Психологічні особливості особи слідчого

Слідчий—це посадова особа органів прокуратури, внутрішніх справ, податкової міліції, служби безпеки, призначена у встановленому законом порядку, завданням якої є провадження досудового слідства. Слідчий процесуально незалежний при прийнятті рішень. При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій він приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення (ст. 114 КПК України). Слідчий є тією особою, яка повинна мати необхідні знання (мати кваліфікацію юриста) і професійний досвід. Це зумовлено складністю і багатогранністю виконуваної діяльності. Процесуальне становище слідчого, його соціально-рольова функція передбачають необхідність відповідності його особистості певним психологічним якостям (організаторські здібності, самоорганізація, гнучкість мислення, самостійність, спостережливість, відповідальність, акуратність, пунктуальність, тактовність, емоційна стійкість та ін.). У психології робилися спроби створити професіограму слідчого. Слід зазначити, що екстремальність умов роботи слідчого визначила високий ступінь значущості його інтелектуальних, вольових та комунікативних якостей. Слідчий відчуває вплив негативних емоцій, тому його особистість має характеризуватися: а) толерантністю (від лат. ЮІегапйа — терпіння) — стійкістю до впливів несприятливих чинників, зниженою чутливістю до їх впливів; б) зниженим рівнем тривожності; в) емоційною стійкістю та ін. Діяльність слідчого характеризується значною емоційною насиченістю. Йдеться про те, що робота слідчого пов'язана з впливом негативних чинників (сприйняттям об'єктів, що викликають негативні емоції, наприклад, сприйняття трупа чи частин розчленованого трупа, присутність у процесі судово-медичного розтину трупа тощо), наявністю перевантажень у перебігу діяльності, пов'язаної з великим обсягом роботи (невідповідність кількості кримінальних справ у провадженні і термінів виконання дій), протидією заінтересованих осіб. У процесі пізнавальної діяльності слідчий повинен уміти з усього нагромадження речей і слідів зібрати саме ті, що стосуються кримінальної справи. У цьому аспекті важливого значення набуває вміння слідчого будувати і варіювати розумові моделі, моделювати події минулого. Слідчому необхідні творче мислення, уява, наявність слідчої інтуїції. Слідчий — це та особа, яку має характеризувати не тільки самоорганізація, а й уміння організовувати інших людей, координувати їхню діяльність. Так, організація огляду місця події передбачає запрошення спеціалістів, понятих, у деяких випадках — потерпілого чи обвинуваченого. Слідчий повинен уміти організувати діяльність різних осіб, бути керівником слідчої дії, керувати всіма учасниками процесу огляду. Слідчий може працювати в слідчо-оперативній групі чи слідчій бригаді. При цьому треба враховувати психологічну сумісність учасників групи чи бригади, наявність організуючих засад, розподіл функціональних обов'язків. Одержання інформації в перебігу слідчих дій передбачає вміння слідчого справляти психологічний вплив, обирати його необхідний рівень, спрямованість, способи. Слідчий повинен розумітися на психології інших людей, уміти діагностувати їхні психологічні особливості. Він має «перевтілюватися», не показувати явного, різко негативного ставлення до особи підозрюваного чи обвинуваченого (у цьому робота слідчого є близькою до роботи актора). Важливою комунікативною якістю слідчого є також уміння спілкуватися з людьми.

Посвідчувальна діяльність

Слідча (судова) діяльність вимагає свого закріплення, посвідчення. У перебігу пізнання істини необхідно відобразити у процесуальних документах весь процес діяльності та її результати (наприклад, у протоколах слідчих дій). Посвідчувальна діяльність не обмежується письмовою фіксацією (протоколюванням), а передбачає використання й інших, додаткових способів фіксації (застосування відеозйомки, фотозйомки, звукозапису тощо). Порушення в здійсненні посвідчувальної діяльності можуть призвести до втрати доказу. Сама посвідчувальна діяльність здійснюється в межах процедури, передбаченої кримінально-процесуальним законодавством. Посвідчувальна діяльність пов'язана з іншими видами слідчої (судової) діяльності: пізнавальною, конструктивною, комунікативною. Причому її роль дуже велика, оскільки виконання тих чи інших видів поза посвідченням втрачає своє доказове значення. і вини (виникає як відчуття недоречності того, що відбувається, через ніяковість за себе або інших); бар'єр поганого настрою (не може бути виділений в окрему групу причин, що впливають на успіх встановлення контактів у спілкуванні, оскільки він включає в себе більшість перелічених негативних емоцій. Тим не менш його слід враховувати, оскільки поганий настрій у будь-якому разі індукується на партнері.Посвідчувальний процес доказування передбачає, що його результати мають бути задокументовані та відображати об'єктивність одержаних даних і правильність прийнятих рішень. Результати доказування, що містяться в процесуальних документах, адресуються широкому колу учасників, використовуються на різних стадіях кримінального процесу, оцінюються і перевіряються. Посвідчені факти можуть бути використані й у тактичних цілях, з метою переконання тих чи інших осіб у їхньому існуванні. У процесі проведення слідчих дій посвідчені факти можуть використовуватися як психологічний вплив на учасників слідчої дії з метою одержання необхідної інформації (наприклад, оголошення показань свідків чи потерпілих, пред'явлення доказів та ін.). Треба зазначити, що діяльність у кримінальному судочинстві має відповідати принципу верифікування (можливості перевірити), що виникає лише при посвідчувальній діяльності.

