Загальна характеристика об'єктивної сторони складу злочину

ЗМІСТ

 

Вступ 4
1. Загальна характеристика об’єктивної сторони як одного з елементів
складу злочину
1.1. Поняття об’єктивної сторони 5
1.2. Значення об’єктивної сторони 11

2. Обов’язкові елементи об’єктивної сторони складу злочину
2.1. Злочинне діяння 13
2.1.1. Характеристика дії та бездіяльності за які передбачена
кримінальна відповідальність 17
2.1.2.Значення непереборноної сили. Фізичного психологічного
примусу для вирішення питання про кримінальну відповідальність за небезпечну дію або бездіяльність 24
2.2. Причинно-наслідковій з’язок 33
2.3. Значення злочинного діяння 21

3. Факультативні ознаки об’єктивної сторони злочину
3.1. Загальна характеристика факультативних ознак 44
3.2. Час вчинення злочину 48
3.3. Місце вчинення злочину 52
3.4. Спосіб вчинення злочину 59
3.5. Засіб вчинення злочину 65
3.6. Обстановка вчинення злочину 68

Висноки 70

Список викораснаних джерел 73

 

РОБОТУ ПІДГОТУВАЛИ:

1. Азаріна Юлія – вступ,висновки, поєднання частин роботи, редагування списку використаних джерел, оформлення.

2. Малахова Мілена - частина 1.

3. Кучерява Юлія частина 2 (пункт 2.1)

4. Кожемяко Наталя – частина 2 (пункт 2.2)

5. Кочукова Яна – частина 3 (пункт 3.1 -3.2)

6. Бистра Анастасія – частина 3 (пункт 3.3 – 3.6)

 

ВСТУП

 

 

Кримінальне право - це одна з галузей права України, яка є сукупністю юридичних норм, встановлених державою і санкціонованих її примусовою силою. Особливість цих ннорм у тому, що вони забороняють певні вчинки людей під загрозою застосування особливих заходів державного примусу - кримінального покарання.

Норми кримінального права встановлюються лише вищим органом законодавчої влади - Верховною Радою України. Ці норми визначають, які суспільно небеспечні діяння є злочинними, і встановлюють покарання, що підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочини (ст. 1 КК України) Правові відносини, які виникають у зв"язку із вчиненням злочину і застосуванням відповідних покарань, складають предмет кримінального права.

Таким чином, кримінальне право - це сукупність юридичних норм, встановленим вищим законодавчим органом державної влади – Верховною Радою України, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання треба застосувати до осіб, що їх скоїли. Крім того, кримінальне право регулює підстави і умови кримінальної відповідальності, дає поняття злочину, регулює порядок призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, при потребі визначає форми участі громадськості в реалізації кримінальної відповідальності і покарання.

В даній роботі ми розкриємо суть об’єктивної сторони злочину і розглянемо наступні питання:

-загальну характеристику об’єктивної сторони як одного з елементів складу злочину;

- обовязкові елементи об’єктивної сторони складу злочину;

- факультативні ознаки об’єктивної сторони злочину.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

1.1 Поняття об'єктивної сторони

 

 

Керуючись принципом гуманізму, що визнається сьогодні найголовнішим принципом побудови розвинутого суспільства, кожна цивілізована дер­жава прагне виявляти максимум уваги до тих громадян, які в силу різних причин позбавлені змоги турбуватися про себе самостійно. Тому, на грома­дян та державу в цілому накладаються певні обов’язки по наданню допомоги людям, які знаходяться в небезпечному для життя стані, та які не в змозі вжи­ти заходів до самозбереження, і встановлюється відповідальність за їх неви­конання.

Серед заходів правового регулювання таких відносин український законо­давець використовує заходи кримінально-правового характеру як найбільш суворі заходи впливу на суспільну поведінку. Зокрема, ст. 135 КК встановлює кримінальну відповідальність за завідоме залишення в небезпеці особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслі­док іншого безпорадного стану. Деякі проблемні питання складу злочину за залишення в небезпеці розглядалися у працях Л.А. Андрєєвої, А.С. Горєліка, І.І. Горєліка, М.А. Горбатової, Т.В. Кирпиченка, П.І. Орлова, П.Л. Портнова, В.В. Сташиса, Є.В. Топільської тощо.

Праці даних авторів мають велике наукове та практичне значення, але все ще залишається багато невирішених питань стосовно визначення змісту ознак даного злочину, в тому числі й об’єктивної сторони залишення в не­безпеці.

Злочином є передбачене Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.(ККУ с. 11,ч.1.)[1] Діяння (дія або бездіяльність) як ознака злочину повинне виявлятисвідомість і волю суб’єкта, що його вчинює. Тому, якщо свідомість або воля суб’єкта виключаються чи пригнічуються певними об’єктивними чи суб’єктивними факторами, діяння не може бути визнано злочином. До таких обставин належать, наприклад, нездоланна, непереборна сила, тобто такі об’єктивні та суб’єктивні обставини, які виключають можливість особи діяти за своєю волею (стихійні лиха, хвороба особи тощо). Так, якщо лікар внаслідок снігового замету не зміг своєчасно прибути до хворого і надати йому допомогу в зв’язку з чим той помер, то він не буде нести кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому (ст. 139 КК), тому що ма­ла місце нездоланна сила, яку лікар подолати не міг. Обставинами, що також впливають на прояв волі особи і виключають відповідальність, КК передбачає, ті, що відповідають вимогам крайньої необхідності, а також неперебор­ний фізичний або психічний примус (див. коментар до статей 39, 40 КК). [2]

Зважаючи на це, я візьму за приклад статтю ст. 135 КК України. У теорії кримінального права під об’єктивною стороною злочину розу­міють сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, що характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання.

Об’єктивна сторона є важливим показником ступеня суспільної небез­пеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об’єкту кримі­нально-правової охорони. Важливість об’єктивної сторони полягає у тому, що вона дає можливість відмежувати один злочин від іншого. Деякі злочини схожі між собою за об’єктом, суб’єктивною сторо­ною, суб’єктом і відрізняються лише за об’єктивною стороною [3, 88–89].

