Анна Київська – королева Франції”

Світлана Черепанова

Філософія освіти. Рефлексія над буттям Роду.

Повноліття в Україні як духовна консолідація соціуму.

Інтеркультурний проект

Світлана Черепанова

Філософія освіти. Рефлексія над буттям Роду.

Повноліття в Україні як духовна консолідація соціуму.

Інтеркультурний проект

Львів

ББК 87.2+74+71.0

Ч-467

Рекомендовано до друку

кафедрою початкової та дошкільної освіти факультету педагогічної освіти

Львівського національного університету імені Івана Франка

(протокол № 5 від 9 червня 2015 р.)

Р е ц е н з е н т и:

Мачинська Наталія – доктор педагогічних наук, професор

кафедри початкової та дошкільної освіти,

Львівського національного університету імені Івана Франка

Базалук Олег – доктор філософських наук, професор кафедри філософії

Переяслав-Хмельницього державного педегогічного університету

імені Григорія Сковороди

Федь Анатолій – доктор філософських наук, професор,

ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет”

Форманова Світлана – доктор філологічних наук, професор,

Державного закладу “Південноукраїнський національний

педагогічний університет імені К.Д.Ушинського”

Цимбал Тетяна – доктор філософських наук, професор

ДВНЗ “Криворізький національний університет”

Черепанова С.О.

Ч-467 Філософія освіти. Рефлексія над буттям Роду. Повноліття в Україні як духовна консолідація соціуму: інтеркультурний проект /С.О.Черепанова. – Український інститут ЄВРОСОЦІУМ, 2015. – 48 с.

ISBN 978-966-97505-0-1

Пропонований проект виник на основі багаторічного авторського досвіду національного виховання студентів засобами родознавства. Вперше у вітчизняній суспільній науці родове самопізнання розглянуто з позиції стратегічної цілі філософії освіти – становлення особистості як суб’єкта культури. Враховано об’єктивні тенденції гармонізації міжкультурної взаємодії в середовищі українського соціуму. У час відстоювання цілісності та європейського вибору України, праксеологічно доцільна суспільно-об’єднуюча національна ідея. І самеПовноліття постає як соціальний виклик, нагальна необхідність системного упорядкування соціально-гуманітарної політики на суспільному, родинному, державному рівні.

Для широкого наукового й освітнього співтовариства, педагогів і студентів, діячів культури, економіки, політики, влади, бізнесу, військової сфери, релігійних структур, громадських організацій, української діаспори та ЗМІ – усіх, хто прагне дослідити власний Родовід, сприяти духовному гуртуванню українського суспільства.

ББК 87.2+74+71.0

ISBN 978-966-97505-0-1 імені Івана Франка, 2015

кафедра початкової та дошкільної освіти, 2015

ОЛЕКСАНДРУ

ЧЕРЕПАНОВУ –

Та

Памолоді України

П р и с в я ч е н о

Мир будує – війна руйнує.

Народ без свободи – як риба без води.

Ґречність і відвага – козакові слава.

Згода дім будує, а незгода руйнує.

Найдорожчий клад, як в родині лад.

Рідна земля і в жмені мила.

Та земля мила, де мати родила.

Трудовий хліб – солодший за мед.

По труду й честь.

Добре діло – твори сміло.

Без верби і калини немає України.

ВСТУП

Що край, то й звичай.

Єдність і братерство – велика сила.

У країнське прислів’я

Актуальність зазначеного проекту зумовлюють достатньо складні українські реалії. Захист незалежності, територіальної цілісності, європейський вибір України – потребують усталених світоглядних, духовних, моральних орієнтирів, згуртованості соціуму. Водночас наявні нестабільність, глобалізаційні, інформаційні, ціннісні, екзистенціальні ризики, які охоплюють усі сфери життєдіяльності людини, в тому числі науку, освіту, культуру, родину, міжпоколінні відносини.

В осмисленні національних інтересів, цінностей важливою є самоназва народу, країни. Вперше назва “Україна” вжита у Київському літописі для означення Переяславщини при опису подій 1187 р., коли в поході проти половців тяжко захворів і помер князь Володимир Глібович. Принесли князя “в город його Переяславль на носилицях, і тут представився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю відзначався, і доброчесностями сповнений. За ним же Україна багато потужила” (Літопис руський: пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К., 1989. – С. 343).

Етнонім “українці” поширився на зламі ХІХ – ХХ ст. За колоніальності України (XVIII – XX ст.), корінне населення – українці, зазнало таких явищ, як етноцид (утиски метрополією української мови, культури), геноцид (фізичне винищення).

Згідно зі статистичними даними перепису населення 2001 р., в нашій державі налічується українців 77,8 %. Різниться чисельність українського населення за областями. Наприклад: Донецька, Луганська, Одеська (52–58 %), АР Крим (до 25 %), Тернопільська, Івано-Франківська, Волинська області (96–97%). В Україні відомі національні меншини (представники інших народів, які проживають на цій території). Найчисельніші росіяни (понад 8,3 млн. осіб, або 17,3% від усього населення України; третина в Донецькій, Луганській, Харківській областях, АР Крим). Представники інших національностей мешкають переважно в районах пограниччя України: білоруси (Полісся, поблизу кордону з Білоруссю, міста Донбасу, Придніпров’я, села Миколаївщини, Криму), молдавани (села Одеської, Чернівецької, Кіровоградської, Миколаївської обл.), поляки(міста Житомирської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької областей), болгари (села південно-західних районів Одеської обл., Приазов’я), чехи, угорці, румуни, словаки(західні обл., особливо Закарпатська), греки (Донецька обл.), албанці(Запорізька обл.). Вирізняються самобутністю окремі етнографічні групи українців: гуцули, бойки, лемки (Карпатський регіон, окремі райони), подоляни (етнографічний район Поділля; Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, прилеглі частини сусідніх обл.),литвини (середнє Придесення, північ Чернігівської, Сумської обл.), поліщуки(північні райони Волинської, Рівненської обл.) – етнографічний район Полісся. Відповідно у вихованні й навчанні поколінь потрібно дотримуватись “Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин”.

Розвиток національної культури і власне нації, відтворення етносу, демократизація, становлення культурних товариств, активізує національна ідея, яка утверджується в самосвідомості народу. Українська національна ідея визначає сутність і стратегію функціонування країни.

Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України, підтверджений всенародним голосуванням 1 грудня 1991 р.

21 березня 2014 р. у Брюсселі відбулася церемонія підписання політичної частини Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (підписано лише ті частини Угоди, які стосуються політичної взаємодії, питань безпеки та боротьби з тероризмом). Угоду підписали Арсеній Яценюк (прем’єр-міністр України), Герман ван Ромпей (президент Ради ЄС), Жозе Мануел Баррозу (президент Європейської комісії), голови всіх держав, що входять у ЄС. Україною підписано 27 червня 2014 р. економічну частину угоди (створення повноцінної зони вільної торгівлі, доступ на ринки, торгівля енергоносіями, сфери співпраці – сільське господарство, транспорт, металургія, космос, наукові дослідження, туризм, підприємницька діяльність, захист інтелектуальної власності, порядок розгляду спорів та умови оподаткування).