лідчий (суддя) здійснює насамперед пізнавальну діяльність. У процесі такої діяльності вирішуються розумові завдання, що сприяють одержанню інформації про злочин. Пізнавальна діяльність слідчого має такі особливості: 1) ретроспективний характер діяльності (здійснюється після вчинення злочинної події); 2) пізнання провадиться у формі доказування (за допомогою кримінально-процесуальних засобів); 3) така діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами (дізнавач, слідчий, прокурор, суддя); 4) пізнання має на меті одержання інформації, що має значення для встановлення істини у справі; 5) засоби здійснення діяльності визначені у кримінально-процесуальному законі.
Об’єктом пізнання є злочин, передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. У ході пізнавальної діяльності встановлюється факт наявності або відсутності злочину (правопорушення), винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Пізнання спрямоване на встановлення об’єктивної істини, у процесі якого здійснюється збирання, дослідження, оцінка і використання доказів.

Пізнавальна діяльність відбувається в процесі взаємодії між такими особами й об’єктами: 1) слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочинне діяння (чи іншою особою); 2) слідчим (суддею) і речами (носіями матеріальних відображень про злочин і його учасників). Отже, може бути виділено два види взаємодії: 1) безпосередня взаємодія, у результаті якої здійснюється вплив на особу, яка вчинила злочин, або інших осіб (свідків, потерпілих та ін.) (рис. 8); 2) опосередкована взаємодія, при якій слідчий (суддя) через матеріальні об’єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем (рис. 9).

Злочин для слідчого, прокурора, судді є завжди подією минулого (пізнання звернене до минулого). Ці особи не можуть безпосередньо сприймати процес вчинення конкретного злочину, який необхідно досліджувати, встановити його ознаки. Тут знаряддям пізнання є мислення. У психології мислення визначається як процес пізнавальної діяльності людини, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Таке мислення здійснюється за загальними закономірностями незалежно від предметної сфери і виду діяльності.Предмет пізнання впливає на особливості виконання діяльності слідчим (суддею). У процесі пізнання використовуються такі види розумових операцій: аналіз і синтез, порівняння, абстрагування і конкретизація. Важливе значення в розумовій діяльності слідчого (судді) мають умовиводи: дедуктивні й індуктивні, умовиводи за аналогією.

Є різні розумові завдання, що вирішує слідчий. Вони можуть бути згруповані у такий спосіб:

1) найбільш прості завдання, що вирішуються шляхом одержання додаткової інформації (дефіцит інформації усувається за допомогою її добирання; засоби, способи і джерела одержання інформації відомі);

2) завдання, що вирішуються за допомогою відновлення ходу події (використовується метод ретросказання, створення моделей);

3) завдання, що вирішуються за допомогою рефлексії (імітації мислення учасника взаємодії, контрагента, супротивника);

4) завдання, що вирішуються за допомогою подолання психологічних «бар’єрів» (усунення перешкод смислових, інтелектуальних, емоційних);

5) завдання, що вирішуються шляхом вичленовування підзавдань (завдання з планування й організації розслідування).

1.3.У ході підготовки до допиту свідків, слідчий може доручити оперативному підрозділу зібрати характерні відомості на групу осіб, що підлягають допиту, а також про їхні взаємовідносини з обвинуваченим, про передбачувану поведінку на допиті тощо. Виходячи з отриманих даних, слідчий визначає черговість допиту свідків, тактику їхнього допиту, можливість використання оперативної інформації. Крім того, взаємодія слідчого з оперативним працівником виникає у разі необхідності перевірки через інші джерела правдивості отриманих свідчень свідка, а також коли доцільно через ті самі джерела спонукати свідка до давання правдивих свідчень.

