Лекции.Орг


Поиск:




Українські землі у складі Литви та Польщі




Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди -Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні.

У 1340 р. помер останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II. Після його смерті західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Польський король Казимир III, скориставшись цим, захопив м. Львів, пограбував його, заволодів клейнодами, в тому числі короною Данила Галицького.

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

Колишня київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник - правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316-1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345- 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40- 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь.

Під впливом Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

Наслідком просування ВКЛ на руські території стало "зрущення" литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацією земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнам и закріплювалися родові землі.

Однак в силу політичних причин литовський князь Ягайло погодився на шлюб з польською королівною Ядвігою. 1385 р. між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія. За її умовами ВКЛ мало інкорпоруватися (від лат. inkorporatio - приєднання, включення до складу) до Польської держави.

Князь Ягайло проводив відкриту пропольську політику щодо навічного приєднання всіх своїх земель литовських та руських до Корони Польської. Відбувався, також, активний наступ на інтереси литовсько-руських феодалів. Все це призвело до формування політичної опозиції, яку очолив литовський князь Вітовт. Намагаючись подолати місцевий сепаратизм та зміцнитися на троні, Вітовт розпочав політику централізації, ліквідовуючи удільний, автономний статус Волинського, Київського, Новгород-Сіверського та Подільського князівств.

Експансія Литви припинилась із смертю Вітовта в 1430 р. Після вітовта великим князем литовським став молодший Ольгердович - Свидригайло", який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. З 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того, щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою ВКЛ.

Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині, відновив удільне князівство і на Волині. Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства - повіти - волості.

Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так звана "змова князів", яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом "як найпершого з- поміж усіх інших".

Наприкінці XV ст. становище ВКЛ значно ускладнилося. З півдня на нього нападали кримські татари, які, відокремившись від Золотої Орди, утворили надзвичайно агресивну державу. Ставши васалом Туреччини, кримські татари в 1482 р. здійснили спустошливий похід на територію України, захопивши навіть Київ. І так рік у рік майже безкарно вони влаштовували руйнівні набіги на наші землі. Литва була неспроможною протистояти татарам.

З північного сходу на ВКЛ наступала централізована Московська держава. Московсько-литовське протистояння тривало з перервами протягом 1500-1503,1507-1508,1512-1522 pp. У цій війні 1503 р. Литва втратила 19містЧер-нігово-Сіверщини, які відійшли до Московської держави. У війнах з Московією Литва знемагала. І це були основні причини, що підштовхували Литву на союз з Польщею. Литва сподівалася за допомогою сильного союзника протистояти зовнішнім ворогам.

Спробою згуртували суспільство перед постійною зовнішньополітичною загрозою стали Литовські Статути 1529,1566, 1588 pp., у яких було синтезовано норми звичаєвого права Литви, "Руської Правди", польських, західноєвропейських судебників, римського права тощо. Литовські статути закріплювали ті соціально-економічні зрушення, які сталися протягом XIV - XVI ст.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку фільварків (хутір). Фільварок - багатогалузеве господарство, орієнтоване на ринок і засноване на панщині та кріпацькій праці селян. Поширенню фільваркової системи сприяла земельна реформа так звана "волочна поміра", запроваджена згідно з "Уставою на волоки" (1557 p.). Волочна поміра підривала общину. Згідно з земельною реформою збільшувались повинності та податки селян, інтенсивно йшов процес їх покріпачення.

З метою збільшення прибутків від міст, розвитку ремесла і торгівлі уряд видавав окремим містам "хартії" (грамоти) на так зване Магдебурзьке право, за яким дарувалось право на створення органів місцевого самоуправління. У XIV-XV ст. Магдебурзьке право дістали міста Санок, Львів, Кременець, Кам'янець-Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Отримання Магдебурзького права стало для міського населення способом здобуття певної автономії від держави та великих феодалів, сприяло економічному процвітанню міст.

Люблінська унія 1569 р.

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством.

Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм призвів до укладення 1 липня 1569 р. Люблінської унії. Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям (Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина). Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак, мали великий впливу суспільній, економічній релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це-царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Зрозуміло, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.