Натомість “чи не головною проблемою, яку мусять вирішити народи з огляду на процес глобалізації, є розвиток і вдосконалення “мистецтва жити разом” … Тому прилучаючись до глобалізованого “Ми”, потрібно передусім зберегти відчуття ідентичності власного “Я”… Не прагнути “злитись” з Європою.., а стверджувати власну європейськість, зберігаючи опозицію своєї неповторності, – ось те складне завдання, яке повинна вирішити українська культура на нинішньому етапі своєї трансформації” (Горський В. Україна на порозі планетарної цивілізації //Практична філософія. – 2001 (№3). – №2.– С. 219 – 220).

Самоусвідомлення особистості в системі національної культури (мова, звичаї, обрядовість, народна творчість, культура загалом), діалог культур, толерантність (лат. tolerans – терплячий) – повага до іншого способу життя, почуттів, вірувань, традицій мають цілеспрямовано втілюватись під час виховання та навчання.

Проблеми філософії освіти, історичної та родової пам’яті певною мірою відображає авторський досвід національного виховання молоді засобами родознавства в навчальних закладах різних рівнів акредитації (від 1992 року – до тепер). Впроваджено науково-пошукові проекти “Родовід – духовний діалог поколінь” (1998), “Діалог культур: Україна в звичаях і традиціях: Родознавство” (2003), підготовлено видання: Черепанова С.О. Філософія родознавства: Навч. посіб. /Передмова проф. В. Г.Скотного. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2008. – 460 с.

Автор висловлює глибоку вдячність за підтримку ідеї родознавства, державності Повноліття, яку виявили передусім Валерій Скотний – ректор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Михайло Лавриненко – ректор Севастопольського національного технічного університету, керівництво Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України (Львівський науково-практичний центр). А також кафедра військової журналістики (Львівська політехніка), керівники Медичного, Економічного, Педагогічного коледжів (Львів), Інституту вищої освіти НАПН України (відділ соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді), новоутвореного факультету педагогічної освіти Львівського національного університету імені Івана Франка та рецензенти (Додаток). З приємністю згадую усіх учасників родознавчих проектів, студентів, колег, співпраця з якими додавала наснаги. Особлива вдячність моїй родині…

ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ: РОДОЗНАВСТВО

Ми з такого роду, що любимо свободу.

Українські прислів’я

Інтеграція України в європейську (пост-Болонські реалії) й світову освітню систему з необхідністю передбачає теоретико-методологічний поворот до філософії освіти.

Товариства філософії освіти виникли у США і Великій Британії (40–60-ті роки XX ст.), Канаді (1972), склалася Міжнародна мережа філософії освіти (Лондон, 1990). Нині Товариства філософії освіти діють на всіх континентах. Проблематика філософії освіти поширилась в країнах посттоталітарного (пострадянського) розвитку. В Україні дослідження з філософії освіти започатковано наприкінці XX ст. Певні напрями подолання освітньої кризи ЮНЕСКО вбачає в інтелектуальному співробітництві учених, представників різних культур і цивілізацій, реалізації міжнародного проекту “Філософія освіти в перспективі XXI ст.” (1990).

Філософія освіти функціонує як системне світовідношення і соціокультурне явище, поєднуючи методологію, науку, цінності, національні освітні й культурні традиції. Вплив філософії освіти охоплює буття людини, “життєвий світ”, історичну й культурну динаміку поколінь, тип самосвідомості (індивідуалістичний – Захід, колективістичний – Схід).

Автором обґрунтовано доцільність світоглядно-культуротворчого підходу до філософії освіти як галузі гуманітарного знання, в єдності базисних буттєво-ціннісних концептів (людина-наука-культура-мистецтво-стиль мислення) та цілепокладання – становлення особистості як суб’єкта культури.

Методологію дослідження зумовлює співмірність гуманітарної, діалогічної, синергетичної парадигми, філософської антропології та онтології – з акцентом на культуротворчість як подолання меж можливого (пізнання, діяльність), самоорганізацію людського буття, прагнення досконалості творення буття засобами культури.

Здійснено уточнення предметного поля філософії освіти на основі онтологічного підходу, згідно з яким “ філософія освіти конституюється як філософія людини й спосіб буття людини в універсумі культури ”.

Відповідне розширювальне трактування філософії освіти виявляє методологічні, транснаукові, трансгуманітарні, власне культуротворчі інтенції, спрямовані на людину як цілісного суб’єкта культури.

Суб’єкт культури є духовно самодостатньою особистістю, котра укорінена в національній культурі й відкрита до світу, здатна до духовного, морального, креативного удосконалення. Самоорганізація суб’єкта культури зумовлена синергетично. Йдеться про відкритий гуманітарний простір, міждисциплінарні досягнення науки, освіти, культури, мистецтва, засоби морального і правового впливу щодо нейтралізації безвідповідального втручання людини в екосистему, нові тенденції взаємодії природи - людини - культури - суспільства - Всесвіту: діалогічні, комунікативні, екзистенціальні, культуротворчі, інтеркультурні.

Світоглядно-культуротворчий підхід до філософії освіти дає змогу простежити онтологічну взаємообумовленість буття людини й буття культури у площині родового самопізнання. Філософія освіти, як галузь гуманітарного знання, актуалізує осмислення культуротворчості через просторово-часову динаміку поколінь.

Як проблема філософії освіти, родознавство, відносини “рід-покоління” нами розглянуто вперше. Відповідно пропонуються сфери можливого застосування філософії освіти.

Кожна людина вибудовує власне життя у площині питань екзистенціально-морального змісту: “Я – для Себе?”, “інші – для Мене?”, “Я – для Інших?” Залежно від вибору власної позиції, утворюється певна екзистенціальна реальність, й водночас – мета і сенс людського буття.

Драматичну ілюстрацію екзистенціальної тривоги містить картина “Крик” (Едвард Мунк. Осло. Норвегія). Художник відчутно загострив хиткість (нестабільність, за термінологією синергетики) людського буття в історії. Крик людини про Що? За нездійсненим (невідомим) чи невизначеним майбутнім людської цивілізації як такої? Що має усвідомити кожен із нас, людей, задля гармонізації власне людського буття?

Як можлива успішна життєтворчість особистості за екзистенціально драматичної нестабільності українського соціуму?

Зазначене питання стосується всіх галузей українського суспільства, а першочергово освітньої, підготовки памолоді до здійснення гідної життєтворчості. Зростає значення філософії освіти для родознавчої оптимізації національного виховання, інтерсуб’єктивної комунікації, педагогічних інтеркультурних інновацій.