Під час допиту обвинуваченого або підозрюваного слідчий з'ясовує питання, що стосуються не тільки довершеного злочину, а й питання розвідувального і контррозвідувального характеру. З'ясування таких питань може проводитись у присутності оперативного працівника або на прохання зацікавленого оперативного підрозділу самим слідчим. Це прохання може бути оформлене у вигляді переліку питань. Отримані дані можна використати при проведенні таких заходів, як оперативна гра зі злочинною групою, впровадження своїх осіб у банду, розкладання даної організації та ін.

У взаємодію після закінчення попереднього слідства входить: організація і здійснення профілактичних заходів, що завершуються, допомога суду в підготовці й проведенні судового процесу. Якщо карна справа була припинена через недоцільність віддання обвинуваченого до суду (малої суспільної небезпеки, віку, стану здоров'я і т. д.), то взаємодія тут зводиться до проведення профілактичних заходів, застосування інших заходів впливу. Коли карна справа направляється в суд, своє зусилля слідчі й оперативні працівники зосереджують на наданні допомоги суду в організації і проведенні судового процесу, в контролі за поведінкою обвинуваченого, в отриманні даних про його позиції на суді, припинення можливих злочинних виявів з боку спільників, родичів або друзів у ході проведення судового процесу.

Діяльність слідчого пов'язана з його безпосередньою взаємодією з учасниками кримінального процесу. Можливе протидію зацікавлених осіб вимагає від слідчого реалізації певних поведінкових стратегій, рефлективно управління поведінкою протидіючих осіб, використання психологізований тактичних прийомів.

Базою дій і тут є інформаційні процеси. Однак, якщо на етапі пошуку злочинця інформація майнові витягується з обставин скоєння злочину, то при взаємодії з проходять у справі особами інформаційні процеси обумовлені психічними станами цих осіб, їх позицією щодо правосуддя та ставленням до цього слідчого.

Слідчому доведеться адекватно відобразити позиції і реальну поінформованість осіб і створити психологічні передумови для інформаційного спілкування.

При цьому можуть виникнути такі ситуації:

1) допитувана особа володіє шуканої інформацією, але приховує її;

2) допитувана особа має в своєму розпорядженні необхідною інформацією, але навмисне її спотворює;

3) допитувана особа сумлінно передає певні відомості, але інформація не адекватна дійсності (чинності спотворень сприйняття та особистісної реконструкції матеріалу в пам'яті суб'єкта);

4) допитувана особа не має в своєму розпорядженні шуканої інформацією.

З метою об'єктивного, повного і всебічного розслідування, отримання адекватної інформації про розслідуваному подію слідчий повинен здійснювати ефективну комунікативну діяльність.

Починаючи розслідування, слідчий в ряді випадків зустрічається з комунікативної невизначеністю.

Тут слідчий висуває припущення про ймовірнісних діях протидіє сторони. Оптимальність слідчих рішень залежить від рівня рефлективності слідчого.

Імітуючи позиції протидіє боку, можливі міркування обвинуваченого, підозрюваного або несумлінного свідка, які намагаються ввести слідство в оману, слідчий "рефлексивно управляє їх діями.

Психічний стан проходять у справі осіб визначається їх позицією в»щодо слідства, правовим становищем особи (чи є воно обвинуваченим, підозрюваним, потерпілим чи свідком), їх індивідуально-психологічними особливостями.

Підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність достатніх доказів для звинувачення. Для пред'явлення обвинувачення слідчий повинен зібрати докази, що свідчать про те, що діяння мало місце, що утворюють його фактичні ознаки відповідають складу злочину, що злочин скоєно тією особою, якому пред'явлено звинувачення, і відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність або звільняють від неї.

Акт пред'явлення звинувачення складається з оголошення звинувачення та роз'яснення обвинуваченому його прав.

У психологічному плані важливо, щоб роз'яснення сутності обвинувачення і процесуальних прав обвинуваченого було зроблено простою, доступною мовою. Необхідно отримати відповіді на всі задані обвинуваченому запитання і отримати його підтвердження про те, що він розуміє пред'явлене йому обвинувачення.

Після винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого у слідчого і обвинуваченого виникає ряд процесуальних прав. Слідчий вправі припинити спроби обвинуваченого ухилитися від кримінальної відповідальності, перешкодити встановленню істини у справі, оголосити запобіжний захід (арешт, підписка про невиїзд), відсторонити обвинувачуваного від посади, провести обшук, накласти арешт на майно. Враховуючи поведінку обвинуваченого під час слідства та інші обставини, слідчий може прийняти рішення про зміну або скасування запобіжного заходу.

