Морфоструктурі риси Внекордильєрського Сходу

Найбільш значною за розмірами структурної областю Північної Америки є Канадський щит, розташований на північному сході материка, де на площі в 7 млн. км² виходять на поверхню архейсько-протерозойські кристалічні породи. Щит має чашоподібну форму: центральні частини його опущені, а краї підняті, особливо на сході. Вся материкова частина щита, за винятком покритої осадовими породами смуги низовини на північний захід від Гудзонової затоки, представлена в рельєфі Лаврентійським плоскогір'ям (рис. 3). Особливості поверхні плоскогір'я пов'язані головним чином з тривалою денудацією і четвертинним зледенінням. На більшій його частині форми льодовикової екзарації переважають над льодовиково-акумулятивними. Висота плоскогір'я від 150 до 600 м. Поверхня горбиста; плащ четвертинних наносів тонкий; характерна велика кількість заболочених або озерних западин і глинистих рівнин, що утворилися на місці спущених озер. Центральна частина увігнута Зайнята великою Гудзоновою затокою. З півдня затоку облямовує плоска заболочена низовина (І 1), складена нижньо-палеозойськими осадовими породами.

Рис. 3. Морфоструктурі райони Північної Америки.

 

Східний край Лаврентійського плоскогір'я (І 2), залучений в неогені в зону підняттів, має гористий рельєф. Особливо виділяються висотою (до 1500-1600 м) і сильним розчленування гори Торнгат на півострові Лабрадор. Розчленуванню їх поверхні сприяло інтенсивне гірське зледеніння, що передувало покривному.

Плоскогір'я острівної частини щита (II) характеризуються сильною роздробленістю. Продовженням підняттів Лабрадора є ряд брил, що утворюють східне узбережжя Баффінової Землі (до 2500 м), острів Девон і частина острова Елсмір. Глибока западина Баффінового моря відокремлює цю зону від східної околиці Канадського щита, утворюючи більшу частину Гренландії.

Своєрідність острівної частини щита полягає в тому, що підняття її в крейдяному – неогеновому періодах супроводжувалося інтенсивним вулканізмом. Шар базальтів перекриває кристалічні породи на значній частині східного узбережжя Гренландії, утворюючи ланцюги високих гір та нунатаків.

Своєрідність рельєфу арктичних островів пов'язана також з обширним заледенінням, що зберігається з плейстоцену. Найбільший з льодовиків займає більшу частину поверхні Гренландії. Менші льодовики, головним чином типу куполів, розташовуються на Баффіновій Землі, островах Девон, Елсмір та Аксель-Хейберг.

Плита Північно-Американської платформи має більш плоский рельєф. Північно-західні частини плити представлені низинними й невисокими ступінчатими плато (III), складеними нижньопалеозойськими осадовими породами, і розділеними протоками і затоками на ряд островів і півостровів.

У південній частині плити розташовані Центральні рівнини, які мають висоту в середньому від 150 до 500 м, і Великі рівнини, висотою від 500 м біля їх східного краю і до 1500-1700 м поблизу підніжжя Скелястих гір.

Центральні рівнини (ІV) складені палеозойськими осадовими породами, що досягають потужності близько 1000 м. Це головним чином вапняки, пісковики, кварцити, конгломерати, глинисті сланці. Значний простір займають породи кам'яновугільного віку. Рельєф слабо хвилястий, ерозійний, за винятком північної частини, що піддалися заледенінню, де добре збереглися моренні гряди, з прилеглими до них зандровими полями. У південній частині рівнин широко поширені лесові покриви. Переважно моноклінальне залягання пластів обумовило утворення куестових уступів в крайових частинах рівнин.

Завдяки наявності товщі осадових порід, що мають здатність до пластичних деформацій, вертикальні рухи призвели до створення синекліз і антекліз. Синеклізи внаслідок заповнення їх осадовими породами в даний час майже не виражені в рельєфі, а антеклізи, навпаки,представлені увалистими височинами, сильно розчленованими річковою і яружною мережами. Саме такою антеклізою є складена переважно девонськими вапняками і пісковиками височина Озарк (IV₁) висотою близько 600 м. На південь від неї знаходиться низькогір'я Уошито до 884 м (IV₂), в якому підняття призвело до оголення складчастих структур палеозойського віку. Низькогір'я являє собою ряди витягнутих із заходу на схід хребтів, розділених широкими паралельними долинами.

Великі рівнини (V) – велике передгірне плато Кордильєр. Воно виникло в ларамійську складчастість в результаті накопичення осадків – продуктів руйнування Кордильєр і подальшого епейрогенетичного підняття. Поверхня рівнин, складена крейдовими, палеогеновими і неогеновими пісковиками, перекритими четвертинними, лесовидними суглинками, а на півночі мореною.

На південь від 34° пн. ш., в області посушливого континентального клімату, це плоскі денудаційні плато, які мають глибокі річкові ущелини. У місцях оголення вапняків зустрічаються карстові форми рельєфу давнього походження, що виникли в умовах більш вологого клімату.

Північніше, на частині плато між 38° і 47° пн. ш., широко розвинені сучасні ерозійні форми рельєфу. Численні річки, що стікають зі значно зволожених Скелястих гір, утворюють глибокі широкі долини, що представляють якби нижні ступені плато. Розділяючі їх вододільні ділянки піднімаються над ними подібно обширним останцевим височинам. У ряді місць розвинені бедленди. А на північ від річки Міссурі широкий розвиток отримують льодовиково-акумулятивні форми рельєфу.

Передгірні структури (VI) простежуються аж до Аляски, де вони утворюють нешироке Аляскінське плато (VІ₁). Між 61° і 69 ° пн. ш. вони сильно зруйновані. Ця територія, велика частина якої зайнята широкими долинами річок, називається низовиною Маккензі (VІ₂).

Крім району Уошито, палеозойські складчасті структури зазнавали молоді підняття (після крейдяного часу) на півночі і північному сході Гренландії та в районі Аппалачів. Внаслідок цих рухів і відбулося утворення двох гірських ланцюгів, що простягаються від острова Елсмір до затоки Скорсбі в Гренландії та від Ньюфаундленда до штату Алабама в США (Аппалачі).

Північний пояс каледонід (VII) досить різноманітний. Гори Північної Гренландії (VII₂) і острови Елсмір (VIІ₁) включають не тільки каледоніди, а й недостатньо ще вивчені складчасті структури верхньопалеозойського віку. Це – або високі (до 3000 м) гори з альпійськими формами, або (переважно в Гренландії) розчленовані фіордами стовпоподібні масиви. На північному заході архіпелагу, де складчасті структури герцинід поховані під плащем недислоційованих порід, гори знижуються і змінюються невисокими плато і низовинами.

