Романтизм як художня система 3 страница

В галузі ритму поет відмовився від застиглого олександрійського вірша і здивував сучасників різноманітністю ритмів, які передавали то вічний спокій пустелі, то жах людини перед незнаним, то рокіт бурі, то тріск дерев під час урагану. У 1830 р. в статті “Про пана Доваля” Гюґо визначав романтизм як “лібералізм в літературі”, і підкреслював, що “літературна свобода є дитиною свободи політичної”.

У 1827 р. Гюґо звертається до жанру романтичної історичної драми. Драма “Кромвель” відображає події Великого Англійського Бунту ХУІІ ст., які Гюґо зрозумів у романтичному дусі. Але передмова до драми є набагато більш відомішою, ніж сам твір.

“Передмова до “Кромвеля” давно вже розуміється як окрема теоретична праця і вважається маніфестом французького романтизму. Намагаючись довести рівноправність авторитету “давніх” і авторитету “нових”, Гюґо розподіляє розвиток світової літератури на три періоди: перший – первісний (вершина “Біблія”), другий – античний (вершина поеми Гомера) і третій – християнський (вершина Шекспір). Таким чином Гюґо руйнує основу класицизму – ствердження незмінності античного ідеалу краси. Більш того, Гюґо висловлює думку про відірваність мистецтва класицизму від реальних потреб людства. Античність давно минула, наступила нова ера, яка вже зовсім по іншому дивиться на людину, розуміючи її не як істоту, абсолютно підкорену космічній необхідності, а як поєднання ангела і звіра, небесного і земного. І хоча рок завжди панує над людством, все ж християнська епоха надає людині свободу вибору між вічним і смертним. Тому мистецтво Франції повинно відмовитися від застарілої орієнтації і піти новим шляхом, шляхом Шекспіра, який відображав життя “природно”, у суміші високого і низького, комічного і трагічного.

А втім заклик до наслідування природі не привів Гюґо до реалізму. Він по-своєму інтерпретував шекспірівське положення про дзеркало і природу (“mirror up to nature”), висунувши вимогу “концентрованого дзеркала”. Мистецтво не повинно відображувати світ буквально, воно повинно зосереджувати свою увагу на граничних проявах краси и потворності, добра и зла, любові и ненависті. Такої концентрованості не має в природі, але ж мистецтво є перетвореною природою, особливим світом, який, наче Бог, створює художник.

Якщо мистецтво так, як класицизм, буде намагатися служити лише ідеалу рафінованої краси, воно застигне у паралічі її описування. Що можна добавити до абсолютної краси? Вона не розвивається, адже вже досягла максимального розвитку. І тому взірцю потрібно протиставити антиідеал: добрій душі – злу; витонченій красі – грубе каліцтво.

“Прекрасне має лише одне обличчя, потворне має їх тисячу”, - стверджував Гюґо і розробляв теорію гротеску.

Гротеск (від італійського “печерний”), є явищем досить молодим. Його не знала античність. На початку ХІХ ст. археологи відкрили неподалік від Риму грот Нерона, розписаний такими чудернацькими і примхливими зображеннями, що один із вчених збожеволів під впливом побаченого. Потворні і одночасно вишукані квіти і тварини переплелися у неймовірних виглядах. Вони захоплювали людей майстерністю художників, що їх створили, і одночасно лякали своїм покаліченням. “Божевільний грот” закрито для відвідувачів і зараз, але копії зображень розійшлися по Європі. Так виникло у мистецтві явище гротеску, до якого часто зверталося романтичне мистецтво (Гофман, Гюґо, По).

Гротеск завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Нібито ми бачимо певний образ не у денному, а у печерному або нічному освітленні, і він лякає і одночасно заінтриговує нас. Гротескними образами є образи Цахеса, Лускунчика у Гофмана, Квазімодо, Гуінплена у Гюґо. Гротеск існує і в сучасному мистецтві, але відкрили його романтики, і заслуга Віктора Гюґо тут є незаперечною.

Гротескові образи протиставляться на сторінках його творів ідеальним (Квазімодо – Есмеральда, Гуінплєн – Дея, священик Міріель – інспектор Жавер). Так будується прийом контрасту, один із основоположних у Гюго.

Родоначальником контрастного зображення світу письменник вважав Шекспіра, який вперше показав, як в душі однієї людини йде боротьба між „ангелом і звіром”, між двома протилежностями.

