Історичний характер фінансів

 

Виникнення фінансів пов'язане з існуванням держави і товарно-грошових відносин. Держава для виконання покладених на неї функцій потребувала певних грошових коштів, які могла отримати в результаті розподілу суспільного продукту.

Фінанси як об'єктивна економічна категорія виражають економічні відносини з приводу розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту. Суть фінансів незмінна, однак форми їх використання постійно вдосконалюються. З розвитком товарно-грошових відносин і посиленням ролі держави застосовуються все більш досконалі форми фінансів, що дають змогу забезпечити учасників розподільного процесу достатнім обсягом фінансових ресурсів.

Зародкові форми фінансів виникли в період розпаду первісного ладу у вигляді натуральних податків, зборів, повинностей на користь князя, імператора, короля. Податки з часом почали сплачувати в грошовому вираженні. Отже, вони виступають найпростішою первинною формою фінансових відносин між громадами і владою у процесі утворення централізованого фонду грошових коштів. З розвитком держави сформувалися державні доходи і державні видатки, які склали більш загальну фінансову категорію — державний бюджет, і доповнилися категоріями "позабюджетні фонди", "державний кредит". Розвиток суспільного відтворення викликав необхідність включення до складу фінансових категорій фінансів підприємств, організацій, а це в свою чергу вимагало перерозподілу фінансових ресурсів і сприяло виникненню фінансових ринків, міжнародних фінансів.

Історичний характер фінансів виявляється не тільки у створенні нових форм фінансових відносин із розвитком суспільства, а й в еволюції кожної форми зокрема.

В окремих країнах розвиток фінансів має свої особливості залежно від економічної політики, ролі та функцій держави, пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту, економічного та соціального стану, національних традицій тощо.

Розглянемо важливу первинну форму фінансів — еволюцію податку. У Київській Русі, першому державному утворенні предків сучасних українців, виникли зародкові форми фінансів, необхідні для утримання верховної князівської та помісної влади. Система оподаткування була примітивною і здебільшого представлена даниною, що сплачувалася як у натуральному (хутром, шкірою, медом, зерном, худобою), так і в грошовому вираженні. Спочатку данина виступала у формі воєнної контрибуції, тобто характер фіску мав риси "фінансового насилля" і застосовувався до підкорених і поневолених народів.

З часом данина набула форм прямого державного податку з переорієнтацією державного скарбу на внутрішні джерела доходів. Одиницею оподаткування були "плуг**, "рало", "дим", що вказувало на основних платників — землеробів. З кінця XI ст. об'єктом обкладання стає кожне господарство (дим, соха). (Соха означала розмір земельного наділу, до якого приписувалися селяни. Господарства, включені в соху, несли колективну відповідальність за сплату податків.)

Важливим видом доходів було мито, що пов'язано зі значним розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Для цього історичного етапу розвитку нашої країни характерна заміна прямих податків натуральними повинностями на будівництві доріг, мостів, фортець, що свідчило про нерозвинутість товарно-грошових відносин.

Подальший розвиток податків характеризувався такими особливостями:

1) збільшення кількості податків та багаторазовість їх стягнення (наприклад мита);

2) запровадження різних об'єктів оподаткування на окремих територіях (поголовщина, воловщина, подимщина);

3) встановлення диференційованих ставок податків залежно від платника (привілейовані особи платили менше);

4) наявність доменів як важливого джерела доходів держави, альтернативи оподаткування.

Домени були доходом від державної власності та експлуатації земель, лісів, надр, ведення торгівлі, рибної ловлі, тобто вони надходили від усіх ресурсів, що знаходилися у власності короля, правителя.

Система, у якій формування доходів держави відбувається за рахунок доходів від власності короля (держави), отримала назву доменіального устрою. Крім доменів, королі збирали з населення добровільні тимчасові збори — субсидії, які поступово трансформувалися в примусові збори (податки).

Доменіальний устрій був необхідним і важливим в умовах недостатньо розвинутих грошових відносин та державного управління. З часом він занепав у результаті продажу державної власності через династичне дроблення чи марнотратство, а також під тиском буржуазії, яка вимагала переведення державної (королівської) власності у приватну. Поступове зменшення державної (королівської) власності привело до скорочення доходів від експлуатації доменів, а тому королі компенсували нестачу коштів у державній скарбниці введенням спеціальних зборів (плата за проїзд мостами, річками), монопольних цін на продукцію та торгівлю, яку вони монополізували. Якщо раніше король продавав продукцію з власного господарства на загальних підставах, отримуючи лише середній прибуток, подібно до будь-якого іншого підприємця, зайнятого цією діяльністю, то монополізація діяльності в руках держави давала можливість формувати додаткові монопольні прибутки.

