Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину

 

 

3.1. Загальна характеристика факультативних ознак

 

 

Як уже зазначалося, усі ознаки складу злочину в теорії кримінального права умовно поділяють на обов’язкові та факультативні.

На відмінну від обов’язкових ознак, факультативні ознаки об’єктивної сторони матеріального і формального складу злочину є однаковими, до цих ознак відносять місце вчинення злочину, час вчинення злочину, спосіб вчинення злочину, знаряддя вчинення злочину, засоби вчинення злочину, обстановка вчинення злочину.

Місце, час, обстановка, стан, спосіб, знаряддя вчинення злочину в ряді випадків є важливими характеристиками об’єктивної сторони складу злочину, які визначають наявність чи відсутність самого складу конкретного злочину. Загалом більшість з цих характеристик притаманні будь-якому складу злочину, однак жодним чином це не впливає на кваліфікацію діяння, а може враховуватись при вирішені питання про вид та розмір покарання. Лише у випадках, коли закон безпосередньо пов’язує питання про наявність чи відсутність складу злочину з наявністю відповідних характеристик, вони набувають обов’язкового значення. Наприклад, для складів заподіяння шкоди здоров'ю байдуже місце вчинення злочину, і кримінальна відповідальність за ці злочини наступає незалежно від того, де вони зроблені. Проте ця ознака (місце) є обов'язковим для встановлення, наприклад, складу незаконного видобутку водяних тварин і рослин [38, с. 104].

Варто мати на увазі і те, що факультативні ознаки об'єктивної сторони завжди мають важливе доказове значення по кримінальній справі. Всі вони є необхідною фізичною характеристикою будь-якого злочину. Кримінальна справа не може рахуватися розкритою, якщо, наприклад, не встановлене місце і час учинення злочину (хоча стосовно до окремого складу вони можуть і не мати значення для кваліфікації). Тому всі ознаки об'єктивної сторони злочину незалежно від своєї «обов'язковості» або факультативності» у кримінально-правовому змісті входять у предмет доведення по будь-якій кримінальній справі. його вчинення. Так, В.М. Кудрявцев вважає, що ті ознаки об’єктивної сторони складу злочину, які в юридичній літературі часто називаються «факультативними», фактично не можуть вважатися самостійними ознаками, оскільки вони тільки характеризують злочинне діяння. До об’єктивної сторони складу злочину, на його думку, відносяться не самі по собі спосіб, місце, час та обстановка вчинення злочину, взяті окремо від діяння або разом із ним, а зовнішній бік суспільно небезпечного діяння, вчиненого певним способом, в певних умовах, місці, часі та обстановці.

Схожий погляд висловлює і О.І. Бойцов, який вважає, оскільки що будь-який злочин завжди відбувається в певному місці і в певний час, то навряд чи можна собі уявити вчинення суспільно небезпечного діяння, яке б існувало поза часом та простором як загальних атрибутів буття соціальної матерії [39, с. 307]

Місце вчинення злочину – це відповідна територія або інше місце, де вчиняється злочинне діяння і в ряді передбачених законом випадків настають передбачені законом шкідливі наслідки. У ряді складів злочинів місце їх вчинення є обов’язковою ознакою, Наприклад, місцем вчинення злочину, передбаченого ст. 244, є континентальний шельф України, ст. 243– море.

Час вчинення злочину – це відповідний проміжок часу, протягом якого вчиняється злочинне діяння і в ряді випадків настають передбачені законом шкідливі наслідки.

Визначення часу вчинення злочину має важливе значення для вирішення питання про застосування Кримінального закону.

Час є обов’язковою ознакою складу конкретного злочину в тих випадках, коли його зазначено в законі як ту чи іншу частину року, місяця, тижня або доби. Наприклад, заборонений час як ознака складу злочину, передбаченого ст. 248 «Незаконне полювання», один із видів якого пов’язаний з його здійсненням у період, коли полювання на відповідні види тварин чи птахів заборонено. Таким чином, час безпосередньо визначає наявність об’єктивної сторони складу злочину [40].

Обстановка вчинення злочину – це конкретні об’єктивно предметні умови, в яких вчиняється злочин. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких відбувається діяння, наприклад, вчинення військового злочину в бойовій обстановці (ч.3 ст.402, ч.3 ст. 403, ч.3 ст. 404); в інших же - обстановка вказує на умови, в яких перебуває потерпілий, наприклад, залишення в небезпеці (ст.135).

Обстановка вчинення злочину іноді істотно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і виступає як кваліфікуюча ознака (військовий злочин у воєнній обстановці). В інших випадках вона створює привілейований склад злочину. Це вбивство або нанесення тяжких і тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони, де обстановка – посягання з боку того, хто посягає, - визначає необхідність захисту від суспільно небезпечного посягання [42].

Стан вчинення злочину – це сукупність суспільно-політичних відносин, обстановка суспільного життя, в якій вчиняється злочинне діяння

Чинне кримінальне законодавство в нормах Особливої частини, які передбачають відповідальність за злочини проти встановленого порядку несення військової служби, як кваліфікуючу обставину для більшості злочинів, передбачених цим розділом, передбачає їх скоєння в умовах воєнного стану [41].

Спосіб вчинення злочину – це сукупність відповідних прийомів, методів вчинення злочинного діяння. В ряді випадків спосіб скоєння злочину безпосередньо характеризує злочинну дію як основну характеристику об’єктивної сторони складу злочину. Наприклад ст. 185 КК «крадіжка» – яка визначає спосіб заволодіння майном як таємний, або ст. 186 КК – «грабіж», яка, на відміну від ст.185, визначає цей спосіб, як відкритий. У цьому контексті законодавець визначає способи по різному при вчинені різних злочинів – демонтаж, обман або зловживання довірою, привласнення, розтрата, ухилення та ін.