До речі, ще у VI ст. до н.е. Анахарсис Скіфський(скіф царського роду), перебуваючи в грецькому культурному середовищі, прагнув дослідити звичаї, традиції, спосіб життя греків. Причому греки й нарекли Анахарсиса Скіфського – Мудрим.

Привертають увагу проблеми виховання, до яких звернувся Діоген Лаертський (грецький письменник першої половини III ст.), згадуючи піфагорійця Ксенофіла. На запитання - Як краще (морально) виховати сина? - Ксенофіл відповів: Потрібно народити сина в благозаконній державі.

Коментуючи зазначені питання і відповідь, Гегель зауважив, що син необхідно має бути “ громадянином держави, у якій діють хороші закони ” (Гегель Г.В.Ф. Философия права: пер. с нем.; [ред. и сост. Д.А.Керимов и В.С.Нерсесянц] / Г.В.Ф.Гегель. – М.: Мысль, 1990. – с. 494).

Із позицій інтеркультурності йдеться про нові світоглядно-філософські, духовно-ціннісні, етико-моральні можливості соціалізації поколінь.

Український мислитель Григорій Сковорода, віддаючи належне духовним здобуткам інших народів, обстоював розвиток освіти рідною мовою, пізнання традицій національної культури, що зберігають пам’ять народу про власну “ криницю чисту ”.

Інтеркультурність в багатонаціональному середовищі України, взаємовідносини “свого” та “Іншого”набувають особливої актуальності в зв’язку з певними тенденціями кризи мультикультуралізму в Європі.

Розмаїття культур потребує як цілеспрямованої підтримки, так і виховання культурного мислення. Причому “мислити культурно” не означає просто “припускати” можливість іншого (всезагального у своїй “іншості”) мислення, але вимагається постійно вслухатися в інше мислення, тобто мислити не “значеннями”, а смислами” (В.Біблер).

Через екзистенціально-духовне людське “Я” функціонують смислові, ідеально-змістовні особливості інтеркультурної взаємодії соціальних груп, етносів, націй, особистостей. виявляється варіативність особистісного самовизначення, самореалізації, зумовлені амбівалентністю людської сутності (діалог і монолог, толерантність стосовно культурного світу Іншого і егоцентризм, домінанта творчості та деструктивність тощо).

Для праксеологічної реалізації інтеркультурності методологічно вагомі діалогічні взаємовідношення цінностей власної й “інших” культур, “відкритість нескінченному” (Й.Гейзінга), розуміння себе “як Іншого” (П.Рікер).

За постмодерністського трактування культури й суспільства, проблема “Іншого” трансформується в радикально “чуже”, протиставлене “своєму”. Відтак людину замість реальних речей оточують “симулякри” (Ж.Батай), “симулякри третього порядку”, гіперреальність, кібернетична гра (Ж.Бодріяр). У межах сучасного етапу постмодерна здійснюються пошуки нових засад людської суб’єктивності. До провідних представників постмодернізму належить Ю.Крістева (Болгарія), котра дослідила проблему “чужого” в європейській цивілізації. На її думку, потрібно подолати “чужинця” у собі, чужинець – це прихований “лик нашої ідентичності”, простір (руйнуючий нашу домівку) і час (що занапащає взаєморозуміння).

Оригінальну концепцію феноменології діалогу розробив французький філософ Е.Левінас. На його переконання, в етичному відношенні страждання іншої людини неприпустимі, абсурдні, а єдино можливою моральною дією є вчасна допомога стражденному.І лише за умови “присвячення-себе-іншому” й розпочинається “людське”.., філософія постає “мудрістю співчуття”.

Екстраполяція інтеркультурності сучасного наукового пізнання на галузь філософії освіти уможливлює не лише методологічні побудови, а й духовне зростання особистості, інтелектуальну активність, здатність екзистенціального самовизначення, “тут-і-тепер” творення буття-у-культурі.

Інтеркультурний вектор філософії освіти своєрідно виявляє дискурс влади. Аналіз проблематики “людина – освіта – влада” містять праці зарубіжних дослідників (К.Ясперс, Ф. фон Гаєк, Ханна Аренд). Розглянуто проблеми освіти людини з позицій лібералізму і неолібералізму (Беата Гофрон, Польща), методологічні проблеми демократизації освіти (Хов Кеннет Росс), сучасний лібералізм і демократичне громадянство (Скорза Джексон), політична філософія освіти (Марк Олсен) – Велика Британія, прогресивна педагогіка і педагогіка дискомфорту (психобіологічні, феміністичні, постструктуралістичні теорії) – Меган Болер (США),“педагогіка свободи”, критичне мислення (П.Фрейре, Бразилія). Актуалізовано ґрунтовне філософське висвітлення взаємодії освіти – культури – влади (Л.Асланов, Ф.Михайлов, С.Федорін – Росія, У.Бек – Німеччина).

Стосовно влади як соціального інституту, то в Україні її покликання вбачаємо найперше у забезпеченні гідних людини умов житєдіяльності, які спонукають до свідомого вибору між добром і злом на користь Добра. Тоді сутність влади визначає людський, буттєво-ціннісний вимір.

Вітчизняні дослідники обстоюють філософію національної ідеї, яка вміщує “всі форми рефлексії над ідеєю нації”, синтетичний погляд на власну націю, етнічне співтовариство” (В.Горський).

Розвиток України здійснюється “у напрямі утворення політичної нації..., в певному розумінні співпадає з поняттям громадянства. Ми – громадяни однієї держави. Політична нація – це український етнос плюс інші етноси, що визнають базові українські цінності, українську ідею” (Крымский С. Цель нашого существования – вернуться в цивилизованный мир // Україна шукає свою ідентичність: зб. статей. – К.: ВБФ “Поступ”, 2004. – С.19 – 20).

Теоретично й методологічно вагомі спроможність людського “Я” сприймати істину формою буття, креативне самовизначення людини в культурі, індивідуальному бутті, соціумі, професії, самоусвідомлення онтологічної необхідності дляІншоїлюдини.

Інтеркультурність в системі філософії освіти передбачає самодостатність “свого” й “Іншого”, розуміння цінностей “Іншого”, міжкультурний діалог, комунікативну взаємодію між носіями різних типів світогляду, цінностей, духовних традицій.

ПРОГРАМА РОДОЗНАВЧИХ ПОШУКІВ

Дерево міцне корінням – людина родиною

Українське прислів’я

Згідно з програмою, для виконання родознавчих досліджень необхідно:

1. Провести бесіду зі старшими поколіннями родини. Записати:

- прізвище, (ім’я, по батькові) предків і нащадків за батьківською

(зберігається прізвище) і материнською лініями;

- дати їх життя, місце народження (поховання);

- вірування;

- родинні свята, обряди;

- традиції харчування, рецепти родинних повсякденних і святкових страв;

- види народного мистецтва, ремесла якими володіли предки

(вишивка, ткацтво, гончарство, лозоплетіння тощо);

- професію та освіту предків;

- родинну колискову, родинну пісню, колядки, щедрівки;

- родинні легенди, оповіді.

