Розвиток музичного мистецтва у ΧVI- XVIII ст

Музичне мистецтво на українських землях у ΧVI- XVIII ст. є яскравим наслідком грецьких культурних впливів більш ніж тисячолітньої історії, коли до Острозької, Київської, Львівської та інших братських шкіл запрошувалися для викладання етнічні греки. У церковно-співацькій практиці відбувався розвиток від перенесення й запозичення через переробки, послідування й вдосконалення варіантів грецького церковного співу, доформування оригінальних українських літургічних співів.

Грецький церковний спів часто набував грузинських, вірменських, сербських чи болгарських церковно-співацьких традицій у різних версіях. Яскравим прикладом тому є українські нотолінійні ірмолої – рукописні збірки церковного співу XVI– XVIII ст. Так, на сторінках цих рукописів – носіїв того церковного співу, який виконувався в Україні у XVI – XVIII ст., занотовано принаймні два варіанти співу під назвою "грецький". Але жоден з цих варіантів оригінальним грецьким співом у чистому варіанті назвати не можна. Один з цих співів є "українським грецьким" наспівом, що утворився в українській церковно-співацькій практиці завдяки балкано-слов’янським впливам. Він є представником системи багатонаспівності. Інший варіант співу під назвою грецький є "російський грецький" наспів. Цей наспів бере свій початок у XVIII столітті від так званого “придворного” наспіву. Він є спрощеним наспівом, що формує сучасний церковний обіход.

Відомо, що ще в XVI ст. Львівське та Перемишльське православні братства посилали своїх півчих у Молдавію для вивчення там грецького та сербського співів. Крім того, існували й безпосередні зв’язки з Афоном, звідки українські співаки здобували грецький репертуар. Наприклад, Херувимська пісня 3-го гласу була записана від царгородського патріаршого співака і перекладена на "руську" мову. Відомо, що патріарх Нікон в реформі церковного співу прагнув новизни та грецької основи "за грецьким зразком".

Підтвердженням того, що в Україні існував оригінальний грецький спів свідчить той факт, що в сьогоденному музикознавстві з’явився новий термін, який характеризує український грецький спів. У роботах Є. Ігнатенка визначено термін україно-білоруський грецький розспів [3, 11]. Науковець характеризує його як комплекс візантійських піснеспівів, зафіксованих в українських та білоруських ірмолоях. Наголошується на подібності грецьких співів, що не належать до архієрейських служб, котрі містяться в ірмолоях з оригінальними грецькими співами, що виконуються у сучасній богослужбовій практиці в Греції. В інституті рукопису м. Києва зберігаються рукописи з оригінальними грецькими співами та нотацією. Дослідження цих рукописів підтверджують думку, що оригінальний грецький спів в Україні звучав в тих церквах, де було скупчення грекомовного населення, тобто де існували грецькі общини. Тут і спів і богослужбовий чин відповідав грецькому зразку. Запозичення грецьких словесних текстів не відміняється й у сучасному архієрейському богослужінні й вважається канонічно правильним [4, 128].

Під впливом соціальних та політичних змін, була спроба зробити новий переклад богослужбових текстів з грецької мови на церковнослов’янську; підпорядкувати під нові словесні тексти музичний матеріал піснеспівів, не порушивши при цьому уставного співу. Поступово у суспільстві виникає потреба, коли церковний спів від стану суто богослужбового атрибуту переходить в стан мистецького явища.

У XVI – XVIII столітті продовжує також існувати і розвиватись цілий поетичний світ народної пісні як невід’ємна частина української культури. Складали й виконували пісні та думи «народні професіонали», зокрема лірники, кобзарі,каліки і просто перехожі.Користувались вони двома інструментами — бандурою (кобзою) і лірою. Обидва інструменти щипкові, лютневого сімейства і західного походження, тільки ліра мала ще й клавішний пристрій. Гра на бандурі вимагала більшої майстерності, але й лірник мав бути високим професіоналом. Братства лірників і кобзарів мали свою систему учнівства, іспитів-посвят, свою постійну організацію, старшин тощо. Лірники й кобзарі виконували псальми, канти духовного характеру, а також апокрифічні пісні.

В поетичному жанрі виділяють три форми народного вірша: речитативну, пісенну і говірну. Прикладами говірного віршування можуть бути приказки («Їхав до Хоми, а попав до куми», «Не біжить собака від калача, але від бича» тощо). Такий говірний вірш завжди заримований. На відміну від говірного, інші вірші не римувались, рима потрапляє в східнослов’янський вірш з латини через чеську та польську поезію.

Могутній центр епосу складається і утверджується в Наддніпрянщині, в центрально-східному регіоні України. Поряд із думами розвивається жанр балади. Взагалі новелізація пісні — характерна риса названого періоду. В думі можливі баладні сюжети, які набувають трансформації відповідно до загального архаїчного строю поетичного мислення в думі. Найвідоміші з них, це дума про Хвеська Ганжу Андибера, дума про втечу трьох братів з Азова (відома в багатьох варіантах і може бути віднесена до найвищих витворів світової культури).