У ряді випадків спосіб вчинення злочину безпосередньо визначає підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння й утворює кваліфікований склад злочину. Наприклад п.5 ст. 115 КК «Умисне вбивство», коли воно вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, та ін.[43, с. 98]

Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, які використовуються при вчиненні злочинного посягання. До цієї групи можуть належати: підроблені документи, форма працівника правоохоронних органів, зброя, вибухівка та інші предмети які використовуються при вчинені злочину.

При цьому засоби вчинення злочину необхідно відрізняти від предмета злочину, який, як відомо, – це об’єкти зовнішнього світу, через які вчиняється посягання на об’єкт злочину.

У ряді випадків закон пов’язує наявність складу злочину із наявністю відповідного засобу вчинення злочину. Скажімо, наявність зброї є обов’язковою ознакою бандитизму (ст. 257).

Часто їх застосування утворює кваліфікований (ст. 163 ч.2 «Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер», яка передбачає як кваліфікуючу обставину вчинення цього злочинного діяння з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації) або навіть особливо кваліфікований склад злочину. (ст.296 ч.4 КК «Хуліганство», яка визначає як особливо кваліфікуючу обставину вчинення цього злочину із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень).

У тих випадках, коли місце, час, обстановка, засоби і знаряддя, а також засіб учинення злочину не є ознаками об'єктивної сторони складу злочину, вони, як було відзначено, не байдужі для кримінальної відповідальності, тому що можуть враховуватися як зм’якшуючі або обтяжуючі відповідальність обставини при призначенні покарання або мати важливе доказове значення по кримінальній справі[44].

Отже, спосіб, місце, час, знаряддя і обстановка вчинення злочину як його об`єктивні ознаки мають особливе значення. Незалежно від того, чи є ці ознаки обов`язковими для певного злочину, чи лише факультативними, вони повинні бути ретельно досліджені в кожній кримінальній справі. Без цього розслідування кримінальної справи буде неповним і всебічним, оскільки спосіб, місце, час, знаряддя та обстановка вчинення злочину - важливі обставини будь - якого злочину. Вони істотно впливають на всі інші ознаки злочину, дають можливість з`ясувати і визначити:

1) його суспільну небезпечність;

2) винність;

3) мотиви вчинення злочину;

4) мету його вчинення та багатьох інших ознак.

 

 

3.2. Час вчинення злочину

 

 

Час - загальна властивість фізичних процесів, які здійснюються один за одним у певній послідовності, розвиваються по стадіях, мають тривалість. Час пронизує всю систему криміналістичної характеристики, зв’язує між собою всі її елементи.

За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про кримінальну відповідальність.

Із ч. З ст. 4 КК України випливає, що часом вчинення:

а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усічен им складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності;

б) злочину, який характеризується двома діями, — день вчинення останньої дії;

в) продовжуваного злочину — день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об’єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиничного злочину;

г) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов’язків, — день їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов’язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно зберігалась, смерть дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний);

д) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) — день, коли він був припинений з причин, що не залежали від волі винного [45, c. 51].

Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання суспільне небезпечних наслідків. Такий висновок ґрунтується на тому, що:

а) відповідно до ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов’язковою ознакою відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності і, відтак, не дає змогу визнати вчинену нею дію або бездіяльність злочином;

б) готування до злочину і замах на злочин, які у контексті ч. З ст. 4 можуть визнаватися дією, час вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки при умисному злочині;

в) кримінально-процесуальне законодавство передбачає необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного застосування кримінального закону, зокрема незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню. Тобто, доведенню підлягають і наслідки злочину, а їх неврахування має оцінюватися як неправильне застосування кримінального закону. Наприклад, смерть потерпілого внаслідок його умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчинення відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи не настання відповідного наслідку буде доведено, у суду з’являються підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство. Неврахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за фактично скоєне діяння;

г) наслідки у злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і діянням існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання чинності новим законом про кримінальну відповідальність особа може попередити настання наслідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22 Конституції України [46, с. 99].

Відомості про час вчинення злочину дозволяють встановити осіб, причетних до нього, конкретизувати інші обставини кримінальної справи, виключити причетність осіб до безпосереднього вчинення тих або інших кримінальних дій.

Часові зміни фіксують не час взагалі, який не має власних ознак, а час певного факту, обставини, події: готування до злочину, безпосередню реалізацію злочинного наміру, приховування слідів. Встановлення часу вчинення злочину іноді виявляється досить важливою умовою успішного розслідування: слідчі версії стають більш обґрунтованими, а пошуки доказів більш раціональними й результативними.

Маючи уявлення про час, в який відбулася розслідувана подія, легше визначити, де потрібно в першу чергу шукати свідків у справі й інші джерела доказів, серед яких осіб найімовірніше можна виявити підозрюваного. Системні відносини між часовим фактором і іншими структурними компонентами суттєво збагачують знання слідчого про всі обставини справи, дозволяють конкретизувати відомості про подію злочину й винних, інтенсифікувати розшук очевидців і доказів, виключити із числа підозрюваних непричетних осіб, одержати додаткову інформацію для побудови перспективних версій. Зокрема, саме взаємний зв’язок між часом і місцем вчинення злочину лежить в основі логічного механізму складного процесу перевірки алібі [47, с. 302-303].

Таким чином, встановлення точного часу вчинення злочину допомагає слідчому визначити правильний шлях пошуку джерел доказів, звузити коло підозрюваних осіб.

Час завжди виражається в яких-небудь певних показниках (рік, місяць, день, година) і з певним ступенем точності. Він може бути виражений в календарному значенні або в інших категоріях. Час характеризує початок, тривалість і закінчення злочину.

 

3.3 Місце вчинення злочину

 

 

Місце вчинення злочину у теорії кримінального права розглядають з точки зору дії кримінального закону в просторі та як ознаку об’єктивної сторони [48, с. 198; 2, с. 11].

У підручниках з кримінального права України місце вчинення злочину визначають як: певну територію, на якій вчинюється злочин [50, с. 104]; певну територію або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки [51, с. 143–144]; певну територію, де було почато і закінчено діяння або настав злочинний результат [52, с. 269]; територію, на якій було почато, закінчено діяння або настав злочинний результат [53, с. 133].

