 64 КПК), піс­ля цього необхідно вирішити питання про винність особи. Доказувати будь-які обставини до того, як буде доказана наявність події злочину, навряд чи можливо.

Встановити подію злочину — це доказати істотні ознаки об'єктивної сторони та об'єкта злочину, а саме — суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та наявність причинного зв'язку між діянням та наслідками. В справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а також не­осудних необхідно доказати факт вчинення певного суспільно небез­печного діяння, яке має ознаки диспозиції конкретної статті Особли­вої частини КК.

В результаті доказування необхідно встановити, що подія, щодо якої здійснюється провадження, є саме подією злочину. Зокрема, слід встановити, що таке діяння не є малозначним, таким, що передбачене ч. 2 ст. 11 КК, що не було обставин, які виключають злочинність діян­ня (ст.ст. 36-43 КК) а також встановити протиправність діяння, тобто визначити, що діяння передбачене конкретною статтею КК.

В залежності від того, як сформульовано в КК відповідний склад злочину, в деяких випадках необхідно довести наявність тільки само­го протиправного діяння, якщо йдеться, наприклад, про ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), завідомо неправ­диве показання (ст. 384 КК). В інших випадках для того, щоб вести мову про наявність події злочину, необхідно довести, що суспільно небезпечні наслідки, які настали, викликані безпосередньо діянням винного, наприклад, встановити, що мало місце убивство через необе­режність (ст. 119 КК), можна тільки за умови, що є причинний зв'язок між діянням певної особи та настанням смерті потерпілого.

Необхідно також встановити, чи мав місце закінчений або незакінчений злочин, якщо злочин був незакінчений, слід встановити, на якому етапі, з яких причин було перервано злочинну діяльність, ви­рішити питання про можливу добровільну відмову.

Під час досудового слідства та розгляду справи в суді повинні бути встановлені час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу злочину. Так, у справах про вбивство час вчинення злочину необхідно зазвичай встановити досить точно — день, годину, іноді з точністю до хвилин.

У справах про тривалі злочини, такі, наприклад, як посів або виро­щування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК), незаконне пово­дження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК) необхідно встановити проміжок часу, який обчислюється днями, або тижнями, а іноді, навіть місяцями чи роками.

Визначення часу вчинення злочину необхідне не тільки для ха­рактеристики самого злочину, але і для вирішення інших питань — чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку криміналь­ної відповідальності, чи не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК, який кримінальний закон підлягає застосуванню т.ін.

Місце вчинення злочину також необхідно встановити більш-менш точно в залежності від особливостей конкретного злочину. Місце вчи­нення злочину має значення, як і інші обставини, для індивідуаліза­ції злочину, а також у певних випадках для вирішення питання про територіальну підслідність, а згодом і підсудність кримінальної спра­ви. Іноді місце вчинення злочину дозволяє вирішувати питання про право застосування юрисдикції тієї чи іншої держави (якщо, напри­клад, злочин вчинено на морському судні, що перебуває в далекому плаванні, в поїзді, що перетинав кордони декількох держав т.ін.)

Спосіб вчинення злочину — це ті конкретні дії {або бездіяльність), які потягли чи могли потягти суспільно небезпечні наслідки. Якщо злочин було вчинено шляхом дії, необхідно встановити, які саме дії вчинив винний, що особливо важливо в тих випадках, коли злочин було вчинено декількома співучасниками, дії кожного з них необ­хідно чітко визначити. Якщо злочин було вчинено шляхом бездіяль­ності, слід встановити, який конкретно обов'язок було покладено на винного, а також доказати, що він мав можливість виконати такий обов'язок, але не зробив цього.

Особливу увагу необхідно приділити визначенню способу вчинен­ня злочину, коли це впливає на кваліфікацію. Так, скажімо, характер насильства, який було застосовано при викраденні майна, дозволяє відмежувати грабіж від розбою.

Інші обставини вчинення злочину теж можуть мати суттєве зна­чення, наприклад, певна поведінка потерпілого, яка передувала вчи­ненню злочину, може стати підставою для того, щоб розглядати дії винного як вчинені при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання; поведінка обвинуваченого піс­ля вчинення злочину може свідчити про дійове каяття, тощо.