Об’єктивна сторона складу злочину визначається діянням в формі дії чи бездіяльності. Так, М.І. Заго­родніков визначав, будь-які дії самі по собі не можуть бути злочинами. В якості злочинних вони можуть розглядатися, якщо посягають на об’єкт, що охороня­ється кримінальним законом. Тільки в цьому випад­ку, дії людей, у якій би формі вони не були виражені, будуть мати суспільно небезпечний характер. В юри­дичному смислі діяння має дві форми: дія – активна поведінка, що посягає на об’єкт, бездіяльність – це не­виконання таких дій, які особа зобов’язана здійснити, щоб попередити завдання шкоди об’єкту. Діянням є поведінка, що направлена на надання впливу на еле­менти об’єкта злочину. В результаті такої заборон­ної законом поведінки виникає спричинення шкоди об’єкту. Поведінка, що забороняється або вимагаєть­ся існує не сама по собі, а заради здійснення проти­діючої йому будь-якої соціальної можливості, проти якої і направлене посягання. При залишенні в небез­пеці такою соціальною можливістю є право людини на безпеку життя, порушення цього права виникає шляхом бездіяльності – невиконання покладених на особу обов’язків щодо забезпечення безпеки життя іншої людини [4, 2–3].

Бездіяльність як форма злочинної поведінки ви­никає з моменту входження людини в систему сус­пільних відносин та наділення його, у зв’язку з цим, обов’язком виконувати певні дії. Вона здійснюється шляхом заняття тієї чи іншої соціальної ролі, функ­ції яких закріплюються за допомогою різних норм. Об’єктивною ознакою бездіяльності як самостійної форми злочинного діяння є поведінка особи, що ви­ражається в активних діях або у стані фізичного спо­кою людського тіла. Цю позицію займають багато вчених, що розглядали дану проблему [5, 86]. Сама по собі бездіяльність не може завдати шкоди предмету, хоча і має можливість завдати шкоди суспільним від­носинам. Бездіяльність у злочинах виступає умовою, що дозволяє діяти причині, тобто слугує не прямою причиною виникнення шкоди об’єкту, а обставиною, що направляє розвиток причинності. Вона обумов­лює настання наслідків, що спричиняються третіми силами [6, 2].

Противником концепції завдання шкоди бездіяль­ністю був М. Д. Шаргородський, який стверджував, що при бездіяльності причинний зв’язок відсутній зовсім, та необхідно вирішувати питання не тоді, коли бездіяльність є причиною результату, що на­став, а тоді, коли людина відповідає за бездіяльність. Він стверджував, що кримінальна відповідальність за наслідки при бездіяльності настає не тому, що воно спричинило результат, а тому, що суб’єкт не протиді­яв виникненню результату, хоча й зобов’язаний був та й міг це зробити [7, 18–24].

В суспільних відносинах бездіяльність не стає ме­ханічною причиною настання змін у навколишньому світі. Однак, завдяки своєму положенню в конкрет­ній області суспільного життя та умовам місця та часу, в яких здійснюється бездіяльність, особі нада­ється можливість шляхом невиконання визначених обов’язків впливати на зміст причинності. При залишенні в небезпеці, ненаданні допомоги, особа, що була зобов’язана її надавати, припускає на­стання кінцевого результату бездіяльністю, що до­зволяє діяти негативним факторам (третім силам), що не підвладні людській волі, розвиток яких зміню­вався б при активному впливу на них з боку суб’єкта. Встановлення об’єктивної сторони складу ст. 135 КК України можна констатувати тільки тоді, коли об’єктивний аналіз всіх факторів даного елемента складу буде свідчити, що природній розвиток подій призведе до смерті або настанню шкоди для життя.

Настання подій є об’єктивно можливим, оскільки пе­редбачається такий негативний напрямок його розви­тку, що призведе до реальних наслідків. Бездіяльність суб’єкта при залишенні в небезпе­ці не спричиняє наслідків, а є лише умовою для дії причини (третіх осіб), що призводить до настання наслідків. Не виконуючи покладені законом дії по наданню допомоги, винна особа дає можливість роз­витку негативних факторів, що погрожують безпеки життя, природній розвиток яких і призводить до кон­кретного результату.

Таким чином, при залишенні в небезпеці між без­діяльністю та наслідками, що настали не існує пря­мого причинного зв’язку, оскільки шкода завдається третіми силами. Між ними існує непрямий зв’язок. Прямий причинний зв’язок є між бездіяльністю і тре­тіми силами, впливати на які зобов’язана особа, щоб не настали шкідливі наслідки, а також третіми силами та результатом, що настав. Бездіяльність в цих обста­винах є умовою, що дозволяє діяти третім силам, що спричиняють шкоду потерпілому.

Питання об’єктивної сторони залишення в небез­пеці має визначену складність ще й тому, що назва ст. 135 КК України говорить про активну поведінку суб’єкта – залишення, а сутність об’єктивної сто­рони визначається бездіяльністю. Об'єктивна сторона цього злочину полягає у бездіяльності. Людина може опинитися в небезпечному для життя стані через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану – сп'яніння, приступ хво­роби, дії стихійних сил природи, перевтома тощо. Не має значення внаслідок чого людина опинилася у небезпечному для життя стані, тобто ко­ли вона сама, без допомоги іншої людини, не може вийти з нього.[8]

Допомога вважається ненаданою, якщо особа вря­тувалася своїми силами або призвало на допомогу інших людей або вжила інших заходів щодо поперед­ження небезпеки. Вона не повинна бути пов’язана із серйозною небезпекою для життя суб’єкта, оскільки неможна кримінальним законом вимагати самопо­жертвування. Об’єктивна можливість надання допо­моги виключає наявність складу злочину. Однак, на думку певних вчених, наявність певного ризику та не­безпеки, пов’язаної з наданням допомоги, не виклю­чає обов’язку її надавати, а тому не виключає і складу злочину у випадку її ненадання [9, 52].