Наведені вище загальні дефініції місця вчинення злочину відрізняються лише тим, наскільки категорично в них наполягають на тому, що місце вчинення злочину – це й місце настання суспільно небезпечних наслідків злочину. До речі, цей аспект проблеми є епіцентром дискусій, що точаться у російській кримінально-правовій літературі довкола поняття місця вчинення злочину [48, с. 183;]. І розглядається він під кутом зору з'ясування меж дії кримінального закону РФ у просторі, бо у КК РФ не закріплене поняття місця вчинення злочину. Положення ж ч. 2 та 3 ст. 6 КК України "Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України" нівелює доцільність подібних дискусій у кримінальному праві України.

Об’єднує ж наведені вище дефініції й наукові дискусії те, що в кожній з них йдеться про той аспект місця вчинення злочину, в якому воно властиве для кожного реально вчиненого злочину. Адже кожен злочин вчиняється не поза простором, а на певній території. Тим самим вони стосуються місця вчинення злочину в контексті дії кримінального закону в просторі. У них не відображено і тим більше не розкрито суть місця вчинення злочину як ознаки складу злочину, призначення якої ідентифікувати відповідний склад злочину[52, с. 270]. Про значення ж у розмежуванні складів злочинів може йтися лише щодо місця вчинення злочину як конструктивного елемента складу злочину в будь-якій ролі: як у тих випадках, коли ця факультативна ознака складу злочину є самостійною конструктивною чи кваліфікуючою ознакою певних складів злочинів, так і в тих випадках, коли певні просторові характеристики не є самостійною ознакою складу злочину, а виступають частиною змісту інших ознак складу злочину.

Тому спочатку потрібно визначитися зі змістом поняття "місце вчинення злочину як ознака складу злочину". Для цього потрібно з'ясувати такі питання:

1) чи охоплюється поняттям "місце вчинення злочину" лише місце здійснення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), чи воно включає й місце настання суспільно небезпечних наслідків;

2) чи поширюється поняття місце вчинення злочину на місцезнаходження інших ознак складу злочину;

3) як відрізнити випадки, коли певні просторові характеристики є місцем здійснення суспільно небезпечного діяння й відповідно самостійною ознакою складу злочину – місцем вчинення злочину, від випадків, коли ті чи інші просторові характеристики стосуються інших ознак складу злочину.

Підхід, у якому враховано й те, що місце вчинення злочину є ще й ознакою складу злочину має місце у теорії кримінального права. В деяких джерелах просто констатують, що місце вчинення злочину може бути обов’язковою або кваліфікуючою ознакою складу злочину [54, с. 119–120]. В інших джерелах він виражений більш чітко [48, с. 198; 2, с. 11]. Зокрема у спільній праці російських вчених В.Б. Малініна та А.Ф. Парфенова зазначається, що місце вчинення злочину повинно розглядатись з позиції двох взаємопов’язаних аспектів цього поняття: в широкому розумінні – це частина фізичного простору, територія, на яку поширюється юрисдикція тієї чи іншої держави; у вузькому – просторова характеристика злочину, що безпосередньо вказана чи розуміється в диспозиціях кримінально-правових норм і впливає на кваліфікацію злочину та індивідуалізацію кримінальної відповідальності й покарання [48, с. 198], й дають таке узагальнене визначення місця вчинення злочину – це певна територія, описана в диспозиції кримінально-правової норми, на якій було вчинено суспільно небезпечне діяння чи настав злочинний результат [48, с. 198]. Таке ж у основних принципових моментах розуміння місця вчинення злочину демонструє й українська авторка К.В. Юртаєва. Два аспекти поняття "місце вчинення злочину" вона визначає так: "1) як просторову характеристику злочину, що визначає закон про кримінальну відповідальність якої країни має бути застосований до злочинного діяння та є передумовою кримінально-правової кваліфікації за законом певної держави – позадержавне значення; 2) як самостійну факультативну ознаку об’єктивної сторони складу злочину, яка стає обов’язковою криміноутворюючою ознакою його складу, коли диспозиція статті КК прямо її передбачає – внутрішньодержавне значення" [49, с. 11]. На відміну від В.Б. Малініна, та А.Ф. Парфенова, К.В. Юртаєва дає окрему дефініцію місця вчинення злочину як факультативної ознаки об’єктивної сторони – це "певна територія, об’єкт або ділянка місцевості, де щось відбувається" [52, с. 274]. Проте наведені вище описання другого з аспектів розглядуваного поняття та дефініції мають одну спільну ваду, що обумовлена ігноруванням правил визначення понять. У них не вказано на особливості відповідного поняття, що ідентифікують явище, котре ним позначається, і за якими його можна відрізнити від інших подібних явищ (ознак складу злочину). Це призвело до того, що В.Б. Малінін та А.Ф. Парфенов у наведений ними перелік безпосередньо вказаних в Особливій частині КК місць вчинення злочину [48, с. 179–180] включили такі просторові характеристики явищ матеріального світу, які насправді належать до інших ознак складу злочину. Наприклад, саме предметом складу злочину є місця захоронення, надмогильні споруди і кладовищенські будівлі у ч. 1 ст. 244 КК РФ "Наруга над тілами померлих і місцями їх захоронення". Адже над ними вчиняється наруга, тобто вектор спрямованості суспільно небезпечного діяння визначає їх як предмет, суспільно небезпечне діяння вчиняється щодо них, здійснюючи вплив на них. Для місця ж вчинення злочину характерним є те, що суспільно небезпечне діяння здійснюється на(у) відповідних частинах простору, не здійснюючи щодо них впливу.