Методи формування доходів державної казни, що базувалися на особливих привілеях і правах держави, отримали назву регалій. Держава мала виключне право на експлуатацію землі, надр, повітря, виробництво окремих товарів, що давало їй право на отримання доходів від цього. Найбільш поширеними були такі регалії: судова, митна, лісова, монетна, мисливська, річкова, морська, поштова, телеграфна, гірнича, винна, тютюнова та ін. Регаліям властиві риси податків (мають примусовий характер) і зборів (збираються за певну послугу, іноді мають цільове призначення). Однак за своєю економічною природою регалії — державні монополії на ведення певної діяльності або торгівлі окремими видами товарів. їх існування стає можливим лише завдяки застосуванню державного примусу щодо обмеження конкуренції та прав власності. У подальшому багато видів регалій трансформувалися у непряме оподаткування (акцизи на сіль, сірники, тютюн, цукор тощо).

Характеристика доходів січового скарбу свідчить, що на Запоріжжі, як і в Європі в той час, стягувалися домени — доходи від промислової експлуатації загальновійськових земель і сільськогосподарських угідь. З розвитком грошових відносин домени поступово перейшли у регалії як форму отримання доходу з тих типів господарської діяльності держави, які мають монопольне становище і не допускають приватної конкуренції. Кіш як центральний уряд Запорізької Січі мав монопольне право щорічно розподіляти між куренями найприбутковіші угіддя. Однак була незначна конкуренція між січовим, курінним та приватними господарствами. Кіш і курені могли отримати середній дохід від промислів, який мала і будь-яка приватна особа. Регалії використовувалися як особлива форма отримання кошем доходів і майже не відрізнялися від доменів, але були вже перехідним елементом до податків.

З поступовим розвитком капіталістичного способу виробництва такі форми доходів держави, як домени і регалії, стали перешкоджати конкуренції й розвитку приватного підприємництва. Відбувся перехід до податків — основного джерела державних доходів.

На етапі доменіального устрою державна влада вдавалася до добровільних зборів, дарів, пожертв, що мали назву субсидій. Щорічно король скликав представників основних верств населення з метою погодження розмірів субсидій. Після схвалення субсидій суспільні стани самі розкладали загальну суму платежу між окремими територіями, містами та особами переважно відповідно до майнового достатку або просто поголовно (прообраз подушного і майнового податків). Первинними формами оподаткування були саме майнове і подушне, оскільки вони не потребували додаткових витрат на адміністрування.

На початковому етапі розвитку сфери оподаткування існувало багато пільг, які встановлювалися для найбільш впливових осіб (духовенство, дворянство).

У Запорізькій Січі застосовувалися податкові пільги у вигляді повного або часткового звільнення від сплати податків за особливі заслуги в козацькій службі, у зв'язку зі старістю або через низькі доходи. Однак ці пільги в основному надавалися козакам, у той час як більшість податків покладалася на не козаків, а на посполитих та населення, що проживало у паланках. Такий стан вказує на суспільну неуніверсальність оподаткування в Січі.

У податковій системі XVII—XVIII ст. регалії змінюються непрямими податками, переважно на товари широкого вжитку, які сплачували всі соціальні групи населення без урахування податкового імунітету. У Російській імперії непрямі податки займали більше половини доходів державного бюджету і включали акцизи на сіль, цукор, тютюн, сірники, гас та багато інших товарів. Політика уряду полягала в тому, що на дешеві товари встановлювалися вищі ставки акцизу, ніж на дорогі.

Із розвитком капіталістичного господарства вдосконалюються інші форми оподаткування. На початку XX ст. у Росії нарешті був запроваджений подохід-ний податок замість подушного. У цьому самому столітті продовжуються кардинальні зміни у податкових системах всіх країн щодо зміни ставок податків, їх диференціації залежно від доходів, застосовуються неоподаткований мінімум, окремі пільги тощо.

