Тема 1. Вступ. Мовне самоствердження українців на тлі історичного досвіду народів світу

ОСНОВИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

навчальний посібник
(для студентів денної, безвідривної
та очно-заочної прискореної форми
навчання спеціальності 2001)

Затверджено на засіданні кафедри української мови
Протокол No 2 від 25.10.2001

Український Культурологічний Центр
Донецьк 2001

УДК 81'23: 81'24: 81'271.1
ББК Ш 12 = 411.4*9*511р.30 + Ш 12 = 411.4*004р.30

Загнітко А.П., Домрачева І.Р. Основи мовленнєвої діяльності (навчальний посібник). – Донецьк, Український Культурологічний Центр, 2001. – 56 с.

ISBN 966-7517-14-4

Розглядаються особливості мовленнєвої діяльності у плані співвідношення закономірностей спілкування і структури мовленнєвого акту, з'ясовується статус і типологія вияву форм та учасників мовленнєвого спілкування, простежується корелятивність мовленнєвої діяльності з іншими різновидами діяльності людини, визначається специфіка співвідношення мовленнєвої діяльності і мислення. Аргументовано прокоментовано інвентар функцій мови, виявлено особливості системного характеру мови як засобу збереження та передачі інформації, з'ясовано статус теорії мовленнєвої діяльності як науки. Уміщено літературу до кожної із заявленої тем.

Адресована студентам-філологам (бакалаврам, спеціалістам, магістрам) усіх форм навчання, слухачам прискореної очно-заочної форми навчання, учителям-словесникам.

Адреса редколегії: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, корп. І.

Рецензенти: доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Запорізького державного університету П.І.Білоусенко

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології Дніпропетровського національного університету М.П.Коломієць

Відповідальний редактор: доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України І.Р.Вихованець

Затверджено до друку кафедрою української мови Донецького національного університету (протокол No 2 від 25.10.2001)

ISBN 966-7517-14-4

© Донецький національний університет
© Загнітко А.П.
© Домрачева І.Р.

ВСТУП

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю не вкладається у кілька десятиріч двадцятого сторіччя нав'язувану їй формулу спілкування, оскільки це об'єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).

Сам визначуваний інвентар функцій мови (від трьох основних – інформаційна, комунікативна, мисленнєва – і до цілої гами, в якій знову ж таки чітко окреслюються ядерні та напівпериферійні, пор.: поряд з названими додаються естетична, репрезентативна, виховна, координаційна тощо) не дозволяє говорити про мову як про щось супровідне в життєвій енергії народу, оскільки її значущість постає вершинною в естафеті духовної спадщини, об'єднанні людей у культурному та цивілізаційному плані, індивід живе у мові і реалізує себе через мову. Все це уможливлює діаметрально два підходи до з'ясування значущості мови у суспільному перебігові та житті окремого її носія. Прихильники першого підходу зводять рольову функцію мови лише до засобу спілкування, наголошуючи при цьому її статус як найважливішого засобу спілкування. Тому в цьому разі мова розглядається у протиставленні чи у зіставленні з іншими засобами спілкування, здебільшого несловесного типу. Послідовники другого погляду на значення мови у розвитку людського суспільства, самої цивілізації наголошують на тому, що мова завжди втілює у собі своєрідність народу (за В.фон Гумбольдтом). Останній погляд дозволяє кваліфікувати значущість мови у житті людської спільноти як одного з найвизначніших компонентів нації, поступу її духу, витворювача енергетики і можливостей потенційних / реальних самореалізації та само ідентифікації індивіда через мову і загалом народу як нації через мову.

Мова у своєму загальному вияві статично, відносно стабільна, довговічна, довготривала, належить суспільству, охоплює і “включає у свій діапазон” досвід нації, відображає її картину світу, сама мова у своїй цілісності може бути окреслена як національно-коґнітивний простір, в якому виявляється дух народу, його багатство. Мова у своїх виявах не залежить від конкретних обставин, а мовлення конкретне, активне, динамічне, є виявом творчої ініціативності індивіда (пор. твердження про ідіостиль того чи іншого письменника). На мовлення суттєво впливає кортеж спілкування, ті обставини, в яких реалізує себе адресант й адресант. Мовленні має свої основні варіанти фіксації – усно-звуковий або писемний, у кожному разі суттєву роль відіграє час його реалізації, просторові компоненти, актуалізація певних величин. Все це робить мовлення індивідуальним, ситуативно мотивованим тощо. Курс “Основи мовленнєвої діяльності” покликаний дати відповідь на ряд питань, пов'язаних з умовами формування мовлення, співвідношенню у ньому спонтанного і не спонтанного, колективного й індивідуального, закономірностей вияву індивіда через мову і у мову, значущості тенденцій о-мовлення в сучасному макросвіті. У цьому навчальному посібнику можна знайти відповідь на багато актуалізованих питань, мотивованих специфікою людського мовлення, значущістю його у становленні людини як особистості.