Місце вчинення злочину, за К.Л. Акоєвим – це частина фізичного простору, територія, описана в диспозиції кримінально-правової норми шляхом вказівки на найбільш важливі (для характеристики суспільної небезпеки і видової відмінності злочинів) ознаки, на якій виконано злочинну дію (бездіяльність чи настав злочинний результат або злочин був завершений і присічений" [52, с. 278]

Для того, щоб встановити, чи є та чи інша просторова характеристика місцем вчинення злочину, або іншою ознакою складу злочину важливе значення має не лише виявлення вектора спрямованості суспільно небезпечного діяння. Потрібно ще визначитися з тим, чи поширюється поняття "місце вчинення злочину" в розумінні ознаки складу злочину на місце настання суспільно небезпечних наслідків щодо матеріальних складів[52, с. 277]. Вважаємо, що відповідь має бути негативною з таких міркувань. Тобто, первинним, визначальним у виявленні місця вчинення злочину є здійснення діяння, а значить і місцезнаходження суб’єкта злочину в цей момент. В багатьох реальних ситуаціях місце вчинення діяння і місце настання суспільно небезпечних наслідків не можуть збігатися по всій площі. Для таких ситуацій визнання місцем вчинення злочину і місця здійснення діяння, і місця, де настали його наслідки, створить труднощі у встановленні місця вчинення злочину, бо одна й та сама ознака складу злочину матиме різний зміст. Проілюструвати це можна на прикладі складу злочину, передбаченого ст. 236 КК "Порушення правил екологічної безпеки", особливістю якого є те, що для описання одного з альтернативних наслідків цього злочину законодавцем використовується просторова характеристика.

Повертаючись до дефініції місця вчинення злочину як ознаки складу злочину слід зауважити, що недоречно послуговуватися терміном "територія" для визначення місця вчинення злочину, як занадто широкого за змістом поняття[53, с. 135].. Тому більш точним є поняття „місце вчинення злочину – це конкретизована частина простору, з вчиненням (не вчиненням) у якій суспільно небезпечного діяння кримінальний закон пов'язує наявність певного складу злочину”.

Місце вчинення злочину як ознака складу злочину і місце вчинення злочину як неодмінна ознака реально вчиненого злочину співвідносяться між собою як родове і видове, незважаючи на ті винятки, що передбачені ч. 1 ст. 7 та ст. 8 КК України, коли КК України поширює свою юрисдикцію й на діяння, вчинені за межами України. Адже перше з них окреслює ті сфери реального простору, вчинення злочину на яких підпадає під дію КК України. Друге – ті особливі просторові характеристики злочину, які вкупі з іншими ознаками визначають наявність конкретного складу злочину. Таким чином місце вчинення злочину (об’єктивна реальність) стає фундаментальною ознакою складу злочину, нарівні із загальним об’єктом, ознаками загального суб’єкта, виною, без наявності якої вчинене взагалі не може бути кваліфіковане як злочин, на відміну від реальності віртуальної[54, с. 122–123]..

І нарешті, описання в законі певних просторових особливостей може бути іншою самостійною ознакою складу злочину, наприклад, у складі передбаченому ст. 252 КК "Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду" території, взяті під охорону держави та об’єкти природно-заповідного фонду у системі ознак складу злочину посідають роль предмета. Вище у цій праці вже йшлося про те, яким чином це встановлюється. Варто зазначити, що і в цьому своєму прояві просторова характеристика не є індиферентною для розмежування складів злочинів[50, с. 163]..

Ознаки складу злочину можуть виконувати у розмежуванні складів злочинів різні функції. Аналізуючи придатність місця вчинення злочину виконувати функцію спільної ознаки складів злочинів, слід констатувати, що теоретична можливість такого існує. При цьому місце вчинення злочину може утворювати пару (групу) спільних ознак з відповідними просторовими характеристиками, як у тому випадку, коли вони є однойменними ознаками, так і тоді, коли в системі ознак складу злочину вони є різними, але обов’язково об’єктивними ознаками. Наприклад, однією із ознак незаконної порубки лісу виступає місце вчинення злочину - заповідники або території та об’єкти природно-заповідного фонду, або інші особливо охоронювані ліси. Заповідники або інші території та об’єкти природно-заповідного фонду виступають однією з конститутивних ознак - місцем вчинення злочину незаконного полювання, та однією із кваліфікуючих ознак порушення правил охорони надр. Місце вчинення злочину не може бути тотожною за змістом ознакою з просторовими характеристиками, які визначають зміст ознак суб’єктивної сторони[53, с. 140]..

Ще одним аспектом місця вчинення злочину як спільної ознаки складів злочинів є питання кількісної характеристики спільних ознак. Мається на увазі ситуація, коли місце вчинення злочину є єдиною спільною ознакою складів злочинів, як от заповідники або території та об’єкти природно заповідного фонду у складах незаконної порубки лісу (ст. 246 КК) та незаконного полювання (ч. 1 ст. 248 КК). Така ситуація також потребує розмежування[52, с. 273]..

Розглядаючи придатність місця вчинення злочину бути ознакою, за якою відрізняються склади злочинів, то найчастіше ця ознака могла б бути критерієм, що визначає спеціальний характер норми у конкуренції кримінально-правових норм як загальної і спеціальної. Адже місце вчинення злочину це частина простору. Кожен злочин вчиняється в певному визначеному просторі. А тому в тих випадках, коли місце вчинення злочину названо як ознака певного складу злочину це призводить до конкретизації частини простору. Тому місце вчинення злочину є ознакою, наявність якої призводить до розширення змісту певної кримінально-правової норми й відповідно звуження її обсягу і тим самим визначає спеціальний характер норми, за умови, що в законі є загальна норма, котра встановлює відповідальність за таке саме діяння. Прикладом, коли місце вчинення злочину є ознакою, котра визначає спеціальний характер кримінально-правової норми, є ті випадки, коли місце вчинення злочину назване як кваліфікуюча ознака[4, с. 113]. Це – житло, приміщення, інше сховище у ч. 3 ст. 185 КК "Крадіжка", ч. 3 ст. 186 КК "Грабіж", ч. 3 ст. 187 КК "Розбій".

