План-конспект
Уроку художньої культури
Для 9 класу
Тема: Український народний одяг – складова духовної культури
Мета:
· познайомити учнів із декоративно – ужитковим мистецтвом
на прикладі національного костюма;
· художніми особливостями
народного одягу, його обереговим значенням, важливим
елементом матеріальної та художньої культури;
дати історичні відомості про розвиток національного костюма;
· розвивати інтерес до українського народного одягу як складової части духовної культури українців;
· виховувати любов до українського мистецтва.
Обладнання:
· плакати «Український народний одяг»,
· слайдові матеріали;
· відео ряд: репродукції картин видатних українських художників.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення
вивченого.
Хід уроку
І. Організаційний момент
Оголошення теми та завдань уроку.
ІІ. Мотиваційний аспект
Учитель. Кожен народ має своє неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті. Ця індивідуальність знайшла своє відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть. Характерною рисою українського одягу є його декоративна
мальовничість, яка віддзеркалює високий рівень культури, володіння різними технологіями виробництва матеріалів та оздоблення.
ІІІ. Вивчення нового матеріалу
Україна – колиска талантів, народного мистецтва.
М. В. Гоголь писав російською мовою, але героями його творів були українські хлопці та дівчата – складові етносу України, і велике значення він надавав саме опису українського костюма.
Інсценізація учнями уривку твору М.В. Гоголя «Ніч перед Різдвом».
Діалог Оксани і Вакули.
Завдання: назвати інсценізований твір та героїв.
Учитель. Давайте подивимось та назвемо, у що вдягнуті Оксана і Вакула.
(Відповіді учнів.)
Учитель. Основні елементи українського одягу мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Статусу національного символу український одяг набув у XVII – XIX ст. З того часу традиційний одяг українців став складатися з кількох комплексів – натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання. Обов’язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання.
До нашого заняття кожна пошукова група готувала опис окремих елементів народного одягу і презентуватиме свою роботу.
Перша група познайомить нас, з яких же елементів складався жіночий одяг українців.
IV. Творча лабораторія
(Перша пошукова група демонструє слайди за допомогою комп’ютера, супроводжуючи показ розповідями.)
Учень 1. Узор вручну, широка планка,
Легенький запах ковили,
Моя сорочка вишиванка,
Вся ніби сплетена з трави.
Дніпра потоки, степ, простори,
По лівій й правій стороні.
Червоно – чорні всі узори
мережив ряд на полотні.
Учень 1. Жіноча сорочка – належить до найдавнішого одягу наших предків. Білий колір – це найхарактерніша їх особливість.
Жіноча сорочка довша за чоловічу, шиється із двох частин(верхня до пояса – з тонкішого полотна, нижня з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали нову). У молодих жінок зазвичай сорочки були краще та щедріше розшиті. У літніх жінок сорочка була такою самою як, у молодиць, але вишивка була скромнішою, стриманішою.
Учень 2. Як шотландський кельт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка – вишиванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки: волинські, слобожанські, полтавські тощо. Але все ж є у них щось спільне, що усіх
їх єднає.
Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна льняного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для святкових – тонше, вибілене. Святкова сорочка обов’язково мала вишивку (тому вона і називається вишиванка).
Учень з. Сорочка була провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала її тіло, оберігала від холоду і від злого ока. Вишивка також виконувала оберегову функцію, вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів та поділ сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків.
Сорочка, вишита матір’ю оберігала від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи довгими вечорами.
(Учні прослуховують пісню «Мамина сорочка.)
Учень 4. Поверх сорочки жінки колись одягали в будень до роботи запаску, а в свято плахту і попередницю (фартух).
Запаска складалася із двох вузьких пілок вовняної тканини, яка прикрашалася тканим орнаментом, або вишивкою. Передню частину часто заміняв фартух із парчі, шовку.
Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Плахта – святковий стегновий одяг із вовни. Плахта зовсім проста – це два полотнища, зшити до половини разом. Плахту перегинали через пояс таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила», звисали з боків. Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою – тканим, або плетеним поясом.
Учень 5. Ще українські жінки поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки (безрукавки з фабричної тканини), яка декорувалася вишивкою або аплікацією.
Кептар – хутряна безрукавка, яку носили і жінки, і чоловіки Карпат та Прикарпаття. Кептар завжди був дуже рясно прикрашений: вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.
Стоїть смерічка на горі
В снігу, неначе в кептарі.
І ми до неї в гості йдемо –
Вона росте, і ми ростемо.
Кептарі увійшли до жіночого одягу в середині ХІХ ст.