2. Використати достовірні дані про родину:

- документи генеалогічного характеру і приватно-публічного змісту

(метрики, свідоцтва, посвідчення, дипломи, майнові акти тощо);

- архівні джерела (за бажанням).

3. Проаналізувати й узагальнити зібрану інформацію:

- упорядкувати альбом родинних світлин;

- підготувати генеалогічну схему Роду;

4. Скласти родинний літопис (у довільній формі). Вказати:

- найстарших представників Роду (за датами життя);

- скільки поколінь охоплює зібрана інформація (окремо по лінії

батька і матері);

- традиції наслідування чоловічих і жіночих імен;

- особливості родинної обрядовості за регіонами проживання;

- наслідування освіти в родині; скільки поколінь мають вищу освіту і яку?

- наслідування професії в родині;

- наявність родинної династії?

- описати як відзначаються в родині: Дні Матері, Батька, Бабусі, Дідуся?

День Повноліття?

Рекомендована література

1. Черепанова С.О. Родовід – духовний діалог поколінь: методич. рекомендації для студентів вищих закладів освіти. – Львів: Каменяр, 1998. – 150 с.

2. Діалог культур: Україна в звичаях і традиціях: Родознавство: наук.-метод. зб.; [автор наук. проекту С.О.Черепанова. Передмова – проф. В.Г.Скотний]. – Дрогобич: Коло, 2003. – Вип.1. – 192 с. Видання 1 – 2 містятьфрагменти родознавчих пошуків студентів.

3. Черепанова С.О. Філософія родознавства: навч. посіб.; [передмова – проф. В.Г.Скотний]. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2008. – 460 с. (програма С. 387 – 389).

4. Черепанова С.О. Філософія освіти. Світоглядно-гуманітарний вимір: людина- наука-культура-мистецтво-стиль мислення: монографія – Львів: Світ, 2011. – С. 78 – 109, 237 – 258.

РОДОВІД: ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ

Рід пізнавай – все добре переймай

Українське прислів’я

Досліджуючи Родовід, необхідно пам’ятати, що генеалогія формується за чоловічою лінією – зберігається прізвище. Ступінь походження від загального предка засвідчує поняття “генеалогічне покоління” (діди-сини-внуки).

Здійснення родознавчих досліджень передбачає певні підходи: системний історичний, діалогічний, інформаційний, та методи – родове самопізнання, біографічний (біографічні методики), вивчення документів генеалогічного характеру, аналіз зібраної інформації. Методологічно вагома рефлексія над буттям роду.

Система “рід-покоління” функціонує як духовна цілість, взаємодія універсального й індивідуального. Дослідження частини (покоління)виявляє нове знання про ціле (рід). Системне вирішення питань “рід-покоління” дає змогу наповнити життєтворчим смислом діалог суспільства – людини – держави.

Історичний підхід передбачає пізнання історії роду його духовних вартостей, динаміки і протиріч розвитку. Причому потрібно факти, історичні дані про рід відокремлювати від міфологізації, легенд.

Історично генеалогія наших предків пов’язується з діяльністю Кия, засновника династії Києвичів. Народна пам’ять і літописні джерела зберегли перекази про засновників Києва – братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. У “Повісті минулих літ” зазначено: “Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми,... то було (між них) три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, от чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок (і) на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом” (Літопис руський. – Київ, 1989. – С. 4).

На честь засновників міста в Києві, у Наводницькому парку встановлено пам’ятний знак: у човні зображені брати Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь (1982; скульптор В.Бородай, архітектор М. Фещенко).

За науковими дослідженнями, історія східнослов’янської державності (насамперед української) починається з ІІ ст. Йдеться про Антську державу, продовженням якої була Київська Русь. Антська держава руйнується наприкінці VІ ст., а початки києво-руської державності сягають 30-х років VІІ ст. Тоді Кий, князь східнослов’янського племені хорватів (переселеного аварами до стародавнього краю Сірмії – територія сучасної Хорватії), повстав проти аварського каганату. Разом з Києм у військових походах брав участь візантійський імператор Іраклій (у молодості Кий та Іраклій навчалися у Константинополі). На Нижньому Дунаї Кий збудував містечко Києвець, але згодом мусив відступити у Середнє Подніпров’я. Тут він і заснував Київ – центр невеликої держави, початком якої став племінний союз полян, деревлян і західних сіверян; пізніше до них приєдналися дреговичі. Цей союз і називався Русь. Тому справжня Русь, Русь-митрополія – терен на якому мешкали згадані племена. Держава Кия при його нащадках (за півтора-два століття) стала однією із наймогутніших у Європі. До князів династії Києвичів належав Аскольд. Держава Аскольда мала назву Куявія. До її складу входили землі полянського союзу племен (уличів, тиверців, волинян, бужан, дулібів, хорватів), деревлян, дреговичів, західних сіверян. Після успішного походу на Візантію (860) Аскольд запровадив у Київській Русі християнство. Тут була утворена митрополія. Константинопольський патріарх Фотій скерував до Києва архієпископа – митрополита Михайла Сірина і шість єпископів.

Почалося будівництво церков, започаткувалась церковна й світська література. Однак бояри-язичники, які не прийняли християнство, вчинили державний переворот (882), скориставшись підтримкою конунга Олега (він був регентом при Ігореві, малолітньому синові Рюрика, котрий помер 879 р.). Як відомо, Рюрик утвердився в Ладозі, Славії – землі ільменських слов’ян. Внаслідок державного перевороту Аскольда було вбито. На київському престолі династію Києвичів змінила династія Рюриковичів. Остаточно християнство утвердилося на Русі за князювання Володимира Великого (Бичко І. Філософія //Українська культура: історія і сучасність: Навч. посіб. /За ред. С.О.Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 70 – 71).

Цікаву пізнавальну інформацію містять вісім родовідних таблиць, наведених у “Літописі руському”. В основній родовідній таблиці руських князів розкрито генеалогію (родинні зв’язки) князів, княжичів, княгинь і князівен, які відомі не лише з Іпатського кодексу літопису, а й з інших документальних джерел чи виведені вченими по одинадцятий ступінь (починаючи від Рюрика) включно; особи XII-XV ступенів подані лише для тексту Іпатського списку. Складено сім родовідних таблиць державців інших країн і народів – Візантії, Польщі, Угорщини, Чехії (та Моравії), Данії, князів литовських, монгольських ханів. До цих таблиць внесено імена осіб, які були причетні до історії Давньої Русі, виступають у нашому літописі (прямо чи опосередковано). Таблиці поєднанні між собою основною родовідною таблицею, що унаочнює міжнародні зв’язки Русі (Літопис руський: пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – Київ, 1989. Додаток).