Для успішного здійснення попереднього слідства необхідно орієнтуватися в особистісних особливостях проходять у справі осіб і особливо обвинуваченого і підозрюваного. Слідчому необхідно мати відомості про спосіб життя обвинуваченого, його соціальних зв'язках, колі знайомств, побутових умовах. Особливо важливо знати етапні чинники формування особистості обвинуваченого, істотні біографічні дані. Необхідно звернути увагу на поведінкові установки та стереотипи обвинувачуваної особи, його адаптаційні та комунікативні можливості, способи поведінки в конфліктних ситуаціях.

Особливості психічного стану обвинуваченого (підозрюваного) значною мірою визначаються його ставленням до події злочину і правосуддю. Істотне значення мають соціально-ціннісні особистісні позиції, а також рефлексія обвинуваченим (підозрюваним) ступеня доведеності злочину, стану її розслідування.

Залежно від цих обставин можуть виникнути дві різні стратегії поведінки, пов'язані або з прагненням уникнути суду і справедливого покарання, або з усвідомленням неминучості суду (і навіть його потреби у разі глибокого каяття).

Перша із зазначених стратегій поведінки веде до вироблення відповідної захисної тактики, формування у свідомості обвинувачуваного (підозрюваного) так званої "захисної домінанти". Ця захисна тактика може бути активною - дача неправдивих показань, знищення речових доказів, створення помилкових доказів, вплив на свідків і пасивної - відмова від співпраці зі слідчим без використання активних засобів протидії.

"Захисна домінанта" протидіючих розслідування осіб (крім обвинуваченого, підозрюваного, ними можуть бути і свідки, і навіть потерпілі), - основний психічний феномен, орієнтація в якому особливо істотна для тактики розслідування.

Захисні механізми можливого протидії слідчому починають формуватися вже при виникненні злочинного умислу, а потім під час вчинення злочину і при приховуванні його слідів. Досвідчений злочинець робить все, на його думку, можливе, щоб приховати сліди злочину, вкрай утруднити розслідування, ввести слідчого в оману, планує лінію поведінки і у випадку розкриття злочину.

Захисна домінанта обвинуваченого визначає спрямованість його психічної діяльності, підвищену чутливість до всього того, що охороняється склалися захисними позиціями. Але в цьому і основна слабкість домінанти. Кожне слово слідчого, його дії мимоволі співвідносяться обвинуваченим на все те, що охороняється захисної домінантою. При цьому виникає тенденція до перебільшення інформаційної озброєності слідчого, переоцінка загрозливих впливів.

Психологія взаємодії слідчого з обвинуваченим (підозрюваним) визначається і тими загальними характеріологіческімі особливостями, які притаманні особам, які здійснюють певні види злочинів. Слідчий повинен враховувати, що, наприклад, гвалтівники, як правило, відрізняються крайнім егоїзмом, примітивно-анархічними устремліннями, жорсткістю і агресивністю. У взаєминах з цією категорією підслідних осіб слід передбачати можливі афективні спалахи, ситуативні конфлікти. Поряд з цим знижена критичність їх поведінки унеможливлює тривале, тактично продумане протидія слідчому.

Жорстка позиція необхідна у відношенні осіб, обвинувачених у злісному вбивстві.

Взаємодіючи з так званими "випадковими" вбивцями, слідчий повинен всебічно враховувати несприятливі побутові обставини в їхньому житті. Взаємодіючи з особами, залученими до кримінальної відповідальності за звинуваченням у згвалтуванні, слідчий повинен мати на увазі такі їх психічні особливості, як безсоромність, крайня вульгарність, розгнуздана чуттєвість, аморальність.

Певні загальні психологічні особливості властиві й особам, обвинуваченим у корисливо-насильницьких злочинах. Так, грабежі і розбої здійснюють, як правило, особи з крайньою антисоціальною та антиправовій орієнтацією. Для них характерні глибока аморальність, пияцтво. Поряд з цим вони в багатьох випадках відрізняються підвищеним самоконтролем, здатністю до сталого тактичного протидії.

Особистість обвинувачених, як правило, суперечлива - одні їх оцінки, виправдувальні, спрямовані на себе, інші, обвинувальні - на оточуючих осіб.