Порушення моделі та логіки політичного розвитку, відмова від релігійної толерантності (Берестейська унія 1596 р., що запровадила нову християнську конфесію - греко-католицьку церкву) наприкінці XVI - початку XVII ст. призвели до кризи, а потім і занепаду Речі Посполитої.

 

1. Особливості розвитку культури українських земель у другій половині ХІV—ХV ст. Розвиток культури українських земель у другій половині ХІV—ХV ст. відбувався в суперечливих умовах. Безпосередній вплив на нього мали політичні, суспільні та господарські відносини.

Так, українські землі потрапили під владу іноземних держав: Польщі, Угорщини, Литви, Османської імперії й Московської держави. Умови розвитку культури в цих державах були різними. Попри негативність цього процесу, він мав і позитивний момент: культура українських земель стала відкритою для зовнішнього впливу. Так, через Польщу сюди проникли західноєвропейські форми — ідеї гуманізму, Відродження тощо. Проте, українська культура повністю не запозичувала якісь ідеї, а поєднувала різні елементи культурних впливів на основі давньоруської спадщини, у результаті чого поставали справжні шедеври світового рівня, які мали чітко визначене національне забарвлення. Також українці, не маючи власної вищої школи, отримали можливість навчатися в європейських університетах, долучаючись до загальноєвропейського культурно-освітнього розвитку.

У другій половині ХІV—ХV ст. почалася активна експансія католицької церкви, особливо в Галичині та на Поділлі, що перетворило українські землі на арену протистояння між католиками й православними. Православна церква, що втрачала підтримку держави, могла спертися лише на власний народ, на його творчі сили.

Крім того, через Україну проходила межа між християнською й мусульманською цивілізаціями, що теж впливало на культурні процеси.

Іноді нові правителі вдавалися до відкритого пограбування культурних цінностей. Зокрема, у 1382 р. князь Владислав Опольський вивіз із міста Белз ікону Божої Матері та подарував її монастирю в Ясній Горі під Ченстоховою. Згодом ця ікона стала головною святинею Польщі.

Руйнівними для українських культурних надбань були набіги татар та турків, які знищували архітектурні пам’ятки, книги, а головне, людей, що їх створювали. У той же час небезпека й завзята боротьба надихали нових митців на творчість. Удосконалювалися оборонні споруди, розвивалося воєнне мистецтво, створювалися літературні твори, складалися думи й пісні.

В Україну переселялося чимало іноземців — поляків, німців, євреїв, вірмен, окремі з яких зробили вагомий внесок у розвиток культури своєї нової батьківщини.

Таким чином, навіть за загальних несприятливих умов відбувався процес становлення та розвитку української культури, яка все більше набувала рис самобутності.

2. Освіта. Юрій із Дрогобича. У ХІV—ХV ст. на українських землях продовжувала розвиватися освіта, яка, спираючись на давньоруську традицію, активно запозичувала західноєвропейський досвід. У цей період учителями продовжувало залишатися духовенство, яке навчало дітей при церквах, монастирях, єпископських палатах. Заможні люди наймали дяків для домашнього навчання. Богослужебні книги (особливо «Псалтир» — книга релігійних пісень та молитов) використовувалися як підручники. Дітей навчали читання, письма й церковного співу. Подальшу освіту бажаючі здобували самостійно. Насамперед вивчали грецьку та латинську мови. Із ХІV ст., за відсутності власних вищих навчальних закладів, українці активно починають здобувати освіту в європейських університетах: Краківському (упродовж ХV—ХVІ ст. його закінчили 800 вихідців з українських земель), Паризькому, Падуанському, Болонському, Гейдельберзькому, Празькому та ін.

У цей період помітно активізувалася діяльність українських учених на території європейської культури. Найвизначнішим серед них уважався вчений-астроном (астролог), перший із відомих докторів медицини й філософії, ректор Болонського університету Юрій Котерман (Дрогобич) (бл. 1450—1494). Він був автором першої друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» обсягом у 10 сторінок, що являє собою астрологічний прогноз на 1483 р., написав сім трактатів, ряд віршованих промов і послань до Папи Римського. Усі вони написані латиною, але незмінним залишався підпис: «Юрій із Дрогобича, русин».