Східна Гренландія (VII₂) – нагір'я, що включає високі крайові гірські ланцюги, частково поховані під крижаним щитом на заході, та плоскогір'я і плато в зовнішній зоні узбережжя Гренландського моря. Найвища точка – пік Петермана - досягає 2939 м висоти.

Аппалачі (VIII) – середньовисотні гори складної давньої структури. Їх північна частина (VІІІ₁) майже всюди складена метаморфічними породами і має геосинклінальні структури, переважно каледонського віку. В мезозої і кайнозої вони зазнали підняття по площинах більш давніх скидів і в даний час представляють ланцюг ізольованих масивів висотою 1000-2000 м, розділених широкими тектонічними долинами. Покривне заледеніння зумовило куполоподібну форму масивів і коритоподібного форму долин.

Південні Аппалачі (VІІІ₂ - VІІІ₅) побудовані складніше. Їх гірський рельєф, як і в Північних Аппалачах, утворився внаслідок епейрогенетичного підняття в крейдяний – кайнозойський час. На відміну від Північних Аппалачів, це підняття охопило ряд різнорідних в геологічному відношенні структур: 1) західну частину каледонських структур, складених кристалічними породами і утворюючих східне передгір’я Аппалачів – плато Підмонт (VІІI₂) висотою до 400 м і Блакитний хребет (VIІІ₃) висотою до 2036 м (г. Мітчелл – найвища точка Аппалачів); 2) область герцинських складок (VIII₄) – так звану складчасто-осадову зону. Область герцинських складок складена більш пухкими породами, тому і більше зруйнована. Вона являє собою ланцюг хребтів, висотою до 1500 м, витягнутих з північного сходу на південний захід, розділених широкими поздовжніми долинами. Хребти вужчі за долини, особливо у східній частині, де останні утворюють єдину систему – Велику Долину. Цей тип рельєфу, який називають «Аппалачський», утворився в процесі розмивання річками літологічно неоднорідного складчастого фундаменту; 3) частину Північно-Американської платформи (передгірний прогин), прилеглу з заходу до герцинських структур. Це плоске, але сильно розчленоване ріками Аппалачське плато (VІІI₅), складене переважно кам'яновугільними карстовими вапняками.

Рельєф Південних Аппалачів, на відміну від північних, утворився в значній мірі під впливом ерозійних процесів.

Сучасні Аппалачі як по висоті, так і по конфігурації, відрізняються від стародавніх Аппалачів. Східний край і південно-західне продовження складчастої зони древніх Аппалачів не підняті (крім згаданих гір Уошито і невеликих височин на захід від них). Вони являють собою фундамент епігерцинської платформи, який утворює Берегові низовини і прилеглі частини шельфу.

Особливості рельєфу Берегових низовин (IX) пов'язані з швидким епейрогенетичним опусканням території і одночасно з інтенсивною геологічною діяльністю численних річок, розмивають тилові частини низовини і накопичують величезну кількість наносів на її зовнішньому краї. Протягом останніх етапів геологічної історії берегова лінія океану неодноразово переміщалася, і це наклало сильний відбиток на характер поверхні низовин і шельфу. Зовнішній пояс низовин утворюють плоскі морські тераси, обрамленні лагунами і маршами, тилові-пластові рівнини, ускладнені невисокими куестовими грядами. На утвореному вапняками півострові Флорида широко розвинений карст.

Поверхня низовин пересічена густою мережею річкових долин, гирла яких часто мають форму естуаріїв. Багато долини продовжуються на шельфі підводними каньйонами. Берегові низовини включають Приатлантичну (ІХ₁) і Примексиканську (ІХ₂ – ІХ₄) низовини. Остання складається з двох частин, розділених великою алювіальною низовиною (заплавою) річки Міссісіпі (ІХ₄).

 

Кордильєри

Як вказувалося, гороутворюючі процеси в західній частині Північної Америки відбувалися ще у нижньому палеозої, але, на відміну від Аппалачів, древні складчасті структури збереглися дуже погано. Головні морфоструктури, витягнуті у вигляді поясів з північного заходу на південний схід, створені в кінці мезозою – на початку кайнозою і неодноразово ускладнювалися і міняли форми під дією енергійних внутрішніх і зовнішніх процесів.

Східний пояс гірської системи відповідає східній частині зони активних тектонічних процесів ларамійського часу (ларамійський пояс – Х), що захопили і геосинклінальної зону, і прилеглі частини Північно-Американської платформи. Він складається з хребта Брукса на Алясці, висотою до 3000 м (Х₁), гір Маккензі в Канаді (Х₂), висотою до 2500 м і Скелястих гір (Х₃), що досягають 4399 _м (гора Елберт) висоти.

Оскільки гороутворення відбувалося значною мірою в платформних умовах, найбільш характерним типом структур і рельєфу є складчасто-брилові хребти. Незахоплені складчастістю ділянки являють собою плато висотою близько 1500-1600 м, зливаються на сході з Великими рівнинами.

На вершинах хребтів широко розвинені льодовикові форми рельєфу, зобов'язані своїм походженням древньому і сучасному зледенінням. У районі Єллоустонського національного парку спостерігаються поствулканічні явища, зокрема, дуже потужні гейзери.

Скелясті гори продовжуються на півдні високими масивами Східної Сьєрри-Мадре (Х₄).

Наступний на захід орографічний пояс розташовується в східній частині зони розвитку невадійських складчастих структур і західній частині зони ларамійських складок і відрізняється більш помірною висотою. Із заходу і сходу він облямований гірськими хребтами, що обумовлює значну континентальність клімату, а остання – інтенсивну денудацію, що сприяє вирівнюванню поверхні. Це – пояс внутрішніх плоскогір'їв і плато (XI). Він представлений плоскогір'ям Юкон (XI₁), перехідним у внутрішні плато Фрейзер (ХІ₂), Колумбійське (ХІ₃), нагір'ям Великий Басейн (XI₄), плато Колорадо (XI₅), внутрішньою частиною Мексиканського нагір’я (ХІ₆).

Для цієї зони характерний ряд структур, що зазнають або опускання, або підняття та становлять мозаїку горстових хребтів і масивів висотою до 4000 м (у Великому Басейні) і улоговин з акумулятивними формами рельєфу. Найбільш глибокою депресією є Долина Смерті (абс. відмітка - 86 м). На плато Фрейзер і Колумбійському, а також в периферійній частині плато Колорадо, широко розвинені вулканічні покриви.

Форми поверхні цієї зони в значній мірі пов'язані з характером гідромережі та геологічною діяльністю текучих вод.

На півночі, на плоскогір'я Юкон, де є великі розвинені річкові системи, ділянки, що зазнавали тектонічного опускання, являють собою широкі акумулятивні низовини, складені наносами річок. Там, де річкова мережа заклалася до підняття території та де ерозія річок була достатньо потужною, щоб створити епігенетично накладену долину, утворилися глибокі долини прориву і навіть каньйони великої глибини і протяжності. Такі каньйони особливо характерні для плато Фрейзер, Колумбійське і Колорадо, що мають плоску, проте дуже розчленовану поверхню.

