Центральна Америка та Вест-Індія

Загальна характеристика

 

Вузька полоса суходолу між Теуантепекським та Дар’єнським перешийками називається носить назву Центральна Америка. Разом з островами Вест-Індії вона утворює ланки, що з'єднують північний і південний материки. До Вест-Індії входять Великі та Малі Антильські острови. Дана територія, яку ще називають Американським Середзем'я, лежить в тропічному і субекваторіальному географічних поясах. Історія розвитку та географічне положення території визначають поєднання особливостей північноамериканської і південноамериканської природи, а півострівний та острівний характер суходолу – значні амплітуди вертикального розчленування, мозаїчність її ландшафтів і своєрідність органічного світу.

Кордильєрському поясу Центральної Америки притаманні дуже сильна роздробленість структури, чергування складчасто-брилових хребтів, окремих масивів і глибоких западин, інтенсивний прояв сейсмічності та вулканізму; низинні рівнини приурочені в основному до окраїн Мексиканської затоки і західного узбережжя Карибського моря. У зв'язку з положенням в низьких широтах у багатьох місцях узбережжя розвинені коралові рифи і острівці.

Для океанічного клімату Середзем'я характерна пасатна циркуляція на півночі і поєднання пасатно-мусоннії циркуляції – на півдні. Ґрунтам властиві велика активність біологічних і геохімічних процесів та різні варіації латеритних типів; в розподілі ґрунтово-рослинного покриву величезну роль грають висота і експозиція схилів. У флорі і фауні відзначається взаємопроникнення елементів північного і південного материків, а в острівному світі Вест-Індії, крім того, – великий ендемізм.

Дуже різноманітна й політична карта Середзем'я. У Центральній Америці знаходяться південна частина Мексики, республіки Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама і колонія Британський Гондурас. На островах Вест-Індії – республіки Куба, Домініканська, Гаїті, держави Тринідад і Тобаго, Ямайка Британської співдружності націй і безліч дрібних володінь США, Англії, Франції і Нідерландів. Більшість республік, незважаючи на зростаючий опір народних мас, знаходиться у політичній та економічній залежності від США. Куба вже вступила на шлях повної самостійноності. (подивитись у атласі, які країни розташовуються на території Цн Америки в сучасний час)

У геоморфоструктурному відношенні в межах Центральної Америки і Вест-Індії виділяються два основних пояси: північний – низовинно-платформенний і південний – гірничо-геосинклінальний. Пояс платформних структур включає низовина Табаско, півострів Юкатан, північну частину Куби і Багамські острови. Вони складені з поверхні (крім Табаско) переважно неогеновими вапняками, з якими пов'язане значне поширення в цих районах карсту.

Геосинклінальний пояс Кордильєр складається з ряду гірських дуг і міжгірських прогинів. Найпівнічніша дуга, яка продовжує системи Скелястих гір і Східної Сьєрри-Мадре, досягає з Центральній Америці 2500 - 2800 м і включає Північну Сьєрру Чіапас, північні хребти Гватемали і масив Кокскомб Британського Гондурасу. Далі, через Кайманові острови вона простежується в Сьєрра-Маестра на Кубі, Центральній Кордильєрі Гаїті (гора Трухільо 3175 м – найвища точка Вест-Індії), в горах Пуерто-Ріко і закінчується на острові Сент-Томас на Віргінських островах.

Друга, більш південна гірська дуга є продовженням Південної Сьєрри-Мадре. Вона сягає 2500 м і складається з Сьєрри-Мадре-де-Чіапас, центральних хребтів Гватемали і північних Гондурасу. Далі вона переходить в гори Ямайки, Гаїті і з'єднується з північною дугою на Пуерто-Ріко. Майже на всьому протязі обидві дуги розділені тектонічним прогином, найбільш глибока западина якого в Карибському морі носить назву Бартлетт (глибина до 7119 м).