Постать в історії

Майбутній учений народився близько 1450 р. в місті Дрогобич у родині міщан. Спочатку він здобував освіту в Дрогобичі та Львові. Для продовження навчання Юрій поїхав до Краківського університету. У 1470 р. здобув ступінь бакалавра, а через два роки — магістра. Після цього продовжив навчання в Болонському університеті (перший університет у Європі). Тут він здобув учені ступені доктора вільних мистецтв та доктора медицини. У 1481—1482 рр. його обрали ректором університету «медиків і артистів». 1487 р. Юрій Дрогобич переїхав до Кракова, де почав викладати астрономію (астрологію) й медицину. Тоді ці предмети студіював майбутній славетний астроном Микола Коперник. Паралельно з викладанням та науковою працею Юрій займався й медичною практикою і навіть здобув титул «королівського лікаря». Помер видатний учений у Кракові 4 лютого 1494 р. По смерті Юрія його будинок став своєрідним гуртожитком для викладачів медицини.

3. Література. Літописання. Початок українського книгодрукування. У ХІV—ХV ст. продовжує розвиватися світська й церковна література. Книги, як і раніше, були рукописними. Основним центром книгописання залишався Київ.

Із творів світської літератури привертає увагу збірник «Ізмарагд» (ХІV—ХV ст.), який містить близько ста «слів» (повчань) на різну тематику: книжну мудрість, повагу до вчителів, багатство й бідність, доброчинність і гріхи тощо. Досить великого поширення набули перекладні повісті про Троянську війну Александра Македонського.

Церковна література представлена переробками давніших Євангелій, житій святих, проповідницьких творів. Найвідомішою книгою цього періоду є Київський Псалтир (переписаний у 1397 р. протодияконом Спиридоном на замовлення смоленського єпископа Михаїла), який ілюстрований майже 300 мініатюрами. Прикметною рисою книг даного періоду є те, що жива народна мова відіграє значно більшу роль, ніж раніше. Особливо помітні її елементи в Королівському Євангелії 1401 р., переписаному Станіславом «Граматиком многогрішним» у селі Королеве на Закарпатті. Книга оформлена з великим для свого часу мистецьким смаком, містить багато виконаних яскравими фарбами заставок й орнаментів. Вплив народної мови досить помітний і в редакції 1489 р. збірки житій святих «Четьї-мінеї», створеної на західноукраїнських землях.

У цей же час продовжуються й традиції літописання. До старих центрів додаються нові: Холм, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Острог, Львів та ін. Найвизначнішими літописами того часу були: Короткий Київський літопис, що оповідає про події 1491—1515 рр., та «литовські» або «західноруські» літописи, що відомі в багатьох редакціях.

Від середини ХV ст. після винаходу Ґутенберґа у Європі почало швидко поширюватися книгодрукування. На українські землі стали потрапляти друковані книги латинською мовою з друкарень Лейпциґа, Нюрнберґа та інших міст.

Наприкінці ХV ст. почалося друкування книг церковнослов’янською мовою. Першодрукарем став німець Швайпольт Фіоль, котрий у 1491 р. надрукував кирилицею в Кракові чотири книги для церковної служби в православних церквах: «Октоїх», «Часослов», «Тріодь Постна», «Тріодь Квітна». За це Фіоль зазнав переслідувань із боку католицької церкви й навіть потрапив за ґрати. Після звільнення виїхав із Польщі.

У 1517—1519 рр. білоруський учений Франциск Скорина надрукував кирилицею в Празі «Псалтир» і Біблію. Вони мали значне поширення на українських землях навіть у рукописних копіях.

4. Усна народна творчість. Усна народна творчість продовжувала розвиватися на основі давніх традицій, що сягають часів докиївської і Київської Русі, Галицько-Волинського князівства. Найбільшого поширення набула обрядова поезія, яка була тісно пов’язана з народним побутом і несла в собі магічні культові мотиви. Незважаючи на переслідування з боку церкви, зберігалися давні дохристиянські обряди, наприклад святкування Івана Купала. Особливо життєстверджуючими були обряди новорічного циклу: колядування й щедрування. Крім того, популярними були веснянки, русальні пісні та обряди. Проте, у давніх сюжетах починають з’являтися нові герої та відбиватися тогочасні події.

У казках улюбленими героями були богатирі, що билися зі зміями.

У ХV ст. зароджується епічна поезія — історичні пісні, балади та думи. Історичні пісні прославляли боротьбу героїв із татарами й турками.