Поняття «залишення в небезпеці» та «ненадан­ня допомоги» не є тотожними, оскільки залишення в небезпеці – більш об’ємне поняття й включає в себе ненадання допомоги [10, 8–12]. Зовнішня відмін­ність залишення в небезпеці від ненадання допомоги полягає в тому, що залишення в небезпеці виникає при віддалені від місця знаходження потерпілого, тобто передбачає активну поведінку винної особи, що направлена на відхилення від надання допомоги. Відповідальність за таку поведінку наступає тільки для особи, що має правовий обов’язок турботи до виникнення загрози для безпеки потерпілого. Нена­дання допомоги передбачає невиконання певних дій для порятунку потерпілого. Відповідальність за таку поведінку передбачена як для зобов’язаної, так і для будь-якої іншої особи, поведінка якої створила не­безпеку для життя іншої особи. Сутність відмінності полягає в тому, що при залишенні виникає загроза для життя потерпілого, що потребує виконання по­кладеного обов’язку турботи, але ще немає небезпе­ки, при якій слід надавати необхідну та невідкладну допомогу. Така ситуація може наставати в результаті тривалого невиконання обов’язку турботи [11, 2–4]. При залишенні в небезпеці бездіяльність вира­жається не в фактичному, фізичному стані спокою суб’єкта, а у невиконанні тих дій, які усунуть загрозу життю потерпілого. Невиконання обов’язку як озна­ка бездіяльності суб’єкта залишення в небезпеці має місце по відношенню к діям, які він повинен був здій­снити відповідно зі спеціальним обов’язком надати допомогу. Незважаючи на те, що залишення в небез­пеці передбачає активні дії особи, а ненадання до­помоги виходить з невиконання необхідних заходів щодо усунення загрози, теорія кримінального права вважає, що в цілому, з об’єктивної сторони, діяння виражається в бездіяльності суб’єкта. За своєю суттю, залишення в небезпеці зводиться до ненадання до до­помоги. Однак, законодавець передбачив більш ши­року відповідальність для зобов’язаної особи, коли залишення потерпілого створює загрозу для його життя, але ще не потребує надання необхідної та не­відкладної допомоги [12, 7–9].

Вищезазначені обставини об’єктивної сторони ві­дображають випадки, коли потерпілий виявляється в небезпеці без участі суб’єкта. Однак, законодавець передбачив у якості обставини, внаслідок якої у осо­би виникає обов’язок діяти, введення іншої особи в небезпечний стан своїми необачними або навмисни­ми, не пов’язаними з завданням шкоди життю, діями.

 

 

1.2 Значення об'єктивної сторонни

 

 

Значення об'єктивної сторони злочину. По-перше, об'єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненному нею діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину. По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину. А.А. Васильєв, аналізуючи поняття осудності, вважає, що при вирішенні питання про осудність особи суттєве значення мають і такі факультативні (ситуаційні) ознаки об’єктивної сторони, як спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя й засоби вчинення злочину [13, с. 9–10].

У цьому зв'язку об'єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналізацію тих чи інших діянь, тобто визнанні їх злочинними і караними самим законодавцем. Крім того, наприклад, тяжкість наслідків, спосіб вчинення злочину багато в чому визначають суворість покарання, встановленого в санкціях статей Особливої частини КК за відповідні злочини. По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину: об'єкт, якому заподіюється шкода даним злочином, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене. По-четверте, об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. Так, крадіжка, грабіж, розбій (суміжні злочини) розрізняються між собою за способом вчинення злочину.

Хуліганство, відповідальність за яке встановлена в ст. 296, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, відрізняється від адміністративне караного дрібного хуліганства за об'єктивною стороною. По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому.

 

 

 

2. ОБОВ’ЯЗКОВІ ЕЛЕМЕНТИ ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

 

2.1 Злочинне діяння

 

 

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинено жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі.

Термін «діяння» вживається в КК [14, с. 123-124], теорії і судовій практиці в подвійному значенні:

а) у статті 11 за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»;

б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об’єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності.

Діяння є обов’язковою ознакою кожного складу злочину. Стаття 2 встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кодексом. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 є дія або бездіяльність.

Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільна небезпечним і протиправним, конкретним, свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпечність органічно притаманна діянню, що й обумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і караним. Дане положення безпосередньо випливає зі статей 2 і 11 КК. Дія чи бездіяльність, яка не спричиняє шкоди об’єкту кримінально-правової охорони або не створює загрози заподіяння такої шкоди, не може розглядатися як злочин, тому що вони позбавлені такої властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна ознака злочину — суспільна небезпечність — виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. У той же час характер дії або бездіяльності, спосіб і засоби, за допомогою яких здійснюється посягання, значною мірою визначають характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, тобто його тяжкість.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене кримінальним законом. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспозиції конкретної статті Особливої частини КК, тобто заборонено кримінальним законом під загрозою покарання. Ознака протиправності означає, що діяння завжди порушує певну норму кримінального закону. Окремі вчені дотримують позиції, що протиправно тільки те, що суспільно небезпечно. Протиправність і суспільна небезпека, як ознаки злочину, не можуть бути відділені друг від друга, а їх протиставлення є неприпустимим [15, c. 265-266].

Прийняття Верховною Радою України 05.04.2001 р. нового Кримінального кодексу (далі – КК) на законодавчому рівні закріпило існування кримінально-правового інституту під назвою: «Обставини, що виключають злочинність діяння». Даний інститут є одним з найбільш оновлених і доповнених у Кримінальному кодексі України, тому в науці кримінального права не усі з передбачених у ньому обставин мають необхідний рівень розробки, аналізу та роз’яснень. С.Г. Келіна розуміє обставини, які виключають злочинність діяння як дії особи, які хоча і спричиняють шкоду інтересам особи, суспільства чи держави, але вчинюються із суспільно корисною метою і не є злочинами в силу відсутності суспільної небезпечності, протиправності чи вини [16, c. 5]. Деякі науковці під обставинами, які виключають злочинність діяння, розуміють такі обставини, існування яких перетворює зовні подібні до злочину діяння (дії чи бездіяльність) на правомірні, а деякі – на суспільно корисні [17, c. 200-201]. В українській кримінально-правовій доктрині задовго до прийняття нового КК України 2001 р. виділялись чотири групи обставин, що виключають кримінальну відповідальність, зважаючи на те, що вчиненні діяння не мали ознак: суспільної небезпечності;кримінальної протиправності; ознак складу злочину; суспільної небезпечності та протиправності. При цьому до третьої групи пропонувалось віднести неосудність, недосягнення віку кримінальної відповідальності, непереборну силу, відсутність причинного зв’язку, казус, помилку тощо, а до четвертої –необхідну оборону, здійснення свого права, виконання службового обов’язку тощо [18,c. 76]. Але у законі цей підхід відображення не знайшов.