На основі вивчення давньоруських і візантійських джерел дослідники висвітлили життя та діяльність великої княгині Ольги й Анни Ярославни (згодом – королеви Франції). Цих видатних жінок розділяє у часі декілька століть, проте вони суттєво впливали на розвиток державних справ Київської Русі та Франції, тогочасну європейську політику загалом.

Найдавнішу мініатюру зі зображенням княгині Ольги містить “Хроніка” Іоанна Скилиці (Національна бібліотека. Мадрид. Іспанія). Досліджуючи рукопис, візантолог Никодим Кондаков виявив цю єдину візантійську мініатюру із зображенням княгині Ольги. У “Хроніці” мініатюра має назву “Архонтеса русів, жона Ельга, яка прийшла до царя Константина і була охрещена”… Фреска із зображенням княгині Ольги на прийомі у візантійського імператора Константина VI Багрянородного розміщена в соборі св. Софії Києва. Тут зображення Ольги (крім фресок веж) було виявлено поруч з князями Володимиром, Ярославом і його родиною (Висоцький С.О. Княгиня Ольга і Анна Ярославна – славні жінки Київської Русі. – Київ, 1991).

У духовному відродженні України важлива наукова достовірність історичної й культурної місії у Франції Анни Ярославни (донька князя Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генріха I). Анна Ярославна заснувала монастир і церкву св. Вікентія у Санлісі, поблизу Парижа; збереглися її грамота-хартія (1060 р.) про заснування монастиря і споруджена у романському стилі каплиця. Неподалік розміщено скульптуру Анни на повний зріст: вона з короною на голові, в одній руці тримає королівський скіпетр, у другій – модель церкви. На постаменті донедавна був напис:

“Анна руська, королева французька, засновниця храму в 1060 р.”

Унаслідок плідної співпраці українських та французьких дослідників, за підтримки відповідних державних установ обох країн й активної участі нащадка Анни Ярославни – графа Генріха VII Паризького, напис змінено:

Анна Київська – королева Франції”.

Саме цей напис чітко вказує на країну походження нашої видатної співвітчизниці.

Діалогічний підхід активізує осмислення буття роду як духовного діалогу поколінь:“життя духу – це діалог” (М.Бахтін), універсальність “Я-Ти-зв’язку”, буття як діалог між Богом і людиною, людиною і світом (М.Бубер).

Метод родового самопізнання дає змогу простежити онтологічну взаємообумовленість буття людини й буття культури в їх діалогічну сутність.

П.Флоренський розглянув родове самопізнання як певну ціль, “цілепокладання, зусилля волі”, а “генеалогію – моральною заповіддю шанувати батьків. Причинами ігнорування генеалогії постають нігілізм тоталітарного періоду.., порушення традицій, зв’язків, родів, укладу життя, побуту, осілості. Виконуючи генеалогічні дослідження, людина отримує точку опори, здатна пізнати своє місце у світі, відчувати за собою минуле, культуру, рід, родину, адже в кого немає роду – в того немає і Батьківщини, і народу. Без генеалогії немає патріотизму, а починається космополітизм… Обов’язок кожного – зробити свій внесок у пізнання історії роду, в цьому – відповідальність перед дітьми і молодшими поколіннями…Завдання генеалогічних записів, генеалогічного дерева полягає у тому, щоб зрозуміти “рід як ціле ”, тобто як самобутню індивідуальність, ознаки якої властиві всім представникам роду. Таку індивідуальність характеризує свідоме цілеспрямованепізнання роду, його культури, духовного життя. Рід (батько, син) – це час, втілений у послідовності трьох поколінь. Дружина – простір. У філософських вченнях простір переважно пов’язували з жіночим началом, жіночою запліднюючою утробою. Жіноче начало є потенцією породжень часу, роду. Жінка – не рід, а потенція роду, простір, в якому розвивається рід” (Флоренский П.А. Соч.: в 4 т.; [сост.: игумен Андроник (А.С.Трубачев)]. – М.: Мысль, 1999. – Т. 3(2). – С. 47, 55, 337).

“Рід – єдиний організм і єдиний цілісний образ, рід починається і закінчується в часі, має свої підйоми і спади, кожний період його життя цінний по своєму, проте рід прагне найповнішого вираження своєї ідеї, перед ним постає історичне завдання, яке він повинен розв’язати... Коли йдеться про генеалогічне дерево, то рід – це дерево, рід дійсно галузиться, але не у висоту (третій вимір), а в часі (четвертий вимір). Життєве призначення кожного полягає у тому, щоб пізнати будову та форму свого роду, його завдання, закон росту, критичні точки, співвідношення окремих гілок і окремі завдання, а відтак – збагнути власну місію в історії роду та власне завдання, не індивідуальне, визначене для себе, а своє – як представника роду, роду як вищого цілого” (Флоренский П.А., священник. Статьи и исследования по истории и философии искусства и археологии; [сост. и ред.: игумен Андроник (А.С.Трубачев)]. – М.: Мысль, 2000. – С. 207–210, 338).

Родове самопізнання є сутнісним виявом духовного укорінення особистості, й водночас засобом оптимізації життєдіяльності.

Німецький філософ і педагог O.Больнов в “оптимістичному екзистенціалізмі” убачав можливості нового укриття …Передусім він виокремив “довіру до буття” (Seinsvertrauen) як буттєве відношення, що передує будь-якому релігійному тлумаченню. Відповідна довіра до буття є найпершою умовою всього людського життя, втрата якої призводить до відчаю й негативним екзистенціальним переживанням”... Мати своєю турботливістю створює для дитини простір, гідний довіри, сповнений надії і ясності ”... Проте дорослий має “здобувати довіру в боротьбі й нових сумнівах.., тут вагомі поняття надії, віри в буття і довіри до буття, в межах яких набуває розвитку проблема подолання екзистенціалізму, що передбачає повторне знаходження нового укриття для людини”. Відтак можливість нового укриття людини посеред загрозливого світу поєднує два аспекти: стан світу, в середині якого людина може відчувати себе захищеною (онтологічна проблематика), і внутрішній стан самої людини, самовладання, останнє здійснюється за посередництва морального зусилля (етична проблематика) (Больнов О.Ф. Новая укрытость. Проблема преодоления экзистенциализма: пер. с нем. А.Р.Абдуллина // Философская мысль. – 2001. – № 2. – C. 137–145).