Нарешті, там, де опадів випадає мало, і річки не досягають океану, денудація,а потім і акумуляція, стають головними факторами рельєфоутворення. Зниження між хребтами заповнюються делювіально-алювіальними відкладеннями грубого складу, завдяки чому поверхня поступово вирівнюється. Саме такий характер «похованих» гірських країн має нагір'я Великий Басейн і внутрішні частини Мексиканської нагір'я.

Західний край материка утворюють гірські ланцюги, що мають структури невадійського віку. Активно проявилася тут і альпійська складчастість. Схематично цю територію можна уявити як ту, що складається з двох гірських поясів, відповідних альпійським антикліноріям, і міжгірського зниження, відповідного синклінорію.

У східному поясі хребтів найбільш яскраво виявляються особливості невадійських структур – невадійського пояса хребтів – XII. Він починається на північному заході вулканічною грядою Алеутських островів (XII₁), що переходять в Алеутський хребет на півострові Аляска (ХІІ₂), потім у Аляскінський хребет (ХІІІ₃). Південно-західніше пояс складається з гір: Св. Іллі (ХІІ₄), Берегового хребта (ХІІ₅), Каскадних гір (ХІІ₆), Сьєрра-Невади (ХІІ₇), Західної Сьєрра-Мадре (ХІІ₈) і Вулканічної Сьєрри (Поперечної Вулканічна Сьєрри) (ХІІ₉).

На геологічній карті цю зону легко можна виділити за виходами інтрузій. Важко піддаються ерозії кристалічні породи (переважно гранодіорити), вони утворюють найвищі гірські ланцюги. Гора Мак-Кінлі в хребті досягає 6197 м і є найвищою в Північній Америці. Особливістю цієї зони є також інтенсивний сучасний вулканізм на Алеутських островах і Алясці (вулканічний масив Врангеля), в Каскадних горах (Лассен-Пік, Рейнір та ін.) та в Мексиці.

Гори мають або характер антиклінальних хребтів із симетричними схилами і загостреними вершинами, як наприклад, хребет Аляски, або брилових масивів з вирівняними вершинними поверхнями і крутими схилами (Береговий хребет, Західна Сьєрра-Мадре), або асиметричних брил з гребенеподібними вершинами (Сьєрра-Невада), або, нарешті, невисоких платоподібних гір, над якими різко піднімаються конуси вулканів (Каскадні гори).

У північній частині гірського ланцюга і на окремих вершинах на півдні широко розвинене сучасне зледеніння. На узбережжі південної Аляски зледеніння настільки активне, що льодовики, спускаючись з гір, зливаються і утворюють біля підніжжя крижані поля великих розмірів.

Від наступної на захід зони, невадійська зона відділена глибоким міжгірським прогином, який зайнятий ланцюгом проток і долин (XIII): затока Кука і прилеглі низовини (XIІІ₁), Берегова борозна Канади (ХІІІ₂), долина річки Уілламетт (ХІІІ₃), Каліфорнійська долина (XIІІ₄), Каліфорнійська затока і прилеглі низовини (ХІІІ₅).

Останній гірський пояс утворюють хребти західного узбережжя (береговий пояс хребтів - ХІV): Кенайський (ХІV₁) та Чугачський (ХІV₂) на Алясці, Острівний ланцюг Канади (ХІV₃), Берегові хребти (ХІV₄) і гори Каліфорнійського півострова (ХІV₅). Найвищим з яких є Кенайський хребет, який досягає 4000 м.

Формування Кордильєр ще продовжується, про що свідчать інтенсивний вулканізм та підвищена сейсмічність.

Корисні копалини

Північна Америка дуже багата кам'яним і бурим вугіллям, цинком і молібденом. Дуже значні запаси міді, кобальту, титана, ванадію. Досить великі і запаси нафти, заліза і нікелю, хоча за цими видами копалин Північна Америка помітно поступається іншим материкам. Порівняно бідний материк марганцем, хромом, алюмінієм і оловом.

Однією з основних метало-генечних провінцій Північної Америки, є Канадський щит, в надрах якого є великі родовища заліза, нікелю, міді, золота, срібла, урану, молібдену та інших металів. Великі родовища залізних руд зосереджені в районі Верхнього озера і на Лабрадорі. Руди цих районів метаморфічного походження приурочені до товщ осадових порід докембрійського віку. Представлені вони головним чином гематитом, який містить близько 50-55% заліза. У районі озера Верхнього найбільш багаті родовища виснажені, і тут розробляються залізисті кварцити з вмістом заліза близько 27%.

Нікель зазвичай зустрічається в асоціації з міддю. На весь світ відоме родовище в районі Садбері. Залягають тут у вигляді синкліналі архейські гнейси, кристалічні сланці, вапняки, протерозойські кварцити та інші породи прорвані потужною інтрузією ультраосновної магми. Зруденіння, що має площу близько 1500 км², зосереджено в нижній частині інтрузиву, де утворилися великі жили і лінзи піротину, халькопіриту і піриту. Ці руди містять мідь, нікель, кобальт, платину, золото, срібло. Близьке за типом родовище експлуатується в районі озера Гренвіл, на півночі канадської провінції Манітоба. Крім цього, на території щита є значна кількість родовищ міді, переважно колчеданового типу (Флінфлон, Норанда та ін.) Разом з міддю часто добувають срібло і золото. Останнє зустрічається у багатьох місцях у кількостях, що мають важливе промислове значення. Більшість золотовмісних мінералів генетично пов'язані з гранітоїдами.

Канадський щит відомий родовищами уранових руд (найбільш значні біля Великого Медвежого озера і біля озера Гурон).

Райони плити Північно-Американської платформи, на відміну від щита, багаті переважно паливно-енергетичними видами мінеральної сировини. До цих структур приурочений ряд найбільших родовищ вугілля, нафти і природного газу.

Родовища вугілля відомі у двох головних провінціях, відповідних Центральним і Великим рівнинам. У першій з них є значні запаси бітумінозних вугіль, що залягають серед кам’яновугільних вапняків і сланців на великій частині території. У другій провінції найбільш великі родовища розташовуються поблизу кордону США і Канади. Окремі значні поля витягнуті також вузькими смугами вздовж підніжжя Скелястих гір на території обох держав. Родовища приурочені до порід третинного і крейдяного віку. Це головним чином буре вугілля або лігніти. На території Канади серед них зустрічаються і бітумінозні вугілля.