Злочинці йдуть від визнання своєї вини. Вбивці, розбійники, грабіжники, гвалтівники, злодії, розкрадачі у своїй масі внутрішньо не засуджують себе. Їх самооцінки відрізняються низькою самокритичністю, неадекватністю. Більшість злочинців не відносить себе до типового образу злочинців, вони виводять себе за рамки соціальної відповідальності, формуючи механізм психологічного захисту. У зв'язку з цим вони стають малочутливі до інформації, що суперечить їх особистісним установкам (механізм психологічного витіснення), вишукують аргументи для виправдання своєї поведінки (механізм самооправдательного раціоналізації), вишукують всілякі особистісно стверджують компенсації, гіпертрофують особистісно-позитивні самооцінки.

Людина засуджує себе лише в тих випадках, коли переходить межі власних поведінкових принципів.

Соціальні норми, порушувані злочинцем, особистісно знецінені, тому у нього і не виникає, як правило, почуття провини. Але злочинець, зберігаючи цінність свого Я - образу, залишається в силу цього чутливим щодо власної системи цінностей; тих своїх якостей, які він цінує. Викриття в ганебності його може не хвилювати, а викриття в боягузтві, малодушності, зраді - глибоко образити. Всі ці психологічні особливості обвинувачених потрібно враховувати у тактичній взаємодії з ними.

Виклад обвинуваченим фактичних обставин справи має піддаватися психологічному аналізу - воно свідчить про те, чому сам обвинувачений надає більше значення, чого уникає, що домінує або гальмується в його свідомості.

Насильницькі типи злочинців, як правило, схильні до обвинувальної трактуванні дій інших осіб. Більшість злочинців перебільшують провокуючий характер предпреступного ситуації, суб'єктивно "підсилюють" сприяють злочину обставини. Необхідно також враховувати тенденцію обвинувачених до зміни своїх позицій, адаптацію їх виправдувальною позиції по мірі пред'явлення доказів. Психологічно важливо всіляко послабляти і знаходити слабкі місця в їхніх оборонної позиції. Але в ряді випадків слід йти "на поводу" легенди обвинуваченого, з тим щоб пред'явити вирішальні докази на тлі психічного контрасту, найбільш ефективно демаскувати обвинуваченого.

Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого. Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне положення визначає деякі психологічні особливості обвинуваченого.

Існують такі типові форми поведінки (позиції) обвинуваченого: 1) каяття у вчиненні злочину (явка з повинною, дії щодо відшкодування збитків та ін.); 2) протидія розслідуванню (приховування слідів злочину, схиляння тих чи інших осіб до давання неправдивих показань, одержання інформації про хід розслідування, повідомлення неправдивої інформації тощо); 3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.

У ході вчинення злочину потреби людини задовольняються протиправним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому разі виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі переслідуваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і боязнь викриття й застосування заходів кримінального покарання, фрустрації, безвихідності та ін.).

Психологія обвинуваченого (особи, яка вчинила злочин) характеризується пануванням захисної (оборонної) домінанти. Домінанта (від лат. dominans — панівний) у психології визначена як тимчасово панівна рефлекторна система, що зумовлює роботу нервових центрів у даний момент і надає поведінці певної спрямованості.

Розробка вчення про домінанту належить О. О. Ухтомському. Як панівний центр збудження домінанта підсумовує і накопичує імпульси, що надходять до центральної нервової системи, одночасно стримуючи активність інших центрів.

Оборонна (захисна) домінанта, характерна для осіб, які вчинили злочин, викликає неупорядковану активність, «штовхає» винного на вчинення дій, що за розрахунками злочинця мають захистити його від викриття. З цією метою злочинець створює інсценування, фабрикує докази своєї невинуватості, робить неправдиві заяви, поширює чутки.

У поведінці особи, яка вчинила злочин, виявляються певні закономірності. Зокрема, злочинець прагне потрапити на місце вчинення злочину (цим пояснюються випадки, коли злочинці ставали понятими, а потім їхнє процесуальне становище «трансформувалося» на обвинувачених). Злочинець будь-якими засобами намагається одержати інформацію про хід розслідування, інколи пропонує слідчому свою допомогу.

Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спілкуванні, їй важко приховувати обставини злочину, є потреба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочинця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономірність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності.

В обвинуваченого можуть виявлятися так звані докази поведінки — дані про факти, що негативно характеризують поведінку обвинуваченого у зв’язку із вчиненим злочином.

Докази поведінки свідчать про усвідомлення вини і можуть виявитися у поінформованості щодо таких обставин, які могли бути відомі лише особі, яка вчинила злочин: обмовці, винній поінформованості, підвищеному інтересі до розслідування конкретного злочину, мимовільній реакції на подразник тощо. Докази поведінки мають орієнтовне значення і використовуються в тактичних цілях.