Слід погодитися з Ю.В. Бауліним, який виділяє наступні ознаки обставини, що виключає злочинність діяння:

1) така обставина являє собою єдність свідомого і вольового вчинку людини, що підпадає під зовнішні ознаки злочинів, що вчинюється при наявності визначених підстав;

2) за своїм соціальним змістом такий вчинок є суспільно корисним або соціально прийнятним (допустимим);

3) він може бути передбачений нормами і розпорядженнями різних галузей законодавства;

4) нарешті, такий вчинок виключає суспільну небезпеку та протиправність діяння, і тим самим кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Щодо характеристики злочинного діяння слід також зазначити, що воно завжди мас конкретний характер, адже являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як соціальна істота вступає до сфери, підвладної кримінальному закону, тільки завдяки своїм діянням. Лише зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками люди не вступають до сфери правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні якості людини, які б негативні вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть отримати негативну кримінально-правову оцінку лише тоді, коли вони об’єктивовані в конкретному акті поведінки особи — у дії чи бездіяльності.

Діяння — це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів були б суспільне небезпечними. Наприклад, дії, вчинені особами, які страждають на психічну хворобу і є неосудними, не контролюються їх свідомістю і, виходить, не можуть утворити дію чи бездіяльність у кримінально-правовому розумінні. Суспільна небезпечне діяння, як ознака об’єктивної сторони складу злочину, мас бути вольовим, тобто проявом волі особи. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, внаслідок нездоланної сили, фізичного примуса тощо, не може утворити об’єктивну сторону складу злочину.

 

2.1.1 Характеристика дії та бездіяльності, за які передбачена кримінальна відповідальність

 

 

Дія — це активна, свідома, суспільна небезпечна, протиправна поведінка суб’єкта. Вона є найбільш поширеною формою суспільне небезпечного діяння. Більше 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати цілеспрямований характер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об’єкт злочину, відокремлює дію, обмежує обсяг і межі дії, визначає ЇЇ предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси випливає, що мимовільні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворити дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад, рухи, внаслідок яких завдано шкоди охоронюваному законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо [19, с. 308-310].

З фізичної сторони дія може бути простою і складною. Прості дії містять у собі одиничні (елементарні) акти поведінки людини, наприклад, завдання удару. Складні дії характеризуються ускладненою структурою. Серед них можна виділити ті, що складаються з кількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у ч, 2 ст. 186 встановлена кримінальна відповідальність за грабіж (відкрите викрадення чужого майна), поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства. Тут мають місце дві дії — викрадення і насильство, кожна з яких, якщо розглядати їх ізольовано, утворить самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну об’єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов’язані з насильством (ч. 2 ст. 365, ч. 2 сі. 373 та ін.), У зазначених випадках одна дія виступає як спосіб здійснення іншої. Вони перебувають у нерозривному зв’язку та органічній єдності і у сукупності утворюють складну дію, яка і завдає шкоди об’єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з ряду тотожних актів поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих на досягнення єдиного злочинного наслідку (наприклад, крадіжка цілого, вчинена в кілька прийомів), що утворять у своїй єдності злочини. До складних відносять, зокрема, і дії у так званих триваючих злочинах, коли злочин, розпочавшись одним актом поведінки (активною дією), потім продовжує здійснюватися впродовж певного часу на стадії закінченого злочину, наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї. У деяких випадках складні дії утворюються з цілої низки вчинків, пов’язаних один з одним. Це, наприклад, зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) тощо. Але й у цих випадках має місце активна форма суспільне небезпечної протиправної поведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в кримінально-правовому розумінні [20, с. 292-293].

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину всі дії можна поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії полягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (крадіжка, грабіж, розбій, вбивство, нанесення тілесних ушкоджень тощо) і завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій відбуваються такі злочини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів характерним є поєднання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення злочину [21, с. 127-132], що являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину, Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрічаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза насильством), обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загальне безпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст даної дії, її інтенсивність і шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину, наприклад, таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185), відкрите викрадення такого ж майна при грабежі (ст. 186), заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою при шахрайстві (ст. 190). В інших випадках злочин може бути вчинений різними способами. Так, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115) і умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122) можуть бути вчинені будь-якими способами: шляхом нанесення ушкоджень колючим чи ріжучим предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом нанесення ударів, побоїв тощо. У зв’язку з цим законодавець не вказує в диспозиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчинення злочину як на обов’язкову ознаку складу злочину.

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засоби і знаряддя: зброю, технічні пристосування, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний застосовує закладені в засобах вчинення злочину додаткові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і вражаючий ефект дії. Такі способи вчинення злочинів завжди свідчать про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не обмежена. Досить встановити, що вчинено суспільне небезпечну дію (як активну форму поведінки особи), передбачену кримінальним законом як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК різним чином. У більшості випадків у диспозиції описується один вид злочинної поведінки, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185), погроза вбивством (ст. 129). Досить часто в диспозиції вказуються в альтернативі кілька дій. кожна з яких утворює об’єктивну сторону злочину. Наприклад, бандитизмом (ст. 257) закон визнає: організацію озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинених нею нападах, У подібних випадках, для констатації об’єктивної сторони відповідного складу злочину досить встановити хоча б одну з дій, альтернативне зазначених у законі. Нерідко в КК дається загальна характеристика дії, наприклад, у складі хуліганства (ст. 296). У таких випадках для з’ясування ознак діяння варто вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описуванні дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію, наприклад, заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192). В інших випадках для з’ясування ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (бланкетна диспозиція), наприклад, порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274) та ін.

Різні прийоми описування дій у статтях Особливої частини КК обумовлені не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншого злочину, ступінь конкретності описування якого залежить від характеру самої дії, об’єкта посягання, способів вчинення злочину, засобів, що використовуються, та ін. Чим чіткіше описана дія в законі, тим більше гарантій правильного застосування кримінального закону при розгляді конкретних кримінальних справ.

Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридичними властивостями, тобто вона суспільне небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною стороною. При бездіяльності особа не робить певної дії, яку вона за даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. На практиці злочинна бездіяльність зустрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом бездіяльності вчиняються такі злочини, як залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини [22, с. 40-42 ]. Однак дана характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент вчинення злочину (наприклад, диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування — треба було побачитися з знайомим — і не виконав своїх обов’язків щодо забезпечення безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, що ця особа повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов’язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї обов’язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов’язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різних підстав:

а) з закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов’язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, — ст. 136) або з іншого (наприклад, підзаконного) нормативного акта — у злочинах, описуваних у бланкетних диспозиціях;

б) з професійних або службових функцій [23, c.33] (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником — ст. 139, службова недбалість — ст. 367);

в) з договору (наприклад, порушення обов’язків щодо охорони майна — ст. 197;

г) з родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165);

ґ) з попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана надати їй допомогу (наприклад, човняр, що взяв на себе обов’язок перевезти людей через річку, повинен надати допомогу пасажирам, які опинилися у воді і почали тонути внаслідок того, що човен перевернувся з причин перевантаження або шторму).

Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що особа в даній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Так, якщо лікар повинен був з’явитися до хворого і надати йому допомогу, але не міг цього зробити внаслідок повені і розливу ріки, він не може нести відповідальність за ст. 139. Так само ненадання допомоги потопаючому особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну відповідальність за ст. 136 за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, тому що тут відсутня можливість надати таку допомогу.

Отже, при оцінці можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов’язки слід враховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховуються і її суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в одиничному акті невчинення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити, але може являти собою і кілька (множинність) актів пасивної поведінки, що має місце, наприклад, при службовій недбалості, коли службова особа неодноразово не виконує покладені на неї обов’язки (ст. 367). Злочинна бездіяльність може відбуватися одноактно (одномоментно) і протягом певного, тривалого проміжку часу, зокрема, при триваючих злочинах, наприклад при ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов’язок вчинити активні дії, якими було б відвернено настання суспільне небезпечного наслідку;

б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти заподіянню суспільне небезпечних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднуватися з активними діями, за допомогою яких суб’єкт ухиляється від виконання обов’язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт змішаної поведінки — активні дії тут виступають способом вчинення злочинної бездіяльності. Проте об’єктивну сторону злочину утворить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отримати самостійну правову оцінку (кваліфікацію) при наявності в них ознак самостійного злочину.

 

2.1.2. Значення непереборноної сили. Фізичного психологічного примусу для вирішення питання про кримінальну відповідальність за небезпечну дію або бездіяльність

 

Дія або бездіяльність — це вольові вчинки людини, вони являють собою психофізичну єдність зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) сторін її поведінки. При цьому воля особи може бути безпосередньо виражена в її особистих конкретних діях (фізичних чи інформаційних) або опосредковуватися в її вчинках із застосуванням різних механізмів, засобів (наприклад, вбивство із застосуванням зброї чи отрути), або ж виявлятися в діяльності інших осіб (наприклад, залучення до вчинення злочину осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, психічно хворих тощо). Отже, вольовий зміст дії чи бездіяльності має важливе значення при вирішенні питання про наявність діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об’єктивної сторони злочину. До таких обставин належать:

1) непереборна сила;

2) непереборний фізичний примус (насильство);

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.

Витоки поняття “непереборна сила” побачимо ще у римському праві. Вже тоді непереборну силу, яку позначали термінами “vis major”, “damnum fatale”, визнавали однією з підстав, яка унеможливлювала відповідальність за заподіяння шкоди [24, с. 51]. Варто погодитися з О.О. Красавчіковим, який вважає, що поняття непереборної сили є загальноправовим поняттям, яке використовується в різних галузях права на позначення однієї з підстав, що унеможливлює відповідальність [25, с. 179]. Потрібно зазначити, що розвивали та активно досліджували це поняття здебільшого в межах цивільного права. Що ж стосується інших галузей права, зокрема

кримінального, то, використовуючи це поняття на позначення однієї з обставин, що унеможливлюють кримінальну відповідальність, вчені, визначення, яке подане у цивільному законодавстві, або ж взагалі уникають його визначення, обмежуючись конкретним прикладами обставин, які вважають непереборною силою. У кримінально-правовій науці немає спеціальних досліджень, присвячених кримінально-правовому значенню непереборної сили. Такий стан речей, на думку Г.В. Тимейко, зумовлений насамперед тим, що питання про кримінально-правове значення непереборної сили постає вкрай рідко і торкається, зазвичай, невиконання особою покладеного на неї обов’язку внаслідок непереборних перешкод, які виникли у сфері діяльності цієї особи поза її волею [26, с. 193-197].

Окремі вчені, як вже було зазнаено, не пропонуючи визначення поняття непереборної сили, намагаються відтворити суть цього явища на конкретних

прикладах. Зокрема, в окремих підручниках з кримінального права під непереборною силою пропонують розуміти такий вплив сил природи, механізмів, устаткування, людей, звірів, інших об’єктивних чинників, через які особа позбавляється можливості діяти як належить відповідно до своєї волі і свідомості (хвороба, стихійне лихо тощо). Наприклад, призовник не підлягатиме кримінальній відповідальності за ухилення від призову, якщо з’явитися для проходження військової служби йому перешкодило тяжке захворювання [21, с. 395-398]. Іноді науковці взагалі обмежуються одним прикладом, без жодних додаткових пояснень, вважаючи, що цього цілком достатньо для розуміння суті такого явища, як непереборна сила. Наводять приклад ситуації, коли повінь перешкодив особі вчасно прибути для проходження військової служби На думку А.А. Тер-Акопова, діяння особи втрачають вольовий характер, якщо вони були вчинені під впливом непереборної сили. Що саме треба розуміти під непереборною силою, він не пояснює, натомість наводить окремі її приклади. Так, проявом непереборної сили вважає він ситуацію, коли водій допустив зіткнення із зустрічним транспортним засобом унаслідок несправності керма, що сталося через заводський брак. Крадіжку продуктів харчування особою, яка страждає від голоду, він також зачислює до проявів непереборної сили. Виключатимуть кримінальну відповідальність військовослужбовця за ухилення від проходження військової служби, на його думку, у разі таких обставин, як припинення роботи транспорту, стихійне лихо або тяжка хвороба, що перешкодили йому вчасно повернутися до місця служби з відпустки [24, с. 48].