У південно-східній частині Великих рівнин розташовується одне з найбільш відомих світових родовищ нафти і природного газу, яке займає велику територію між річками Пекос та Арканзас. Тут в різноманітних структурних формах нафта зустрічається в усіх осадових породах від кембро-ордовіка до неогену. Окремі родовища нафти і природного газу є в різних частинах Великих рівнин як у США, так і в Канаді. Нафта і вугілля виявлені на островах Канадського Арктичного архіпелагу, геологічна будова якого вивчена ще недостатньо.

Рудні родовища мають менше значення. Найбільш крупні з них виникли внаслідок впровадження лакколитів і даєк в осадові товщі в мезозої і третинному періоді. Таке походження мають значні свинцево-цинкові, баритові і флюоритові родовища, які відкриті в районі злиття річок Міссісіпі, Міссурі і Огайо.

Узбережжя Мексиканської затоки (синекліза) досить багате на нафту, яка приурочена до крейдяних і кайнозойських відкладів, що залягають у вигляді пологих антиклінальних куполів або майже горизонтально. Часто вони прорвані соляними куполами, що піднімаються з пермських шарів. Родовища нафти розкидані по всій території низовини на захід від Міссісіпі в США та Мексиці.

У каледонських складчастих структурах Аппалачів виявлено одне з найбільших у світі родовищ азбесту (гора Нотр-Дам в Канаді). У каледонідах Аппалачів, на Ньюфаундленді і в східній Гренландії відкриті також родовища поліметалів.

Різні руди, що утворилися в процесі каледонської складчастості і більш давні етапи геологічної історії, характерні також для герцинських структур Аппалачів. Останні мають різноманітні види паливно-енергетичної сировини і руд. Найцінніше з природних багатств Аппалачів – кам'яне вугілля, що залягає в осадових породах кам'яновугільного віку. Дуже великі родовища вугілля приурочені до північної частини Аппалачського плато. На заході вони представлені бітумінозним вугіллям, на сході, в зоні, що піддавалася дислокації, – антрацитами. Нараховують 10 – 27 вугільних пластів, що досягають 12 - 20 м потужності. Місцями вони виходять на поверхню. Ще одне родовище високоякісного вугілля розташовується уздовж західного краю герцинської складчастої зони від міста Пітсбурга до Бірмінгема, поринаючи далі до півдня під покриви мезозойських осадових порід Примексиканської низовини. З родовищами вугілля були пов'язані і поклади нафти, нині майже повністю відпрацьовані.

Серед інших родовищ герцинських Аппалачів – гематити, що залягають в силурійських відкладах і утворюють залізорудний пояс, простягаються через всі південні Аппалачі (найбільш багатий район Бірмінгема), цинкові, мідні руди і пірит.

Дуже різноманітні копалини приурочені до складчастих структур Кордильєр. Особливо значні родовища благородних, кольорових і рідкісних металів, пов'язані з невадійськими і ларамійськими інтрузіями.

На відміну від Південно-Східної Азії, де кіммерійський складчастий пояс багатий олово-вольфрамовим рудами, аналогічні структури Північної Америки багаті рудами, що містять мідь, золото, свинець і цинк. Основні родовища генетично пов'язані з помірно-кислими гранітоїдами верхньоюрського і нижньокрейдового віку, прориваючими докембрійські, палеозойські і мезозойські породи. Такими є: відомі на весь світ родовища золота на півострові Сьюард, в басейні річки Юкон (на Алясці і в Канаді) і в Каліфорнії, поліметалеві (переважно олов'яно-цинкові) родовища в Канаді та в штатах Невада і Арізона (золото, мідь, свинець, цинк, срібло) і багаті вольфрамом скарнові (вапняно-залізисті силікати: гранат, піроксен та ін.) родовища в Канаді. Серед менш значимих родовищ відзначимо олов'яні руди на Алясці, хромові на Заході США, колчеданні родовища біля гори Шаста в Каліфорнії.

У ларамійських структурах дуже важливе значення мають родовища в північних і середніх частинах Скелястих гір США, пов'язані з впровадженням батолітів. Сюди відносяться досить великі родовища міді (Бінгем, Бьютт тощо), поліметалів (Кер-д'Ален), вольфраму, золота. Аналогічні за часом (кінець крейди – палеоген) інтрузії на плато Колорадо призвели до утворення значних уранових родовищ. Мідні, поліметалічні й титанові руди близького походження характерні для внутрішніх частин Мексиканської нагір'я.

З неогеновими магматичними процесами, що виявилися на дуже великій території, пов'язане утворення багатьох рудних родовищ не тільки в поясі тихоокеанських складок, а й в інших структурних зонах Кордильєр. Прибережна смуга в Алясці та Канаді виділяється запасами хрому, платини і алмазів, а в США – ртуті. У середній частині Скелястих гір США до інтрузій цього віку приурочені родовища молібдену (одне з найбільших в світі), свинцево-цинкових, золото-срібних, мідно-молібденових та інших руд.

Рудний пояс США продовжується в Мексиці, де найбільші родовища мають неогеновий вік. Такі, зокрема, великі поклади мідно-молібденових, поліметалічних, уранових і золото-срібних руд, якими багате Мексиканське нагір'я.

Поряд з рудами, в Кордильєрах є і паливно-енергетична сировина. У зв'язку з великою строкатістю геологічної будови родовища його дуже розкидані. У самих різних частинах Кордильєр знайдені поклади вугілля, що мають різноманітний вік і склад. Значні з них приурочені до міжгірським зниженням району Скелястих гір і острівним горам Канади і мають верхньокрейдяний – палеогеновий вік. Не дуже великі запаси нафти. Винятком є південний район штату Каліфорнія, де на невеликій площі в кайнозойських породах зосереджені дуже великі нафтові родовища. У менших кількостях є нафта в Скелястих горах і деяких частинах Аляски.

 

 

Клімат

Північна Америка простягнулася від арктичного поясу до тропічного, тому радіаційні умови і особливості циркуляції повітря на її території досить різноманітні.

У північній половині материка (на північ від 56° пн. ш.) радіаційний баланс за рік менше 20 ккал/см², а у південних частинах більше 60 ккал/см².

Велика частина континенту розташована в середніх (помірних) широтах, де панує західний перенос повітряних мас. Тільки найпівденніші частини материка лежать в тропічному поясі, де переважають повітряні маси, які рухаються переважно меридіонально (пасати).

Циркуляційні процеси значною мірою видозмінюються під впливом підстилаючої поверхні, однак вплив цей все ж таки не настільки сильний, як в Євразії, яка за своїми розмірами набагато перевищує Північну Америку. Стійкі антициклони і циклони, що виникають над північноамериканським материком відповідно в зимовий і літній час року, менш інтенсивні, ніж над Євразією. Наслідком цього є, зокрема, слабкий розвиток мусонних течій, які спостерігаються тільки влітку в південно-східній частині материка. Навіть взимку майже для всієї Північної Америки характерні циклонічні умови погоди.