Наступні драми Віктора Гюґо – “Марьон Делорм”, “Ернані”, “Рюі Блаз” стверджували права романтичного мистецтва на французькій сцені, але найбільш відомим твором першого періоду творчості вважається роман “Собор Паризької Богоматері”(1831).

Роман створювався в період підготовки і під час Липневої революції 1830 р., але Гюґо звертається до подій ХУ ст. Чому? Безумовно, він наслідує принцип Скотта: від історії до сучасності, і обирає ХУ ст. не випадково.

ХУ ст. у Франції пройшло у боротьбі між старим і новим, між середньовіччям і Ренесансом. Показуючи зміни у суспільстві на прикладі долі вигаданих особистостей, Гюґо звертається до скоттівської моделі історичного роману, але інтерпретує її по своєму. Його романтизм називають “живописним”, і не випадково. Гюґо – знавець середньовіччя, знавець старого Парижу, його архітектури, його побуту. Він показує Париж з висоти польоту птахів, розповідає про історію міста, і особливо зосереджує увагу на духовному центрі середньовічного Парижу, на Соборі Паризької Богоматері, який народ будував віками, і який колись, до появи друкарства, висловлював його душу. Тому головним персонажем роману є Собор, вічний і нерухомий. Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об’єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це – жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо, і скоріш за все, ставиться до них байдуже. Собор втілює вічний закон "ананке", вічний закон необхідності, смерті одного і народження іншого. Не випадково грецьке слово є накресленим невідомою рукою не стіні однієї з його веж.

Романтичне мистецтво створює не типові, буденні, а надзвичайні образи. Гюґо розумів Шекспіра у романтичному дусі і зосередив увагу на такій якості його образності, як універсальність. Універсальні образи поєднують в собі конкретику і величезне узагальнення, за ними стоїть певна філософська проблема, яка віками не втрачає своєї актуальності. Такими є образи Дон Кіхота, Гамлета, Макбета, короля Ліра. Такими є образи роману Гюґо.

Романтики намагались творити персонажі, які б далеко виходили за кордони сучасного життя. Вони творили індивідуальну міфологію на рівні міфології античної, або християнської, і будь яку міфологію сприймали як абсолютну правду. Клод Фролло втілює середньовічне нехтування усім земним. Це талановита людина, втім людина викривлена. Гюґо доводить: нехтування людським, природним породжує зло. Пристрасть Фролло до Есмеральди немає нічого загального із любов’ю, в тому числі із любов’ю християнською. Клод Фролло – злочинець, але і нещасна людина, жертва трагічного і жорстокого ставлення до реального світу, яким грішило середньовіччя.

Есмеральда – циганка (правда, тільки за вихованням) і француженка (за походженням). Її унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не міг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюґо. Це його суб’єктивне, романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд. І одночасно прекрасна танцюристка утілює якості нової ренесансної культури (народність, єдність духовного і тілесного, людяність), яке йде на зміну середньовічному аскетизму, і цей фатальний рух не можна припинити (з цього приводу символічний зміст має перша сцена роману, що показує неминучу втрату церквою колишнього авторитету).

Гротесковий Квазімодо, потворний, розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. І він відповідав жорстокістю на жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту, інакше, як з огидою на нещасного дивитися не може. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов’ю до ренесансної Мадонни. Так Данте кохав Беатріче, так Петрарка ставився до Лаури. До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не знав, що в світі існує любов, краса і добро. Добрий вчинок дівчина із Двору Чудес став для Квазімодо “щиросердною подією”, перевернув його життя.

Квазімодо втілює авторське осмислення природи і долі народу, забитого й безправного, нерозумного й рабські покірного. Але не завжди. До зустрічі з Есмеральдою життя Квазімодо проходило нібито у стані сну. Він бачив перед собою тільки величезну споруду собору, служив їй, і був її частиною. Тепер він побачив інше, і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом безсвідомим, жорстоким, і навіть страшним. Але його важко звинувачувати, йому можна тільки співчувати. Так Гюґо засобами романтичного мистецтва висловлює власне ставлення до революційних подій, до народу, що прокинувся, і вже не може бути іншим.