Вивчення психологічних особливостей обвинуваченого слідчим (судом) дає змогу вирішувати такі завдання: 1) обрати необхідні засоби психологічного впливу і визначити оптимальну тактику проведення слідчих (судових) дій; 2) справити виховний вплив на особу обвинуваченого з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей; 3) визначити обставини, що пом’якшують й обтяжують вчинення злочину (перебування особи в стані фізіологічного афекту тощо), роль у злочинному угрупованні, мотив вчинення злочинного діяння; 4) встановити причини злочину (профілактична діяльність слідчого).

1.4. Потерпілий — особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваченого. Почуття потерпілого можуть бути пов'язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця. 84 У механізмі злочину існують взаємозв'язок злочинця і жертви (потерпілого), певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту «злочинець — жертва» може набувати різних форм. Причому жертва злочину до злочинної події відрізняється тією чи іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють декілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивну, нейтральну, провокуючу. Позитивна поведінка — це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, припинення злочину і затримання злочинця (соціально позитивна поведінка). Нейтральною називається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає цьому (байдужа поведінка). Провокуюча поведінка — це така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю та інтенсивністю). Така поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування злочинного наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною. Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця негативних емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення та ін.), що зумовлюють вчинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. Так, систематичні приниження та образи можуть викликати гнів, унаслідок чого кривднику можуть бути заподіяні тілесні ушкодження. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні дії потерпілої (розпусність стосунків, демонстрація сексуальної приступності та ін.) при зґвалтуваннях. Вчення про жертву злочину називається віктимологією (від лат. victima — жива істота, принесена в жертву богу, жертва; і грец. láyoc, — слово, вчення). У віктимології виділяють індивідуальну, видову та групову віктимність. Віктимність визначається як підвищена здатність людини через низку духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус ставати за певних обставин жертвою злочину. Важливе значення має вирізнення видів віктимності: 1) віктимо-генна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особи, пов'язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна віктимність (обумовлена виконанням деяких соціальних функцій, наприклад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4) віктимність «патологія» (як наслідок пато-логічного стану особи — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання). Свідком є особа, котрій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі. Свідок як процесуальна фігура «породжений» самим фактом злочину і тому є незамінним. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі (ст. 70 КПК України). Сакраментальна фраза літературного героя Остапа Бендера: «Бажаючі бути свідками — записуйтеся» відображає деякі негативні соціально-психологічні стосунки, що виникають між слідчим і свідком. Насамперед йдеться про кількаразові допити свідка спочатку на до-судовому слідстві, а потім і в суді. Далі — це проблема впливу на свідка заінтересованих осіб (погрози, шантаж, фізичне насильство, підкуп тощо). Особа свідка має бути надійно захищена. У розвинутих країнах існують певні програми, спрямовані на захист свідків. Психологічна характеристика свідка як особистості охоплює інтелектуальні, вольові, моральні та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації і можуть характеризуватися повідомленням неправдивих відомостей із різних мотивів.

Психологія допиту свідків

Показання свідків відіграють велику роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. Вони сприяють установленню обставин підготовки і скоєння злочину, виявленню осіб, які скоїли злочин, мотивів їхніх злочинних дій, визначенню соціально-психологічних даних, які характеризують особистість обвинуваченого (потерпілого), інших очевидців події.

У психологічному плані показання свідків -- це відтворення раніше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є процес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконструкції сформованих образів в його пам'яті.

У зв'язку з цим юридичному працівникові слід орієнтуватися на закономірності функціонування пам'яті:

* найміцніше в пам'яті утримується те, що викликає підвищену реакцію людини (крики, спалах світла, постріли і т. п.);

* найсильніше зберігається початок або кінець якогось процесу чи дії (“закон краю”);

* найкраще запам'ятовується незакінчена, перервана дія (“ефект Зейчарнік”);

* процес забування найбільш інтенсивний протягом перших трьох - п'яти діб після сприйняття події.

Показання свідків поділяються на:

* прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);

* непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

При цьому змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціночні судження.

Досвід показує, що в усіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Її основна мета -- зняти у свідка психічне напруження, усунути можливу недовіру, викликати в нього готовність дати правдиві свідчення.