В окремих випадках вчені використовують поняття непереборної сили, яке

подане у цивільному законодавстві, і, доповнюючи його конкретними прикладами, також наочно намагаються показати суть цього явища в кримінальному праві. Зміст поняття при цьому зазвичай не аналізується, а основну увагу знову ж таки звертають на конкретні приклади. При цьому непереборну силу розглядають як надзвичайну і нездоланну у цих умовах обставину, до якої належать явища природи, технічні механізми, хвороби тощо. Як правило, зазначено, що у діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, немає волі особи, а отже немає і самого діяння укримінально-правовому розумінні. Наведено конкретні приклади дії непереборноїсили. Наприклад, вважається, що не підлягатиме кримінальній відповідальності за бездіяльність за ст. 139 КК України лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені, землетрусу або аварії автомобіля швидкої допомоги. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Наприклад, під час зіткнення тролейбуса з вантажним автомобілем особу було викинуто з кузова автомашини і під час падіння

вона збила іншу людину, спричинивши їй тілесні ушкодження. На думку А.В. Наумова, немає кримінально-правового значення пассивна поведінка людини, яка була допущена нею під впливом непереборної сили природи. При цьому під непереборною силою він розуміє такий вплив об’єктивних чинників (стихійних сил природи, тварин, хворобливих процесів), унаслідок дії яких людина втрачає можливість фактично діяти. Непереборна сила унеможливлює кримінальну відповідальність тому, що особа не в стані подолати перешкоди на шляху до виконання обов’язку вчинити дію, який на неї покладено. Поняття непереборної сили, вважає він, не є абсолютно незмінним. Конкретне вирішення питання про те, чи є за даних умов непереборна сила, залежить від визначення кола обов’язків, покладених на особу, і тих вимог, які висунені до неї в конкретній ситуації. Наприклад, пожежа є непереборною силою для звичайної особи, з огляду на що ця особа не підлягатиме кримінальній відповідальності за залишення людини у палаючому будинку. Водночас, для пожежника ця обставина не є підставою для виключенні кримінальної відповідальності. Якщо надати допомогу хворому перешкодив розлив річки, то для лікаря, який їхав на виклик, це може мати значення непереборної сили. Проте вже для військовослужбовця ця обставина не буде вважатися непереборною силою з огляду на те, що він зобов’язаний долати будь-які перешкоди, які виникають на його шляху до виконання бойового наказу (навіть з ризиком для свого життя).

На нашу думку, вирішення питання про зміст поняття непереборної сили, яке

позначає одну з причин неосудності, не може відбуватися винятково шляхом

наведення окремих прикладів дії різних обставин, які вчені пропонують вважати непереборною силою. Очевидно, що ця проблема потребує системного підходу, коли для визначення його змісту будуть використані різні методи наукового пізнання. З погляду правил формальної логіки, які стосуються виведення понять, для вирішення питання про зміст поняття “непереборна сила”, необхідно проаналізувати ті явища, які неминуче впливають на інтелектуально-вольову діяльність людини і виявити у них спільні ознаки, що характеризують неминучість цього впливу на особу. Саме ці ознаки і повинні формувати зміст цього поняття. Враховуючи те, що поняття непереборної сили досить активно розробляли в межах цивілістичної правової науки, є всі підстави щоб не починати дослідження цього поняття у кримінальному праві так би мовити з “чистого листа”, звернутися до визначення поняття непереборної сили, як воно подається в цивільному праві. У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України непереборну силу визначено як надзвичайну або невідворотну за цих умов подію. На підставі цього законодавчого визначення можна зробити висновок, що поняття непереборної сили вміщує дві ознаки – надзвичайність та невідворотність.

Водночас у науковій літературі ці ознаки тлумачать по-різному, неоднозначно вирішується питання і про їхнє співвідношення, крім того, окремі вчені вважають, що цих ознак недостатньо для повного визначення поняття непереборної сили.

Передусім, зазначимо, що визначення цього поняття в попередньому ЦК УРСР 1963 р. було іншим, ніж в чинному ЦК України, незважаючи на те, що

формулювання його ознак було таке ж саме. Річ у тому, що в п. 1 ч. 1 ст. 78 ЦК УРСР непереборна сила визначалася як надзвичайна і невідворотна за цих умов подія. Тобто між зазначеними ознаками стояв сполучник “і”, що давало підстави зробити висновок про те, що для того, щоб певне явище можна було вважати непереборною силою, воно одночасно мало бути і надзвичайним, і невідворотним за своїм характером. У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України між цими ознаками вже стоїть розділовий сполучник “або”, що суттєво змінює розуміння поняття непереборної сили. Окремі науковці підтримують позицію щодо розуміння поняття непереборної сили, яка була закріплена в ЦК УРСР 1963 р., вважаючи, що певні явища можна вважати проявами непереборної сили лише за умови, що вони були надзвичайними і

невідворотними за своїм характером [20, с. 15–16]. Мабуть не буде помилкою, якщо сказати, що в більшості випадків особа має змогу уникнути або запобігти впливу різних явищ, якщо вона завчасно передбачає їхню дію. У науковій літературі цілком обґрунтовано зазначено, що трапляються випадки, коли навіть завчасне передбачення настання певних явищ не дає особі змоги уникнути їхнього впливу або запобігти йому. При цьому спільною ознакою цих явищ, яка зумовлена таким впливом на особу, є їхній невідворотний характер. З огляду на це окремою ознакою поняття “непереборна сила” і в законодавстві, і в науковій літературі вважають невідворотний характер впливу певних обставин. Щоправда, тлумачать науковці цю ознаку по-різному. Зокрема, на думку Л.М. Баранової, критерій об’єктивності явища має бути визначальним у разі розгляду конкретних подій як непереборної сили. При цьому психічне ставлення до прояву стихійних явищ, вважає вона, залишається за межами дослідження поняття непереборної сили і не входить до ознак цього поняття. По суті такий підхід давав змогу розглядати як непереборну силу лише природні явища. Водночас більшість вчених вважають, що тлумачачи таку ознаку, як невідворотність, необхідно поєднувати у ній суб’єктивні та об’єктивні аспекти. Об’єктивний аспект надасть змогу визначити, чи могла особа за цих умов передбачати настання наслідків певного явища та уникнути або запобігти його впливу, а суб’єктивний допоможе порівняти технічні можливості особи з можливостями інших подібних суб’єктів. Для констатації суб’єктивної ознаки необхідно визначити неможливість особи відвернути шкоду засобами, які вона мала в своєму розпорядженні і, крім того, встановити, що будь-яка подібна за умовами та родом діяльності особа не могла протистояти цим обставинам. Інакше кажучи, є явища, на виникнення та розвиток яких жодна особа об’єктивно не може вплинути. Ці явища об’єктивно невідворотні, тобто їхній вплив є неминучим, і особа в певній ситуації саме з огляду на такі їхні властивостями не може уникнути їхнього впливу або запобігти тим наслідкам, які ці явища можуть спричинити. Крім того, є явища, які не носять об’єктивно невідворотного характеру, тобто вплинути на виникнення та розвиток яких особа може. Проте і вони можуть бути невідворотними залежно від конкретної ситуації, а