В “Соборі Паризької Богоматері” Гюґо, слідом за Скоттом, переміщує історичних особистостей на рівень фону (Людовик ХІ, Гренгуар), а на авансцену виводить особистостей вигаданих (Фролло, Есмеральда, Квазімодо). Хоча, на відміну від Скотта, Гюґо малює не тьмяні почуття, а великі пристрасті, і згідно із власною теорією “концентрованого дзеркала”, активно використовує контраст і гротеск. Есмеральда – не просто красива дівчина, вона є унікально вродливою, Квазімодо – не просто потвора, його вигляду люди боялися навіть тоді, коли він був немовлям. Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюґо одним із найяскравіших в історії світової літератури.

Другий період творчості Віктора Гюґо є тісно пов’язаним з політичною діяльністю письменника. Вихований роялістами, він у 1827 р. кінцево пориває свої зв’язки із антидемократичними виданнями і переходить до табору республіканців. Він із захопленням вітає революцію 1830 р., підтримає “банкірського короля” Луї-Філіппа, у 1845 р. стає пером Франції, у 1841 - академіком Французької Академії. Але особисте благополуччя не може затулити бачення страждань народу, який кров’ю добившись буржуазних свобод, тепер стогне під новим тягарем, тягарем тотальної експлуатації. Тому наступає розчарування у “владі банкірів”, і Гюґо вітає Лютневу революцію 1848р. Його обирають до парламенту, він стає членом спочатку Установчих, а потім Законодавчих Зборів. Переворот 1851 р. ламає процес демократизації країни. Контрреволюціонери саджають на трон племінника Наполеона І Бонапарта Наполеона ІІІ, якого Гюґо, вже у вигнанні із презирством назве “Наполеоном Маленьким”.

За голову поэта буде призначено величезну суму – 25 тисяч франків, але Іуди не знайшлося, і “лицар Свободи” буде продовжувати творчу і політичну діяльність спочатку у Бельгії, а потім на островах протоки Ла-Манш. Там у 1853 р. з’явиться поетична збірка “Відплата”, яка за настроєм буде сильно відрізнятися від ліричних “Зів’ялого листя” (1831), “Пісень сутінок” (1835), “Внутрішніх голосів” (1837) і “Променів та тіней” (1840). Поет звинуватить продажних буржуа у зрадництві ідеалів свободи (“Буржуа в себе вдома”), викриє суть продажної преси (“Журналіст”). Особливо дістанеться Наполеону ІІІ, який намагався використати славу свого геніального родича. В поемі “Спокута”, яка займає центральне місце у збірці, Гюґо малює фантастичну картину воскресіння великого грішника – Бонапарта – який від воскресіння відмовився, коли побачив сучасну Францію і свого племінника на троні.

У 1862 р. Гюґо закінчує роман “Знедолені”. За жанром це соціальна епопея, Гюґо створює широку картину народного життя, але у романтичному дусі надає не об’єктивне, а суб’єктивне бачення світу. “Я поновив в правах людини блазня, лакея, каторжника і повію”, - скаже письменник наприкінці життя, осмислюючи свій творчий шлях. Саме такі люди, хоча сучасна Гюґо Франція не з них одних складалася, стають об’єктом зображення в романі “Знедолені”.

Життя Франції осмислюється з народної точки зору. Жертви жорстокої експлуатації (Козетта) і несправедливості державних установ (Жан Вольжан) несуть в собі щось ангельське. Носії суспільного зла – родина Тенард’є, інспектор Жавер – справжні дияволи.

І знову Гюґо звертається до прийому “щиросердної події”. Не завжди Вольжан був мудрою і достойною людиною. Його природну доброту було скасовано, коли він вкрав батон хліба, щоб нагодувати голодних дітей своєї сестри. На біду, справу його вів інспектор Жавер. Ця людина існує за принципом: набрід повинен сидіти у тюрмі. Він не допускає почуття порядності у тих, хто не має банківських кредитів. В результаті Вольжан опиняється на каторзі і проводить там 19 років. Він вийде звідти вовком, який буде твердо знати одне – виживає той, хто сильніший.

Єпископ Міріель узяв на себе турботу за спаплюженою людиною, а спаплюжена людина вкрала столове срібло і втекла подалі. Вольжан не вірить у добро. Він є впевненим: Міриель поселив його у власному будинку заради підвищення авториту в пастви. Поліція схопила Жана, і для того щоб знову опинитися на каторзі і ніколи вже не вийти звідти, потрібно було тільки отримати свідчення священика про вкрадені коштовності. Але священик є упевненим: людська душа – набагато цінніші за будь яке срібло. І тому він стверджує: срібло Вольжану він сам подарував, і додає до “подарунку” ще і срібний канделябр. Так Вольжан перетворюється із “звіра” на “ангела”.