Новим оригінальним жанром усної народної творчості стали думи. Вони виникли в козацькому середовищі. До найстаріших творів цього жанру належать «Плач невільників», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з міста Азова» та ін. Головна ідея дум — любов до Батьківщини, необхідність її захисту від ворогів. Думи виконувалися під музичний супровід на кобзі чи бандурі. Вони мають своєрідну поетичну мову. У текстах часто вживаються метафори, порівняння, нерідко — прийоми гіперболізації, образи-символи. Музичний стиль теж оригінальний: речитативна мелодія завжди підпорядковується тексту. Виконавці дум часто вдавалися до імпровізацій, тобто незмінними залишалися лише тема й головні елементи сюжету, а все інше вигадувалося під час виконання твору. Думи є важливим історичним джерелом історії та культури України, адже нерідко вони з документальною точністю й конкретністю відображують події нашого минулого.

5. Архітектура й містобудування. Забудова більшості міст на українських землях склалася під впливом традицій Київської Русі. Один із польських мандрівників, що побував у Києві на початку ХVІ ст., зазначив, «що місто забудоване не так, як це в нашій батьківщині Польщі». У той же час гість говорив, що Київ був добре забудований, хоча й дерев’яними спорудами. Крім того, він писав: «...йдеш між дерев’яними будівлями і парканами неначе у багатолюдному селі... Кожен двір має великий садок, город і багато будівель для худоби і людей».

Із поширенням маґдебурзького права в плануванні українських міст з’являються нові риси, що були типовими для міст Західної Європи. У центральній частині міста відповідно до норм маґдебурзького права розташовувалася прямокутна торгова (ринкова) площа. У ХІV—ХV ст. середину ринку щільно забудовували. Тут була ратуша, торгові лавки, міська вага, інколи майстерні ремісників і житлові будинки. У містах, що були засновані пізніше, ринкову площу залишали незабудованою. Її облямували вузькі фасади мурованих будинків, що повинні були мати в ряд лише три вікна. У містах формувалася прямокутна сітка вулиць, головні з яких ішли до ринкової площі. Поряд із площею були розташовані головні храми.

Упродовж ХІV—ХV ст. на українських землях активно продовжується будівництво оборонних споруд. Так, будуються дерев’яні замки в Києві, Житомирі, Вінниці, Черкасах тощо. Київський замок, зведений за князювання Володимира Ольґердовича, витримав облогу військ монголо-татарського хана Едигея в 1416 р. У той же час зростала кількість мурованих оборонних замків і фортець. Це одна з провідних рис розвитку культури цього періоду. Вогнепальна зброя й нові способи ведення воєнних дій спричинили необхідність будувати укріплення з каменю або цегли. У цей час такі оборонні споруди будуються в Луцьку, Львові, Хотині, Кременці, Кам’янці-Подільському, Олеську, Білгороді-Дністровському та інших містах. Від початку ХV ст. внаслідок постійних татарських нападів оборонне будівництво стає провідним. Найгустіша мережа замків постає на Поділлі та Волині.

 

Цікаві факти

Однією з найвизначніших пам’яток замкового будівництва в Україні є Верхній замок у Луцьку. Його будівництво почалося ще в ХІІІ ст. Він був зведений на пагорбі в долині річки Стир із великоформатної цегли, що було типовим для волинської архітектурної школи. За мурами замку розташовувалися князівський та єпископський палаци, собор, будинки шляхти. У замку були три прямокутні муровані вежі — Надбрамна, Стирова (Свидриґайлова), Владича.

 

У будівництві храмів і монастирів також з’являється тенденція зводити їх одночасно як культові та оборонні споруди, обмуровуючи міцними стінами. До найбільш досконалих належить церква Покрова в селі Сутківці: центральне приміщення церкви оточене чотирма баштами, що мають по два ряди бійниць. Монастирі теж обмуровуються кам’яними стінами, перетворюючись на фортеці.

Під впливом західноєвропейської архітектури споруджуються католицькі костьоли: кафедральні у Львові й Кам’янці-Подільському, Святого Миколая в Рогатині тощо.

Також чимало було збудовано церков вірменської громади, єврейських синагог та караїмівських кенафів.