також індивідуальних особливостей особи, на яку вони впливають. В іншому

випадку обсяг цього поняття був би невиправдано звуженим. Зокрема, лише за такого розуміння цієї ознаки можна віднести до непереборної сили ситуацію, коли лікар не мав змоги вчасно приїхати до хворого і надати йому допомогу внаслідок масового блокування дороги страйкуючими або підриву єдиного моста через річку. Слушно з огляду на це окремі вчені зазначають про відносність цієї ознаки. Адже наслідки, які спричиняються будь-якими в тому числі і стихійними явищами стають невідворотними не лише через властивості, які об’єктивно притаманні цьому явищу, але й залежно від співвідношення низки умов та конкретних обставин. Те, що у цій ситуації легко відвернути, в іншій відвернути неможливо. Крім того, те що відворотне для однієї особи невідворотне для іншої. Потрібно мати на увазі й те, що оцінка явищ як непереборної сили змінюється з розвитком науки, створення нових технічних засобів, що надають ширших можливостей передбачуваності або відворотності різного роду явищ.

Саме через розуміння розгляненої ознаки в літературі існує ще одна пов’язана із цим проблема. Йдеться про можливість віднесення до непереборної сили різних соціальних явищ і, зокрема, поведінки третіх осіб. Одна група вчених вважає, що суспільні явища, оскільки їхнє виникнення зумовлене вольовою поведінкою інших осіб, не можуть бути віднесені до непереборної сили. Навіть такі суспільні події, як воєнні дії чи страйки, не зважаючи на їхній об’єктивний характер по відношенню до особи, не можуть бути зачислені, на думку окремих вчених, до проявів непереборної сили, оскільки по суті вони є виявленням волі інших людей, а отже, не можуть вважатися невідворотними.Інші науковці дотримуються

протилежного погляду, вважаючи що такі соціальні явища, як страйки, демонстрації, блокади, також можуть мати стихійну силу, як і природні явища, тому немає підстав не зачислювати їх до непереборної сили. Адже групові дії можуть стати непідконтрольними як для організаторів, так і для самих учасників. Все це зумовлює у деяких випадках непередбачуваність або невідворотність наслідків таких соціальних явищ. На нашу думку, вирішення цього питання має відбуватися винятково з урахуванням двох ознак поняття непереборної сили, які були розглянуті вище. Тобто, якщо вплив певного соціального явища був непередбачуваним для особи, його потрібно розглядати як прояв непереборної сили. Так само потрібно вирішувати питання і стосовно тих соціальних явищ, які хоч і Були передбачуваними, але в через певні обставини, суб’єктивні чи об’єктивні, мали неминучий характер впливу. На наш погляд, невідворотними можна вважати як природні, так і соціальні явища, на виникнення та (або) розвиток яких особа не мала змоги вплинути в силу певних об’єктивних чи суб’єктивних причин.

Отже, непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об’єктивна сторона злочину. За таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може.

Під непереборнім фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство — застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації [22, с.8-11]. Якщо фізичний примус був непереборним (наприклад, зв’язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчинити крадіжку, або касир видав злочинцям гроші внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву його волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер, через що особа не може керувати своїми вчинками. У разі непереборного фізичного примуса у особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40)’.

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила які-небудь суспільно небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що не виключало можливості особи керувати своїми діями, то в цьому випадку питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).

Психічний примус — це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примуса має місце погроза або залякування особи, яка піддалася примусу, для того, щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, до деякої міри обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускладнення у виборі того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного характеру навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством. У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене при пом’якшуючих обставинах при застосуванні покарання (п. 6 ст. 66).

Дія або бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності. Інакше кажучи, вчинення суспільно небезпечного діяння під впливом психічного насильства (погрози) виключає кримінальну відповідальність лише тоді, коли уникнути в даній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою погрожували, було неможливе, і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39).

 

 

2.2. Причинно-наслідковий зв’язок

 

 

Причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком — обов'язкова ознака об'єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв'язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.

У КК немає норм, які б вирішували питання причинного зв'язку. Однак цьому питанню приділяється значна увага в теорії кримінального права і практиці його застосування.

Наука кримінального права розглядає причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком з позиції філософії. Причина у філософії - це таке явище, яке неминуче з внутрішньою необхідністю породжує інше явище -наслідок. Причина — це об'єктивний зв'язок між фактом матеріального світу й наслідком від цього факту [27, с.247]. Філософські категорії "причина" і "наслідок" відбивають об'єктивно існуючі причинно-наслідкові зв'язки об'єктивного світу. Ці зв'язки мають універсальний характер. У них одне явище (подія, процес) виступає причиною іншого явища (наслідку) - перше передує другому в часі і є необхідною умовою чи підставою виникнення або зміни розвитку другого, тобто причина породжує наслідок. З цих філософських положень випливає, що під причинним зв'язком у кримінальному праві слід розуміти об'єктивно існуючий зв'язок між діянням - дією або бездіяльністю (причиною) - і суспільна небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільна небезпечного наслідку.

Теорія і практика кримінального права виходять з основного принципу, відповідно до якого суспільно небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особі лише за умови, що вони перебували в причинному зв'язку з його дією або бездіяльністю. Встановити причинний зв'язок між дією і суспільно небезпечними наслідками - означає дати відповідь на питання: чиє діяння викликало цей наслідок і кому цей наслідок може бути поставлений в вину. Потрібно, таким чином, констатувати, що в об'єктивній дійсності шкідливий наслідок, що настав, викликаний діями даної особи, а не діями третіх осіб чи яких-небудь інших зовнішніх сил [28, с.138].