Проте підстилаюча поверхня головним чином завдяки різноманітному характеру рельєфу все ж помітно порушує рух повітря в приземних шарах. Особливо значна роль в цьому належить Кордильєрам. Високі хребти в західній частині материка обмежують вплив Тихого океану на клімат центральних і східних частин, де важливу роль грає переміщення повітряних мас в меридіональному напрямку. Рівнинний характер рельєфу цих територій сприяє проникненню в глиб країни холодного повітря з Північного Льодовитого океану і теплого – з Мексиканської затоки.

У зв'язку з малою інтенсивністю баричних центрів над материком важливу роль у формуванні його клімату відіграє вплив баричних центрів над океанами, тим більше, що з ними пов'язано виникнення теплих і холодних течій, що омивають береги Північної Америки.

У різні пори року атмосферні процеси над материком відбуваються по-різному.

Взимку приплив сонячного тепла різко падає. У грудні на більшій частині материка (на північ від 40-44° пн. ш.) радіаційний баланс негативний. Поверхня суші охолоджується швидше поверхні океанів, тому повітря, що надходить на материк, в приземному шарі теж охолоджується і стає більш щільним. Внаслідок цього атмосферний тиск над поверхнею материка підвищується, а у верхніх рівнях атмосфери відповідно знижується. Карти ізобар на висоті 5 км показують ложбину, що простягається над східною частиною материка від області низького тиску над Північним Льодовитим океаном.

По західній периферії цієї ложбини на материк надходить з північного заходу потужний потік повітря. Приплив цього повітря стимулює утворення антициклонів. Проте над Північною Америкою не виникає центру високого тиску подібно до Азіатського антициклону, що пояснюється меншими розмірами і меншою протяжністю материка з заходу на схід порівняно з Євразією.

Область підвищеного тиску зображується на картах у вигляді гребеня, витягнутого від моря Бофорта на південний схід, між областями високого тиску в арктичних і субтропічних широтах. Значення середнього атмосферного тиску на осі гребеня в січні не перевищує 1021 мб (766 мм), тобто на 15 мб нижче, ніж у центрі Азійського антициклону.

Як і над Євразією, західний перенос супроводжується енергійною циклонічною діяльністю. До Північної Америки циклони приходять з Тихого океану. Затримуючись частково Кордильєрами, вони створюють стійку циклонічну область – Алеутський мінімум, який, як і його аналог Ісландський мінімум, відіграє помітну роль у формуванні кліматичних умов зимового періоду.

Завдяки Алеутському мінімуму на заході материка між 36° та 60° пн. ш. панує тепле вологе тихоокеанське повітря помірних широт, що переміщується в основному з півдня уздовж берега і виділяє велику кількість вологи на західних схилах Кордильєр. Він поширюється на схід, за межі Кордильєр, але до Великих рівнин приходить вже досить сухим і не приносить опадів.

Одночасно по західній периферії Ісландського мінімуму в північні та північно-східні частини материка в нижніх шарах приноситься морське арктичне повітря. При взаємодії його з повітряними масами, які переміщуються із заходу, випадають рясні опади у вигляді снігу. При русі на південь він не зустрічає на своєму шляху будь-яких серйозних орографічних перешкод. Навпаки, гірські ланцюги біля краю материка сприяють проникненню повітря в південні широти, так як обмежують можливість його стікання на захід та на схід. Це повітря, щоправда, уже трансформований, іноді досягає узбережжя Мексиканської затоки, викликаючи пагубні заморозки навіть у Флориді.

Внаслідок взаємодії різних за фізичними властивостями повітряних мас над материком в зимовий час встановлюється досить нестійка погода. Тихоокеанські циклони, що періодично переносяться над Кордильєрами та встановлюють над районом Великих рівнин (діаметр їх дії до 2500 км), викликають інтенсивний обмін між повітряними масами (по їх західній периферії арктичне повітря переноситься на південь, по східній – повітря помірних широт досягає Гренландії).

Над Каліфорнійським півостровом і західною частиною Мексиканського нагір’я взимку панує тропічне повітря, що опускається в східному секторі Північно-Тихоокеанського (Гавайського) антициклону. Опади тут не випадають навіть біля узбережжя Тихого океану, чому сприяє холодна Каліфорнійська течія, що підсилює пасатну інверсію і пов'язану з нею стійку стратифікацію повітряних мас. Завдяки приходу цього повітря на Мексиканському нагір'ї бувають періоди спекотної сухої погоди

Теплі сухі пасатні повітряні течії характерні і для південної частини Флориди. Проте ті ж вітри викликають утворення щільної хмарності та рясних дощів над східними навітряними частинами Східної Сьєрри-Мадре і прилеглими частинами Примексиканської низовини.

Середні температури січня зростають від -30°С на півночі Канадського Арктичного архіпелагу до 20°С (у південних, частинах Флориди і Мексиканського нагір'я (рис. 4). У західній частині материка січнева ізотерма 0°С проходить, як у Західній Європі, майже з півночі на південь. Вона обрамляє тихоокеанське узбережжя від південно-західної Аляски до Каскадних гір. Такий напрям ізотерми вказує на велике утеплювальне значення вітрів східної периферії Алеутського мінімума і пов'язаної з ними теплої Аляскінської течії.

Рис. 4. Середні температури січня

У Північній Америці немає "Полюса холоду», в якому систематично спостерігалися б найбільш низькі температури на материку. Найбільш сильні морози бувають на льодовику Гренландія і в субарктичних широтах материка. Найнижча температура в центрі Гренландії -70°С. Температура до -64°С відмічалась на плоскогір'ї Юкон і в басейні річки Маккензі. Ці області найменш піддаються циклонам, і тут в основному ясна погода. Для більшої ж частини материка характерні швидкі зміни температур в помірній зоні в межах від 0°С до -20°С, в субтропічній від 10°С до -5°С. Тільки на крайньому південному заході, на узбережжі Каліфорнії, майже ніколи не буває заморозків, і температури в січні коливаються від 10° - 17°С вдень до 5° - 10°С вночі.

Найбільша кількість опадів випадає взимку на північному заході материка, а також біля його східного краю, де вони пов'язані з фронтальними процесами.

У весняні місяці, коли поверхня суходолу починає прогріватися, західний перенос слабшає, і посилюється приплив повітря на північ з Мексиканської затоки. Над південно-східною частиною материка випадають рясні дощі, часто у вигляді злив.

Влітку поверхня континенту нагрівається швидше поверхні океанів. Термічні контрасти між північними і південними частинами материка згладжуються. У червні радіаційний баланс із широтою майже не змінюється (в середньому близько 8 ккал/см²). Завдяки тривалості сонячного освітлення з окремих частинах Канадського Арктичного архіпелагу він має навіть вищі значення, ніж, наприклад, на півдні Примексиканської низовини.

