Історія розвитку кримінального законодавства України щодо злочинів проти власності

Якщо звернутися до норм давньоруського законодавства, то вже в ньому можна виявити диференційований підхід до карності корисливих і некорисливих посягань проти власності.

Серед останніх виділялися крадіжка або пошкодження будь-якого конкретного виду майна (у тому числі зброї, худоби і т.д.), причому вже в той час вчинення подібного роду дій каралося найбільш суворими покараннями: наприклад, в Руській Правді за це покладався потік або розграбування, у Псковській судно грамоті - смертна кара.

Випадки корисливого заволодіння майном охоплювалися в основному терміном "татьба" і хоча етимологія його вказувала на вчинення розкрадання крадькома, таємно, ненасильницький, під ним розуміли всяке таємне і відкрите, ненасильницький викрадення. Поряд з татьбой, а пізніше крадіжками, пограбуваннями в давньоруських джерелах згадується і про розбій, однак, як вважають деякі дослідники, спочатку, за часів Російської Правди в більш широкому, ніж викрадення, в сенсі: як злочину не стільки майнового, скільки особистого характеру.

Лише в середині XVI століття (в Судебник 1550 року) вперше проводиться розмежування грабежу і розбою, як відповідно ненасильницького і насильницького злочину.

З Соборної Уложення 1649 року помітно розширюється кримінально-правова охорона об'єктів власності (особливо виділяється крадіжка з государева двору, церковна татьба, тобто викрадення з церкви, встановлюється караність за приховування або підміну благородних металів, потраву хлібних посівів та розкрадання зерна, ловлю риби в чужому ставку).

Виділяючи спеціальну главу про розбійних справах, Соборний Покладання не тільки згадує в ній про злодіїв, таті, розбійників, а й дає особливе припис щодо шахраїв, вимагаючи застосовувати до них положення, встановлені за першу татьбу, не розкриваючи ознак шахрайства.

Тільки Указом 1781 року було вперше роз'яснено, що до шахрайства потрібно відносити:

а) кишенькову крадіжку;

б) раптове викрадення чужого майна, розраховане на спритність, швидкість дій винного;

в) заволодіння майна шляхом обману.

При цьому шахрайство пов'язувалося з відкритим, крадіжка - з таємним, а грабіж - з насильницьким крадіжкою.

Примітно, що в Уложенні про покарання кримінальних та виправних-них 1845 викрадення майна вбачалося тільки в діяннях, що розуміються як крадіжка, грабіж, розбій і шахрайство.

При цьому термін "крадіжка" трактувався в тому сенсі, яке він мав ще за часів Руської Правди: "Крадіжкою визнається всяке, яким би то не було чином, але потай, без насильства, погроз і взагалі без належать до властивості розбою чи грабежу обставин, викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна ".

Стосовно до складу грабежу розрізнялися два різновиди дій, внаслідок чого він визначався як:

"По-перше, будь-яке у будь-кого відібрання належить йому або ж знаходиться у нього майна, з насильством або навіть з погрозами, але такого роду, що ці загрози і саме насильницька дія не становили загрози ні для життя, ні для здоров'я, або свободи тієї особи;

по-друге, всяке, хоча б без погроз і насильства, але відкрите викрадення будь-якого майна у присутності самого господаря чи інших людей ".

Відповідна дефініція була сформульована і щодо розбою: "... усяке на кого-небудь, для викрадення належить йому або знаходиться у нього майна, напад, коли оне учинено відкритою силою зі зброєю, або хоча б без зброї, але супроводжувалося або вбивством, або замахом на добре, або ж нанесенням каліцтва, ран, побоїв або інших тілесних катувань, або такого роду погрозами чи іншими діями, від яких представлялася явна небезпека для життя, здоров'я, чи свободи особи або осіб, які зазнали нападу ".

Вважаючи розмежування крадіжки і грабежу штучним, не відповідає потребам практики, розробники Кримінального Уложення 1903 року об'єднали крадіжку і ненасильницький грабіж в один склад, позначивши його терміном "злодійство". Характеризуючи його як таємне чи відкрите викрадення чужого майна, Покладання одночасно внесло корективи в поняття розбою, відмітною ознакою якого називалося викрадення майна із застосуванням насильства над особистістю або караною загрози, незалежно від характеру насильства і того, пов'язано воно з нападом чи ні.

Примітно те, що розробники Уложення, визначаючи кожен спосіб викрадення, підкреслювали необхідність спеціальної мети: у складах крадіжки, розбою і шахрайства - присвоєння майна, у складі вимагання - отриманні для себе чи іншої особи майнової вигоди.