У кримінальному праві вчення про причинний зв'язок базується на трьох основних теоріях:

- необхідної умови;

- адекватної причинності;

- необхідного спричинення.

Слід зазначити, що кожна з цих теорій разом із позитивними моментами має свої вади, які не дозволяють застосовувати її в повному обсязі стосовно кримінально-правових казусів.

Теорія необхідної умови передбачає, що причиною слід вважати будь-який фактор, який так чи інакше вплинув на виникнення наслідку. Це значно розширює коло причин і зрештою може призвести до того, що особі можуть бути інкриміновані фактори, до яких вона об'єктивно не має ніякого відношення і які не охоплювались її свідомістю.

Теорія адекватної причини визнає як такі лише «стандартні» причини. У випадках, коли причиною стає щось нестандартне, воно не може розглядатись як причина явища. Це залишає великий простір для суб'єктивізму, а звідси - можливості двозначного тлумачення закону і порушень принципу законності.

Теорія необхідного спричинення надає основного значення питанню об'єктивізації причинно-наслідкових зв'язків. Вона визнає за причину лише таке явище, яке не випадково, а об'єктивно, закономірно зумовлює настання наслідку. Кожна з цих теорій, базуючись на різних філософських концепціях, розглядає з більшою чи меншою повнотою і науковою обґрунтованістю проблему причинності у кримінальному праві. Вони мають ряд безсумнівних позитивних якостей, але в той же час містять ті чи інші рішення і висновки, що викликають критичні зауваження. Кожна з цих теорій може бути доповнена новими положеннями, які тією або іншою мірою могли б поглибити загальне уявлення про причинний зв'язок у кримінальному праві [29, с.88-89].

М. І. Бажанов вважає, що причинний зв'язок як ознака об'єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом. Звідси випливає, що якщо відсутнє суспільно небезпечне діяння, то немає необхідності встановлювати причинний зв'язок, тому що немає першої (обов'язкової) ознаки об'єктивної сторони - діяння. У разі відсутності наслідку (за наявності суспільно небезпечного діяння) має місце замах на злочин, або склад формального злочину, або взагалі немає складу злочину. Якщо ж причинний зв'язок між діянням і наслідком не встановлений, об'єктивна сторона злочину з матеріальним складом відсутня внаслідок відсутності такої обов'язкової її ознаки, як причинний зв'язок. Тобто, причинно-наслідковий зв’язок існує лише у злочинах з матеріальним складом.

Литвин О. П. стверджує, що про причинний зв’язок і настання суспільно небезпечних наслідків можна й потрібно говорити завжди й за всіма, навіть формальними, складами злочинів, тому, що він існує у злочинах не тільки з матеріальним складом, а й у формальних - але настання шкідливих наслідків у них відбувається у вигляді злочинного результату, до якого прагнула особа, при виконанні об’єктивної сторони конкретно взятого складу злочину [30, с. 139].

Твердження про те, що в злочинах з формальним складом відсутній причинний зв’язок і суспільно небезпечні наслідки (або вони взагалі факультативні) помилкове. Причинний зв’язок, в цьому випадку, аналогічний інституту - презумпції невинності. Якщо немає причинного зв’язку – немає, тобто не повинно наступати кримінальної відповідальності. Іншими словами немає причинного зв’язку немає вини [31, с. 279].

Закономірні й необхідні наслідки цього явища, перед тим як настати в дійсності, спочатку виступають лише як реально можливі, як щось внутрішнє притаманне розвитку певних дій, подій. А потім стають дійсністю у вигляді злочинного результату.

У багатьох випадках вирішення питання про причинний зв’язок між діями особи і шкідливими наслідками, які настали в злочинах з матеріальним складом, не становить будь-яких труднощів у слідчій і судовій практиці.

Наявність причинного зв’язку між діями особи й не інкримінованим злочинним результатом настільки очевидна в злочині з формальним складом, що встановлення цього зв’язку не повинне викликати сумніву в процесі розслідування злочину й розгляду справи в суді. Розглядаючи питання про настання злочинного результату після скоєння однієї або декількох - (в певних випадках без логічної послідовності) дій, вказаних у диспозиції формального складу злочину, ми повинні чітко розуміти існуючий об’єктивний зв’язок між скоєною людською дією й настанням злочинного результату, який визначив законодавець як закінчений склад злочину, виключивши таким чином скоєння більш тяжкого злочину з матеріальними ознаками злочину і настанням суспільно небезпечних наслідків.

Тому в кожному конкретному випадку, перш за все, необхідно вирішити питання, який саме причинний зв’язок (з метою відмежування злочинів з матеріальним складом від злочинів з формальним складом) існує між певною дією особи і тими подіями (або настанням злочинного результату), які ставляться їй у відповідальність. Причинний зв’язок у злочинах з матеріальним складом - це процес, який протікає в часі. Тому поведінка особи, яку можна розглядати як причину цієї події, повинна в часі передувати їй [32, с.179-180].

Литвин О.П. робить висновок про те, що причинний зв’язок в формальних складах злочинів, що розглядаються, представлений чотирма рівнями:

- перший рівень причинного зв’язку: являє собою суб’єктивний і об’єктивний критерії, коли умисел або злочинне бажання передує, наприклад, придбанню, виготовленню, переробці, виробленню та ін., тобто намір скоєння злочину або реалізації злочинного умислу - самому придбанню (заволодінню) тощо. Тому якщо між суб’єктивною стороною й об’єктивною існує тісний зв’язок, то саме цей зв’язок і є причинним зв’язком відносно настання суспільно небезпечних наслідків (у вигляді матеріалізації своїх бажань). Тільки вони, в цьому випадку, виступають як одна з форм досягнення або реалізації бажаного (задуманого) злочинного результату;

- другий рівень: об’єктивний і суб’єктивний критерії - між дією (бездіяльністю), який тягне за собою наступну дію - вироблення з метою збуту (суб’єктивний), перевезення, пересилання, виготовлення з метою перевезення, тобто між однією суспільно небезпечною дією (менш небезпечною) - виробленням, переробкою, виготовленням і іншою, більш небезпечною - придбанням, зберіганням, носінням (суспільно небезпечною дією), а потім і суспільно небезпечним наслідком - існує причин