Внаслідок зменшення термічного контрасту між високими низькими широтами західний перенос повітряних мас дещо послаблюється. Разом з тим, завдяки підвищенню рівня основного перенесення циклони легше перетинають континент із заходу на схід. Алеутський мінімум зовсім зникає. Ісландський мінімум влітку буває виражений нечітко, має два центри, один з яких розташовується у північній східній окраїні материка (на захід Гренландії) і впливає на рух повітря над прилеглими частинами материка.

Циклонічна діяльність менш активна, ніж взимку. Над океанами енергійно розростаються баричні максимуми: Північно-Тихоокеанський і Азорський. Прогрівання повітря над материком сприяє підвищенню атмосферного тиску у верхніх рівнях атмосфери і зниження його біля земної поверхні. Однак, як і взимку, тут не виникає глибоких баричних центрів. Північно-Американський: мінімум, що формується над нагрітою поверхнею південних плоскогір’їв Кордильєр, виражений дуже слабо і проявляється над обмеженою територією. Проте йому належить важлива роль в циркуляції атмосфери над материком: розриваючи області підвищеного тиску над океанами, він обмежує поширення тихоокеанського повітря, на материк і, водночас, сприяє проникненню атлантичного повітря в східну частину материка по західній периферії Азорського антициклону.

Повітряні маси, що переміщуються по східній периферії Північно-Тихоокеанського антициклону включають маси арктичного походження, які мають у нижніх шарах низькі температури і невисоку вологу. Тільки над узбережжям південної Аляски і Канади, де вони частково затягуються в глиб материка, з ними пов'язані опади, переважно орографічного характеру. Південніше прогріванню повітря перешкоджає холодна Каліфорнійська течія. На узбережжі штату Каліфорнія і Каліфорнійському півострові влітку дощі випадають рідко.

Вже на східних схилах Скелястих гір переважають повітряні маси атлантичного походження. Це – тропічне повітря, трансформується над материком у повітря помірних широт. Повітряна течія починається над Мексиканською затокою, де повітря насичується вологою і переміщується на північ по західній периферії Азорського антициклону. Це, по суті справи, мусонна течія, оскільки вона йде з області океанічного тропічного максимуму в область більш низького тиску над материком. Взаємодіючи з повітрям помірних широт, це повітря виділяє велику кількість вологи, яка зрошує південно-східну частину материка. Досить чітко виражений річний мусон до 40° пн. ш.

В окремі періоди, коли барична депресія над материком зникає і субтропічні антициклони замикаються, по північному краю гребеня високого тиску на схід переміщується тропічне повітря. Тоді на більшій південній частині материка встановлюється суха спекотна погода з сильними вітрами. У Великому Басейні і на Великих рівнинах часто виникають пилові бурі.

Як і взимку, з півночі по західній периферії Ісландського мінімума на материк надходять хвилі арктичного повітря. Цьому сприяє його конфігурація, зокрема значна протяжність на південь Гудзонової затоки. Вони викликають похолодання тільки в північній частині материка, так як з ними пов'язана суха безхмарна погода, що призводить до швидкого нагрівання повітря.

У північній частині материка температури знижуються з півдня на північ і з заходу на схід у напрямку до Атлантичного океану (рис. 5). Це наслідок впливу холодної Лабрадорської течії. Ніде в північній півкулі ізотерми липня 10°С (північна межа лісу) не опускається так далеко на південь, як в межах півострова Лабрадор (до 56 - 57° пн. ш., майже до широти м. Москви). На південь від Лабрадора вплив течії набагато слабкіше, і біля 35° пн. ш. ізотерми простягаються вже з заходу на схід.

Найвищі температури спостерігаються на території найбільшого нагріву, відповідної області баричного мінімуму над південно-західною частиною материка. В Долині Смерті відзначалася температура 57°С, найвища в західній півкулі.

Влітку над західною частиною материка випадає порівняно мало опадів за винятком південно-східної Аляски. Найменша кількість опадів відзначається звичайно в улоговинах південної частини Великого Басейну. Багато випадає дощів на південному сході материка і на півдні Мексиканського нагір'я.

У середньому за рік (рис. 6) найбільшу кількість опадів отримує північна частина тихоокеанського узбережжя (2000 - 3000 мм, місцями до 6000 мм, головним чином взимку і восени), на південному сході США річна кількість опадів складає 1000 - 1500 мм, переважно літні дощі.

Рівномірно протягом усього року багато опадів випадає в східних районах материка (понад 1000 мм). Річні суми опадів, різко знижуються на Великих рівнинах і, особливо, у центральних районах Кордильєр. У пустелях, розташованих у Великому Басейні і на Мексиканському нагір'ї, опадів випадає місцями менше 100 мм на рік.

За умовами зволоження різко виділяються північно-західні, північні та східні частини материка, де річні суми опадів значно перевищують випаровуваність (К > 150%). Зворотну картина можемо бачити в центральних частинах.

Зменшення зволоження зі сходу на захід в межах рівнин Північної Америки є одним з головних чинників у формуванні структури природної зональності в цій частині материка.

Кліматичні пояси. Особливості атмосферної циркуляції та радіаційних умов визначають своєрідність клімату в різних кліматичних поясах.

Рис. 5. Середні температури липня

Рис. 6. Середня річна кількість опадів

 

Південна межа арктичного поясу проходить приблизно по ізотермі липня 5°С. Найбільш важливі особливості цієї зони – панування арктичного повітря протягом усього року, низькі зимові та літні температури, мала кількість опадів.

У поясі субарктичного клімату зимові температури – найбільш низькі на материку, літні – значно вищі, ніж в арктичному поясі (середні місячні до 15 - 48°С). Дещо вища кількість опадів (400 - 500 мм). Виключно вологий клімат має південно-східна Аляска (річна сума опадів 1500 – 12000 мм).

У поясі помірного клімату цілий рік переважає повітря помірних широт. Температури вище, ніж у субарктичному поясі (влітку вище 20°С). Опадів значно більше, особливо на Тихоокеанському узбережжі (біля підніжжя гори Олімпес випадає щорічно від 3000 до 6000 мм опадів, головним чином у вигляді дощів).

У субтропічному поясі взимку панує повітря помірний широт, влітку тропічне повітря. Температури на рівнинах взимку близькі до 0° (до 12°С на півдні), влітку вище 25°С. Східна частина влітку рясно зрошується мусоном. На ізольованих від океану крайовими ланцюгами внутрішніх плато і плоскогір'ях – різко континентальний посушливий клімат, на західному узбережжі – типово Середземноморський (волога зима, сухе літо).

У поясі тропічного клімату розташовані лише південні частини Флориди і Мексиканського нагір'я. Клімат цих місць відрізняється високими температурами протягом усього року (крім гірських районів) та рясними літніми опадами. Виняток становить узбережжя Тихого океану, що має в північній частині поясу посушливий клімат.