Якщо ж загальної норми не існує, то обмеження місця вчинення злочину певними просторовими межами є однією з криміноутворюючих ознак, без якої вчинене не вважається злочином[53, с. 132].. Наприклад, митний кордон – місце вчинення злочину є одним з критеріїв криміналізації для складу контрабанди (ст. 201 КК), або державний кордон – для складу незаконного переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК). Така роль властива для більшості складів злочинів, де місце вчинення злочину назване як ознака основного складу злочину.

Місце вчинення злочину не може бути додатковою ознакою складеного складу злочину, а тому ця ознака не може бути такою, що визначає норму про ціле порівняно з нормою про частину. Це обумовлено об’єктивними властивостями того явища реальної дійсності, яке позначене поняттям "місце вчинення злочину" в конкретному складі злочину, і самою суттю розглядуваної ознаки складу злочину, а також такого явища як складений склад злочину.

Така ознака, як місце вчинення конкретного злочину, не може бути несумісною за змістом із загальним поняттям місця вчинення злочину. Тому вона може бути розмежувальною ознакою і визначати суміжність складів злочинів лише в тому випадку, коли місце вчинення як ознаку одного складу злочину і таку саму ознаку іншого складу злочину можливо позначити поняттями, що перебувають одне з одним у співвідношенні диз’юнкції. Таке співвідношення можливе лише в тому випадку, коли кожна з відповідних ознак у своєму складі злочину конкретизують, визначають особливості однієї й тієї ж якості місця вчинення злочину (статусної, географічної тощо) [52, с. 277].

Так, місце вчинення злочину є спільною ознакою певних складу злочину і складу адміністративного правопорушення. Ця обставина вкупі зі збігом змісту суспільно небезпечного діяння відповідно складу злочину і складу адміністративного правопорушення спричиняє колізію між правовими нормами. Наприклад, продовжує зберігатися колізія між ч. 4 ст. 197¹ КК “Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво” та ч.1 ст. 57 КпАП “Порушення вимог щодо охорони надр”.

Таким чином можна зробити висновок, що потрібно розрізняти місце вчинення злочину як невід'ємну властивість кожного реально вчиненого злочину і місце вчинення злочину як ознаку складу злочину. Така ознака об’єктивної сторони як місце вчинення злочину придатна виконувати роль спільних, спеціальних, додаткових та розмежувальних ознак складів злочинів. Якщо розвиток суспільних відносин приведе до необхідності диференціювати кримінальну чи юридичну відповідальність за місцем вчинення злочину, то доцільність місця вчинення злочину, як ознаки, за якою відрізняються склади злочинів, зводиться лише щодо територій з особливо охоронюваним статусом.

Загальні засади, які стосуються поняття місця вчинення злочину та його значення у розмежуванні складів злочинів та відмежуванні їх від складів інших правопорушень можуть бути враховані у вирішенні цих питань щодо конкретних складів злочинів, ознаки яких мають просторові характеристики та у законотворчій практиці.

 

3.4 Спосіб вчинення злочину

 

З перетворенням поняття криміналістичної характеристики на елемент струк тури певної (видової) криміналістичної методики розслідування спосіб вчинення злочину зайняв у ній важливе місце. Решта її елементів так чи інакше пов'язані зі способом вчинення злочину, хоч і мають самостійне значення[55, с.128]..

Для криміналістики основне в способі не досягнутий результат, а процес досягнення мети, механізм її досягнення. Спосіб скоєння злочинів розглядається в криміналістиці як джерело інформації про закономірності виникнення доказів, яка необхідна для розробки засобів та методів розкриття та розслідування злочинів [53, с.197].

Спосіб скоєння злочину визначається як центральний елемент в структурі криміналі-стичної характеристики злочинів [56; с.86]. А тому знання уповноваженими суб’єктами типових способів скоєння певних видів злочину дає можливість своєчасно прийняти рішення про порушення кримінальної справи та забезпечити якісне планування її розслідування[58, с.112].На думку О.М. Колесниченко та А.Н. Савченко, «спосіб вчинення злочину - це все те, що характеризує дії злочинця при підготовці (підшуковуванні місця, предмета посягання, підготовці знарядь і засобів, необхідних для здійснення злочинної мети, та ін.), вчиненні злочину і приховуванні його слідів» [58, с.113]. М.В. Салтевський визначає спосіб вчинення злочину як «комплекс динамічних актів, рухів, що залишають у навколишньому середовищі зміни — сліди злочину, які є джерелом інформації для розкриття злочину, виявлення і викриття винних» [59, с. 424—425].

Найбільш точно визначення способу вчинення злочину сформулював Р.С. Бєл-кін, який розглядав його як «систему дій з підготовки, вчинення й приховування злочину, детермінованих умовами зовнішнього середовища та психофізіологічних властивостей особистості, що можуть бути пов'язані з вибірковим використанням відповідних знарядь або засобів, умов, місця й часу, об'єднаних загальним злочин ним задумом» [59, с. 116—117].

Спосіб вчинення злочину, на думку Г.Г. Зуйкова [57, с.15;], являє собою систему взаємообумовлених рухливо детермінованих дій, спрямованих на підготовку, вчинення і приховування злочину, які пов’язані з використанням відповідних знарядь і засобів, а також часу, місця та інших сприятливих обставин об’єктивної обстановки здійснення злочину. Наприклад, до злочинів, які було вчинено проти інкасації з використанням фізичного насильства, належать дії, що характеризуються нанесенням ударів, які спричинили легкі, середні або тяжкі тілесні ушкодження.

Шавер основну задачу вивчення способів вчинення злочинів вбачає у виявленні і класифікації прийомів та способів, які застосовувалися або можуть застосовуватися для розробки найбільш вдосконалених методів виявлення та дослідження доказів, які необхідні для розкриття злочинів [54, с.12].