6. Малярство й книжкова мініатюра. Образотворче мистецтво цієї доби продовжувало розвиватися на традиціях Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але в ньому з’явилося нове явище: малярі стали відходити від традиційних візантійських канонів іконографії, намагаючись передати реальні почуття людини. Загальна тенденція — глибше передати душевний стан людини, надати позам й обличчям виразності та індивідуальності. Майстри стали опановувати техніку світлотіньового моделювання, що свідчило про вплив західноєвропейського гуманізму. Малярство було широко представлене фресками та іконописом.

Фрескові розписи мали широке поширення до середини ХVІ ст. Найбільш відомими є фрескові розписи каплиці в Горянах під Ужгородом (фрески «Благовіщення», «Тайна вечеря», «Втеча до Єгипту», «Св. Катерина»), Вірменської церкви у Львові, Бокатського монастиря на Поділлі. Відомі також розписи українськими майстрами храмів і палаців у Польщі. Так, розписи каплиці святої Трійці в Любліні (1418 р.), які зробила група майстрів на чолі з Андрієм, є великими за обсягом і мають цікаву схему — розмальовані в три яруси. Не менш уражаючими є розписи каплиці святого Хреста Вавельського замку в Кракові (1470 р.). Загалом порівняно з попередньою добою нам відомо багато тогочасних майстрів розпису: Гайль та Тимофій Дробиш із Перемишля, Іоанн, Андрій Русин, Максим Воробій зі Львова, Герман із Самбора та ін.

Цікаві факти

Гайль був священиком у Перемишлі. За королівським наказом, у 20-х рр. ХV ст. він розписав багато костьолів у Сандомирській, Краківській та Середзькій землях. У 1426 р. король Яґайло «за численні заслуги» подарував Гайлеві та його нащадкам парохію на передмісті Перемишля, установив повинності на його користь, а також звільнив Гайла від усіх повинностей та податків.

У писанні ікон продовжують розвиватися три центри: Київ, Волинь та Львів. Ікони, як і фрески, набувають нових рис під впливом ідей гуманізму. В іконах також з’являються зображення рослин, архітектурного оточення, предметів побуту. Іконописці для більш реалістичного зображення починають використовувати світлотінь і пряму перспективу. Із ХV ст. поширюються ікони, намальовані на дошках. Кращими зразками іконописання є ікона Богородиці Одигітрії із села Красів, ікони Оплакування Христа із села Трушевичі, Покров Богородиці із села Річиці, Святий Микола з Радружі тощо. Наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. набувають поширення ікони на сюжети Страшного Суду, у яких утілені народні уявлення про Рай і Пекло.

У ХІV—ХV ст. із розвитком рукописних книг продовжуються традиції книжної мініатюри. Найбільш яскраво книжкова мініатюра тієї доби представлена в Київському Псалтирі, створеному в 1397 р., де вміщено 301 ілюстрацію. Вона характеризується сюжетною розмаїтістю (від біблійних до побутових), виразністю та індивідуалізованістю облич, свіжістю кольорів. Зображення й колорит надзвичайно вишукані. Чудові ілюстрації містять також Київське євангеліє (1393 р.), Луцьке євангеліє (ХVІ ст.) тощо.

Висновки. У культурному розвитку України ХІV—ХV ст. відбувалися неоднозначні суперечливі процеси, обумовлені різними історичними чинниками. Стримуючими, дестабілізуючими культурний процес чинниками були: падіння Візантійської імперії, що позбавило православ’я зовнішньої опори, відсутність власної державності, наступ католицької церкви, татарські напади. Проте зникнення візантійського впливу спричинило початок активного засвоєння на ґрунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури. Піднесенню української культури сприяли технічний прогрес, виникнення друкарства, розвиток в Україні гуманістичної думки під впливом європейського Відродження.

Запам’ятайте дати

ХІV—ХV ст.— масове замкове будівництво.

1397 р.— Київський Псалтир.

1450—1494 рр.— життя та діяльність Юрія Котермана (Дрогобича).

1483 р.— видання в Римі першої друкованої книги українського автора Ю. Дрогобича (Котермана) «Прогностична оцінка поточного 1483 р.».

1491 р.— початок книгодрукування церковнослов’янською мовою. Швайпольтом Фіолем богослужебних книг «Октоїх» і «Часослов».

 

Лекція 14. Українська культура литовсько-польської доби (XIV - перша половина XVII ст.)