 

 

Внутрішні води

Річки. На частку Північної Америки припадає 13% загального обсягу стоку річок з материків в океани (в середньому 4655 км³ води на рік).

За винятком областей внутрішнього стоку у Великому Басейні і північній частині Мексиканського нагір'я, всі річкові системи Північної Америки належать до басейнів трьох океанів: Північного Льодовитого, Тихого і Атлантичного. Ці басейни мають приблизно однакову площу. Вододіли між Тихим океаном, з одного боку, та Атлантичним і Північним Льодовитим океанами – з іншого, проходять по горах ларамійської зони Кордильєр, а між двома останніми океанами – через Великі рівнини (приблизно по 49° пн. ш.), північну частину Центральних рівнин і південну частину Лаврентійського плоскогір'я. Цей вододіл орографічно майже не виражений.

На відміну від цього вододілу, перший розташовується порівняно близько від краю материка, не віддаляючись від Тихого океану більше, ніж на 1500 км, тому ріки тихоокеанського басейну поступаються по довжині річкам двох інших басейнів. Однак багато з них, особливо в північній частини, є дуже повноводними і внаслідок гірського рельєфу – велике падіння, завдяки чому мають великі запаси гідроенергії.

Велика частина басейну Північного Льодовитого океану є територією, підданої зледенінню, тому долини їх не розроблені, хоча деякі річки мають значну довжину і водність.

Найбільш віддалені від океанів частини материка розташовуються в басейні Атлантичного океану. Річкова мережа тут цілком зріла, річки утворюють розгалужені системи і досягають великої довжини. Головною артерією басейну є річка Міссісіпі, яка зі своїм притокою Міссурі вважається однією з найдовших річок земної кулі.

Розподіл стоку багато в чому відображає особливості зволоження материка й будову його поверхні. Найбільш великий стік (1600 мм) в берегових частинах західної Аляски і Канади, де цьому сприяють рясні опади, низьке випаровування в умовах прохолодного клімату та значний нахил поверхні. У районі Аппалачів шар стоку менше (близько 600 мм), що викликане насамперед значним випаровування. На захід від Аппалачів із зменшенням опадів висота стоку різко падає, складаючи на Центральних рівнинах 200-400 мм, на Великих рівнинах менше 50 мм, на внутрішніх плато і плоскогір'ях – менше 20 мм.

Залежно від переважаючих джерел живлення, визначаючих основні особливості режиму, річки Північної Америки належать до 4 типів: дощового, снігового, льодовикового і ґрунтового живлення. Переважна більшість річок належить до перших двох типів.

Дощове живлення характерне для річок південної частини материка (на південь від 48° пн. ш.), що розташовується в тропічному, субтропічному поясах та південній частині помірного пояса. Ці ріки мають відносно високу витрату води в дощовий період року. У помірному і субтропічному поясах, де виразні відмінності теплового режиму зимового і літнього періодів, спостерігається разом з тим значне зниження витрати води в літній період, пов’язане з посиленням випаровування і транспірації вологи. Взимку річки або не замерзають зовсім, або покриваються льодом на дуже нетривалий час.

Особливості режиму, зумовлені переважанням дощового живлення, найбільш яскраво виражені у річок Берегових низовин, південних частин Центральних та Великих рівнин (на південь від 38-40° пн. ш.), а також біля річок Берегових хребтів на заході США. Річки східного району зрошують територію, яка одержує найбільшу кількість опадів влітку. Однак внаслідок значного випаровування в цей час максимум витрат у більшості річок спостерігається восени. Цьому сприяють також велика вологоємність і водопроникність грунтів, що забезпечує значну роль ґрунтового живлення.

Залежно від висоти стоку і режиму випадання дощів характер річок змінюється. На схід від Міссісіпі повноводними є навіть порівняно короткі річки. Найбільші з них (Алабама, Саванна тощо), стікаючи з Аппалачів, мають швидку течію і відрізняються значною мутністю. Витрата води в цих річках восени приблизно в 2 рази вища літнього.

Річки Приатлантичної низовини не мають різких коливань витрати і володіють значним запасом енергії. Біля краю плато Підмонт, на водоспадах, розташований ряд гідроелектростанцій.

На захід від Міссісіпі на режимі річок позначається різке скорочення опадів. Річка Колорадо, а також праві нижні притоки Міссісіпі – Ред-Рівер та інші – в верхів'ях влітку пересихають і, незважаючи на значну довжину, доносять мало води до гирла. Навіть взимку вони маловодні, так як ґрунтове живлення в цьому посушливому районі дуже невелике. Маючи великий твердий стік, річки часто змінюють течію й утворюють широкі заплави, зручні для поливного землеробства, внаслідок близькості до води. Незважаючи на маловодність, на річках трапляються паводки, що супроводжуються спустошливими повенями. Найчастіше це буває навесні, коли йдуть зливові дощі. Для запобігання подібних явищ на багатьох річках побудовані греблі.

Найбільша річка цього типу – Ріо-Гранде (Мексиканська назва Ріо-Браво-дель-Норте, довжина 2870 км, площа басейну 560 тис. км²) зароджується в горах і має у верхній течії снігове живлення. Навіть для неї характерні високі паводки, пов'язані з епізодичними весняними зливами.

Річки Берегових хребтів короткі і маловодні. Своєрідність їх режиму пов'язане з особливостями середземноморського клімату. Як і в аналогічних районах Західної Європи, річкам притаманні зимові повені та сильно міліють влітку.

У північних частинах Центральних рівнин і в середній частині Великих рівнин у живленні річок важливу роль, крім дощових опадів, грають талі води. Найбільш великими ріками тут є притоки Міссісіпі – Огайо і Міссурі.

Незважаючи на значну різноманітність природних особливостей території, ці річки мають подібність. Відсутність опадів у рідкому вигляді викликає помітне скорочення витрат води взимку, а танення сніжного покриву – різкий підйом навесні. Влітку спостерігається другий мінімум витрат, що виникає внаслідок посилення випаровування, а восени другий, більш слабкий максимум. Витрата води під час повені в 10 - 20 разів більша, ніж в межень. Річки, що течуть по Великим рівнинам, але беруть свій початок в Скелястих горах, часто мають максимум витрати на початку літа, під час танення снігів у горах. За водності вони сильно поступаються річкам східної частини Центральних рівнин.

До типу річок з переважаючим дощовим живленням можна віднести річки пустель і напівпустель Великого Басейну, Колумбійського плато і Мексиканського нагір'я. Значну роль в їх живленні грають ґрунтові води і танення снігів на схилах хребтів, що перетинають пустелі. Однак випаровуваність тут приблизно в 10 разів перевищує кількість вологи, що надходить з атмосфери, тому річкову мережу утворюють (крім транзитних річок) роз'єднані водотоки, режим яких в сильному ступені залежить від випадкових метеорологічних явищ. Поверхневий стік найбільш стійкий взимку і, особливо, на початку весни. Після сильних злив вони на декілька днів перетворюються на бурхливі потоки, невелику частину року їх русла позбавлені води. Навіть найбільші з них мають стік лише 3 - 4 місяці на рік і мають каламутний потік, який розпадається в кінці кінців на протоки. Більшість з рік не доносить воду до океану.