Спосіб вчинення злочину є одним із елементів механізму злочину, а тому його не слід змішувати з механізмом злочину, що зараз зустрічається. Безсумнівно, є необхідність розширення і конкретизації складових способу вчинення злочину, але в нього варто включати (у криміналістичному плані) тільки те, що служить меті встановлення злочинців і розкриття злочинів. Ми підтримуємо думку тих криміналістів, які вважають, що цілком правий Р.С. Бєлкін, який підкреслює, що спосіб здійснення – це лишеодна з ланок механізму злочину [51, с. 119].

Зовнішні чинники мають відносну стійкість і можуть змінюватися або під час при родних процесів, або внаслідок вольового втручання людини. Зовнішні чинники становлять предмет посягання, і певною мірою це визначає спосіб дії, об’єктивну сторону, в якій відбувається злочин. До них належать фізичні умови, що існують у певному місці й у визначений час, наявність або відсутність об’єк тивного зв’язку між злочином і об’єктом злочинного посягання. На важливість встанов лення і вивчення зовнішніх чинників під час розслідування конкретного злочину вказував М.Й. Коржанський [51, с 118].

Вибір способу вчинення та при ховування злочину детермінується такими факторами:

а) об'єктивні:

—специфічні властивості та особливості функціонування і призначення засо бів вчинення злочину (уражаючі властивості, особливості поводження з ними, різноманіття видів тощо);

—наявність об'єктивних можливостей використання різних матеріалів, при строїв та інструментів для самостійного виготовлення зазначених засобів;

—особливості об'єктивної обстановки, в умовах якої діяв злочинець (незадо вільні заходи охорони з боку зацікавлених осіб, підприємств і установ, неефектив ний контроль з боку органів МВС та інших відомств тощо);

б) суб'єктивні:

—мотиви та цілі злочину;

—обставини, пов'язані зі статтю, віком, навичками конкретного злочинця;

—деякі особливості характеру особи злочинця: агресивність, зневага до ото чуючих, різкість, конфліктність тощо або, навпаки, замкнутість, нетовариськість;

—наявність спеціальних знань та умінь з виготовлення і використання пред метів злочину.

В.Ф. Єрмолович підкреслює, що знання, вміння, а особливо навички надають способу вчинення злочину ознак індивідуальності і специфічного забарвлення. Ще більше, на його думку, індивідуалізують спосіб вчинення злочину звички людини, що є своєрідним автоматизованим елементом поведінки [58, с 50].

Такі внутрішні чинники, що зумовлюють формування структури способу, Н.І. Хлюпін поділяє на дві групи: а) навички і звички, набуті при спеціальних тренуваннях, зумовлених цілями злочину, що прийнято називати навичками злочинного характеру, і б) професійні навички і якості, набуті особистістю поза зв’язком зі злочинними проявами в процесі суспільно корисної діяльності [51, с. 117].

Аналіз правозастосовчої практики вказує на те, що кореляційна залежність існує у зв’язках між способом вчинення злочину та особистістю злочинця, між місцем і часом вчи нення злочину, між особливостями особистості та поведінкою потерпілого й діями зло чинця і, що досить очевидно, між механізмом слідоутворення та іншими структурними еле ментами криміналістичної характеристики [53, с. 14].

Способи вчинення злочинів повторю ються, і ця закономірність є дуже важливою для розробки криміналістичної характерис тики та відповідної окремої методики роз слідування злочинів проти порядку проход ження військової служби. Повторюваність способу вчинення злочинів обумовлюється повторюваністю об’єктивних і суб’єктивних факторів, що детермінують умови ана логічної злочинної діяльності й таким чином детермінують повторюваність способу вчи нення конкретного злочину. Слід мати на увазі те, що означені фактори як за змістом, так і за структурою конкретні та індивіду альні, а тому при розробці методики роз слідування злочинів, пов’язаних з ухиленням від військової служби, може йтися лише про типову схожість способів вчинення певних злочинів, обумовлену збігом видових ознак.

Одночасно з терміном «спосіб вчинення злочину» у криміналістиці зустрічаються «спосіб вчинення і приховування злочину», «спосіб підготовки, підготовки і приховування злочину». На підставі цього способи здійснення злочинів поділяють на «повноструктурні» і «неповноструктурні». У криміналістичному аспекті дії по підготовці вчинення злочину включаються в спосіб тоді, коли, по-перше, вони, природно, є в наявності, а, по-друге, залишають конкретні сліди, що характеризують характер дій злочинця і дозволяють розмежовувати різні способи. А дії по приховуванню злочину відносяться до способу вчинення злочину в тому випадку, якщо вони охоплюються наміром і планом дій злочинця на момент здійснення злочину [59, с.118-119].

Заходи для приховання слідів злочину, вжиті ще на етапі його готування, характерні лише для найбільш досвідчених, обережних і поінформованих злочинців [60, с 113].

. Доповнюючи точку зору В.П. Бахіна, Г.А. Матусовський способи вчинення злочину по їх структурі поділяє на три види:

- одноелементні - складаються із дій без підготовки та приховування злочину, - складні (двохелементні), які крім основного елемента включають дії по підготовці або приховуванню злочину,

- повні (трьохелементні), які включають підготовку, безпосереднє вчинення та приховування злочину [61, с.130].

Однак, на нашу думку, на практиці інколи дуже складно на початковому етапі розслідування визначити суб’єктивний елемент приховування злочину як складову частину способу вчинення злочину. Так, у цілому, приховування злочину охоплює дві складові:

а) об’єктивну – дії по утрудненню встановлення реальної події та причетних до неї осіб;

б) суб’єктивну – усвідомлення дій по приховуванню злочину:

- під час виконання об’єктивної сторонни злочину;

- після завершення виконання об’єктивної сторони відразу або через певний час, коли суб’єкт крім бажання вплинути на результати своєї злочинної діяльності з метою приховування злочину ще й має для цього реальну можливість[62, с.43].