Коли під час революційних подій, повсталі робітники захоплять ненависного Жавера (а Жан далеко не єдина його жертва), Вольжан не дозволить їм розправитися з інспектором і відпустить останнього на волю. Жавер не переродиться на “ангела”, він накладе на себе руки, тому що система його життя перетворилася на руїни, він вважав себе знаряддям вищої справедливості, а виявилось, що все навпаки: злочинцем є саме він і ті, кого він все життя охороняв від “наброду”.

Глибоко віруючий Гюґо виправдовує революційні дії народу. Він є впевненим: сили зла самі не підуть. Найкращі люди Франції збираються на барикадах: справедливий республіканець Анжольрас, маленький герой Гаврош, який набув особливого значення. Невгамовний, веселий хлопець, який відчайдушно допомагав борцям за інтереси народу і загинув на барикадах, став одним із символів Парижу.

У вигнанні Гюґо створює романи “Трудівники моря” (1866), “Людина, яка сміється” (1869), трактат “Вільям Шекспір” (1864), а 4 вересня 1870 р., в день проголошення Франції республікою, повертається на батьківщину. Його зустрічають як національного героя, він займає почесне місце у суспільстві. Починається третій період творчості.

Також, як і багато інших культурних діячів, Гюґо не підтримав вимог комунарів в день проголошення Паризької Комуни 18 березня 1871 р. Але не підтримав і дії версальців, які після розгрому Комуни почали жорстоку розправу над комунарами. Гюґо навіть запропонував тим, кого держава вважала злочинцями, притулок у своєму будинку у Брюсселі, і у 1872 р. випустив збірку "Грізний рік", в якій створив буквально поетичний протокол подій 1870-1871 р. Поезії “Крик”, “Розстріляні”, “Я бачив кров” засуджують масову страту комунарів.

Особливо відомою є балада “За барикадами, на вулиці пустій…” В основу її було покладено реальний епізод: чимало підлітків приймали участь у вуличних бійках, часто не розуміючи політичних вимог. Після падіння Комуни багатьох із них було заарештовано і розстріляно. Під час масового розстрілу один із підлітків попросив солдатів відпустити його додому ненадовго. Він хотів віддати матері годинник. Солдати відпустили, сміючись. Вони думали, що хлопець забоявся і зрадив своїх товаришів, і були вельми здивовані, коли побачили, що “боягуз” повернувся. “І відступила смерть” – пише Гюґо і залишається романтиком, тому що насправді хлопця було розстріляно.

Останній роман письменника, “Дев’яносто третій рік” (1874), присвячено проблемі складних стосунків між милосердям і реальним життям. Три масштабних, героїчних характери – революціонер Сімурден, його учень Говен та їхній ворог, рояліст маркіз де Лантенак – перехрещуються під час подій Великої Французької революції.

В останньому романі Гюґо бере під сумнів свою улюблену ідею перетворення людини під впливом милосердя. “Щиросердна подія” в романі є: маркіз де Лантенак, оточений республіканцями, які придушують контрреволюційне повстання селян з не меншою жорстокістю, ніж це колись робили королівські війська, тікає, учинивши пожежу у замку. Але крізь шум пожежі чути крики дітей, які випадково залишились в одній із веж. І маркіз повертається, і діє як справжній аристократ: він рятує дітей, нехтуючи власним життям і опиняється в руках революціонерів. Говен, який керує загоном, під враженням благородного вчинку Лантенака, відпускає його. Але маркіз і не думає змінювати власне ставлення до революції і революціонерів. Доброта Говена обертається людськими втратами, і він опиняється під судом трибуналу. Сімурден, який колись привів Говена до лав борців за кращу долю, прирікає свого учня до страти, хоча солдати благають про милосердя. Але для Сімурдена інтереси республіки стоять вище за людські почуття. Роздуми Говена перед стратою стають кульмінацією роману. Говен мріє про республіку милосердя, яка колись прийде на зміну республіці терору. Роман “Дев’яносто третій рік” можна вважати духовним заповітом великого гуманіста, так само, як і памфлет “Останній день засудженого на смерть” (1829), і звернення до російських солдат під час кривавої розправи над Польським Повстанням. “Трибун і поет, він гримів над світом, як ураган”, - сказав про Віктора Гюґо Максим Горький. Віктор Гюґо привертав увагу до несправедливості світу, і за це його поважає людство.