Третя дуга, яка називається Вулканічною Сьєррою Центральної Америки, або Тихоокеанською Кордильєрою, починається на мексикансько-гватемальському кордоні (вулкан Тахумулько 4211 м – найвища точка Центральної Америки), простягається далі на південний схід, перетинає западину Нікарагуа і закінчується на заході Панами. Ланцюги останньої структурно і орографічно переходять в Анди Південної Америки. Остання, четверта дуга, що обрамляє зі сходу і з півдня Карибське море (Мальті Антильські острови), представлена в основному підводними хребтами з виступаючими на поверхню вершинами (згаслий вулкан Суфрієр на Гваделупі – 1484 м).

Надзвичайна роздробленість і складність орографічної та геологічної будови Центральної Америки і Вест-Індії, незвичайне для Кордильєр простягання структур сприяли появі багатьох гіпотез про тектонічний розвиток цієї території. Одні вчені припускають існування постійного незалежного глибоководного басейну в районі Карибського моря вже з докембрію; інші, на наш погляд, більш обґрунтовано вважають, що в юрський і ранньокрейдяний час на його місці був суходіл, який занурився на початку ларамійської орогенії. За однією гіпотезою структури Американського Середзем'я з'єднуються через Атлантичний океан зі структурами Європейського Середзем'я, за іншою, більш прийнятою, вони замикаються східними дугами і є одною тектонічною областю, пов'язаною з орогенічними поясами Північної та Південної Америки. Всіма визнається, що сухопутний міст, який зв'язує обидва материка, існував якийсь час в результаті ранньоларамійських рухів і остаточно встановився лише в пліоцені.

Територія Американського Середзем'я неодноразово піддавалася складчастості і гороутворенню. Найдавніші з достовірних – пізньопалеозойські структури представлені метаморфічними і частково осадовими породами зі значним розвитком інтрузій. Невадійський орогенічний пояс, мабуть, включав давніші структури Центральної Америки і Вест-Індії. Найбільш широко був поширений ларамійський орогенез. Для нього були характерні інтенсивна складчастість, метаморфізм, інтрузії і виливи андезитів і базальтів. Лараміди охоплюють майже всю територію Центральної Америки. Гігантською дугою, яка проходить через острова Ямайку, Гаїті та Малі Антильські, вони замикають зі сходу Карибський басейн і входять в північні дуги Анд. Дуже інтенсивно тектонічні процеси виявлялися і в кайнозої. Вони відрізнялися потужними підняттями, скидами, розколами, які розбили раніше створені структури, і активним вулканізмом. Широкий прояв вулканізму і сильна сейсмічність, властиві Центральній Америці і Малим Антильським островам, вказують на активну стадію формування території і в сучасний час.

Молоді вулкани зосереджені в основному в Тихоокеанській Кордильєрі й Малих Антильських островах. Тихоокеанська Кордильєра була створена в пліоцені, але вулканічні конуси виникали в ній і в історичний час. Майже безперервний ланцюг з декількох десятків вулканів відрізняється високою активністю: Санта-Марія і Фуего в Гватемалі, Санта-Ана й Ізалько в Сальвадорі, Косегуіна і Момотомбо в Нікарагуа, Поас та Ірасему в Коста-Ріці та ін.. Другий вулканічний ланцюг тягнеться по західному краю дуги власне Малих Антильських островів, де вулканічні конуси є на багатьох островах, в тому числі відомий своїм катастрофічним вибухом в 1902 р. вулкан Мон-Пеле на Мартініці.

Продукти вулканічної діяльності сприяли вирівнюванню сусідніх гірських споруд, заповнення западин, затоплення озер. Поряд з вулканічними конусами і плоскогір'ями, в Центральній Америці і на Великих Антильських островах широко поширені поверхні вирівнювання, що формувалися в міжорогенічні періоди. Вони розбиті численними скидами, які надали брилового характеру давнім масивів. Глибокі ерозійні ущелини, які прорізали їх в результаті підняттів, улоговини, що утворилися в наслідок опускань, ще більш розчленовують рельєф. Молоді гостровершинні складчасті хребти грають відносно невелику роль.

Низинні ділянки, крім наносної низовини Табаско, карстового плато Юкатан і хвилястої пенепленізованої рівнини Куби, простягаються ще вузькою смугою вздовж Тихого океану, займають глибоку тектонічну западину Нікарагуа і утворюють дуже заболочений Москітовий берег Карибського моря в Гондурасі і Нікарагуа, який нарощується наносами річок, що стікають з навітряних схилів.