Зауважимо, що в окремих випадках під час розслідування та роз­гляду справ не можливо точно встановити час, місце, або спосіб вчи­нення злочину, хоча сам факт вчинення певного злочину та винність обвинуваченого ие викликають сумнівів. Так, скажімо, не було вста­новлено точний час та місце придбання обвинуваченим зброї, але гам факт такого придбання та переховування зброї не викликають сумнівів, або в справах про викрадення майна немае даних про реалізацію такого майна, про те, як було розділене майно або гроші між співучасниками. На таке звертають увагу деякі автори, які вважають, що подібні прогалини в доказуванні не перешкоджають розгляду справи по суті. Таку неповноту судова практика не вважає іс­тотною.

Довести винність обвинуваченого означає, перш за все, що необхід­но зібрати докази, які дозволять дійти висновку, що злочин вчинено певною особою, що така особа має ознаки суб'єкта, тобто вона досягла віку кримінальної відповідальності, є осудною або обмежено осудною. В деяких кримінальних справах необхідно також встановити, що осо­ба має ознаки спеціального суб'єкта — що вона є службовою особою, військовослужбовцем, тощо. Слід встановити дані, які визначають особу — прізвище, імя, по батькові, рік, дату, місце народження, гро­мадянство. Встановити вік обвинуваченого необхідно також для ви­рішення питання про досягнення особою віку кримінальної відпові­дальності, про можливе покарання.

На підставі доказів необхідно встановити і суб'єктивну сторону складу злочину — форму вини, мотив, мету. Доказування суб'єктивної сторони — досить складне завдання. Про наміри винного, його мету свідчать ті дії, які він вчинив. Але іноді однакові за своїм характером дії із застосуванням однакових знарядь можуть бути вчинені з різною метою — з метою вбивства або заподіяння різних за ступенем тяжко­сті тілесних ушкоджень. Тому для встановлення істинних намірів винного необхідно з'ясувати і інші обставини справи, зокрема, вза­ємовідносини між потерпілим та обвинуваченим, які мали місце до вчинення злочину, чи висловлював обвинувачений певні погрози на адресу потерпілого, чи підготував обвинувачений знаряддя злочину заздалегідь. Якщо, наприклад, обвинувачений погрожував потерпі­лому позбавленням життя, прийшов до нього з ножем з досить довгим лезом і вдарив у шию, але заподіяв тільки легкі тілесні ушкодження, завдяки тому, що потерпілий ухилився від удару, то дії винного мо­жуть свідчити про намір вбити потерпілого.

У кожній кримінальній справі слід встановити обставини, які впли­вають на характер та ступінь відповідальності обвинуваченого, а та­кож інші обставини, що характеризують особистість обвинуваченого. Це дані про відношення обвинуваченого до роботи, наявність у нього сім'ї, дітей, стан здоров'я, тощо. Обов'язково необхідно встановити об­ставини, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують покарання (ст. 67 КК). З огляду на те, що перелік пом'якшуючих обставин не є вичерпним, встановити слід і інші дані, які позитивно характеризують обви­нуваченого. Враховуючи, що деякі з обставин, передбачених ст. 67 КК, можуть не визнаватися такими, що обтяжують покарання, необхідно встановити такі дані, які дозволять суду правильно вирішити питання про те, чи визнавати певні обставини такими, що обтяжують покаран­ня, чи ні.

На необхідність доказати наявність пом'якшуючих та обтяжуючих обставин неодноразово звертав увагу Верховний Суд України. Так, в одній справі колегія суддів Судової палати з кримінальних справ ви­знала пом'якшуючими обставинами каяття обвинуваченого, характер взаємин між ним та потерпілою (вони були подружжям), незначний розмір викраденого, позитивну характеристику обвинуваченого, при­тягнення його до відповідальності вперше. В іншій справі колегія суд­дів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України, скасувала ухвалу апеляційного суду, визнавши призначене засудже­ним покарання необгрунтовано м'яким, і зазначила, що суд послав­ся на таку пом'якшуючу обставину як каяття засуджених, на те, що злочин було розкрито завдяки заявам самих засуджених. Але таке не відповідає матеріалам справи, з яких вбачається, що злочин розкрито внаслідок проведення оперативних дій правоохоронних органів.