У промові “Вимога людяності” (виголошена перед студентами з приводу вступу до однієї з найдавніших Alma Mater Європи – Німеччина, Тюбінген, 1960) О.Больнов зазначив, що “спрямованість у майбутнє поведінки людини не може починатися з нульової точки. Завдання людини стосовно історії визначається як переймання (das Ubernehmen) спадку й засвоєння (das Aneignen) наявного в ньому духовного змісту (“Екзистенціальна філософія”). У досвіді попередніх поколінь найперше необхідно освоїти людяність. Він застеріг від ототожнення людяності з будь-яким образом людини минулого. Тому потрібно розрізняти гуманність (людяність у позачасовому сенсі) та гуманізм (відтворення цього образу людини в певну історичну епоху). Загроза людяності в наш час виявляється в трьох моментах. Перший пов’язаний з переоцінкою зовнішнього успіху. Другий – з внутрішнім спротивом силам, котрі прагнуть розчинити людину в масі. Людяність розвивається тільки тоді, коли людина відчуває себе свобідною в собі самій. Людина потребує захищеного простору, куди вона може повернутися із суспільності, публічності. Це передусім захист дому в найширшому сенсі, дім як життєвий простір.., “людська домівка не дозволяє розчинити себе в раціональності сучасного технічного світу. В ній залишаються значні нерозчинні частки архаїчного життя, незрозумілі в межах раціонального цілепокладального мислення. Дім людини й сьогодні священне місце. Просторове оточення того, що людина вводить у поняття мій дім, надзвичайно вагоме для її душевного здоров’я. А найсильнішою загрозою людяності є знецінення людини до простого об’єкта. Передумови цього створює техніко-організаторське мислення. Тоді людина розглядається засобом досягнення певних цілей (наприклад, керівник на свій розсуд використовує підлеглого, порушує його права тощо). Звідси повага гідності людини– третя –найголовніша вимога. У сенсі людяності така вимога стосується кожного... Дух нелюдськості становить постійну загрозу університету, чи то фанатизм теології (теологічний факультет), чи безжальність законності (юридичний) або сектантський дух наукових шкіл з його нетерпимістю до думки іншої людини... Університет – це культурний простір, в якому можливе не лише осмислення людяності, а й захист” (Ломако О.М. Требование человечности в философской антропологии Отто Фридриха Больнова [Электронний ресурс]. – Электрон. дан. (1 файл). – Режим доступа: (http:www.humanities.edu.ru/db/msg/7080). – Название с экрана).

Своєрідну теорію поколінь розробили американські історики і соціологи (Н.Хоуф, В.Штраус. “Покоління. Історія американського майбутнього, 1584 – 2069”, публікація 1991 р.). Автори уникають традиційної інтерпретації відмінності поколінь за віком, обґрунтовуючи свій підхід на підставі вивчення цінностей середнього класу США. Вони зазначили наступну класифікацію поколінь у XX–XXI ст.: покоління Будівничих (GI), Мовчазне, Бебі-бумерів, Х (або Тринадцяте), Y (“Мілленіум”, або покоління Мережі) і покоління Z (котрі щойно народилися). Вказане видання активізувало дослідження проблеми поколінь (Канада, Європа, Азія), причому простежується не лише модифікація, а й певна схожість ціннісних орієнтацій, мотивації поколінь на різних континентах.

Щодо російських реалій, в яких ще не сформований середній клас, дослідниками виокремлено п’ять типів поколінь за їхніми ціннісними (індивідуальними) характеристиками. А саме: 1) мовчазне покоління (1923–1943), схильне до дотримання норм і законів, законослухняності, терпіння, прагнення економити й зберігати продукти про запас (позначилися Друга світова війна, голод, розруха); 2) покоління Бумерів (1943–1963, назва від буму народжуваності), орієнтоване на оптимізм (1945 – перемога у війні, 1961 – політ у космос Ю.Гагаріна, відчуття себе громадянами супердержави), роботу в команді, особистісне зростання; згадуються як позитивні єдині стандарти шкільного навчання, гарантованість медичного обслуговування; 3) покоління X (1963–1982), котре зазнало впливу так званої холодної війни, зміни ідеї “комунізму” на “перебудову” та “демократію”, поширення СНІДу, наркотиків, електронних засобів ЗМІ; 4) покоління Y (1982–2000), сформоване під час розпаду СРСР, його реальністю стали теракти, мобільні телефони, Internet, цифрові та біотехнології; домінують орієнтація на вулицю, впевненість у собі, технічний професіоналізм і прагнення негайної винагороди; 5) покоління Z (2000–2020) (Литвинюк А. Теория поколений как HR инструмент [Электронный ресурс]. – Электрон. дан. (1 файл). – Режим доступа: (//http:www.podborkadrov.ru/articles/detail.php?ID=22659).– Название с экрана).

Очевидно, ці ж типи поколінь можна віднести і до української дійсності, коли також ще не сформувався середній клас.

Нелінійна методологія, вважають українські вчені А.Толстоухов і Ю.Мелков, є особливо актуальною щодо становлення національної самосвідомості, довіри до власної культурної традиції, сімейної й соціальної довіри. Вони критично проаналізували працю Ф.Фукуями “Довіра” (Фукуяма Ф. Доверие: пер. с англ. – М., 2004. – 730 с.). За Фукуямою, “шанси України (Росії й інших пострадянських країн) на побудову демократії, громадянського суспільства, суспільства довіри – незначні”.., “недоліком радянської і пострадянської культури є відсутність носіїв довіри і соціального капіталу – “середини”, соціальних організацій і асоціацій “в проміжку між державою і сім’єю”. Такі об’єднання були повністю знищені “в епоху тоталітаризму”, а сім’я або держава не можуть бути надійними джерелами суспільної довіри і, отже, чинниками виникнення і розвитку громадянського суспільства”. Згадана праця Фукуями є “прикладом економцентричного бачення сучасних соціальних проблем і виявляє всю суперечливість застарілого лінійного підходу... Він визначає культуру в найвужчому сенсі як “звичку”, розглядає її в термінах сумісності/несумісності з економічно ефективною довірою і “соціальним капіталом” і, по суті, залишає поза увагою ту сферу норм і цінностей, котра становить основу будь-якої довіри і розглядається в філософській традиції (особливо вітчизняній) як культура ”... Натомість дослідження зазначених проблем передбачає “використання сучасної нелінійної методології”... Водночас “соціальна довіра – це продукт тривалого існування відповідних спільностей, найфундаментальніша з яких – сім’я.., остання є осередком культурного відтворення, початковим джерелом культури довіри..; однак сімейна довіра – необхідна, але недостатня умова довіри соціальної... Більше того, відомі негативні явища сучасності – корупція і мафія (характеризовані Фукуямою, зокрема, і як результат негативного впливу “фамілізма” в таких “відсталих”, на його думку, країнах, як Італія, Китай, Росія чи Україна) зовсім не зменшують значення традиційних сімейних цінностей”... Відтак “довіра до власної культурної традиції є частиною вирішення найважливіших завдань вибору свого історичного шляху, становлення національної самосвідомості, демократизації української держави... На жаль, сьогодні в Україні з об’єктивних і суб’єктивних причин влада виробляє політику без будь-якої інтегруючої ідеї, апріорних принципів. Така політика вважає за краще маніпулювати суспільною думкою, підміняти простір довготривалих цілей та ідей політичною коньюнктурою, нарешті, вона далека від суспільного діалогу”(Толстоухов А.В., Мелков Ю.А. Антифукуяма или демократия, доверие и культурные ценности //Практична філософія. – 2005. – № 2. – С. 3–14).