Після невимушеної короткої бесіди і пояснення свідку, у зв'язку з чим він викликаний на допит, слідчий вислуховує його вільну розповідь. Отримуючи опис будь-яких деталей, він може поцікавитися, чим викликана така підвищена увага до цих обставин. Вислуховуючи свідка, юрист може зробити деякі висновки про розвиненість чи нерозвиненість у людини окремих видів пам'яті, про схильність до навіювання, про вибірковість його уваги тощо. Окрім повідомленого свідком, у нього в пам'яті може бути і багато іншого, нерідко дуже суттєвого для слідчого. Це пояснюється тим, що свідок не дає точне відображення побаченого, а розповідає про свої враження, про те, що, на його думку, важливо і потрібно розповісти юристові. Він може ненавмисно не розповісти слідчому про ключові деталі, вважаючи їх неважливими, дещо забути з того, що хотів розповісти (особливо якщо його перебивають). Є й інформація, що не дуже запам'яталася, яка може бути “витягнута з глибин” пам'яті лише за допомогою певних механізмів упізнання. Оживити пам'ять і виявити все, що збереглося в ній, можливо постановкою певних запитань, виїздом на місце злочину, опитуванням на місці злочину, відтворенням обстановки свідком і порівнянням з тим, що залишилося.

Тому після закінчення вільної розповіді, слідчий формує додаткові, уточнювальні, контрольні запитання. Те, що згадує свідок, значною мірою залежить від формулювання запитань слідчим. Вони повинні стосуватися суті справи, бути вибудувані в логічний ланцюжок, співвіднесений із загальною логікою розслідування. За формою запитання мають бути образно нейтральними, тобто в них не повинно бути образів, які можуть включатися у відповідь. Якщо запитання пов'язане з відповіддю, несприятливою для свідка, його доцільно ставити на завершальній стадії допиту. Формулюючи запитання і вислуховуючи відповіді, слідчому необхідно уважно стежити за своєю інтонацією, контролювати міміку і жести, адже все це може справляти навіювальний вплив на свідка.

Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'явленні схем, зображень, макетів, пропозиції графічно показати об'єкт, карту огляду та ін. Активізації репродуктивної і розповідної діяльності свідка допомагають такі прийоми, як пропозиція описати подію у хронологічному порядку, нагадувальні запитання.

У ході допиту слідчий повинен відокремлювати факти, які описані впевнено, від тих, що повідомляються з певним сумнівом. Важливо з'ясувати, чим зумовлені впевненість чи сумнів свідка, а також умови сприйняття ним цього факту. Будь-яке повідомлення свідка вимагає ретельного аналізу тих факторів, які могли вплинути на його зміст. Насамперед те, що вказано в повідомленнях свідка, багато в чому залежить від об'єкта і предмета сприйняття (наприклад, матеріального об'єкта і людини чи групи людей), фону спостереження, погодних умов, освітленості тощо. Наприклад, більшість насильницьких злочинів (вбивства, зґвалтування, розбійні напади) скоюється в темну частину доби, при поганій видимості. У цих умовах, безсумнівно, відбиваються індивідуальні особливості свідка -- ступінь його адаптації до темряви, зміни у сприйнятті кольору, форми, розмірів предметів, відстаней. Слідчий повинен враховувати й ту позицію, яку займав свідок під час події: місце, відстань до об'єкта сприйняття, об'єкти між ними, кут зору. Існує закономірна залежність сприйняття від життєвого досвіду, статі, віку, рівня інтелекту, особливості професії та ін. Так, чоловіки в середньому краще запам'ятовують місцевість, дорогу, події, а жінки -- обстановку, людей, їхній одяг, психічний стан. Для слідчого сказане означає: характер сприйняття події, виражений у показаннях свідка з певною своєрідністю.

Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, неточності та ін.) -- звичайне, а не виняткове явище. Помилковість у повідомленні стосується найчастіше не свідчень у цілому, а певних їх фрагментів. Це можуть бути помилки в мовній комунікації (неправильне розуміння смислу слів, термінів, помилкова їхня інтерпретація), викривлення форми, розміру і структури описаного об'єкта, часу проходження подій та ін. Зокрема, при розслідуванні злочинів часто виникає необхідність, допитуючи свідка, встановити точний час сприйнятої ним події. Швидкоплинні події (автотранспортні пригоди, нещасні випадки в результаті порушення техніки безпеки, імпульсивні насильницькі дії) вимагають допиту по можливості більшої кількості свідків, ретельного зіставлення їх свідчень. Для активізації спогадів про час події доцільно як точку відліку вибрати якусь пам'ятну для свідка подію, час якої відомий, а потім попросити свідка відтворити послідовність його дій, їхню тривалість до чергового моменту, який цікавить слідчого.