Зазначимо, що в тих випадках, коли обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання, передбачені в Особливій частині КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може вра­ховувати їх ще раз відповідно як пом'якшуючі чи обтяжуючі (ч. З ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК). В таких випадках зазначені обставини вста­новлюються відповідно до п. 1 ст. 64 КПК, тобто, як обставини, які характеризують подію злочину.

Під час досудового розслідування та судового розгляду повинні бути встановлені характер та розмір шкоди, завданої злочином. Крім того, необхідно встановити, на кого покладається обов'язок відшкоду­вання такої шкоди. Розмір майнової шкоді обчислюється відповідно до вимог цивільного або трудового законодавства.

Вирішуючи питання про заподіяння потерпілому моральної (не- майнової) шкоди, з урахуванням рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, які містяться в постанові № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (не- майнової) шкоди», необхідно встановити характер і тривалість страж­дань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін в його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації. На досудовому слідстві за на­явності цивільного позову потерпілого про відшкодування йому мо­ральної шкоди необхідно встановити сам факт наявності шкоди, ви­значити фактичні наслідки заподіяння такої шкоди. Розмір відшко­дування моральної шкоди визначає суд, який вірішує справу по суті.

У тих випадках, коли потерпілий перебував на стаціонарному ліку­ванні в зв'язку з ушкодженнями, що йому були заподіяні злочином, необхідно встановити розмір витрат закладу охорони здоров'я. Для того, щоб суд міг вирішити питання про таке відшкодування, необхід­но довести наявність причинного зв'язку між злочинним діянням вин­ного та перебуванням потерпілого на стаціонарному лікуванні. Розмір коштів, які підлягають відшкодуванню, визначається закладом охоро­ни здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий. В разі, коли виникають сумніви щодо обгрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні, або в терміні лікування, необхідно призна­чати відповідну експертизу.

Зазначимо, що в тих випадках, коли певні наслідки злочину пе­редбачені як елемент складу злочину, то доказування їх відбуваєть­ся ч до п. 1 ст. 64 КПК, тобто охоплюється поняттям «подія злочину», адже відсутність таких наслідків не дозволяє розглядати певну подію як злочин (наприклад, службова недбалість (ст. 367 КК) може розглядатися як злочин тільки у випадках, коли невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх обв'язків через не­сумлінне ставлення до них заподіяло істотну шкоду охоронюваним за­коном правам та інтересам).

Характер та розмір шкоди повинні бути встановлені в усіх кримі­нальних справах, незалежно від того, чи впливає така шкода на ква­ліфікацію діяння.

Деякі науковці висловлюють пропозиції щодо розширення пере­ліку обставин, які складають предмет доказування. На наш погляд, доцільно було б вказати серед таких обставин дані, які слугують під­ставами для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідаль­ності (ст.ст. 45-49, п. 1 ст. 97 КК), або від покарання чи від відбуття покарання (п. 4 ст. 74, п. 1 ст. 105, ст.ст. 75, 79, ч.ч. 2, 3 ст. 84 КК).

 

Понятие промежуточных (доказательственных) фактов и вспомогательных фактов.

Проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їхньою допомогою можна було б зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обста­вин першої групи). Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу, яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа (про яку давав показання свідок) знаходилась в оселі потер­пілого під час вбивства. Надалі слідчий встановлює ще деякі обстави­ни даної групи — те, що в цієї особи були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому т.ін. Всі ці обставини слідчий пови­нен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що названа особа вчинила вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які вста­новлюються на підставі непрямих доказів.

Допоміжні факти — це обставини, за допо­могою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або від­шукати додаткові докази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слід­чий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з по­терпілим. Для перевірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обстановки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.