Учень 6. Верхній одяг у жінок складав – кожух – зимовий одяг із овечого хутра. Жінки носили і короткі кожухи, їх називали – кожушанками. Перевагу надавали – білим кожухам.
Ще один поширений вид одягу – був – свита – плащеподібний одяг
із саморобного сукна чорного або сірого кольору. Носили його в негоду. Свити й кожухи оздоблювалися вишивкою та аплікацією.
Жіноче взуття, типове як для Слобожанщини так і для Полтавщини – кольорові чоботи – чорнобривці, пізніше – високі шнуровані черевики. Бідніші носили постоли – м’яке селянське взуття, що робилося з одного шматка товстої, м’якої шкіри. Постоли стягувалися навкруг стопи за допомогою мотузки або шкіряного шнура.
Учень 7. Червонясте, променясте,
Розквітає, як вогні.
Дай хоч трішечки намиста,
Калинонько і мені…
Обов’язковим додатком до жіночого одягу було гарне намисто, яке прикрашало шию. Найбільш цінним вважались намиста із гранату, перлин, та коралів. Носили його і в будень і в свято. Та зовсім без намиста бути не можна, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди.
Серед традиційних прикрас використовували і монети. Їх скріплювали між собою і носили разом із намистом. Називали їх дукатами.
Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру. Їх називали – ґердани. Ґердани – шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент.
Учень 8. А волошок, маку скільки!
Материнка, сокирки,
І дзвіночки, й васильки –
Все нам добре на вінки.
Адже сам вінок – є найкращою оздобою голови української дівчини.
Український віночок – не просто краса, а й оберіг, «знахар душі»,бо в ньому є чаклунська сила, що біль знімає, здоров’я береже. Всього в українському віночку – 12 квіточок. І кожна лікар, оберіг. У віночок вплітали різнокольорові стрічки. Кожний колір мав свій символ. (Дівчата по черзі чіпляють стрічки до віночка, який висить на дошці.)
Коричневий колір – символ землі – годувальниці.
Жовтий – символ сонця, хліба.
Блакитний – символ води і неба, дає силу і здоров’я.
Червоний – символ щирості, душевності.
Зелений – символ рослинного світу, молодості.
І насамкінець – найкращою оздобою голови жінки були парчеві очіпки, та хустки. Хустки прикрашали переважно геометричним орнаментом, а пізніше увійшов у моду і рослинний. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки.
Учитель. Дякую! Дуже цікаво було послухати про жіночий одяг. А щоб ви добре запам’ятали назви його основних деталей, за допомогою комп’ютера одягнемо ляльку в національний костюм.
(Діти називають деталі одягу, які по черзі з’являються на ляльці: сорочка, плахта, попередниця (фартух),вінок.)
Ну ось, наша (придумане ім’я ляльки – дівчинки) може йти на свято. Гарно ми її вбрали? Гарно. Тепер дізнаємося, як чоловіки вдягалися у давнину.
(Розповідає друга пошукова група.)
Учень 1. Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
-На, вдягай, синочку.
В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні.
Ласка мамина цвіте
В тому вишиванні.
Вишиваночку візьму,
Швидко одягнуся.
Підійду і обійму
Я свою матусю.
Головним елементом, як і жіночого вбрання, була вишита сорочка.
На заході вона доходила майже до колін і носилася поверх штанів.
Виріз горловини зав’язували на шнурок чи стрічку. На сході сорочка була коротша, забиралася у шаровари. Вона мала широкі, зібрані на манжетах рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя.
Учень 2. Чоловічий поясний одяг найдавніших часів – це – гачі – вузькі
сукняні штани. Вони шилися із білого або сірого полотна. Нижня частина їх обтягувала ногу, а верхня – кріпилася на талії за допомогою шворки.
Гачі носили чоловіки Західної України.
А чоловіки Східної та Центральної України носили шаровари – дуже широкі штани, що їх переважно заправляли у халяви. Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів.
Учень 3. Поверх сорочки чоловіки Карпат та Прикарпаття носили кептар – хутряну безрукавку, яка завжди була оздоблена вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.
А запорізькі козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.
Учень 4. Український чоловічий одяг зверху оперізується поясом.
Пояси були різнокольорові (червоні, сині чи зелені) з шовкової, бавовняної чи вовняноїтканини. Кінці пояса завжди прикрашали китицями чи бахромою.
Чоловіки Карпат носили шкіряні пояси – череси.
Черес – був зшитий уздовж із двох складених разом ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей. До ременів кріпилися: кресало, протичка для люльки, підвішували до великого ременя складний ніж, металевий топірець.