Письменниця Аврора Дюпен (за чоловіком Дюдеван) писала під псевдонімом Жорж Санд і була найкрупнішим представником французького романтичного соціально-психологічного роману, який надав живильного ґрунту для розвитку класичного реалізму.

Ця освічена і революційно налаштована жінка вважала своїми літературними вчителями Руссо і Ґете, і присвятила життя боротьбі із соціальною нерівністю, як між окремими верствами суспільства, так і між чоловіком і жінкою.

Вона прожила яскраве життя, товаришувала з Жерменою де Сталь, Віктором Гюґо, Альфредом Мюссе, з реалістами – Стендалєм, Бальзаком, Флобером, з композиторами – Листом і Шопеном, з поетом Мицкевичем, з художником Делакруа.

Ця жінка сприймалася за життя як екзотичне явище, адже вона, на відміну від інших жінок того часу, виступала сама по собі, як самостійний художник і як самостійна особистість.

Напіваристократка, напівпростолюдинка, Аврора Дюпен з дитинства зазнала принижень, пов’язаних із “неповноцінним” походженням. Нещасливий шлюб із Казимиром Дюдеваном, який виник так, як виникала більшість шлюбів того часу, тобто не тільки без осмисленого вибору, а і практично без доброго знання одне одного, розпався, тому що майбутня письменниця прийняла мужнє рішення: знаючи, що світ засудить її, вона залишила свій рідний Ноан і відправилась до Парижу, де її чекали труднощі, щоденна праця і творче життя.

Аврора Дюпен почала писати заради економічної незалежності від чоловіка і поступово набула слави одного із найсерйозніших письменників соціально-романтичної школи. Романтик завжди втілює у творі мистецтва власний ідеал, і героїні численних романів Жорж Санд (“Індіана” (1832), “Лелія” (1833) та ін.) виступають втіленням суб’єктивного ідеалу.

Головною цінністю фундаторка жіночої емансипації вважала свободу. І саме такими є її героїні. Вони розривають зв’язки із нелюбими чоловіками і йдуть назустріч справжньому коханню.

Творчість Жорж Санд несе в собі чимало суперечливих моментів. “Однією із наших святих”, - назвав її І.Тургенєв, якого вражали широта натури і мужнє серце письменниці. Однак занадто ідеалізовані героїні не можуть не викликати іронії. Всі вони говорять дуже вже правильною мовою і ніколи не вчиняють хибності.

Одночасно не можна не зазначити: Жорж Санд є справжньою спадкоємицею просвітників. Головною метою її творчості був не епатаж, в якому її часто звинувачують, а служіння суспільству із високою метою його вдосконалення. Коли французький романтизм розділився на два напрямки: на чисте мистецтво і на школу соціального роману, або на “мистецтва заради мистецтва” і “мистецтво заради прогресу”, Жорж Санд разом із Віктором Гюґо очолили другий напрямок.

Жорж Санд називала своє мистецтво “романтизмом для людей” або „народним романтизмом” і не тільки захищала загальнолюдські цінності, а і боролася з проявами так званого “демонічного начала”, до якого схилялися Байрон, Мюссе та ін. Романи “Ускок” (1838) і “Орас” (1841) розвінчують індивідуалізм, байдуже ставлення до проблем суспільства.

Романи “Консуело” (1843) і “Графиня Рудольштадт” (1844) присвячені Поліні Віардо, дочці цигана із Севільї, яка вразила колись Європу своїм унікальним талантом. “Сьогодні я бачив велике торжество мистецтва”, - записав І.Тургенєв у щоденнику після того, як вперше побачив Віардо. “Вона співає, наче дихає”, - із захопленням писав А.Мюссе у 1838 р.

В романах про долю геніальної співачки існує багато натяків на сучасників Жорж Санд. Але головним у них є інше: Консуело, дочка бродячої артистки, розумом і талантом перевищує багатьох з аристократів. Вона йде гідним шляхом не тільки в житті, а і в творчості, підкорює публіку не зовнішністю або кривляннями, а голосом і акторським талантом.

Доля приводить Консуело до Богемії (Чехії), де вона стає невільним учасником трагічної боротьби слов’ян за свою національну гідність і зустрічає цікаву особистість – чеського аристократа, графа Рудольштадта, з яким відчайдушно зв’язує життя.