Складність і давність структури, інтенсивний прояв вулканізму зумовили різноманітність корисних копалин, розвіданих і тим більше експлуатованих ще в незначній мірі. Найбільш великі родовища світового значення є на Кубі, Ямайці та на Тринідаді. Куба володіє дуже великими покладами залізної руди, за запасами якої вона займає одне з перших місць в зарубіжному світі. Вони приурочені до давніх структур південно-східної частини острова і дуже різноманітні за складом і походженням. Особливо цінними є природньолеговані руди, що містять нікель, хром і кобальт. Чільне місце займає Куба по запасам і видобутку хромітів, зв'язаних з серпентинами в північних районах, марганцевої руди (в основному на південному сході острова); ведеться розробка і мідних руд, в осадових товщах північної низовини є поклади нафти та асфальту. Останніми багатий Тринідад, що є ідеологічному відношенні продовженням нафтоносної зони Венесуели. Показання на наявність нафти в низинних передгірних прогинах (крім важливих родовищ на Теуантепекському перешийку) є і для інших районів (на Гаїті, в Коста-Ріці). У молодих відкладеннях Підвітряних островів знаходяться досить значні запаси фосфоритів (на Кюрасао) і магнезиту (на острові Маргарита), а латеритна кора Гаїті і, особливо, Ямайки містить великі поклади бокситів. Природно, що до давніх нагір’їв приурочені головним чином металеві копалини. Майже повсюдно є руди золота (найбільше значення в Нікарагуа, Гондурасі та на Гаїті), срібла (Гондурас, Нікарагуа), свинцю (Гватемала, Гондурас), сурми (Гондурас), відомі також родовища хромітів (Гватемала), мідних, платинових, марганцевих, залізних та інших руд, які майже не розробляються. З вулканічною діяльністю пов'язана наявність сірки, що видобувається в Гватемалі.

Різноманітність рельєфу визначає і швидку зміну від місця до місця особливостей клімату.

Спільними рисами для всієї території Американського Середзем'я є велика кількість сонячного тепла, пов'язана із положенням у низьких широтах, і переважання східного перенесення повітряних мас.

Середні температури найхолоднішого місяця на низовинах від 21°С на півночі до 26°С на півдні, самого теплого – відповідно 27°С і 28°С, тобто амплітуди температур трохи збільшуються на північ за рахунок більш прохолодної зими. Добові амплітуди, особливо в районах з вираженим посушливим періодом, досягають 8 - 10°С.

Північна частина території, до западини Нікарагуа, має тропічний клімат і знаходиться внаслідок вузькості суходолу в смузі зустрічі тихоокеанських і атлантичних пасатів. Південна частина відноситься до субекваторіального поясу. Взимку пасатний фронт проходить через Антильські острова. Теплий і вологий атлантичний пасат приносить взимку велику кількість вологи на навітряні карибські схили Центральної Америки, на підвітряних тихоокеанських схилах в цей час панує посуха. Влітку пасатний фронт розташовується над перешийком Центральної Америки. Циклонічні грозові дощі йдуть повсюдно. Особливо рясні літні опади на східних схилах, на які їх приносить також атлантичний пасат, а південніше 12° пн. ш. – екваторіальний мусон. В кінці літа, коли тропічний фронт просувається особливо далеко на північ і активізується, у Вест-Індії виникають тропічні циклони – урагани, – аналоги східних тайфунів, що володіють страшною руйнуючою силою.

У підсумку в Центральній Америці виділяється постійно-волога полоса карибського узбережжя та змінно-волога – тихоокеанська, де число сухих місяців дорівнює 6 - 7, на півдні посушливий період скорочується до трьох місяців. Кількість опадів на південь також зростає: на карибському узбережжі від 1500 мм на півночі до 4000 мм на півдні, на тихоокеанському відповідно від 1000 до 1700 мм в рік. Особливо багато вологи отримують навітряні схили гір (до 6 - 7 тис. мм), а найбільш посушливі внутрішні улоговини і долини (менше 500 мм). Посушливим є також низовинне, паралельне пасатам північно-західне узбережжя півострова Юкатан, де опадів випадає близько 500 мм на рік і виражений сухий сезон.