Пояс у давнину також служив оберегом, своєрідним талісманом. Вважалось непорядним вийти на люди без пояса.
Учень 5. На голови чоловіки одягали шапки з овчини або іншого хутра.
В Україні існувало вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою головою – гріх для чесного чоловіка. В народі з’явилося прислів’я «Без шапки, мов злодій ходить». Ходити з непокритою головою дозволялося лише на похоронах та біля церкви.
Переступаючи поріг хати, треба було скинути шапку.
Чоловіки Західної України носили капелюх – головний убір з товстої, м’якої тканини, прикрашений кольоровою стрічкою, пером півня, тощо.
Грають бджоли і джмелі
В квітах на осонні,
Ходить в жовтому брилі
По горах сонях.
У літню спеку носили солом’яні брилі. Їх плели переважно пастухи під час випасу худоби в полі.
Учень 6. Верхній одяг був такий, як і у жінок.
Свити і кожухи – шили з чорного чи коричневого сукна, а в давнішні часи з білого. Їх оздоблювали вишивкою, чи аплікацією.
Поли й поділ обшивалися хутром, на комір бралося кращої якості.
Учень 7. Чоловіче взуття було таким.
Бідніше селянство одягало на ноги постоли – стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, а на Полтавщині плетені з лика – личаки. Заможніші носили чоботи – чорні юхтові, або хромові з високими м’якими халявами.
Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.
Про чоботи існує також прислів’я: «У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть».
Учитель. Дякую вам, діти! Добру пошукову роботу зробила друга група.
Настав час зібрати на свято нашого (ім’я ляльки – хлопця.)
(На моніторі з’являється зображення хлопця, якого одягають. Діти називають деталі одягу: сорочка, шаровари, пояс, шапка).
Ось і (ім’я ляльки – хлопця) в нас вбраний.
(На моніторі з’являються зображення дівчини та хлопця разом.)
Діти, погляньте, які ж вони гарні у нас.
Люди дивляться, милуючись,
Яка ж це гарна пара.
ІV. Сприйняття мистецтва
А зараз я хочу ознайомити вас із кількома творами українських художників,у яких відображена краса народного одягу.
(Музика. Показ слайдів із розповідями.)
Василь Тропінін на своїх картинах зображує селян. Про це він на схилі літ згадував: «Я мало вчився в Академії, але навчався у Малоросії: я там без перепочинку писав з натури… І ці мої роботи, здається найкращі з усіх, які я досі написав…»
Саме до таких належить «Дівчина з Поділля». Майстер реально змальовує типову подільську сорочку, намисто на шиї, дівочий головний убір. Гарний овал молодого смаглявого обличчя намальований з великою майстерністю, як і проникливі карі очі й усміхнені губи. Стримано поданий пейзаж збагачує мотив, а оливковий колорит у поєднанні з людською теплотою надають творові в цілому поетичного забарвлення.
Мистецька спадщина Костянтина Трутовського, присвячена Україні,
величезна. Художник залюбки відтворював мотиви побуту і звичаїв українського народу. Це характерно відбилося в картині «Одягають вінок». В Україні здавна існував народний звичай: молоді дівчата в доповнення до яскравого костюма прикрашали голову вінком із живих квітів. Але художник зображує жартівливий момент: молода мати або старша сестра прибирає квітами малу дівчинку, одягнуту в святкову обгортку і намисто. Іде гра в дорослу – мала запишалася й засоромилася. За прибиранням із серйозною повагою спостерігає хлопчик.
У побутову сценку художник вніс багато теплого почуття, авторська розповідь осяяна лагідною усмішкою. Твір просякнутий ліризмом, поезією щасливого дитинства, глибокою повагою художника до життя народу. В своїх художніх творах художники відтворювали красу нашого народу. Велику повагу вони приділяли одягу – бо це є складова духовної культури нашого народу.
V. Презентація колективних робіт
А зараз творчі групи будуть презентувати свої колективні роботи.
(Презентація творчих робіт.)
VІ. Підсумок уроку
Сьогодні на нашому уроці ми познайомились з традиційним народним костюмом – частиною нашої культури. Хочеться завершити сьогоднішній урок такими словами:
Невже тоді носили лиш для моди
Сорочки, і жупани, й кожухи?
У них – живе історія народу,
Його талант прекрасний і важкий.
І їх ні час, ні простір не порушать,
Нехай на порох зітруться роки!
У них живуть людські безсмертні душі,
Ті добрі чари легкої руки.