Так, із приходом до влади більшовиків у Росії податкова система розвивалася за такими напрямами: широке застосування одноразових надзвичайних революційних податків (контрибуцій), перебудова системи непрямих податків шляхом підвищення ставок і запровадження нових, організація строгого обліку і контролю за стягненням прямих податків. Податкова політика була спрямована на досягнення централізації грошових коштів, встановлення нових принципів розподілу національного доходу, економічну боротьбу з приватними підприємцями. До 1929 р. налічувалося 86 платежів у бюджет, що ускладнювало їх стягнення. Податкова реформа 1930—1931 рр. запровадила двоканальну систему платежів у бюджет і дала змогу вдало поєднати прямі та непрямі податки: для державних підприємств — податок з обороту і відрахування від прибутку, для кооперативних організацій — податок з обороту і по-дохідний податок. Нова система платежів у бюджет дала стійкий дохід державі у формі податку з обороту, в якому було уніфіковано 53 платежі, стимули підприємствам у розвитку госпрозрахунку, а також можливості проведення ефективного фінансового контролю. Податок з обороту зберігся майже на 60 років, маючи на це реальні підстави: адміністративне управління і тверді ціни.

У роки Другої світової війни уряд активно залучав податки з метою поповнення доходів державного бюджету. Так, на початку війни до подохідного і сільськогосподарського податків була встановлена 100-відсоткова надбавка, яку з січня 1942 р. замінили військовим податком, що мав подушний характер. Були введені податок з холостяків, одиноких і малосімейних громадян СРСР, податок з видовищ, збільшені ставки інших податків. Крім податків, основними формами залучення коштів населення були добровільні внески і пожертвування у фонди оборони та армії, використання коштів за ненадані відпустки, вклади в ощадкаси, військові позики. Податки з населення виконали своє фіскальне призначення і дали близько ЗО % від усіх надходжень у державний бюджет.

Соціалістичний спосіб виробництва і розподілу національного фонду, всезагальність державної форми власності, адміністративно-командне управління не давали реальних підстав для економічного зростання і забезпечення добробуту населення. Влада з певною періодичністю проводила економічні реформи, які стосувалися і внесення змін у систему оподаткування. Так, рішеннями господарської реформи 1965 р. були запроваджені нові прямі податки з юридичних осіб у бюджет: плата за фонди (прообраз податку на нерухомість), фіксовані (рентні) платежі, вільний залишок прибутку. У 70-ті роки розпочалися економічні експерименти, які змінили механізм розподілу прибутку і платежі в бюджет. Однак поверхові зміни і доповнення проблему наповнення дохідної частини бюджетів вирішували частково та не могли зрушити основи соціалістичного ладу.

З проголошенням незалежності України розпочалося реформування її додаткової системи. Так, податок з обороту було скасовано, а в умовах розвитку ринкових відносин та вільного ціноутворення запроваджено податок на додану вартість і акцизний збір. З прямих податків найбільше значення мають податок з прибутку підприємств і податок з доходів фізичних осіб. В Україні сформована податкова система, яка відповідає сучасному етапу суспільного розвитку, а механізм нарахування і сплати окремих податків потребує подальшого удосконалення.

Податки разом з іншими надходженнями формують державні доходи, які мають бути достатніми, щоб забезпечити виконання державою своїх повноважень, тобто відповідати державним видаткам. Ці фінансові категорії утворюють категорію бюджету, що пройшла складний та тривалий процес становлення і розвитку. Термін "бюджет" поширився в офіційних документах на початку XIX ст. і використовувався у значенні законодавчого акта, офіційного звіту.

Розглянемо еволюцію бюджету залежно від історичних етапів розвитку суспільства.

Державні доходи Київської Русі зосереджувалися у скарбниці київського князя і складалися з данини, судових зборів, мита, прибутків з княжих маєтностей, воєнної здобичі та дарунків князям. Існувала система доходів і видатків окремих князівств, які входили до складу Русі.

Види податків, їх розміри та порядок сплати встановлював князь. Приватні доходи князя не були віокремлені від державних, а також не було контролю за їх використанням.

Державні видатки відповідали історичним умовам та соціально-економічному устрою країни і спрямовувалися на утримання княжого двору, дружини, апарату управління, будівництво мостів, доріг, церков тощо. Кожен князь проводив свою фінансову політику, яку закріплював у певних нормативних документах. Так, Ярослав Мудрий видав збірник законів "Руська правда", у якому регламентувалися і фінансові питання. Для збирання данини, мита і контролю за виконанням повинностей князь призначав особливих чиновників — митників, вирників, метальників, мостників, городників.