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. В 15561561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім.

В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. українська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. - Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХV-ХVІ ст. - 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 14501494 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодішнім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, заснованому в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича - ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби 'їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невелика, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках.

Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, в ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю.Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Міколай Копернік - автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце - Геліос - а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.

Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем X.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов’ян шляхи в науку. Це - Колумб науки української, великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське походження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість вчених вважає саме С.Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С.Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько- польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри - міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, «православіє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друковані почали множитися».

З Острогом зв’язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ’я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького (1526-13.02.1608). Він вживав ім’я Костянтин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького - великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514), мецената Києво- Печерської лаври. Панегіристи прямо писали, що ім’я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборонцем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту - подібно до Кон- стантина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з- поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов’яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церковно-слов’янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов’янською), а ще «греко-слов’янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636) в школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених-богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Сморицький (?—1594), син відомого своєю літературно-книжною працею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького запросив до Острога для підготовки до друку Біблії К.Острозький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім’я Максим) Смотрицький (1577-27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького району Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Згодом родина переїхала на Волинь, до Острога. Його вчителями були батько, а також один з найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс (народився 1572 р.), який після смерті Герасима став ректором, а згодом, в 1601 р. - патріархом Олександрійським, а в 1621 р. - Константинопольським (повішений турками 27 липня 1638 р.).

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В.К.Острозький послав М.Смотрицького у Віденську академію для освоєння філософських наук. Через декілька років він продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним з найосвіченіших людей України.

Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови - «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв’ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов’язана з культурно-національним рухом на українських та білоруських землях кінця XVI - початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковнослов’янської мови як мови освіти, науки, літератури.

Запеклий єзуїт Петро Скарга (1536-1612) писав: «Є тільки дві мови - грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов’я, логіка та інші вільні науки викладалися слов’янською мовою. Зі слов’янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній? На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою. Завдяки слов’янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для навчання читанню, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність думок».

Мелегій Смотрицький довів життєвість слов’янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге життя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її перевидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов’янські мови. Нею користувалися у південнослов’янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Михайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». В Росії граматика М.Смотрицького стала основою філологічних знань аж до 1755 р., тобто до «Російської граматики» Ломоносова, на яку справила значний вплив. Термінологією граматики М.Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.

Національно-культурному піднесенню України кінця XVI - початку XVII ст. сприяла не тільки діяльність окремих історичних діячів, князя К.К.Острозького, наприклад. Велика заслуга в цьому колективних органів - братств. Це - національно-релігійні та громадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, стали на захист його віри, насаджували освіту, організовували і підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам’ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викупляли бранців з татаро-турецької неволі, брали участь у похоронах братчиків. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах виявилась національна свідомість українського народу.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585-1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з- під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українського шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям.

Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній викладали провідні українські вчені: Іван (чернече ім’я Іов) Матвійович Борецький (?-12.03.1631), Памва Беринда (50-70-ті рр. XVI ст. - 1632 р.), Ставровецький Кирило Транквіліон (?-1646). Перші два і вчились в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки - братство). Цей підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов’я.

Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «не-ряд і все зло». Братські школи були загальнодоступними, в них навчалися на кошти братств сироти, діти вбогих батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Хоч Львівська братська школа і називалася греко-слов’янською, але навчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури.

Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гуманістичних засадах. Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, - «навіть коли б вони були дуже вбогі». Обмежувалося застосування тілесних покарань. Повага до людської гідності, яка виховувалася у стінах братських шкіл, сприяла формуванню громадсько активної людини, здатної відстоювати загальнонародні інтереси, що й засвідчила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

«Порядок шкільний» визначав роль вчителя у системі народної освіти. Він повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Вчитель мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, несрамо- слов..., не прихильник єресі, а підмога благочестя». Виховувати учнів вчитель мав таким чином, щоб він «не залишався винен ні за одного (учня) Богу Вседержителеві і перед батьком їх, і йому самому». Для вчителя всі учні - і бідні, і багаті - повинні були бути рівними.