Відзначимо, що радянський законодавець пов'язав з ним тільки склади крадіжки, грабежу і розбою, у трактуванні яких спочатку пішов по шляху Уложення про покарання кримінальних та виправних 1845 року.

Так, згідно із Кримінальним кодексом РРФСР 1922 року:

крадіжка є "таємне викрадення майна, що знаходиться у володінні, користуванні або веденні іншої особи або установи";

грабіж - "відкрите викрадення чужого майна у присутності особи, яка має, користується або відає їм, але без насильства над особистістю, або з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров'я потерпілого";

розбій - "відкритий, з метою викрадення майна, напад окремої особи на будь-кого, поєднане з фізичним або психічним насильством, що загрожує смертю або каліцтвом"

Надалі Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 "Про посилення охорони особистої власності громадян" було дано інше визначення крадіжки: "таємне чи відкрите викрадення майна громадян", в результаті чого, скасувавши поняття грабежу, наше законодавство повернулося до тієї її трактуванні, яка містилася в Кримінальному Уложенні 1903

Крім того, одночасно був прийнятий Указ "Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна", яким всі способи розкрадання підрозділялися на крадіжку, присвоєння, розтрату і інше розкрадання державного майна.

Ще раніше, в 1932 році, Законом РРФСР "Про розкраданнях" від 7 серпня 1932 року всі особи, які вчинили розкрадання, оголошувалися "ворогами народу", причому терміном "розкрадання" в даному випадку охоплювалися всі форми посягання на соціалістичну власність (крадіжка, грабіж, розбій, привласнення, шахрайство і т.д.).

У зв'яку з тим, що зміст цих доповнень і змін у чинному тоді КК РРФСР 1926 року мало співвіднеслося до положень містяться в ньому статей, то система кримінально-правових норм, присвячених охороні відносин власності, виявилася досить суперечливою.

Найбільш істотною відмітною особливістю КК РРФСР 1960 року було те, що він довгий час розрізняв посягання на соціалістичне (державне, громадське) і особисте майно громадян.

Такий підхід не був випадковим, бо в основі його лежала ідея необхідності забезпечити підвищену охорону соціалістичної власності.

До включення ст.212 1 в КК РРФСР на підставі Указу Президії Верховної Ради РРФСР від 3 липня 1965 викрадення транспортних засобів розглядалося на практиці як хуліганський прояв і кваліфікувався за ст. 206 КК РРФСР. У зв'язку з цим перш за все виникало питання, чи є ознака повторності в діях особи, який викрав транспортний засіб, і раніше судимого за хуліганство, що виразилося в аналогічному поведінці. на поставлене запитання слід відповісти негативно, бо ч.2 ст.212 1 КК РРФСР говорила про ті ж дії, вчинені повторно "Ті самі дії" з точки зору їх юридичної щенята - це діяння, яке містить ознаки складу злочину, передбаченого ч.1 ст.212 1 КК РРФСР У даному ж випадку особа раніше судилася не за викрадення транспортних засобів підпадає під ознаки ст.212 1 КК РРФСР, а за хуліганство ч.1 ст. 206 КК. РРФСР, тобто за абсолютно інший злочин. Інше рішення порушеного питання було б необгрунтовано поширювальним тлумаченням закону, що суперечить її букві та духу.

Потім розглянуте питання отримав чітке дозвіл у постанові Пленуму Верховного Суду РРФСР ст.22 жовтня 1969 року, в якому роз'яснюється "Угон автомототранспортних засобів належить кваліфікувати як вчинений повторно у всіх випадках, коли особа раніше вчинила аналогічний злочин, незалежно від того, чи було воно за хто злочин засуджено ". 15 Говорячи про" аналогічному "і" це "злочин, Верховний Суд РРФСР, поза всяким сумнівом, імеел на увазі тільки діяння, передбачене ст.212 1 КК РРФСР.

Законом від 01.07.1994 стаття 212.1 КК РРФСР була виключена, але в голову V КК РРФСР "Злочини проти власності" була введена стаття 148.1 "Неправомірне заволодіння транспортним засобом, конем або іншим цінним майном без мети розкрадання". Від терміна "викрадення" законодавець у даному випадку відмовився.

Глава про злочини проти власності у КК РФ 1996 року є структурним елементом розділу "Злочини у сфері економіки".

Історико-правовий та кримінологічний аналіз вітчизняної злочинності свідчить про те, що в її структурі за останні 10 років домінуюче становище стабільно займають корисливі злочини проти власності. Найпоширенішими злочинними посяганнями з них були і залишаються крадіжки чужого майна, які завдають істотної матеріальної шкоди громадянам, роблять негативний моральний вплив, дестабілізують нормальну життя.