На території українських земель у XV—XVI ст. було запроваджено адміністративне та фінансове право тих держав, до складу яких вони входили, а саме: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої і Росії. Державні доходи включали податки, натуральні платежі та повинності. Всі податки надходили до державної скарбниці, а їх обліком займався скарбник. Видатки спрямовувалися на утримання княжого двору, уряду й армії, ведення війн, спорудження замків і оборонних укріплень, викуп із татарського полону.

Особливістю фінансових відносин на місцевому рівні у XIV—XV ст. було їх формування під впливом Магдебурзького права, однак воно обмежувалося литовськими князями і польськими королями.

Державні фінанси Запорізької Січі були сформовані під впливом законодавства Литви і Польщі та пристосовані до конкретних умов і часу. Скарб був сховищем грошей і цінностей, архівом, складом військових клейнодів і оздоб, арсеналом бойових припасів і зброї. Шафар як державний казначей приймав доходи, видавав гроші й речі, вів облік коштів та інших цінностей. До фінансової старшини ще входили два підшафарія і кантаржі (хранитель мір і ваг).

До державних доходів січового скарбу належать кошові домени і регалії, мито, внутрішні податки, грошове і матеріальне забезпечення з боку Польщі, Росії та Гетьманщини, військова здобич та ін. Державні видатки здійснювалися за такими напрямами:

— внутрішні (утримання церков, адміністрації, забезпечення козацької служби, поточне утримання січового господарства);

— зовнішні (утримання війська інших держав під час бойових дій, дари іноземним правителям та ін.)

В управлінні Запорізької Січі й Гетьманщини найбільшими повноваженнями володів гетьман, який очолював виконавчу та військову владу, мав право вводити податки і розподіляти кошти державної скарбниці, конфіскувати і дарувати маєтки. Для здійснення своїх повноважень він видавав універсали.

У розвитку державних фінансів України виділяють два періоди Гетьманщини. У перший за гетьманства Б. Хмельницького (1648—1657 рр.) державні доходи формувалися за польським зразком. Державні витрати у шість разів перевищували доходи. У другий період, що почався з моменту укладання Андрусівського миру (1667 р.), державні доходи включали натуральні й грошові податки, основу яких становили податки на споживання і промисли.

Спочатку приватні гетьманські та державні доходи були з'єднані. З розвитком господарства відбувалося реформування державного скарбу і відокремлення особистих гетьманських доходів. Вперше цю реформу було проведено за гетьмана І. Брюховецького. Пізніше такий принцип організації державних фінансів був продовжений П. Орликом, Д. Апостолом та К. Розумовським.

У 1710 р. були проголошені "Пакти й Конституція прав і вольностей Запорізького Війська", у яких сформульовані такі напрями організації бюджетних відносин: чітка і зрозуміла структура управління бюджетними коштами; компетентність, порядність і добровільна згода на виконання роботи підскар-бів; боротьба з корупцією за організації функціонування урядового апарату; розмежування доходів урядовців та військового скарбу; чіткі ставки податків, контроль за ухиленням від сплати зборів; підзвітність за використані кошти.

Удосконаленням скарбового діловодства займались гетьмани Д. Апостол і К. Розумовський. Д. Апостол встановив точний бюджет, який у 1731 р. досяг 144 тис. крб на рік.

У Росії регулярне складання державного бюджету почалося з 1803 р. На початку XIX ст. стан державних фінансів був нестабільним. Державні видатки щорічно в середньому на третину перевищували державні доходи. Джерелом покриття бюджетного дефіциту були емісія грошей та позики державних кредитних установ.

Бюджетне право Росії базувалося на двох основних принципах — секретність і безконтрольність, що породжувало неефективне використання державних коштів. До 1862 р. державний бюджет не публікувався і затверджувався царем у секретному порядку.

У зв'язку з наявними проблемами у державних фінансах М.М. Сперанському доручили скласти розпис на 1810 р. і розробити основи бюджетного законодавства. У роботі "План фінансів" він запропоновував реформувати податкову систему, відмовитися від непродуктивних видатків бюджету та дефіциту. М.М. Сперанський вважав за необхідне запровадити принцип гласності у бюджетному процесі, надати бюджету силу закону, встановити відповідність між державними доходами і видатками, заборонити грошову емісію. Основну причину кризи державних фінансів Росії він бачив у перевищенні видатків над доходами бюджету.