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI - початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням переслідувань української культури польською адміністрацією та католицькою церквою.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських школах тривало п’ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привертали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, а й в українських та білоруських, мала Замостська академія. Її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Константинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович- Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України відновлюється Київ. У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Галшки) Гулевичівни (1575-1642), яка у 1606 р. переїхала до Києва, було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство - найбільш масове з усіх українських братств. Воно об’єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців. Гулевичівна - освічена, національно свідома жінка, розробила програму і статут братства, пожертвувала для нього земельну ділянку («пляц на Подолі») і кошти для побудови школи, готелю для бідних і церкви. Робилося це з «любові й прив’язаності до українського народу».

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого в 1617 р. Львівське, Київське та Луцьке братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї.

Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осередку, було заснування в 1615 р. Київської братської школи. Вона справила великий вплив на розвиток культури України. Її фундаторами були такі високоосвічені люди свого часу, видатні українські гуманісти і просвітителі, як Іов Борецький, Єлисей (світське ім’я Олександр) Хомович Плетенецький (1554-8.11.1624), Тарас Земка (1582-23.09.1632), Захарія Копистенський (?-1627). Про останнього писали, що він «муж учительний і достовірний в Божественних пи- саніях». Освятив школу єрусалимський патріарх Феофан.

Посаду ректора займали спочатку І.Борецький, який переїхав до Києва з Львова, а пізніше - М.Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич. «Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем у кожному): «фара» (початкова) і трьох «граматичних» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов’янська, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія.

В цей період на перший план суспільного життя України виходить козацька верства, яка здійснила гуманістичний для свого часу акт - поставила зброю на охорону культури та освіти. Енергійний і талановитий гетьман реєстрових козаків, родом із Галичини, Петро Кононович Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) (?-1622) разом з усім двадцятитисячним Військом Запорізьким записався у 1620 р. до Київського братства. Він підтримував братство матеріально, брав участь у створенні його школи. Значна грошова сума була визначена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-визвольного й культурного руху.

Уніатські єпископи писали у своєму меморандумі папі до Риму, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу для католицизму.

За ініціативою П.Сагайдачного в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, скасовану за умовами Берестейської церковної унії 15961 р. Він здобуває для неї визнання і правне становище. П.Сагайдачний забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який 9 жовтня 1620 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, потай від польського уряду, висвятив у київські митрополити І.Борецького та, крім нього, ще шість єпископів на провінційні кафедри. Однак і після цього Борецький залишався ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря та, що найголовніше, вчителем Київської братської школи. Він був відомий своєю доброчинністю, вченістю й відданістю православній церкві. Його вважають першим гуманістом України.

За п’ять днів до своєї смерті в 1622 р. П.Сагайдачний в присутності київського митрополита І. Борецького і нового запорізького гетьмана Оліфера Голуба склав тестамент - заповіт. В ньому він заповідав своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні та благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Цьому легендарному отаманові - гетьману запорізьких козаків - український народ присвятив пісню «Ой, на горі та женці жнуть». В українській новій літературі з’явилися історичні романи й повісті, в яких відтворюється постать Петра Сагайдачного: «Сагайдачний» Данила Мордовця, «Ярошенко» Осина Маковея, «Людолови» Зінаїди Тулуб та інші.

Першим уславив гетьманові подвиги у боротьбі з турецькими нападниками Касіян Сакович (близько 1578-1647) - ієромонах, письменник-полеміст родом з-під Рави-Руської, вихованець Замостської єзуїтської академії, який пізніше перейшов в уніатство і переїхав до Кракова. Він у 1620-1624 рр. був ректором школи Київського братства. Його «Вірш нажалосний потреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став значним внеском в українську літературу. У ньому Сакович відтворив поховальну корогву гетьманові Сагайдачному. Цей вірш прочитали двадцять київських спудеїв, коли у квітні 1622 р. проводжали в останню путь славнозвісного полководця.

У першій третині XVII ст. за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури. Тут гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства. Серед них багато було вихідців з Галичини. Михайло Грушевський характеризує цей наплив галичан як визначну подію. «Напевне, - писав він, - знаємо як галичан: Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів; додати до них ще Касіяна Саковича, ректора братської школи в р. 1620-1624 і дещо пізнішого Кальнофойського. Було це перше «нашествіє галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також галичанина, заходилися культурними засобами Західної України відродити на Київськім ґрунті загальне культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культурну роль й значення».