Аналогічно розподіляються опади і у Вест-Індії. На Багамських островах випадає 1100 - 1200 мм, а на острові Мартініка, навіть на заході, 2050 мм. Про вплив рельєфу на розподіл опадів можна судити по невеликому острову Ямайка, де на підвітряному, південному узбережжі річна сума опадів в 8,5 разів менша, ніж на північних схилах.

У зв'язку з сильним розчленуванням і невеликими розмірами суходолу річки Центральної Америки і Вест-Індії відрізняються малою довжиною і площею басейнів. Гористий рельєф обумовлює бурхливий характер течії та великі запаси майже невикористовуваної гідроенергії. Особливості зволоження визначають різкі коливання витрати та літні паводки біля річок тихоокеанського басейну, в той час як атлантичні річки, що також мають літні підйоми рівня, повноводні протягом всього року. Лише вапняковий півострів Юкатан, Багамські острови і деякі райони Куби майже позбавлені поверхневого стоку.

Наявність тектонічних улоговин в умовах вологого клімату зумовило утворення озер, серед яких виділяються великі озера у западині Нікарагуа: Манагуа і Нікарагуа (площа близько 8 тис. км²). Колись вони були єдиним басейном і мали стік в Тихий океан. В результаті вулканічної діяльності вони розділилися, озеру Манагуа був перегороджений стік в Тихий океан, і у даний час воно віддає частину своїх вод лежачому на кілька метрів нижче озеру Нікарагуа, з якого в Карибське море витікає річка Сан-Хуан. Здавна існують проекти каналу, який може з'єднати Карибське море з Тихим океаном по глибокій западині Нікарагуа.

Особливо яскраво вплив рельєфу позначається на розподілі ґрунтово-рослинного покриву. У східній, навітряній атлантичній смузі Центральної Америки тропічні і субекваторіальні ліси представлені підзонами постійно-вологих лісів з латеритними опідзоленими ґрунтами. У нижньому, жаркому поясі (тьєрра кальєнте), до висоти 800 м середні температури не опускаються нижче 22°С, а кількість опадів скрізь перевершує 2500 мм, тому волого-тропічні ліси сходу Центральної Америки мало відрізняються від вологоекваторіальних гілей. У них безліч пальм (Attalea cohune, види Bactris та ін.), дерев з цінною деревиною (червоне – Swietenia mahagoni та види Caesalpinia, рожеве – Amyris balsamifera, синє – Haematoxylon campechianum, чорне – Diospyros obovata), каучуконос – Castilloa elastica, чікле, з смоли якого готують жувальну гумку, багато ліан і епіфітів; на Москітовому березі великі території зайняті заболоченими лісами і болотами. Для узбережжя типові мангри. Значні площі в цьому поясі розчищені під плантації бананів, какао та інших тропічних культур. Лише в північній частині Юкатану, внаслідок особливостей літології, панують ксерофітні рідколісся і чагарники та характерні плантації сукуленту – агави хенекен (Agave sisalana), з якої отримують волокно.

У помірному поясі (тьєрра кальєнте) на висоті 800 - 1700 м температури знижуються до 17° -22°С, теплолюбні рослини зникають, в густих гірських лісах домінують деревовидні папороті. Ще вище, в холодному поясі (тьєрра фріа), між 1700 - 3200 м середні місячні температури коливаються від 10° до 17°С. На цій висоті поширені змішані ліси з різних вічнозелених дубів, магнолій, вейнеманії (Weinmannia pinnata), хвойних (подокарпуси, наприклад, Podocarpus salicifolius тощо), обліплених мохами, папоротями, лишайниками і квітковими епіфітами. Над межею лісів (3700 - 3900 м), представленою заростями вересових, на півночі є плями альпійських лугів з бореальними видами, а на півдні – високогірні луги тропіків – парамос, типові для Анд. Ці луки піднімаються в верхній, морозний пояс (тьєрра елада).