У 1862 р. уряд провів фінансову реформу, згідно з якою запроваджувалися принципи єдності і гласності бюджету, система державного контролю, заміна винних відкупів акцизом на вино. Ця реформа мала непослідовний, компромісний характер і не змогла забезпечити зміцнення державних фінансів, як того вимагали нові капіталістичні умови господарювання.

Бюджет Росії у другій половині XIX ст. характеризувався постійним зростанням абсолютних розмірів, що відповідало світовим тенденціям, однак таке зростання було формальним.

Особливою рисою державних фінансів цього періоду була наявність двох бюджетів: звичайного і надзвичайного. Останній формувався за рахунок коштів, отриманих за позиками і використовувався на військові цілі, будівництво залізниць, надкошторисні витрати відомств. Бюджет з 1862 по 1897 р. виконувався з дефіцитом, який покривався з надзвичайного бюджету.

Характеристика державного бюджету Росії у другій половині XIX ст. свідчить про те, що запровадження бюджетної єдності не було повністю реалізовано. Уряд використовував надзвичайний бюджет для приховування реального фінансового стану в країні. Надлишок коштів, які залишалися по надзвичайному бюджету, спрямовували на покриття дефіциту звичайного бюджету. Із бюджетних залишків була створена вільна готівка казначейства, за рахунок якої фінансувалися надзвичайні видатки. Дійсним джерелом нагромадження вільної готівки були державні позички.

На початку XX ст. державні фінанси Росії характеризувалися особливою нестійкістю. Державні видатки зростали, а доходи не наповнювалися в планових обсягах.

У 1917 р. до влади прийшли більшовики з новою фінансовою і бюджетною політикою. Перший бюджет був затверджений у березні 1918 р. з великим бюджетним дефіцитом, що покривався за рахунок емісії грошей.

У період іноземної інтервенції та громадянської війни державний бюджет з грошового був перетворений на матеріальний. До цього призвели натуралізація господарських зв'язків та система централізованого розподілу продуктів. З відновленням грошових відносин він повернув своє призначення.

Бюджетна система СРСР пройшла кілька етапів реформування. У 1921 р. із загальнодержавного бюджету були виділені місцеві бюджети. Зі створенням Союзу PCP у грудні 1922 р. вона була представлена союзним бюджетом і державними бюджетами союзних республік, у складі яких рахувались місцеві бюджети. У 1924 р. сформувалась система місцевих бюджетів, до яких належали: регулюючі (губернські, обласні, республіканські, окружні); міські, низові (волосні, районні, сільські). У СРСР мала місце значна централізація коштів у союзному бюджеті, обсяг якого у 1924—1925 pp. становив 78,1 % від загального обсягу державного бюджету.

Доходи і видатки державного бюджету неперервно зростали. Бюджетний дефіцит офіційно мав місце у 1941—1943 pp. Однак наявність у дохідній частині державного бюджету такого джерела, як державні позики, свідчить про традиційне джерело покриття розриву між доходами і видатками бюджету.

Державний бюджет незалежної України займає основну частку у зведеному бюджеті. Бюджетні відносини регулюються Бюджетним кодексом України, прийнятим у 2002 р. Склад бюджетної системи з часу його введення в дію був змінений, і до місцевих бюджетів віднесено бюджет Автономної Республіки Крим.

До особливостей слід віднести виділення з 2000 p. у складі доходів і видатків бюджетів загального і спеціального фондів. Починаючи з 1 січня 2000 р. всі позабюджетні кошти установ і організацій, що утримуються за рахунок бюджетів, включаються до спеціального фонду відповідного бюджету.

У бюджетному процесі важливе значення має бюджетне вирівнювання. До

1997 р. використовувався метод розщеплення податків між державним і місцевими бюджетами з метою збалансування їх доходів і видатків. З 1997—

1998 p. закладено розподіл податків між бюджетами. До державного бюджету надходять непрямі податки, які дають стійкі, значні надходження. Місцеві бюджети не мають достатніх власних доходів і отримують значні суми міжбюджетних трансфертів, що послаблюють самостійність органів місцевого самоврядування.

Державний бюджет є дефіцитним, на його покриття спрямовуються внутрішні й зовнішні запозичення.