 

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Проблема дослідження мовленнєвої діяльності є важливим питанням українського мовознавства. Мовлення не додається до життя і спільної діяльності суспільства, соціальної групи, а є одним із засобів, що конституюють цю діяльність. Мовлення за своєю суттю – не справа індивіда, не справа ізольованого носія мови: це перш за все внутрішня активність суспільства, яка здійснюється ним через окремих носіїв мови або за їхньою допомогою.

Відомо, що спілкування, яке ґрунтується на правильному розумінні й передаванні думки та переживань, вимагає певної системи засобів. Для того, щоб передати якесь переживання чи думку іншій людині, необхідне віднесення смислу, що передається, до відомого класу, відомої групи, а це, у свою чергу, вимагає узагальнення.

Таким чином, вищі форми психологічного спілкування, що притаманні людині, можливі тільки завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає діяльність. Мовленнєва діяльність є основним видом знакової діяльності.

 

ПРОГРАМА ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ ПЕРЕДБАЧАЄ:

1. ознайомити студентів з типами граматичного опису в рамках функціонально-граматичних досліджень; з виявленням якісних та кількісних закономірностей під час вивчення мовлення;
2. навчити визначати мислиннєві і комунікативні основи граматичного ладу.

 

 

СТУДЕНТИ ПОВИННІ ЗНАТИ:

• термінологічний апарат з проблеми;
• типи граматичного опису в рамках функціонально-граматичних досліджень мовлення;
• лінгвістичне моделювання мовленнєвої діяльності;
• визначення слова та його семантичної структури;
• функції і форми мовлення;
• вияви якісних і кількісних закономірностей під час дослідження мовленнєвої діяльності.

 

 

СТУДЕНТИ ПОВИННІ ВМІТИ:

• орієнтуватися у проблемі виявлення комунікативних процесів та визначення їх складових;
• простежувати фази розгорнутого мовленнєвого повідомлення;
• ґрунтовно характеризувати лексичні, семантичні та фонетичні явища під час мовленнєвої діяльності;
• чітко визначати граматичні та стилістичні проблеми мовленнєвого акту;
• проводити порівняльний аналіз текстів;
• досліджувати мовленнєвий етикет і культуру спілкування мовців.

 

 

No	ЗМІСТ	Кількість годин
	ВСТУП. МОВНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ НАРОДІВ СВІТУ
	ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ
	ФУНКЦІЇ МОВИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ У МОВЛЕННІ. ОРГАНИ МОВЛЕННЯ, ЇХ ФУНКЦІЇ
	ВИДИ МОВЛЕННЯ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ. МИСЛЕННЯ І МОВЛЕННЯ
	РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФОРМОЮ ВИРАЖЕННЯ ДУМКИ
	МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ВИСЛОВЛЮВАННЯ. МОВЛЕННЄВИЙ АКТ
	МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ПЕРЕХІД ДО ЗОВНІШНЬОГО МОВЛЕННЯ
	ТИПИ ГРАМАТИЧНОГО ОПИСУ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
	ЗНАЧЕННЯ І СМИСЛ СЛОВА. РОЗВИТОК ЗНАЧЕННЯ СЛОВА
	ТЕКСТ І ЙОГО ЛІНГВІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
	РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ХАРАКТЕРОМ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ СПІЛКУВАННЯ
	РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФУНКЦІОНАЛЬНИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ
	РОЗГОРНУТЕ МОВЛЕННЄВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ
	МИСЛИННЄВІ ТА КОМУНІКАТИВНІ ОСНОВИ ГРАМАТИЧНОГО ЛАДУ
	МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ І КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ
	КОНТРОЛЬНА РОБОТА (ПІДСУМКОВА)
	З ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

ТЕМА 1. ВСТУП. МОВНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ НАРОДІВ СВІТУ

 

Література:

1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. - 1995. - No 7-8.
2. Діяк Іван. Не тільки зросійщення // Урок української. – 2001. - No4.
3. До питання про стан мовленнєвої культури в Україні // Відродження. – 1993. - No10.
4. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. – К.: АТ “Обереги”, 1994.
5. Окара Андрій. Полтавський суржик і духовне плебейство // Урок української. – 2001. - No5.
6. Охрімович Андрій. Шовінізм як діагноз // Урок української. – 2000. - No 11-12.
7. Русанівський В. Єдиний мовно-образний простір українського менталітету // Мовознавство. - 1993. - No6.
8. Ткаченко О. Мовне самоствердження українців на тлі історичного досвіду народів світу // Вісн. АН України. - 1993. - No5.
9. Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити... (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. – 2001. - No2.
10. Холодний М. Народ крізь призму мови // Київ. -1993. - No 9-10.
11. Ющук І. Мова нації – державна мова // Дніпро. -1995. - No 7-8.

 

Душею кожної держави є нація. Народ, не об'єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується у своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні – української. В Україні стан її державної мови явно незадовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем з мовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова “національної більшини”, українська, а це позначається негативно на розвитку держави загалом, бо не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді для кого і для чого подібну державу було створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питанням безпеки військової, економічної, екологічної в Україні не менш гострою стоїть питання мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свою розв'язку.