Отже можна зробити висновок, що особистості злочинця притаманна сукупність фізичних, біологічних і соціальних властивостей, інформація про які відбивається в процесі його діяльності у вигляді матеріаль них та ідеальних слідів. Із безлічі властивостей і якостей особистості злочинця найбільший інтерес з погляду криміналістики мають такі, що беруть участь в обранні ним конкретного способу вчинення злочину, зумовлюють особливості його відображаючих можливостей і процесу слідоутворення. Злочинна діяльність є процесом взаємодії злочинця з навколиш нім середовищем, з іншими учасниками злочинної події, що призводить до змін у навко лишньому середовищі і відбивається на інших учасниках. Злочинній діяльності притаманна органічна єдність всіх етапів цієї діяльності на стадії готування, за умов безпосереднього вчинення злочину і після нього.

 

3.5 Засіб вчинення злочину

 

Протиправна дія є різновидом соціальної діяльності. При будь-якій діяльності здійснюється певна робота, і злочинне діяння не є у цьому розумінні винятком. Злочинець зламує перешкоду, пересуває предмети з одного місця на інше, наносить •плесні ушкодження потерпілому, здійснює зміни в обстановці на місці події, які власне й є слідами злочину[62, с.42].

Мотив і мета злочинних дій вирішально впливають на вибір засобів і прийомів досягнення зло чинної мети, що визначає характер основних дій злочинця. Притаманні йому знання й уміння, які він використовує під час вчинення злочину також впливають на зміст способу вчинення злочину.

Суб'єкт може безпосередньо застосувати силу до об'єкта, наприклад нанести удар кулаком, ногою, вибити двері плечем, проломити перегородку, вбити людину тощо, або скористатися будь-яким предметом (ціпком, ломом, молотком, сокирою і т.п.) і, взаємодіючи з ним, одержати такі ж результати. В останньому виразу суб'єкт використовує предмети для здійснення злочину. Такі предмети називають – засобами вчинення злочину.

Рука, нога, зуби та інші частини тіла людини, які застосовувалися нею для прикладення сили, є іманентними знаряддями, але їх не можна називати засобами або знаряддями злочину.

Ціпок, лом, сокира та інші предмети, за допомогою яких суб'єкт прикладає силу і таким чином здійснює злочин, є засобами вчинення злочину. При вчиненні злочину їх також нерідко називають знаряддями вчинення злочину, але це не зовсім точно.

Засоби вчинення злочину — це збірне поняття, що включає будь-які предмети матеріального світу, котрі використовуються суб'єктом у злочинній діяльності. Вони можуть бути як пристосованими, тобто знаряддями праці, так і непристосованими предметами. Так, убити людину можна не тільки каменем, сокирою або зброєю. Достатньо відкрити газову горілку — і сплячі загинуть. Для нанесення тілесних ушкоджень досить кинути в очі порошок їдкого лугу, металеві ошурки або плеснути в обличчя сірчаною кислотою чи просто окропом[51, с. 119].

Скоїти навмисне убивство можна: транспортним засобом, якщо ним керує злочинець; підключивши до верстата, технічного пристрою струм високої напруги, у разі торкання до них людиною відбудеться коротке замикання; можна вбити, підклавши вибуховонебезпечну речовину і т.п. Заподіяти шкоду здоров'ю можна рентгенівським, радіоактивним випромінюванням, високочастотними електромагнітними полями, ультразвуком тощо. Усе це, як і багато інших фізичних явищ, може бути засобами вчинення злочину, проте у прямому розумінні вони не є знаряддями злочину.

Криміналістична трасологія об'єктами слідоутворення називає лише деякі засоби вчинення злочину, а саме: знаряддя злому, зброю, транспортні засоби, інструменти і предмети. Однак законодавство для позначення засобів вчинення злочину використовує більш широкий перелік понять: транспортні засоби (використання - технічних засобів – переїзд, переліт - залежно від виду транспортних засобів, що використовуються при переміщенні: залізничний; легковий автотранспорт; вантажний автотранспорт; морський; авіаційний[14, с. 131].; інші засоби, які полегшують перетинання та його приховування) (ст. 215 КК), вибухові та радіоактивні речовини (ст. 221 КК), вогнепальна або холодна зброя, бойові припаси і вибухові речовини (ст. 222 КК), легкозаймисті або їдкі речовини (ст. 225 КК), отруйні та сильнодіючі речовини (ст. 239 КК), наркотичні речовини (ст. 229і КК), штампи і печатки (ст. 194 КК), предмети, знаряддя, пристосування або предмети та інструменти (відмички, фомки тощо). Називаються лише деякі засоби вчинення злочину, але не дається їх загальне поняття.

До засобів вчинення злочину слід відносити матеріальні тіла органічного та неорганічного походження і фізичні явища, які суб'єкт використовує в механізмі злочинної діяльності. Тому з кола об'єктів матеріального світу слід вибирати такі предмети, явища, які в злочинній діяльності виконували функції "знарядь".

Їх класифікація, очевидно, має бути іншою за деякими підставами, наприклад фізичною природою об'єкта, його властивостями і призначенням у механізмі злочинної діяльності. Отже, засоби вчинення злочину можна поділити: на пристосовані і непристосовані; тверді, сипкі, рідкі і газоподібні; визначені і невизначені об'єкти. У слідознавстві не всі слідоутворювальні об'єкти[55, с. 130].

можуть бути ідентифіковані за їх слідамивідображеннями. Для більшості об'єктів встановлюється лише їх групова належність. Тому підстави для класифікації мають бути змішаними. Відповідно до цього всі слідоутворювальні об'єкти поділяються на чотири класи: 1) знаряддя вчинення злочину; 2) зброя; 3) джерела підвищеної небезпеки; 4) сили і явища природи.

Окрім засобів здійснення злочину існують також засоби приховання слідів злочину, так найбільш поширеною дією з приховування злочину є маскування злочинцем (злочин цями) своєї зовнішності. Ця обставина зумовлена наявністю безпосереднього контакту зло чинця і потерпілого, а також його страхом бути впізнаним. Із метою маскування зов нішності злочинці використовують темні окуляри, маски, капронові панчохи, закривають обличчя шарфом, інколи злочинець застосовує антикриміналістичні засоби, а саме: рука вички, речовини, що нейтралізують запах тощо[62, с. 40].