Дослідження еволюції державних фінансів показало, що кошти на забезпечення виконання державою своїх повноважень в основному зосереджувалися у бюджетах. Позабюджетні фонди почали формуватися у XIX ст. у Франції, Японії, Великій Британії, Німеччині, що було пов'язано із розширенням сфери підприємницької діяльності держави. Наявність спеціальних (позабюджетних) фондів давала можливість уряду здійснювати видатки, які не затверджувалися парламентом. У XX ст. у зв'язку з подальшим зростанням ролі держави збільшилася кількість і обсяги спеціальних фондів.

У другій половині цього століття у Великій Британії обсяг спеціальних фондів становив третю частину державного бюджету, а у Франції валові витрати за спеціальними фондами у своєму обсязі дорівнювали видаткам державного бюджету. У США було 60 спеціальних фондів, у Японії — ЗО—46, у Великій Британії — 80. За рахунок коштів спеціальних фондів фінансувалися військові видатки, зовнішньоекономічна діяльність, соціальні потреби, заходи із регулювання економічних процесів.

До спеціальних фондів належали різні автономні та приєднані бюджети, позабюджетні фонди, спеціальні кошториси та рахунки. Так, у Великій Британії існував фонд головного казначея, який створювався із залишків фондів міністерств для підтримання рівноваги у всіх фондах. У Японії формувався спеціальний фонд, через який відбувався перерозподіл податкових надходжень між місцевими бюджетами.

Після Другої світової війни у Франції був сформований фонд модернізації, який після об'єднання у 1955 р. з іншими фондами трансформувався у фонд економічного і соціального розвитку. Цей фонд поповнювався за рахунок позичок та бюджетних коштів, а використовувався на фінансування інвестиційних програм. Кошти надавалися у формі кредитів тим підприємствам, які проводили інвестиції згідно з державними програмами розвитку. Велике значення для фінансування капітальних вкладень мав спеціальний кон'юнктурний фонд, який поповнювався в умовах економічного піднесення, а використовувався при спаді виробництва.

Різноманітні економічні фонди діяли у Японії: інвестиційний бюджет або програма державних інвестицій і позик, спеціальні рахунки (автономні бюджети центрального уряду та місцевої влади). Інвестиційний бюджет формувався за рахунок коштів ощадних, страхових, пенсійних, довірчих фондів і використовувався для фінансування державного сектору економіки у формі безповоротних субсидій і пільгових кредитів.

Кожна країна створювала позабюджетні фонди, виходячи з конкретних соціально-економічних процесів, які відбувалися на певному історичному етапі розвитку суспільства, з урахуванням національних особливостей.

В Україні, яка входила до складу Російської імперії, а потім Радянського Союзу, мала місце значна централізація фінансових ресурсів у бюджетах, у зв'язку з чим практика створення позабюджетних фондів не була поширеною. З проголошенням незалежності відбулося становлення позабюджетних фондів, розвиток яких триває до цього часу. Особливі ознаки державних цільових фондів: збереження фондів соціального спрямування, що функціонують на страхових засадах; надмірна залежність цільових фондів від доходів державного бюджету, яка виявляється у включенні фондів до складу бюджету або встановленні значних розмірів дотації з бюджету до цільових фондів; високий ступінь централізації коштів позабюджетних фондів на загальнодержавному рівні із наступним перерозподілом.

Формування державних фінансів, поряд із державним бюджетом та позабюджетними фондами, передбачало становлення державного кредиту, який дає змогу залучати додаткові фінансові ресурси на державні програми.

На ранніх етапах розвитку державності в Київській Русі кредитні відносини мали примітивний характер: кредити надавалися державою купцям з метою надходження додаткових доходів до княжої скарбниці. Державний кредит існував на Січі: кіш як центральний уряд позичав кошти купцям із січового скарбу.

У XIX ст. ситуація змінилася у зв'язку зі зростанням потреби уряду в грошових коштах. Російська імперія робила постійні зовнішні запозичення для покриття бюджетного дефіциту. Державний борг збільшувався не тільки в абсолютних обсягах, а й відносно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума державного боргу дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні селянської реформи 1861 р. державний борг перевищував щорічний державний бюджет вже приблизно у вісім разів. З середини 80-х років XIX ст. Росія за величиною державного боргу займала третє місце після Франції та Великої Британії, а за виплатою відсотків за борги — друге.