Авторитетові української мови дуже заважає її повна юридична невизначеність (і незахищеність) як мови державної навіть у найвищих сферах державної влади, що виражається в повній факультативності користування (або некористування) нею. Разом із тим, що ця мова в зазначених сферах є здебільшого лише службовою, репрезентативною, а не постійно вживаною, це створює назовні враження нещирої “панської гри”. (Оскільки ж у новітній історії України вже було кілька прецендентів подібних несерйозних “ігор в українську мову”, які потім звелися нанівець, загал східноукраїнського суспільства поки що не вірить, що вживання української мови – це “всерйоз і надовго” і не поспішає це наслідувати.

Розбудова Української держави вимагає орієнтації на ті світлини, які б допомогли долати нелегкий шлях до усвідомлення й утвердження своєї незалежності й повноцінності у цивілізованому світі. До таких світлин належить і усвідомлення нашими попередниками нерозривної єдності понять “нація”, “державність”, “мова”, притім остання як каркас життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стрижня.

Нація тим і відрізняється від народу (люду), що вона передбачає не тільки організацію, а організацію з виробленою віками національною свідомістю, з полі функціональним літературним мовленням, що забезпечує його носіям спілкування в усіх сферах виробничої діяльності.

Соціальне й індивідуальне в мові нерозривні, як невіддільна доля нації, її майбутнє від кожного з нас, від того, наскільки ми усвідомлюємо свою відповідальність перед нащадками.

Духовний світ людини нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Нормальна еволюція мови є передумовою здорового поступу нації, утвердження естетичних і етичних ідеалів, примноження інтелектуальних здобутків.

Послідовний національний розвій веде до збагачення надбань людства. Питання мови при такому підході переростає в широку проблему взаємозбагачення народів на різних рівнях без втрат своєї індивідуальності. Статус наукової мови в суспільстві відбиває стан мовного виявлення народу в найширшому розумінні цього слова. Питання інтелектуалізації мови входить у широке коло проблем цивілізації суспільства. Як становий хребет національної культури, національна мова має виконувати всі суспільні й культурні функції, бути мовою науки. А крім того, носії мови повинні прагнути до її вишуканості, добірності, краси в усіх своїх суспільних проявах. Йдеться про інтелігентність нашого мовлення, яка починається там, де є погляд на мову як на творчу практику індивідів, які, спілкуючись між собою, зберігають у ній культуру попередніх поколінь і привносять свою відповідно до надбань цивілізації.

У руслі проблем одне із завдань, яке ставить перед собою сьогодні українська інтелігенція, яка не піддалася асиміляції, в тому, щоб максимально утверджувати самоповагу як індивідуальну, так і загальнонаціональну.

Мова – це фактор, що цементує націю, покликаний виявляти внутрішню своєрідність її психофізичної культури. Через ставлення до української мови виявляється ставлення народу до родовідної духовної культури, до свого минулого й майбутнього. Плекання духовності в широкому розуміння слова дає основу для розвитку мови. Народ, який творить рідною мовою, думає про майбутнє своєї нації.

Сфера функціонування мови залежить від того, наскільки сильний генофонд її носіїв, та водночас і від політики тієї держави, у якій носії живуть. “У витворенні звички до національної мови грає велику роль держава, що через свої інституції, а особливо школу, накидає всім громадянам спільно-державну мову або дозволя в межах других національних одиниць, теж в інституціях, укорінюватись іншим національним мовам”, -- ці слова І.Стешенка, сказані ще в 1912 році, відбивають і ту ситуацію, що була в Радянському Союзі, коли кожній нації (в тому числі й українській) нав'язувалася різними способами й методами російська мова, і поступово до неї звикали не тільки на рівні державних установ і організацій, а й у сфері побуту.

Народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. У тих народів, у яких процес остаточної консолідації в нації не завершився, спостерігається, в першу чергу серед інтелігенції, збайдужіння до своїх національних надбань.

Історія не сприяла розвиткові української мови, та місце її коріння дало їй змогу вистояти всупереч асимілятивним процесам, яким вона піддавалася, коли український народ втрачав свою державність.

Поглянути на історію свого краю, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, письменників, етнографів, громадських діячів і, звичайно, лінгвістів. Проспективно вдивляючись у майбутнє своєї мови, українські лінгвісти заглядали у її витоки, а водночас утверджували право рідної мови на самостійний розвиток, дивилися на неї як на мову, що здатна розбудити національну потенцію багатомільйонного народу, який живе на споконвіку власній землі і здатний на опір будь-якій асиміляції та на примноження своєю мовою загальнолюдського духовного багатства.

Погляд на українську мову як на самостійну систему в слов'янській сім'ї зі своєю історією і своєрідною структурою викристалізувався в боротьбі за незалежність її носіїв. Закономірно домінантою в житті України стала національна ідея, національна концепція. Поняття “мова” і “нація” розглядаються в діалектичній єдності. Зв'язок мови і мислення має свій конкретно-історичний вияв для кожного народу. Національна мова відбиває всю історію життя нації, її прагнення, її ідеали. Вона втілює в собі своєрідність цілого народу. Ставлення людини до мови свідчить про її культурний рівень і про громадянськість.