Отже можна зробити висновки, що засобами вчинення злочину є матеріальні предмети, які суб’єкт використовує під час споєння злочину для досягнення поставленої мети чи після скоення суспільно небезпечного діяння для приховання слідів змочину.

 

3.6 Обстановка вчинення злочину

При виявленні злочину насамперед стикаються з його об’єктивними ознаками: кон кретним актом поведінки суб’єкта у вигляді дії чи бездіяльності, що завжди відбувається у певній об’єктивній обстановці. Поряд із способом вчинення злочину, об’єктивна сторона характеризується місцем, часом, обста новкою і засобами вчинення злочину.

Обстановка вчинення злочину — це конкретні об 'єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких відбувається діяння, наприклад, вчинення військового злочину в бойовій обстановці (ч. З ст. 402, ч. З ст. 403, ч. З ст. 404), злочинні дії військовослужбовця, що перебуває в полоні (ст. 431), неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285); в інших же — обстановка вказує на умови, у яких перебуває потерпілий, наприклад, залишення в небезпеці (ст. 135), ненадан-ня допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок (ст. 350). Обстановка вчинення злочину іноді істотно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і виступає як кваліфікуюча ознака (наприклад, військовий злочин у бойовій обстановці).вона може вказувати на більш тяжкого злочину в порівнянні з тим, що такої ознаки не має (напр., невиконання наказу військовослужбовцем в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці — ч. 2 ст. 403 КК), так і на менш тяжкого злочину в порівнянні з тим, що такої ознаки не має (напр., умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони — ст. 118). В іншихвипадках вона створює привілейований склад злочину. О. в. з. впливає також на визначення міри покарання як обставина, що: а) пом'якшує покарання (напр., виконання спец, завдання з попередження чи розкриття злочин, діяльності організ. групи або злочин, орг-ції, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК, — п. 9 ч. 1 ст. 66); б) обтяжує покарання (напр., вчинення злочину з використанням умов воєн, або надзв. стану, ін. надзв. подій — п. 11 ч. 1 ст. 67). Це вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (статті 118,124), де обстановка — посягання з боку того, хто посягає, — визначає необхідність захисту від суспільне небезпечного посягання. В усіх зазначених випадках обстановка вчинення злочину є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони[62, с. 834].

В.Б. Малініним та А.Ф. Парфеновим [48, с. 179], не місцем вчинення злочину, а обстановкою вважаю психіатричний заклад у складі злочину, зафіксованого ст. 151 КК. Адже визначальними для поняття психіатричний заклад є не просторові, а функціональні характеристики. Поміщення у психіатричний заклад буде мати місце тоді, коли на особу здійснюється психіатричний вплив. Оскільки обстановка вчинення злочину – ознака об’єктивної сторони, то для визнання злочину закінченим завідомо психічно здорова особа має бути поміщена у таку обстановку реально, а не в перспективі. Поміщення ж потерпілої особи на горище, чи у підвал будівлі психіатричного закладу повинно оцінюватись залежно від усіх обставин справи, або як незаконне позбавлення волі (ст. 146 КК), або як захоплення заручників (ст. 147 КК) [64, с. 183]..

Отже можна зробити висновок, що зовнішні чинники обстановки злочину вивчаються не тільки для їх кримінально-правовової оцінки, а й з криміналістичних позицій з метою одержання інформації, що доз воляє встановити механізм події і закономірності утворення слідів злочину. Вони впли вають на формування елементів способу вчинення злочину за посередництвом внутрішніх чинників, тобто через психічні стани і якості, погляди, почуття, думки, знання злочинця, які зрештою де термінуючись під умовами зовнішнього середовища, вибірково визначають значення явищ дійсності, впливають на вибір рішень особою, яка вчиняє злочин

 

ВИСНОВОК

В даній роботі ми розкрили суть об’єктивної сторони злочину і розглянули наступні питання: поняття, ознаки і значення обєктивної сторони злочину; суспільно небеспечне діяння (дія чи бездіяльність);умови відповідальності за бездіяльність; значення непереборної сили, фізичного та психічного примусу; суспільно небезпечні наслідки, їх поняття та види;причинний зв"язок між суспільно небезпечними наслідкамита суспільно небезпечними діяннями; факультативні ознаки об’єктивної сторони злочину. З усіх цих питань, які ми розкрили в даній роботі можна зробити висновок про значення об’єктивної сторони злочину. По-перше, об’єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненому нею діянні встановлені усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину. По-друге,ознаки об’єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпеку злочину. Характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обставини вчинення злочину, тяжкість наслідків, що настали, є найважливішими показниками суспільної небезпеки як соціальної якості злочину. У цьому зв’язку обєктивні ознаки діяння ураховуються передусім питання прокриміналізацію тих чи інших діянь, тобто визнані їх злочинними і караними самим законодавцем. Крім того, наприклад, тяжкість наслідків, спосіб вчинення злочину багато в чому визначають тяжкість покарання, яке встановлено в санкціях статей Особливої частини КК за відповідні злочини. По-третє, об’єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об’єктивної сторони дає змогу встановлювати інші елементи та ознаки складу злочину: об’єкт, якому заподіюється шкода даним злочином. відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в дисппозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати скоєне. По-четверте,об’єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відокремлення злочинних діянь від незлочинних. Так, крадіжка, грабіж, розбій (суміжні злочини) розрізняються між собою за способом вчинення злочину. Хуліганство, відповідальність за яке встановлено в ст. 206 КК. тобто умисні дії, що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства, відрізняється від адміністративно караного дрібного хуліганства за об"єктивною стороною. По-п’яте, урахування ознак об’єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити характер та ступінь суспільноїнебезпеки злочину і згідно з цим призначити покарання, відповідне скоєному.