На зображенні боротьби чеських патріотів відобразилась багатолітня дружба Жорж Санд із Шопеном, польським композитором, який перебував в Європі в еміграції через придушення духовної свободи в його рідній Польщі. Так само, як Польща страждала під російським гнітом, так само страждала Чехія під гнітом австрійців. Жорж Санд звертається до подій ХУІІІ ст., але осмислює події століття ХІХ (принцип В.Скотта). В романі діють історичні особи (прусський монарх Фрідріх, австрійська імператриця Марія Терезія, просвітник Вольтер), але на рівні фону; головними героями є вигадані персонажі. І тут Жорж Санд нібито наслідує Скотта, але, на відміну від англійського письменника, який прибрав із своїх книжок все те містичне і загадкове, чим так щедро оснащували свої твори автори “ґотичних романів”, Жорж Санд зображує таємні збори франк-масонів, сповнює свою розповідь неймовірними збігами і обставинами. Особливо названа тенденція проявилася у другій частині (“Графиня Рудольштадт”).

Польський романтизм

ХІХ ст. має величезне значення для розвитку національних літератур окремих слов’янських країн. Ці народи пройшли складний історичний шлях. У ХІХ ст. тільки Росія мала більш-менш гарні умови для розвитку національної культури. Окремі українські землі перебували під російським та австро-угорським впливом. Болгарія страждала під турецьким гнітом. Після кінцевої поразки Наполеону територію Польщі, правлячі кола якої примикали до наполеонівської коаліції, було розподілено між Російською імперією, Австро-Угорщиною й Прусією. В результаті більшість слов’янських народів не мала навіть національної освіти. Згадаємо, наприклад, німецькомовну Прагу або російськомовний Київ. Названі умови призвели до відставання розвитку національних літератур. Відсутність національної освіти і статусу державних для національних мов призвели до того, що у ХІХ ст. мови слов’янських народів тільки починають формуватися як мови національних літератур. У ХІХ ст. починається міцний національно-визвольний рух, особливо у Польщі, Чехії, Словаччині. Романтизм як мистецтво національного, виключного й героїчного, набуває у цьому сенсі особливого значення. Саме епоха романтизму дарує полякам Мицкевича й Словацького, українцям – Шевченко.

 

Головною темою польського романтизму завжди була тема свободи, особливо свободи національної. Література романтизму грала у цьому зв’язку велику роль. Вона надихнула поляків на повстання, яке почалося у 1830 р. і було жорстоко придушено російською армією у 1831 р. Реакція з боку російського уряду (а саме на території, яка була підконтрольній йому, вибухнуло повстання) була жорсткою: Варшавський університет було закрито, твори Мицкевича й Словацького заборонені. Тому літературне життя зосередилось в еміграції (Мицкевич, Словацький, Шопен та ін.). В еміграції з’являються “Пан Тадеуш” Адама Мицкевича, “Кордіан” Юлиуша Словацького, “Небожественна комедія” Зігмунта Красинського. Велич духу народу, який не скорився під численною перевагою ворогів, стає головним мотивом польських художників.

 

Ім’я Адама Мицкевича набуло для поляків особливого значення. Він вважається символом національної своєрідності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за отримання незалежності. Творчість Мицкевича прийнято розподіляти на три періоди: - ранній, віленсько-ковенський (до 1824). Кращими творами цього періоду вважають “Оду до молодості” (1820) “Балади й романси” (1822), поему “Гражина” (1823);

- російський (1824 – 1829) – “Кримські сонети” (1826), “Конрад Валленрод” (1828);

- період еміграції (1830 – 1855) – закінчено “Дзяди”, створено “Пана Тадеуша”.

Він народився в родині, яка завжди сповідувала демократичні ідеали. Його батько колись примкнув до Наполеону, тому що бачив у “маленькому капралі” визволителя Польщі.

У Віленському (Вільнюському) університеті молодий Адам Мицкевич очолює поетичний рух студентів. У 1822 р., під час публікації “Балад й романсів”, він додає до своєї першої збірки передмову “Про романтичну поезію”, в якій розповідає про європейський романтизм, про необхідність розвитку романтичного мистецтва у Польщі. Сила романтичного мистецтва, на думку Мицкевича, полягає у опорі на національний характер і національну історію, у зображенні оригінальній особистості кожного народу. Усю першу збірку пронизано вірою у чудо, яке існує у реальному світі, але побачити його можна тільки “очима душі”(“Романтика”).

