Уточнюючі й пояснюючі члени речення не відокремлюються

1.Коли не виділяються ні паузою, ні змістом

Наприклад:

У шкільному садку за вигоном чорніли руїни маєтку (А. Головко).

2.Якщо обставина чи означення мають уточнюючі чи пояснюючі члени речення з ширшим змістом

Наприклад:

У Черкасах на Пагорбі Слави, над самим Дніпром, відкрито меморіальний комплекс (З газ).

 

Комами виділяються

1. Вставні слова, які підкреслюють імовірність чи вірогідність повідомлюваного: мабуть, зрозуміло, певно, здасться та ін. - що виражають різні почуття: на щастя, на жаль, як на зло та інші.

Наприклад:

Мабуть, людині не можна відриватися від рідного берега (Ю. Мушкетик). На жаль, реальне життя знекровлює найчистіші мрії (М. Мельник).

- котрі вказують на зв’язок думок, послідовність викладу, висновки: до речі, по-перше, проте, однак, взагалі та інші.

- що вказують на джерело повідомлення: за словами, кажуть та ін. – які вживаються з метою привернути увагу співрозмовника до висловленої думки: уявіть собі, даруйте, прошу, розумієте та ін.

Наприклад:

До речі, ти мене так і не дочекався (О. Гончар).

Кажуть, сніг на полі - хліб у коморі (Нар. творчість),

Це вже, даруйте, проза життя (О. Довженко).

2.Вставні словосполучення та речення, якщо вони приєднуються сполучними

словами, а також без них.

Наприклад:

Полювання, як ви потім побачите, потребує чимало часу (Остап Вишня).

 

Дужками виділяються

1.Слова або речення, якщо вони вживаються як додаткове зауваження і за змістом не пов'язані з основним текстом.

Наприклад:

За селом зелено-зелено, і по хвилях переливи червоні (од сонця) (А. Головко).

2 .Прізвище автора і назва твору, які стоять після цитати, авторські зауваження

тощо.

Наприклад:

Вона (Леся Українка) троянда в морі квітів (3 жур.)

3.Вставлені речення, які доповнюють, уточнюють усе речення або якийсь його

член, і різко випадають із синтаксичної структури.

Наприклад:

Чи справді там було, чи може, хто збрехав (хто ворогів не мав!), - а не все -

катюзі, як кажуть, буде по заслузі (Л. Глібов).

 

Тире виділяються

Слова або вставлені конструкції, коли вони мають характер додаткового повідомлення і немає потреби різко виділяти їх з тексту основного речення. Наприклад:

Є люди на землі - а то б не варто й жити, - що крізь щоденний труд уміють і любити, і усміхатися, й мислити, шукати... (М. Рильский).

 

ЗРАЗКИ ДИКТАНТІВ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ВСТУПНОГО ЕКЗАМЕНУ

 

ДІДОВА ХАТА

Ніяку хату так не любили бусли, як дідову. Її стара, зелена та горбкувата, наче вкрита луговими купинами, стріха ранньою весною зацвітала великими чорно-білими квітами - то з усього села зліталися сюди бусли. Торохкотіли у небо довгими червоними дзьобами, а потім штурхали один одного грудьми й били крилами, спихаючи з гребеня даху, вони билися за гніздо, найкраще на увесь виднокіл.

Воно було дуже старе і від того велике й міцне, вимощене так, наче вросло у стріху.

Як казали люди, у буслів була своя причина, щоб домагатись саме цього гнізда. Мовляв, розумні птахи знали, що дідова хата ніколи не загориться і тиснулись сюди, хоч на сусідніх будинках клали їм колеса, і вимощували*гребені старим бур'яном, аби приманити. Бусли ж лиш тоді розлітались на інші обійстя, коли на дідовому утверджувались хазяї - старі й дужі птахи, що роками жили тут. І так до наступної весни, а там починалося усе спочатку.

Люди заздрили старому Тарасові, що так умів причаровувати до себе буслів, бо, звісно, де на хаті бусол, там у хаті й щастя. І людей можна було зрозуміти, адже лиш кілька років, як закінчилася Велика Вітчизняна війна, і ще не вляглися страхи, ще не покидали їх сни, в яких завивали бомби, і не тільки діти, а й дорослі схоплювалися вночі й бігли до дверей, щоб рятуватись. Тож не дивно, що кожен хотів, аби на хаті в нього жили бусли, бо були вони прикметою спокою, безпеки, миру й щастя, а цього хотів кожен - і старий, і малий. (223 сл.)

 

РІДНЕ ПОЛЕ

 

Пензлі були рівнесенькі, тонкі, однакової довжини, мов щойно застругані олівці, їх було багато: для кожної фарби - окремий пензель. Катерина їх робила сама з волосинок пухнастого хвоста домашнього кота. То й справді дуже важливо, яким буде пензлик.