На початку XX ст. у Росії розвивалися різні форми місцевого кредиту: облігаційні й безоблігаційні позики, кредити державного, земельних, комерційних і громадських банків, емісійний курс міських позик був нижчий від курсу державних позик внаслідок низки несприятливих чинників (незручної системи тиражів, роздрібненості позик, нестійкості курсу).

Міські облігації не входили до складу боргу Росії, оскільки не гарантувалися державою, яка тільки контролювала емісію муніципальних облігацій, приймала їх для оплати за казенними підрядами, а також видавала грошові позики через Держбанк під заставу цих цінних паперів. На розсуд уряду була представлена можливість конвертації муніципальних позик у державні, що збільшувало видатки державного бюджету. З початком Першої світової війни розвиток муніципального кредиту перервався. Для фінансування військових потреб Росія залучала державні позики. Політику царського уряду продовжив Тимчасовий, який за час свого існування отримав чотири позики від США.

Анулювання державних позик, отриманих царським урядом, було одним із фінансових рішень більшовиків у 1918 р., що дало їм можливість стримати збільшення видатків державного бюджету. Державний кредит СРСР офіційно був запроваджений з 1922 р. й активно використовувався як форма мобілізації додаткових грошових коштів на загальнодержавні програмні для збалансування доходів і видатків державного бюджету, оскільки бюджетний дефіцит законодавчо не був визнаний. В Україні державний кредит набув подальшого розвитку і використовувався з метою покриття дефіциту державного бюджету.

На певних історичних етапах розвитку суспільства під фінансами розуміли форми і методи залучення державою грошових коштів на фінансування соціальних та економічних програм. У кінці XIX ст. фінанси визначали як відносини, що виникають у процесі утворення централізованих грошових коштів і призначені на суспільні потреби. З розвитком товарно-грошових відносин до фінансів, крім державних, стали відносити фінанси суб'єктів господарювання, фінансовий ринок, міжнародні фінанси. Ринкова економіка, наявність різних форм власності, інтеграційні процеси вимагають залучення нових форм і методів перерозподілу валового внутрішнього продукту для забезпечення всіх суб'єктів фінансовими ресурсами, достатніми для ефективної діяльності.

Так, у Радянському Союзі фінанси підприємств характеризувалися такими ознаками: суворе регулювання фінансових відносин із затвердженням виробничих і фінансових показників; лише фондова форма формування і використання грошових коштів; значна участь держави через бюджети у фінансуванні капітальних вкладень, приросту нормативу власних оборотних коштів, покриття планових збитків; значний перерозподіл коштів у межах об'єднання, галузі, держави. Соціалістичний спосіб виробництва і розподілу національного доходу в Союзі PCP виявився неефективним і криза в економіці, фінансах, політиці призвела до його руйнування.

З проголошенням переходу до ринкової економіки в Україні відбувається застосування нових більш досконалих форм фінансових відносин, які відповідають суспільному розвитку.

ПРАКТИКУМ

Базові терміни і поняття

Фінанси, економічні відносини, об'єкти і суб'єкти розподілу, податок, данина, домени і регалії, фіск і скарб, бюджет, державні доходи, державні видатки, спеціальні фонди, державний кредит.

Контрольні запитання і завдання

1. На якій стадії суспільного відтворення виникають фінанси?

2. Які грошові відносини виражають фінанси?

3. Як фінанси взаємодіють з іншими економічними категоріями?

4. З чим пов'язане виникнення фінансів?

5. Що було первинною формою фінансів?

6. Що таке доменіальний устрій?

7. Коли офіційно почав використовуватися термін "бюджет"?

8. Як розвивались позабюджетні фонди?

9. З чим пов'язані становлення і розвиток державного кредиту?

10. Назвіть чинники, що впливають на фінанси та їх розвиток в Україні.

Рекомендована література

1. Андрущенко ВЛ., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен.

— К.: Заповіт, 1995. — 173 с.

2. Кириленко ОЛ. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).

— К.: ШОС, 2000. — 384 с.

3. Пасічник ЮЛ$. Бюджетна система України та зарубіжних країн. — К.: Знання-Прес, 2003. — 523 с.

4. Романенко О.Р. Фінанси: Підручник. — К.: Центр навч. л-ри, 2006. — 312 с.

5. Шаварина МЛ. Історія фінансів: Навч. посіб. — Т.: ТДЕУ, 2006. — 247 с.