Біографічний метод конкретизує історичний та інформаційний аспекти проектування життєвого шляху особистості.

У філософських джерелах йдеться про інтелектуальну біографію як реконструкцію особистісного наукового й духовного становлення (П.Рікер), феномен “ко-біографії” – застосування біографічного метода до аналізу наукових співтовариств (Вал. Луков).

Біографічний метод й вивчення життєвого шляху поєднує соціологічний підхід (О.Єжов). Біографія людини – мотивація шляху – сенс життя розглядається з погляду психології (С.Рубінштейн). На онтологічності біографічного портрету людини наголосив П.Флоренський.

Під час родознавчих пошуків використовуються біографічні методики, зокрема бесіда, інтерв’ю, спогади-розповіді родичів, близьких людей; анкети, тести. Розшукуються генеалогічно-документальні дані про родину (дипломи, майнові акти, розпорядження тощо).

Родознавчі дослідження поєднують два етапи: підготовчий (збирання даних про рід, сім’ю) та аналітичний (відбір і узагальнення інформації).

На підготовчому етапі пошукова діяльність здійснюється у формі прямого спілкування. Біографічне опитування переважно орієнтоване на отримання різних відомостей з життя людини і не стосується її особистісних якостей. Відбувається безпосереднє спілкування, розмова-діалог із старшими представниками родини. У передаванні та сприйнятті інформації важливе значення мають усна мова, емоції, почуття, емпатія (англ. empathy – співпереживання, співчуття). Характер і повноту інформації суттєво зумовлюють міжпоколінні особистісні стосунки. Така інформація переважно суб’єктивна, тому її варто використовувати як допоміжну до відповідних родинних документів, що об’єктивно засвідчують перебіг життя і діяльність представників роду.

Результати науково-пошукової діяльності з історії і традицій власних родин студенти доповідають на культурологічних читаннях (групові, потокові, факультетські, міжвузівські) під назвою “Родовід – духовний діалог поколінь”.

Читання в окремих групах проводяться у формі круглого столу. Кілька студентів узагальнюють стан досліджень родоводу в групі. Виступають студенти, котрі зібрали інформацію про найбільшу кількість представників роду. Два-три студента реферують літературу з проблем молодої сім’ї. У читаннях беруть участь педагоги, батьки студентів, котрі перебувають у шлюбі понад 10-20 років, юристи, медики. Практика проведення таких читань засвідчує їхню доцільність й виховне значення для студентської молоді. Міжвузівські читання готуються заздалегідь, з цією метою утворюється ініціативна група студентів.

Студенти беруть участь у підготовці виставок “Народне мистецтво”, “Народне харчування” (солодощі). Студенти демонструють родинні мистецькі вироби – українські строї, весільні рушники, вишиті картини, писанки з орнаментом, характерним для Гуцульщини, Волині й інших місцевостей. Більшість студенток демонструють власноруч вишиті рушники, серветки, блузки. До солодкого столу студентами презентуються виготовлені торти, печиво, узвар (за родинними рецептами).

Найурочистішу частину культурологічних читань становить відзначення Господині. В Україні ознакою Господині є уміння випікати хліб. Тобто пошановуються молоді Господині – студентки, котрі наслідують родинні традиції випікання хліба. Проте нині на потоці, де навчаються 80-100 студентів, трапляються лише одна-дві дівчини, яких у родині навчили випікати хліб.

Зібрана інформація систематизується, аналізується, узагальнюється, становить основу генеалогічної схеми роду, складання родинного літопису (у довільній формі), упорядкування альбому родинних світлин.

Аналіз родинної інформації передбачає процедуру філософської рефлексії, осмислення практично-духовного досвіду, об’єктивованого у багатоманітних формах життєдіяльності поколінь родини. Предметом фiлософської рефлексiї постають iнновацiйнi форми дiяльностi та мислення, що дає змогу людству змiнити свiй досвід, вийти за межi наявних реалiй. До таких форм дiяльностi та мислення належать наука, освіта,культура. Філософська рефлексія виявляється як осмислення граничних основ буття, мислення, людської культури загалом.

Очевидно, є підстави стверджувати про позитивну тенденцію відродження родинних династій. Згідно з дослідженнями, простежується наслідування певних родинних професій, зокрема педагогічної (2-4 покоління), медичної та військової (4-7 поколінь).

Наслідування родинної професії має особливе соціокультурне значення в умовах становлення в Україні ринкової економіки.

Родинні династії засвідчують нові стратегії мислення та життєдіяльності, новий погляд на світ і самореалізацію особистості. Проте при виборі професії потрібно керуватися покликанням як моральним критерієм. З відродженням традицій родинної професії (педагогічної, економічної, військової, медичної, мистецької, технічної та ін.) пов’язані тенденції піднесення престижу творчої діяльності. У творчій співпраці поколінь утверджуються честь родинної професії, поняття родинної династії, атмосфера взаємодопомоги, взаємна відповідальність, зміцнюються духовні зв’язки між поколіннями.

Засвоєння духовних цінностей у родинному середовищі – це водночас і самопізнання. Особистісне буття постає не лише як наступність життєвих перехідних циклів, а й усвідомлення цінності людського універсуму, духовності поколінь, їхньої етносоціокультурної детермінації.

Через культурні форми духовності людина опановує буття в його ціннісному, інтерсуб’єктивному, екзистенціальному сенсі.

Екзистенціально-духовного сенсу для родознавства набувають онтологічність людського буття-у-культурі, інтерсуб’єктивна комунікативність, духовна структура людської індивідуальності, свідомості людини. Через людське “Я” функціонують смислові, ідеально-змістовні особливості міжкультурної взаємодії соціальних груп, етносів, націй, особистостей. Інтерсуб’єктивна комунікація радше нестійке утворення, у середовищі якого потенційно виявляється варіативність особистісного самовизначення, самореалізації, зумовлені амбівалентністю людської сутності (діалог і монолог, толерантність стосовно культурного світу Іншого і егоцентризм, домінанта творчості та деструктивність тощо).

Оптимізуючою є участь у дослідженні родинних традицій саме студентів педагогічних закладів освіти, засвідчуючи становлення нової генерації педагогів, орієнтованих на цінності національної та світової культури, цінності роду, сім’ї.

Наголосимо: авторська родознавча програма реалізується в студентському середовищі від 1992 – до тепер. Українська традиція передбачає знання свого роду до сьомого коліна ( таких досліджень понад 25 %). Більшість досліджень охоплює 4-5 поколінь родини, трапляються дослідження, які охоплюють 8-14 поколінь. Духовний діалог поколінь засвідчує універсальну цілісність національного буття, збагачуючи культурно-історичну пам’ять роду – народу – нації – особистості.