На тихоокеанських схилах рослинність тьєрра фріа, де конденсується значна кількість вологи і звичні тумани та хмари, мало відрізняється від рослинності східних схилів. Але ліси не настільки густі, в них багато хвойних, особливо сосен, зустрічаються ялівець, ялина, ялиця. Міжгірні плато використовуються під пасовища, посіви бобових, картоплі і ячменю. Проте вже в тьєрра темплада експозиційні відмінності виступають різкіше. На заході, на гірських червоних латеритних ґрунтах розташований пояс сезонно-вологих змішаних лісів із літньозелених дубів, білої вільхи, ліквідамбара (Liquidambar styraciflua) і різних сосен. Соснові ліси переважають і на міжгірних плато, де вони часто знищені, а ґрунти оброблені під посіви кукурудзи, пшениці й бобів. Особливо відрізняється нижній пояс. На тихоокеанському узбережжі він представлений літньозеленими лісами з бавовниковим деревом – цейбой (Ceiba pentandra), терміналією, цедрелою (Cedrela odorata) та ін., що скидають листя на час засухи (з лютого по квітень). У більш посушливих районах на червоно-коричневих ґрунтах поширені тропічні рідколісся з мімоз, акацій та інших бобових, а також твердолистяні ксерофіти. У найсухіших долинах та улоговинах зустрічаються зарості ксероморфних і сукулентних чагарників. Савани формуються тільки в результаті діяльності людини або особливих ґрунтових умов. На висоті 600 - 900 м звичайно вирощують кавовий кущ, є також плантації тютюну і бавовнику.

У природній рослинності Вест-Індії виражені ті ж закономірності, але вона збереглася лише на крутих гірських схилах (наприклад на Ямайці, Гаїті). Постійно-вологі тропічні ліси на низовинах біля навітряних схилів, пальмові (характерна королівська пальма – Oreodoxa regia) або мімозові савани внутрішніх рівнин та навіть рідколісся і ксерофітні чагарники підвітряних районів розорані під плантації цукрового очерету, какао, кокосової пальми, бананів і тропічних фруктів (в краще зволожених районах), а також під тютюн, каву і бавовник (в посушливих).

Зоогеографічно Американське Середзем'я входить в Неотропічну область, тобто його тваринний світ ближчий до південноамериканського, ніж до північноамериканського. Центральна Америка виділяється в Центральноамериканську підобласть, а Вест-Індія – в Антильську. Фауна Центральної Америки схожа з мешканцями Бразильської підобласті Південної Америки. В волого-тропічних та мусонних лісах можна зустріти широконосих мавп (крім ігрунок), ягуара, броненосців, ведмедя кінкажу та ін. Тут же живуть і деякі представники північноамериканських тварин (рисі, єноти-какаміцлі, індички), на міжгірських плато – тхори, землерийки, ховрахи, зайці, у водоймах – кайманова риба клювоніс із загону панцирних щук. Є і ряд ендемічних родів і видів, особливо серед тапірів, гризунів, кажанів і птахів.

Фауна Антильської підобласті носить різко острівний, збіднений і ендемічний характер. З ссавців багато лише кажанів (24 роди). Решта наземні ссавці представлені п'ятьма родинами дрібних гризунів (південноамериканські миші, агути і три ендемічних роди) і найбільш характерним сімейством щелезубів (соленодон, або альмікві), що відносяться до комахоїдних і близьких мадагаскарським тенрекі; один вид довгоносого, розміром з кішку соленодона майже винищений на Гаїті, інший – ще нерідко зустрічається на Кубі. На островах Вест-Індії багато птахів, у тому числі південноамериканських і зимуючих із Пн. Америки, але і серед них яскраво виражений ендемізм (25%). Ендемічні ціле сімейство плоскоклювів, або тоді – маленьких пташок з дуже яскравим забарвленням, деякі види колібрі, трогонів, дятлів та ін.. Багато представлені ящірки і, в основному південноамериканські, змії (серед них удави і жакарака), є крокодили, черепахи, але майже немає земноводних. Дуже бідна і фауна прісноводних риб і комах. Зате є багато наземних молюсків, які є дуже характерними для островів взагалі і вапнякових зокрема.