Образи, що використовуються в думах, — радше не образи, а стандартні символи, які служать для розпізнавання об’єкта так само, як пози і жести в традиційному іконописі: «тиха вода», «вітер буйний», «битий шлях» тощо. За цими образами-символами стоять глибокі традиції, які чуттєво їх оживляє.

Отже, музичне мистецтво XVI – XVIII століття визначається жанровим розмаїттям, яке підкреслює багатогранність душі українського народу. Свій біль, надії, прагнення та сподівання народ зміг майстерно передати характерними саме для музичного мистецтва засобами впливу. Здатність цінувати культурні надбання інших народів, органічно поєднувати їх з власними національними традиціями дозволила зберегти у численній рукописній спадщині оригінальний грецький церковний спів, який і досі звучить в Україні.

3. Особливості розвитку української культури наприкінці ΧIΧ – на початку ΧΧ ст.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, культурний процес – це жива людська діяльність, яка ґрунтується на культурній спадщині сотень поколінь людського роду, що збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

В Україні складається низка наукових шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Розповсюджуються еволюціоністські ідеї Ч. Дарвіна, світоглядний вплив яких був колосальним. За загальним напрямом думок той інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об’єктивність і неупередженість дослідження, на реалістичну теорію пізнання.

Завершення XIX ст. в історії української культури виділяється як доба безумовного панування реалістичної літератури й реалістичного мистецтва. Це твори П. Куліша, «Народні оповідання» Марко Вовчок, перший український соціальний роман А. П. Свидницького «Люборацькі», етнографічно точна повість із селянського життя О. П. Стороженка «Марко проклятий», оповідання І. С. Нечуй-Левицького «Дві московки», «Лихий попутав» Панаса Мирного; поетичні твори Ю. Федьковича, І. Франка, М. Старицького, Я. Щоголева, І. Манжури, П. Грабовського, В. Самійленка, Б. Грінченка, О. Кониського та інших [5, 309].

З аматорських гуртків наприкінці XIX ст., в яких ставлять здебільшого «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка та «Назара Стодолю» Шевченка, починається український театр його класичної доби. Багато пишуть для театру М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Старицький інші письменники.

Постановка п’єс тодішнього українського репертуару була немислима без музичних і танцювальних елементів; власне, класичний український театр був музично-драматичним. П’єса Котляревського «Наталка Полтавка» стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Найбільш вдала музична обробка «Наталки Полтавки», в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком.

Кінець ΧIX століття – це доба введення народної пісні в професійну музичну культуру. Музично-фольклористична робота порушувала дедалі нові пласти народної музичної культури. Йдуть обробки українських народних пісень для хору та для голосу із супроводом фортепіано. Відбувається не просто відтворення народної музики, а піднесення її до високопрофесійного рівня, перетворення пісні на сучасний в європейському розумінні музичний твір. Так, Микола Лисенко створює свій варіант «Заповіту».

Новий етап українського живопису розпочинається з видання додатку до журналу «Основа» «Живописна Україна». Задум «Живописної України» належав Т. Г. Шевченкові. Тією чи іншою мірою історична та етнографічна українська тематика знаходить відображення у різних за художньою манерою майстрів (І. Сошенко, В. Д. Орловський, І. І. Соколов, С. І. Васильківський). Великий крок зроблено в розвитку спеціальної малярської освіти.

Значний вплив на формування української культури мав модерн (авангардизм), його вплив йде безпосередньо з Польщі на Галичину і звідти – на Наддніпрянщину. Трепетне й екзальтоване передчуття пришестя Нових Часів надавало поетичним відкриттям особливого сенсу й значення, створювало віру в новітніх художньо-філософських пророків.

За умов перетворення в сільському господарстві, розвитку промисловості, торгівлі, зростання матеріальних благ більша частина народу все міцніше проявляє потяг до грамоти. Нові верстви кваліфікованих робітників, фабрикантів і заводчиків прагнули дати освіту своїм дітям. Пожвавився інтерес широкої громадськості до своєї історії, мови, культури.

За таких умов українська інтелігенція поступово перетворювалася на впливову інтелектуальну й духовну силу, здатну спрямовувати культурний розвиток української нації, вести її за собою. Вона стала творцем нової української культури й сприяла утвердженню нових позицій української культури, які розглядаються як чинники створення буржуазних реформ [6]. Завдяки чому інтелігенція у своїй культурно-просвітницькій діяльності могла залучитися підтримкою університетів, що ставали осередками вільнодумства, земського самоврядування з питань правового захисту прав людини, гласності тощо.

Визначною особливістю тогочасної культури було виникнення громадсько-культурних об'єднань. За відсутності державних національних установ, вони перебирали на себе функції розвитку культури, наукових знань, ліквідації масової неписьменності, піднесення національної самосвідомості, згуртування українства. Також суттєво впливало на українську культуру виникнення серед українських капіталістів групи меценатів, готових і спроможних підтримувати українську культуру.

Отже, характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізувати різні культурні впливи. Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.