Особистість у соціальному оточенні. те вкладали один й той самий зміст

те вкладали один й той самий зміст. Якщо це не так, вони домови­тися між собою не зможуть;

S невербального, яке здійснюється за допомогою символічної поведінки: інтонації та тембру голосу, паузи, пози, жестів, ходи, міміки, пантоміміки, візуального контакту, міжособистісного простору тощо. Воно проявляється, як правило, несвідомо. Тому, хоча люди зважують свої слова, невербальні засоби «видають» їхні справжні думки і почуття. Якщо слова людини розходити­муться з невербальною поведінкою, співрозмовник повірить ос­танній. Тому вона має гармоніювати з вербальною, доповнюючи останню.

За даними американського вченого Дж. Скотта, 55 % інфор­мації ми отримуємо від жестів і міміки; 38 % дає нам висота і тембр голосу; 7 % — зміст сказаного. Правильно підібрана інтонація мо­же додати до повідомлення майже 40 % інформації.

Поза також не завжди відповідає за своїм значенням тому, про що людина говорить, але вона завжди є правдивішою за слова. Так само як міміка, поза має елементи природженого характеру і одно­часно є соціальна за походженням. Наприклад, міцно стиснуті ру­ки є позою підозри, недовіри і напруженості людини, що не сприяє контакту зі співрозмовниками. Такий же ж ефект мають схрещені ноги чи руки. Це свідчить про конфронтацію і протистояння або захисну реакцію людини. Ті, хто зазвичай тримають руки у кише­нях, надмірно критичні і потайні або знаходяться у пригніченому стані. Руки, з'єднані за спиною, і піднесене догори підборіддя є ав­торитарною позою абсолютної переваги.

Багато про людину можуть сказати її жести. Надто інтенсивна жестикуляція відвертає увагу співрозмовників від змісту мовлен­ня, викликає зайві асоціації і привертає надмірну увагу до того, хто говорить. Загалом жестикуляція залежить від національних особ­ливостей. Упродовж години спілкування італійці жестикулюють в середньому 120 разів, французи — 80, фіни — лише один раз. Українці за цією характеристикою посідають середнє становище. Найбільш розвинена система жестів у аборигенів Австралії і Північної Америки.

Ще одним невербальним засобом спілкування є хода людини. Можна стверджувати, що люди, в яких швидка хода, і при цьому

вони розмахують руками, мають у житті якусь ціль і готові негай­но її реалізувати.

Багато додаткової інформації про співрозмовника дає обличчя людини, насамперед, очі. Контакт очей, або візуальний контакт між людьми, складає надзвичайно важливу частину спілкування. Подивившись людині у вічі, можна отримати 87 % інформації про повідомлення. Коли ми дивимось на співбесідника, це означає не лише зацікавленість, а й зосередженість на тому, що нам говорять. Ті, хто мислить абстрактними категоріями, прагнуть до більшої кількості контакту очей, на відміну від тих, хто мислить конкрет­ними поняттями. Це пояснюється тим, що в перших більша здатність до інтегрування інформації.

Візуальний контакт регулюється суспільними нормами. Так, у Малі молодші за віком люди ні за яких умов не мають права диви­тися у вічі старшим. На островах Фуджі під час розмови прийнято відвертатися від співрозмовника, а в європейців це є виявом неввічливості і неповаги. Японці під час розмови дивляться не у вічі, а на шию партнера. Взагалі в країнах Південно-Східної Азії (Китай, Японія та ін.) партнери спілкування здебільшого уникають прямого погляду. Навпаки, в деяких країнах Європи (Франція, Італія) та в Латинській Америці нормальним вважається, якщо на співрозмовника «витріщуються». Українці, як і народи Східної Європи та Скандинавії, займають у цьому проміжне становище. У нашій культурі дивитися прямо у вічі партнерові по спілкуванню потрібно від ЗО до 60 % часу розмови. Тим, що дивляться у вічі мен­ше третини тривалості розмови, рідко довіряють. При цьому кон­такт очей має періодично повторюватися, щоразу триваючи не більше 7 секунд. Постійний погляд на людину заважає їй зосереди­тися і вважається нав'язливим. Дещо довше ми схильні дивитися на тих, ким захоплюємось, хто нас цікавить.

Засобом невербального спілкування є також міжособистісний простір, або дистанція спілкування. Незручну для співрозмов­ників дистанцію можна трактувати як уторгнення в особистий «життєвий простір» або як відчуженість, небажання йти на кон­такт. Дистанція спілкування залежить від близькості стосунків людей, віку, статі, соціального статусу партнерів, особистісних особливостей людей, щільності населення, національних стан-

Розділ III