При багатьох загальних рисах природи Американського Середзем'я в цілому регіональні особливості її компонентів і окремих природних територіальних комплексів дозволяють виділити в ньому насамперед дві великі області: Центральну Америку і Вест-Індію. Для всієї Центральної Америки характерна наявність чотирьох вузьких, поздовжніх (з північного заходу на південний схід) ландшафтних смуг: вологі і жаркі навітряні атлантичні алювіальні низовини з густими, дещо заболоченими, постійно-вологими тропічними лісами на опідзолених латеритних ґрунтах; середньовисотні давні нагір'я з вологими лісовими навітряними схилами, на яких чітко виражена висотна поясність, і з більш засушливими пенепленізованими міжгірними плато, покритими переважно хвойним рідколіссям; молода Вулканічна Сьєрра з конусів вулканів, улоговин і плато з підвітряними, тихоокеанськими схилами, одягненими літньовологими лісами на червоних ґрунтах; полоса тихоокеанського узбережжя – посушлива, літньоволога з ксерофітним рідколіссям і чагарниками на півночі і майже постійно-волога з густими лісами – на півдні.

Поряд з цими поздовжніми смугами, є відмінності і в широтних відрізках Центральної Америки. Північна частина (до впадини Нікарагуа) більш масивна. Вона представлена в основному складчасто-бриловими нагір'ями (продовження структур північноамериканських Кордильєр), які полого спускаються на схід; Вулканічна Сьєрра тут розташована на крайньому заході вздовж крутого обриву до Тихого океану на стику з давніми структурами. Вся північна територія відноситься до тропічного пасатного клімату, у зв'язку з чим особливо велика роль експозиції схилів у розподілі опадів і ґрунтово-рослинного покриву. Глибоке тектоніко-ерозійне розчленування обумовлює наявність посушливих долин і улоговин. Історія розвитку, значна висота і близькість до Північної Америки визначають переважання в біокомпонентах північноамериканських елементів.

Западина Нікарагуа дуже нестійка в тектонічному відношенні, вона рясніє вулканами і зайнята низовинами або невисокими підвищеннями. Тяжіючи до Південної Америки, вона є важливим біокліматичним кордоном. Південніше западини не поширюються багато північноамериканських види рослин (зокрема, дуби, сосни) і тварин. У той же час її не переходять деревоподібні папороті, більшість пальм та інші представники Неотропічної флори, а також фауни.

На південь від западини Нікарагуа лежать вузькі перешийки Коста-Ріки і Панами, сформовані, мабуть, андійськими структурами. Вулканічний ланцюг переміщається тут на схід, а молоді складчасті хребти простягаються вздовж тихоокеанського узбережжя. Південь Центральної Америки належить до субекваторіального поясу з його пасатно-мусонною циркуляцією, внаслідок чого експозиційні контрасти в зволоженні пом'якшуються, а на низькому Панамському перешийку зникають зовсім. У зв'язку з цим, і вологі, нагадуючі гілеї, ліси одягають обидва схили.

Особливо в Центральній Америці виділяється плоский, вапняковий північ півострова Юкатан – один з найяскравіших карстових районів Землі. Несприятливе становище по відношенню до вологих вітрів, особливості рельєфу і літології позбавили його не тільки поверхневих вод, а й лісової тропічної рослинності (поширені ксерофітні чагарники).

В острівному світі Вест-Індії, що відрізняється великим ендемізм флори і фауни, група Великих Антильських островів дуже схожа в природному відношенні з Центральною Америкою, але більше освоєна людиною. Особливо сприятливі для сільського господарства м'якохвилясті, добре «провітрювані» пасатами рівнини Куби з їх родючими, багатими гумусом темнокольоровими різновидами червоних латеритних ґрунтів та широкими долинами спокійних річок. Надра Куби мають великі запаси сировини для розвитку промисловості, а гірські ліси Сьєрри-Маестра – цінні породи дерев. Решта островів цієї групи дуже гористі. Для них характерні глибоко розчленований рельєф і різкі експозиційні контрасти тропічних пасатних ландшафтів.

У постійно-вологих Навітряних островах майже всі західні острова або частини островів (наприклад, Гваделупи) складаються з конусів високих вимерлих або діючих вулканів, одягнених колись густими вологими лісами. Східні і Багамські острова, навпаки, низовинні, складені кораловими вапняками і повністю оброблені. Підвітряні острова – острова материкового схилу – горбисті, мають літньовологий клімат і листопадно-ксерофітну рослинність.