Кальнофойський Афанасій - монах Києво-Печерської лаври, церковний письменник другої чверті XVII ст. - був автором твору «Тератургим или чудеса, сотворившиеся в самом святочудотворном монастыре Печерском киевском...» (1638), в якому містились епітафії панегіричного змісту культурним та церковним діячам: Феодосію Печорському, Захарії Копистенському, Єлисею Плетенецькому, Іову Борецькому, Тарасію Земці, Памві Беринді та ін.

Видатний культурний діяч України XVII ст. Петро Симеонович Могила (1596-11.01.1647) теж мав відношення до Галичини. Будучи нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з українськими і польськими аристократичними родами, він здобув освіту у Львівській братській школі, після чого вчився за кордоном, у Парижі. Переїхавши до Києва, П.Могила в 1625 р. прийняв чернецький постриг, а в 1627 р. був обраний архімандритом Києво- Печерської лаври, замінивши на цій посаді Захарія Копистенського. Потім з 1633 р. став митрополитом київським і галицьким. Похований, як і Костянтин Острозький, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

П.Могила активно боровся з уніатством. У польського короля він добився визнання легалізації православної церкви в Україні, а також передачу їй уніатами деяких маєтків і культових споруд - Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря.

Як вчений, П.Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учительне» (1616), «Анфологіон» (1636), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П.Могила користувався грецькими оригіналами та древніми руськими виданнями.

П.Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». В ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських церков. «Православне ісповідання віри залишилося в Україні єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст.

П.Могила стояв біля джерел вищої освіти в Україні. Він справедливо пов’язував занепад православ’я з недостатнім рівнем освіти в українських землях, вбачаючи можливість його піднесення «в заснуванні таких колегій, які по духу своєму були б строго православними, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західноєвропейським і польським».

Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Трофи- мовича-Козловського (?-15.03.1651) і Сильвестра Косіва, П.Могила восени 1631 р. заснував у лаврі школу — «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Викладання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латинською мовами. Від цієї школи залишилася пам’ятка: панегірик П.Могилі під назвою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.

За участю П.Могили 1 вересня 1632 р. відбулося об’єднання Лаврської з Київською братською школою і створено Київський колегіум з філіями у Вінниці (засновано в 1634 р., а в 1639 р. перенесено до Гощі), Кременці (1636). Колегіум дістав назву Києво-Могилянсько- го. Від цього часу бере початок свого існування перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад у східних слов’ян, гордість і слава України, знаменита Києво-Могилянська академія. Першим її ректором став Ісайя Трофимович-Козловський. Він також є першим українським доктором богослов’я, одним із авторів «Катехізису» (1645).

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. Король Владислав IV уже в 1633 р. наказав ліквідувати там «латинські школи», сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію. Однак, всупереч урядовим заборонам, в колегіумі й далі викладали повний філософський курс, а також елементи теології. Остання як «цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибутом вищого навчального закладу.

Високо оцінюючи роль Петра Могили як фундатора першої вищої школи України, Михайло Грушевський писав: «Організована ним школа не пусто носила його ім’я і справді міцно трималась виробленого ним наукового і культурного плану. Її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльності бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали ріжні, менші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованні молоді, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, проведеної наприкінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східноукраїнське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичний пієтизм для його пам’яті й імені, що затримується навіть в XIX ст.».

Академія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ, до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством уподовж його історії. Вже П.Могила купував для академічної бібліотеки багато книг зарубіжних авторів і посилав вихованців свого закладу для вдосконалення знань за кордон. За спостереженнями Дмитра Чижевського, найбільше посланців їхало до Італії та Німеччини, але були й такі, що вчились в Іспанії та Португалії, Англії та Франції, Голландії та Данії, Чехії та Польщі.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі власних вітчизняних традицій і котрому П.Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без втрати національної ідентичності.

Діяльність П.Могили як митрополита київського і галицького тривала 14 років. Вона охопила всі сторони церковного та культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той період історії України по праву можна назвати Могилянською добою.

Діял





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-09-03; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 900 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Начинайте делать все, что вы можете сделать – и даже то, о чем можете хотя бы мечтать. В смелости гений, сила и магия. © Иоганн Вольфганг Гете
==> читать все изречения...

816 - | 741 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.