Диспозиційна теорія особистості

Основним поняттям цієї теорії особистості є диспозиція. Дис­позиція (від лат. dispositio — розташування, розміщення) — це пси­хологічні чинники, які суб'єктивно визначають поведінку людини. Вони зумовлюють її потенційну діяльність, нахил до певної послідовності дій та вчинків.

В основі диспозиційної теорії особистості (Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттелл) лежать дві ідеї. Перша полягає у тому, що всі люди наділені певними стійкими рисами особистості, які визначають їхню схильність поводити себе певним чином у різних ситуаціях; друга — немає двох людей, подібних один до одного за своїми ри­сами.

Гордон Олпорт, американський психолог 20-60-х років XX ст.,
зауважував, що кожна особистість цілісна та унікальна і що ці
суттєві ознаки особистості можна зрозуміти через її риси. Саме
риси є найважливішим поняттям для розуміння особистості лю­
дини. Всі вони є тісно взаємопов'язані. ■>

Англійський психолог 40-70-х років XX ст. Ганс Айзенк і анг-ло-американський психолог 30-80-х років XX ст. Раймонд Кет­телл вважали, що структура особистості універсальна і формуєть­ся з комплексу основних рис, які можна виміряти. Ці комплекси характеризують певні типи людей. Для підтвердження вірності своєї теорії вони використали математико-статистичний метод аналізу рис особистості, зокрема факторний аналіз. За його допо­могою було показано, як базова структура рис особистості впливає на поведінку індивідуума.

Діяльнісна теорія особистості

У 20-30-х роках XX ст. під впливом біхевіоризму сформува­лась діяльнісна теорія особистості. її почали розробляти російські та українські психологи Л. Виготський, С. Рубінштейн, О. Ле­онтьев, О. Лурія, О. Запорожець, П. Гальперін, Г. Костюк та ін.

В основу теорії діяльності було покладено ідею про те, що вирішальним чинником формування особистості людини є її діяльність, яка керується системою мотивів. Особистість розгля­дають як відносно стійку сукупність психічних властивостей, як результат включення індивіда в міжособистісні зв'язки.

Григорій Костюк, український психолог 30-80-х років XX ст., в характеристиці особистості визначає загальні, особливі та індивідуальні риси, які перебувають між собою у діалектичній за­лежності. Особистість є носієм суспільних відносин. Одним із ос­новних принципів психології особистості є положення про єдність психіки і поведінки, свідомості і діяльності. Провідне місце в діяльності Г. Костюк відводить мотиваційній сфері. Мотивацію поведінки особистості вчений пов'язує з конфліктами між різни­ми мотивами, зокрема особистими і суспільно значущими.

У 70-х роках XX ст. український психолог Володимир Роме-нець продовжив ідеї Г. Костюка, започаткувавши вчинкову кон­цепцію психології особистості. Центральною категорією і про­відним принципом цього напряму є вчинок — складова діяльності людини, вияву її характеру і поведінки. Вчинок розглядається як спосіб особистісного існування людини у світі, як постійно діючий чинник історичних форм прогресу. Саме вчинок, на думку українських психологів, становить єдність людської психіки.

43. Структура особистості

Структуру особистості слід розуміти як систему стабільних психологічних характеристик, які виконують роль основних «будівельних блоків» психіки. Вони аналогічні таким поняттям, як атоми і клітини в природничих науках. Однак, на відміну від цих наук, усі структурні компоненти психіки є гіпотетичні, і їх не можна побачити у просторі, а лише спостерігати їхнє функціону­вання.

У структурі особистості різні психологи виділяють різні скла­дові. Розглянемо структури особистості, які запропонували 3. Фройд, К. Юнґ, С Рубінштейн, К. Платонов. Усі вони належать до першої половини XX ст.

Розділ II

Персонологія

 

4.3.1. Структура особистості Зигмунда Фройда

За Зигмундом Фройдом, особистість має три структурні ком­поненти: ід, его і суперего, які слід розглядати скоріше як процеси, ніж стани.

Ід (від лат. id — воно) — найстаріша базова структура особис­тості, яка функціонує у несвідомій сфері і надає нашій поведінці енергію. Це вроджений і винятково примітивний аспект особис­тості, який діє за принципом біологічного потягу і задоволення, тобто напруження розряджається негайно. Цього досягають або через рефлекторні дії, або через фантазії. Оскільки ід не знає стра­ху і тривоги, воно може бути необережним і через це стати не­безпечним для індивідуума і суспільства. Упродовж усього життя ід має центральне значення для індивідуума.

З появою в дитини уявлення про те, що крім неї самої існує ще й зовнішній світ, виникає другий структурний компонент особис­тості его (від лат. ego — я). Его діє на рівні несвідомої, передсвідо-мої і свідомої сфер психіки і відповідає за прийняття рішень. Його функція — задовольнити бажання ід, перед тим узгодивши їх із вимогами соціального довкілля. Отже, его підкоряється принципу реальності, мета якого — привнести в нашу поведінку розумність. Залежно від набутого досвіду его може змінюватися.

Суперего (від лат. super — зверх; ego — я) так само, як і его, діє на рівні несвідомої, передсвідомої і свідомої сфер психіки. Супере­го формується у процесі соціалізації і інтерналізації¹. Це — набір моральних норм особистості. Він починає формуватися в 3-5 років і завершується, коли батьківський контроль замінюється самокон­тролем. Цей самоконтроль спрямовується ідеалістичними цілями і морально-етичними принципами людини.