Філософська рефлексія над культурно-історичним буттям роду, біографією родини й власною біографією, це водночас і критичний аналіз здобутків та суперечностей національного культурного розвитку, орієнтація на діалог (полілог) з Іншими культурами й спільнотами.

Родознавчий підхід до філософії освіти активізує пізнання роду (на- роду), традицій культури, вірувань, власне духовного життя українців й інших народів, котрі історично пов’язані з Україною.

Родознавство сутнісно орієнтовано на інтеркультурність комунікативної взаємодії, духовність людського буття, сприйняття міжкультурного простору не в опозиції “свій-чужий”, а як ціннісну самодостатність “свого” та “Іншого”.

ДЕНЬ ПОВНОЛІТТЯ В УКРАЇНІ: СТАТУС ДЕРЖАВНОГО

Україна рідний край – про її добробут дбай.

Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько.

Українські прислів’я

Досвід родознавчих досліджень засвідчує глибоке розуміння учасниками проекту соціальної, культурної, морально-естетичної, духовної сутності традиції Повноліття та важливості її започаткування у власних родинах.

Соціалізація памолоді здійснюється в певному соціумі, середовищі моральних приписів, традицій, техногенної (західної) чи традиціоналістських (східних) культур.

Повноліття настає в 18 років у переважній більшості країн світу. До таких належать Австрія, Австралія, Афганістан, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Велика Британія, Вірменія, Греція, Данія, Індія, Італія, Куба, Латвія, Литва, Люксембург, Македонія, Мальта, Мексика, Молдова, Німеччина, Норвегія, Росія, Словаччина, Словенія, США (за державними законами), Фінляндія, Франція, Хорватія, Швеція, Швейцарія та ін.

Досягаючи 20 років, повнолітніми стають молоді люди Південної Кореї, Тайваню, Тунісу, Японії. Давні традиції шанування предків має Китай, гідним для родини вважається відтворення свого роду до 30 – 40 поколінь.

Соціалізація поколінь на теренах Сходу (насамперед Китай, Японія) обумовлена світоглядними ідеями, морально-етичними настановами конфуціанства, цінностями національної культури. За японським законодавством, повнолітні молоді люди набувають права й обов’язки дорослих, беруть участь у виборах, несуть повну відповідальність перед законом, на них поширюється трудове законодавство. Наголосимо: до 20 років, молодим японцям заборонено паління й вживання алкогольних напоїв. В Японії особливого соціалізуючого смислу набуло державне відзначення Дня Повноліття (офіційно від 1948 року!). Міська влада влаштовує урочистості, на яких повнолітні молоді люди отримують благословення та пам’ятні подарунки.

Засвідчують повноліття у 21 рік Аргентина, Азербайджан, Бахрейн, Бурунді, Єгипет, Камерун, Монако, Намібія, Сінгапур, Туреччина, Філіппіни.

День Батька щороку в червні місяці відзначають Канада, Китай, Японія.

Цивільним законодавством України, визначено повну дієздатність особи з 18-ти років. “Конституція України” (1996) наголошує: “Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцять років” (ст. 70). Відповідно до “Сімейного кодексу України”, “неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років” (ст. 6); йдеться про “обов’язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання” (ст. 202-206), “патронат над дітьми” (ст. 252-256), взаємні права та обов’язки повнолітніх дітей, інших членів сім’ї та родичів (ст. 259, 260, 264), обов’язок внуків, правнуків утримувати бабцю, дідуся, прабабцю, прадіда (ст. 266), обов’язок повнолітніх братів, сестер утримувати малолітніх, неповнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги (ст. 267) та ін.

В Україні Днем Батька визначено 16 вересня. На жаль традиції шанування Батька, як і Дідуся та Бабуні ще не набули гідного визнання й поширення в українському соціумі.

Загальнодержавного значення набувають проблеми системно-структурного характеру, пов’язані з досягненням Повноліття – нового громадянського статусу нових поколінь.

Вважаємо своєчасним і доцільним започаткувати в Україні День Повноліття як:

• сучасну форму й нову якість соціалізації поколінь;

• суспільно-об’єднуючу національну ідею;

• традицію суспільного – родинного – державного значення.

Очевидно День Повноліття потребує утвердження на рівні Української Держави.

Ідея започаткувати День Повноліття в Україні у статусі державного обґрунтована автором у навчальних виданнях, наукових публікаціях, під час виступів на наукових конференціях різного рівня (Міжнародні, всеукраїнські тощо).

Зокрема презентованоу Державному закладі “Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського” (Черепанова С.О.“Родове самопізнання.День Повноліття в Україні - статус державного?”// ПРОГРАМА всеукраїнського семінару викладачів, студентів, аспірантів та молодих учених. 17 квітня 2014 р. /Міністерство освіти і науки України, Державний заклад “Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського”, Рада молодих учених та спеціалістів. – Одеса, 2014. – С. 6 – 22).

Повноліття – це не ще одне свято, розмаїття яких в Україні далеко за межами економічної доцільності.

Маємо підстави розглядатидосягнення Повноліття у сенсі соціалізації молоді, набуття прав, обов’язків і відповідальності громадянина та людини.

День Повноліття в Україні має бути урочистим прилученням до духовної спадщини народу за участі:

- відповідних державних структур влади,

- суспільних установ,

- навчальних закладів,

- родини.

Під час відзначення Дня Повноліття у колі рідних, друзів старшим представникам родини варто передавати повнолітнім молодим людям (синові, дочці, внукам) родинний літопис, символічне дерево Роду (генеалогічну схему, альбом родинних світлин), поєднуючи з настановами шанувати предків, примножувати духовні здобутки родини, нації, України.

Повноліття актуалізує:

• світоглядно-ціннісний поворот владних структур та громадянського суспільства до Людини;

• системно-структурне упорядкування молодіжної, соціальної, власне гуманітарної політики на державному, суспільному, родинному рівні;

• відповідальність Української держави;

• відповідальне виконання батьківських обов’язків;

• духовно-ціннісну мотивацію молодих людей (вчинки, спілкування, діяльність міжособистісні стосунки, життєтворчість та ін.);

• визначення у професії (середня школа, коледж, ліцей, вища школа, освіта впродовж життя);

• самосвідомість повнолітньої особистості, набуття прав, обов’язків, відповідальності громадянина та людини.

Повноліття дівчини спонукає усвідомлення себе Берегинею (родини, Роду) й водночас своєрідний день Господині (“Чого мати навчить, те й дочка знає” – українське прислів’я). Повноліття юнака відкриває шлях до змужніння й усвідомлення себе як майбутнього Батька.

Урочистості на День Повноліття сприятимуть усвідомленню молодими людьми відповідальності за власну дорогу життя.

Необхідні не лише проголошені, а першочергово реальні програми соціалізації молоді – законодавчі, економічні, соціальні, культурні, виховні, освітні, професійні, гуманітарні, й справжня турбота про людей похилого віку.