У 1823 р. з’являється поема “Гражина”, яку було створено на основі однієї із героїчних сторінок польсько-литовсько-білоруської історії (у ХІХ ст. поляки, литовці й білоруси вважали себе єдиним народом. Мицкевич народився на білоруській землі, освіту отримав на території сучасної Литви).

У середньовіччі хрестоносці тевтонського ордену постійно атакували прибалтійські й північноросійські землі. Вони відбирали землю в корінних мешканців, обертаючи їх на рабів. Під час страждань народу під іноземним гнітом Мицкевич створює поему про героїчне минуле, про відчайдушний вчинок княгині Гражини, яка очолила литовське військо тоді, коли її чоловік перебував у горах на полюванні. Так народжується характерний для поета герой – людина героїчна і відчайдушна, яка жертвує усім заради свободи Батьківщини.

Ліро-драматична поема “Дзяди” (“Поминання” або “Діди”) стала для Мицкевича твором, до якого він повертався усе життя. “Дзяди” розповідають про зв’язок між живими й померлими, про посмертну кару для тих, хто не жалкував нещасних, гнобив вбогих.

У 1823 р. Мицкевича було заарештовано “за участь у таємних зборах”. Якийсь час його протримали у тюрмі, а потім вислали до Росії. Царський уряд намірено культивував російські зв’язки талановитого поета, сподіваючись на “перевиховання”, на те, що провінційний юнак перейметься великодержавним духом, як це вже було з деякими іншими польськими літераторами (наприклад, із сумнозвісним Ф. Булгаріним). Тому Мицкевича починають публікувати майже не всі столичні журнали, його охоче приймають у шляхетних вітальнях. Але не до шляхетних віталень тягнеться душа поета. Він зав’язує тісну дружбу із декабристами (особливо з Рилєєвим), товаришує з Пушкіним (правда, пізніше їхні шляхи розійшлися).

Відвідавши Москву, Петербург, Одесу, у 1825 р. поет приїжджає до Криму. Недавно завойований Крим тоді іще не позбувся східного колориту. Враження від побаченого вилились у блискучі “Кримські сонети” (1826).

Російські чиновники помилялися: поет не забув рідну Польщу. Доказом цього є поема “Конрад Валленрод” (1828), в якій Мицкевич знову звертається до національної історії, до героїчної боротьби із хрестоносцями.

У 1829 р. Мицкевич залишає Росію. Повернення на батьківщину йому забороняють, тому він виїжджає до Німеччини. У Веймарі зустрічається з Ґете, потім їде до Швейцарії, Італії. В Римі, у 1830 р., він взнає про початок повстання і відразу ж вирушає на батьківщину, але його затримують на австрійському кордоні і не пускають на підконтрольну Росії територію. Так почався період еміграції.

До кінця життя Мицкевич не побачить батьківщини. Він буде переживати це дуже болісно, і продовжуючи “Дзяди”, згадає героя, який з’явився в цій драматичній поемі іще під час її зав'язку.

Вночі до будинку священика приходить дивний гість. Дорослі розгублюються, і тільки діти розуміють, що перед ними – мертвець. Гість розкриває ксьондзу свою душу. Це Гюстав, який недавно скінчив життя самогубством через кохання. А перетворили природне кохання на трагедію суспільні забобони, які не дозволяють людям з різних каст любити одне одного. Спроби священика втішити нещасну душу, яка не може отримати спокою, не до чого не приводять. Гюстав буде вічно бродити по землі, поки люди не перебудують суспільство так, щоб природним почуттям й прихильностям нічого не заважало.

Якщо на батьківщині легенда про Гюстава цікавила Мицкевича більш у русоїстському дусі, то в еміграції він знову повертається до неї, тепер вже на новому рівні. Він створює ІІІ частину “Дзядів”, в якій додає нові факти до біографії душі Гюстава. Після самогубства люди знаходять на стіні латинський надпис: “Тут помер Гюстав й народився Конрад”. Тобто, не зазнавши щастя на землі, душа Гюстава звільнюється від земного кохання і йде на зустріч відчайдушному служінню батьківщині. Таким чином поет переосмислює й образ середньовічного героя Конрада Валленрода, до якого вже звертався в однойменній поемі.