Для значної частини материка північніше 48° пн. ш., а також для Сьєрри-Невади і Скелястих гір як північніше, так і на південніше від цієї широти характерні річки з сніговим живленням. Для них характерними є звичайні зимові межені та різка весняна або літня повінь. Тривалий час річки бувають покриті льодом.

У південній частині Лаврентійського плоскогір'я на режим річок великий вплив мають численні озера. Особливо яскраво воно проявляється в режимі річки Св. Лаврентія, дренуючої територію в 1300 тис. км², з яких 246 тис. км² займають Великі озера. Ці природні резервуари забезпечують виключно рівну витрату річок Ніагари і Св. Лаврентія протягом усього року.

Подібні риси, правда в меншій мірі, притаманні і річкам, що протікають по північних частинах Лаврентійського плоскогір'я і рівнинній території на захід від нього. Разом з тим, в режимах річок, що впадають в Північний Льодовитий океан, є й свої дуже характерні відмінності. Внаслідок розвитку вічної мерзлоти, запаси ґрунтових вод тут дуже невеликі, тому, незважаючи на велику озерність, спад води в кінці літа і взимку виражений особливо чітко. Поряд з цим, повінь, що припадає тут на початок літа, відрізняється виключно різким і високим підйомом вод. Як і у сибірських річок, він прямує від верхів'їв до гирла, супроводжуючись заторами льодів і катастрофічними затопленнями. Найбільш характерні ці особливості для річкової системи Маккензі, що включає річки Атабаска (до озера Атабаска), Невільничу (до озера Великого Невільничого) і власне Маккензі (загальна довжина на 4600 км, площа басейну 1700 тис. км²).

Такий самий режим типовий і для деяких річок північної частини Кордильєрського гірського пояса, зокрема, для річки Юкон (довжина 3500 км, площа басейну 830 тис. км²).

Своєрідно виражені особливості режиму, зумовлені сніговим живленням, в однієї з найбільших річок материка – Колорадо (довжина 2740 км, площа басейну 430 тис. км²). Зароджуючись в Скелястих горах, вона сотні кілометрів протікає по пустельних територіях Кордильєр, прорізаючи плато Колорадо і утворюючи один з найглибших на Землі каньйонів. Рідкісні притоки дають їй настільки мало вологи, що до гирла вона поступово знижує витрату води. Влітку, коли тануть сніги, річка сильно збільшується і несе багато наносів (Колорадо в перекладі з іспанської - «Червона»). Впадаючи в Каліфорнійську затоку вона утворює велику дельту. Води річки широко використовуються для зрошення земель і отримання електроенергії.

Близький характер має інша транзитна річка пустельних районів Кордильєр, притока Колумбії – Снейк.

Річки льодовикового живлення характерні для Кордильєр Канади та південно-західної Аляски. Вони володіють великою водністю і мають чітко виражені літні повені. Річкова мережа густа, але річки невеликої довжини. Виняток становить Колумбія, одна з найбільш повноводних річок материка (довжина 2250 км, площа басейну 772 тис. км², середня витрата біля гирла близько 6000 м³/сек). Велике падіння і водність річки використовуються каскадом електростанцій.

Річки Сакраменто і Сан-Хоакін, дренуючі Каліфорнійську долину, мають переважно ґрунтове живлення. Вони збирають ґрунтові води, що поповнюються водотоками, що стікають з гір Сьєрра-Невада. Найбільш високий рівень у них спостерігається навесні. Води їх широко використовуються для зрошення родючих земель долини.

Складний режим має річка Міссісіпі, яка дренує територію в 3248 тис. км² (майже 1/6 площі материка). Це одна із найдовших річок світу (з Міссурі – близько 6420 км), але за водністю вона займає тільки сьоме місце.

Річка бере початок в заболоченій лісистій місцевості і має біля верхів'ї багато порогів. Протікаючи по Центральним рівнинам, річка отримує ряд великих приток.

Внаслідок різноманітності кліматичних умов західні та східні частини басейнів річки мають різні гідрологічні особливості. Праві притоки, спускаючись зі Скелястих гір, течуть по посушливій території і, глибоко врізаючись в поверхню Великих рівнин, виносять велику кількість наносів і порівняно мало води. Саме тому навіть після злиття з Міссурі Міссісіпі залишається ще відносно маловодною. Справжнім «Батьком вод» (Міссісіпі – на мові індіанського плем’я алькгонкінів означає «Батька вод») вона стає тільки після злиття з річкою Огайо (рис. 7).

Нижче місця впадіння Огайо Міссісіпі збільшує витрату води до гирла тільки в 1,5 рази. Саме тому режим її в нижній течії в значній мірі визначається режимом річки Огайо. Якщо період танення снігів в Аппалачах збігається з максимумом опадів, то рівень води в Огайо піднімається на 15 - 20 м, у пониззі Міссісіпі на 5 - 6 м, що призводить до затоплення значної частини заплави.

Розливам Міссісіпі сприяють особливості її долини. Уже в районі злиття з річкою Міссісіпі Огайо починає відкладати алювій, що виноситься переважно правими притоками. При впадінні в океан вона утворює одну з найбільших на земній кулі алювіальних низовин, що закінчується великою швидкозростаючою дельтою. Розбиваючись на численні протоки, облямовані береговими валами, річка сильно меандрірує по заболоченій заплаві. У повінь вона часто виходить з берегів і, розмиваючи берегові вали, затоплює верхню заплаву, іноді на площі до сотні тисяч квадратних кілометрів.

 

Рис. 7. Середні річні витрати Міссісіпі та її головних приток в 100 м³/сек (по А. Болі)

 

Від року до року конфігурація заплави змінюється: річка то випрямляє течію, то утворює нові меандри, острови, півострови, стариці.

Міссісіпі – зручний водний шлях від Мексиканської затоки до центральних частинах материка і важливий резерв гідроресурсів. Проте в даний час вона використовується порівняно мало як щодо судноплавства, так і гідроенергетики.

Озера. Переважна більшість озер Північної Америки розташовано на території, що піддавалась зледенінню: на Лаврентійському плоскогір'ї й особливо в прилеглих частинах Центральних рівнин.

Найбільш чудова система Великих озер (Верхнє, Мічиган, Гурон, Сент-Клер, Ері, Онтаріо) – найбільше в світі скупчення прісних вод на суші (табл. 1). Кожне з п'яти озер (виключаючи Сент-Клер) перевищує за розмірами Ладозьке, а Верхнє є найбільшим прісним озером на Землі.

Таблиця 1.