Усеньке літо малювала Катерина картину „Рідне поле". Не маючи сама міцного здоров'я, Катерина Білокур особливо ревно любила усе здорове, прекрасне, досконале. З діда-прадіда селянка, вона не переставала дивуватися незбагненній силі землі, скропленої дощем і зігрітої сонцем: з малесенького зернятка, вкинутого у пухку ріллю, виростає отака краса! Десь беруться з води, землі і світла найтонші переливи червоного, жовтого, вишневого, рожевого, блакитного!

Де знаходить природа такі розмаїті барви, що їх не відтворити точно жодною фарбою, жодним пензлем! Ой, як хотілося жінці бодай хоч трохи передати цю

красу на папері! На її малюнках квіти вражали своїми дивовижними формами, багатством кольорів.

„Як тебе прославити, рідна земле? - не раз думала художниця. - Не одною квіткою змалювати, не одним кущем чи деревом, а всю тебе показати, - широку, прекрасну й родючу?"

Художниця знайшла барви, щоб змалювати поетичний образ землі, яка ще оповита сизим ранковим туманом, але вже виграє кольорами веселки. Вона передала поле як неозорий простір земної кулі - широкий, як море, що сягає у незміряну далину „Рідне поле" - одна з найвідоміших картин художниці. Розглядаючи полотна Катерини Білокур, переконуєшся, що вона - справжній самородок у морі народних талантів.

(За Д. Степановим)

 

ЗВ'ЯЗОК ІЗ ЗЕМЛЕЮ

Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. У містах земля одягнена в камінь й залізо і тому недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому темніла на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице.

Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи, пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Всю землю, велику, розкішну, я вміщаю в собі. І тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

(За М. Коцюбинським)

(185 слів)

 

КОРАБЛЕБУДУВАННЯ НА РУСІ

 

Яскравими сторінками воєнного мистецтва назавжди лишилися в історії знамениті морські походи київських князів. Кораблі русичів добре знали на Чорному морі, бачили на Каспії, запливали вони і до берегів Сирії.

З давніх-давен на Русі процвітало кораблебудування. Київські умільці постійно придумували нові типи суден. Від перших примітивних човнів, видовбаних або випалених у стовбурі дерева, руський флот пройшов великий шлях розвитку. З'явилися човни довжиною до п'ятнадцяти метрів, які вміщували до півсотні воїнів.

Наближаючись до ворога, одні з них гребли, затулені щитами, інші натягували луки або стискали в руках списи, готуючись до ближнього бою. Були на таких човнах вітрила, які ставали доброю підмогою гребцям при попутному вітрі.

Пізніше на Русі з'явилися великі кораблі, в яких під палубою сиділи гребці, заховані від ворожих стріл і каменів. У них були високі щогли та по кілька вітрил. На цих же суднах плавали руські купці до найдальших земель. Бо Київ, інші великі міста нашої землі вели жваву торгівлю з багатьма народами.

Історія флоту Київської Русі — промовисте свідчення талановитості її людності, яка вміла створити найсучаснішу для того періоду історії техніку й уміло користуватися нею. Це був, як бачимо, народ-трудівник, народ-воїн, народ-будівничий.

(За М. Слабошпицьким)

(192 слова).

 

КОЗАЦЬКЕ ЖИТЛО

 

Січ - ото в запорожців кріпость. Коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця була така, що в неї й гармати ставились...

У Січі - так там жили все по куренях, по скільки там сот чоловік. Та й курені були великі. Ставились курінь до куреня причілком, а в них були стовпи й сволоки. А по степах жили в землянках, або, по-їхньому, бурдюгах: так чоловік по п'ятнадцять, а то й менш.

Оце викопає козак яму, обставить її чим там попало, обліпить, обмаже, поставить піч хліб пекти, зробить кабицю страву варити та й живе. Димарів тоді не було. Зимою як розпалить камінь, так він аж горить — уже холодно не буде.

В деяких землянках було і вбранство: по стінах висіла зброя всяка, а на покуті стояли образи — усе розмальовані. Попід стінами ставили лавки, ослончики, щоб було де сісти.

Землянок запорожці ніколи не замикали. Як їдуть куди або йдуть, то так і кидають їх: ніхто нічого не зачепить. Хто хочеш, той і заходь у землянку. Як хочеш їсти, розводь вогонь, бери казан, вари страву, яка там зоставлена, їж, пий, спочивай ‒ заборони не було. А приїде хазяїн, так ще й радий гостеві, бо то тільки й родина йому на широкім степу. Він йому радий, він його і привітає.

Хазяїн їде куди, так ще й зоставляє страву для подорожнього. Хто хоч, заходь. Та й заходять, було. Наїдяться, нап'ються на дурничку та зроблять хрест, поставлять його серед землянки ‒ це означає, що були гості й дякують господареві.

(220 слів)

 

Список рекомендованої літератури

1. Беляєв ті ін. Українська мова, 10 – 11 кл. – Освіта, 1998.

2. Олійник О.Б. Українська мова, 10 – 11 кл. ‒ Вікторія, 1999.

3. Ющук І.П. Практикум з правопису з української мови. – Освіта, 1997