У ході з'ясування зовнішнього образу розшукуваної особи як психологічна допомога свідку можуть бути використані фотографії різних осіб, малюнки, графічні зображення обличчя. Слід враховувати, що краще запам'ятовуються такі ознаки людського обличчя, як вираз очей, їхній колір, зачіска, а найбільш стійкими пізнавальними ознаками є риси обличчя, силует тіла, характерний вираз обличчя (похмурий, веселий, нахабний, сором'язливий, злий, добрий і т. д.), а також хода, жести, елементи одягу.

Найскладнішим психологічним завданням допиту свідка є встановлення достовірності його свідчень. Які психологічні прийоми може використати юрист для перевірки достовірності показань свідка?

Одним із таких прийомів є детальний допит щодо обставин, значення яких слідчому відоме. При цьому непрямі свідчення можуть мати таку ж суттєву вагу, як і прямі докази.

Ефективним прийомом є виявлення суперечностей у словах, виразах і невербальних зовнішніх проявах. Коли свідок каже неправду, то зазвичай він втрачає холоднокровність, очі починають бігати, змінюється міміка, поза. Помітивши ці деталі, слідчий може сказати про це свідку, показавши, що наявна достовірна ознака фальші.

Практика показує, що мотивами обманних показань свідка можуть бути:

а) родинні обов'язки, неправильно зрозуміле почуття дружби;

б) особиста зацікавленість свідка (заздрість, ненависть, мстивість, користь та ін.);

в) почуття співчуття до обвинуваченого чи потерпілого;

г) погрози з боку зацікавлених осіб та ін.

У трактуванні О. Ратінова психологія обману характеризується роздвоєністю і великими внутрішніми труднощами. У свідомості людини, що говорить неправду, співіснують два паралельних варіанти події: один -- те, що дійсно сталося, і це вона хоче приховати, а другим -- видуманий, про який має намір розповісти. Перед її уявним поглядом весь час постають істинні події, свідком яких вона була, і їх уявлення досить яскраві і стійкі. Обманщик змушений їх весь час приглушувати і заміняти вигаданими образами, незрівнянно більш блідими і слабкими. Йому доводиться весь час лавірувати між правдою і неправдою, яка повинна заміщати приховувану, але таку, що постійно “лізе в голову”, правду. Обманщик завжди ризикує проговоритися, йому потрібно постійно напружуватися, щоб не забути того, що він казав раніше, повторювати точно, в усіх подробицях свої вигадки. Звідси завченість, непластичність обманних показань. Якщо в правдивих показаннях трапляються неточності, певні незрозумілості, то в ретельно продуманих обманних показаннях зазвичай все добре підтасовано в міру інтелектуального розвитку свідка. Однак досвідчений слідчий може виявити, що гладкі, завчені, інформативно обмежені показання “шиті білими нитками”.

Із слідчої практики відомо, що здебільшого неправдиві показання дають свідки, пов'язані з обвинуваченими і потерпілими. Часто це родичі або знайомі обвинуваченого. При цьому неправдиві показання можуть мати або обвинувальну, або виправдувальну спрямованість залежно від описаних вище мотивів давання явно неправдивих свідчень.

В юридичній практиці доводиться мати справу зі свідками, які перебувають у момент скоєння злочину у стані алкогольного сп'яніння, через що вони погано орієнтуються в події, що сталася. Тому такі свідки можуть відстоювати те, чого в дійсності не бачили, допускати довільні, зовсім не обґрунтовані твердження.

У розповіді вони змішують ознаки об'єктів, демонструють явні провали в пам'яті, виникає ймовірність обмови. Ці та інші особливості свідчень в стані алкогольного сп'яніння необхідно враховувати слідчому.

1.6. Контакт психологічний – найсприятливіша психологічна атмосфера, певний настрій при спілкуванні під час допиту чи інших вербальних слідчих дій. К. п. під час допиту передбачає можливість виникнення двох його рівнів: 1) коли допитуваний бажає давати показання; 2) коли допитуваного змушують до цього. У змісті контакту можна виділити два елементи: 1) готовність допитуваного до спілкування; 2) результат правильного психологічного підходу слідчого до допитуваного. Ознаки К. п.: 1) завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримка залежать як від слідчого, так і від допитуваного, хоч ініціатива і керуючий вплив належать слідчому; 2) являє собою динамічний процес, що перебуває в розвитку, учасники якого постійно коригують свою поведінку; 3) є ситуативним і може виникнути на різних стадіях допиту.