Українські січові стрільці

Тема: Україна в роки Першої світової війни.

План.

Плани воюючих держав щодо України. Хід воєнних дій.

Війна і українське суспільство.

Українські січові стрільці.

Література:

Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996.

1. Плани воюючих держав щодо України. Хід воєнних дій. Перша світова війна зна­менувала початок XX століття. За місяць після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда у столиці Боснії Сараєві 28 червня 1914р. два великі воєнні блоки, Антанта та Центральні держави, вступили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії.

Українські землі були у числі тих, що найбільше постраждали від війни. Від самого початку боїв влітку 1914 р. територія Га­личини, Волині і (меншою мірою) Центральної України стала одним із основних воєнних те­атрів на сході Європи. Тут, у бо­ротьбі за гегемонію над цим ре­гіоном зійшлися разом зі своїми меншими союзниками два старі супротивники - Австро-Угорщи­на й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до почат­ку 1918 р. лінія фронту проходи­ла через українську територію. Більшість території підросійської України була прифронтовою зо­ною, що підпадала під юрисдик­цію Київського військового окру­гу. Російський штаб Південно-західного фронту за весь час вій­ни перебував у трикутнику Рівне-Бердичів-Кам'янець-По­дільський.

Контроль над українською територією з її величезними природними багатствами мав надзвичайне значення для вирі­шення воєнного конфлікту у Центральній і Східній Європі. На­передодні першої світової війни підросійська Україна виробляла понад 1 млрд пудів (бл. 16 млн т) хліба. Ця цифра мала магічну притягальну силу для всіх воюючих у цьому регіоні сил - від австрійського та німецького імперських урядів до російських більшовиків. Оволодіння цією величезною європейською житницею під кінець війни, коли хлібні запаси всіх воюючих сто­рін вичерпалися, стало конкрет­ною воєнно-політичною метою. Іншим чинником було використання величезних людських ресурсів України у воєнних цілях. За весь час війни російська ар­мія закликала до своїх лав 3,5 млн українців. У складі австрійської армії воювало понад 300 тис. „русинів”.

У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: „Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія мо­же існувати тільки через посі­дання багатої України. Якщо ми зуміємо змінити стан України на незалежну державу і утримати незалежну Україну при житті, то з певністю дамо смертельний удар Великій Росії. Тому Україну слід вважати серцем Великої Росії..”

Але якщо Німеччина й Австрія були зацікавлені у захопленні Ук­раїни, то Росія мріяла про заво­ювання Галичини, Буковини і За­карпаття. Петербург постійно виставляв себе як захисник по­неволених слов'янських народів Габсбурзької імперії. Сюди текли вели­чезні потоки російських рублів на підтримку москвофільського руху, який мав продемонструвати бажання „підкарпатських русь­ких” возз'єднатися з матір'ю-Ро-сією. Росії йшлося не просто про приєднання Галичини, але й ще про придушення тут гнізда національного руху, який поширював свої впливи на Наддніпрянську Україну.

Не дивно, що на Галичину бу­ло спрямоване вістря російської атаки на Південно-Західному фронті. Після перемоги у битві під Равою-Руською (3-11 верес­ня 1914 р.) російські війська оку­пували Львів, а згодом - і всю Галичину. Найдовше опір росія­нам чинила перемишльська фортеця, яка протрималася з 16 вересня 1914р. аж до 22 бе­резня 1915 р. До кінця першого року війни російська армія втри­мувала усю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття.

Захоплення Галичини було предметом особливої гордості російського командування. Російська окупація Галичини, Буковини і Закарпаття тривала до весни - початку літа 1915 р. Уже 17 лютого 1915 р. австро-угорські війська відвоювали Чер­нівці. У середині квітня 1915р. німецька армія розпочала контр­наступ на допомогу своєму со­юзнику. Під тиском об'єднаних сил російське командування від­дало розпорядження про вели­кий відступ по всій лінії фронту. Він тривав аж до середини ве­ресня 1915 р. 22 червня 1915 р. австро-угорські частини вступили у Львів, а до кінця червня уся Галичина і Буковина (за винят­ком вузької смужки на схід від Тернополя) повернулась під ав­стрійське правління. На півночі австрійці захопили Луцьк (31 серпня) та Дубно (8 вересня).

У першій половині 1916р. становище на фронті знову зміни­лося на користь російської сто­рони. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під команду­ванням генерала Брусілова розпочали наступ і після пере­моги у битвах під Барановичами (2-9 липня) та під Ковелем (28 липня - 17 серпня) захопили Бу­ковину і східну частину Галичини включно зТернополем та Захід­ну Волинь разом з Луцьком. „Брусіловський прорив” був, мабуть, найвдалішою воєнною операцією російської армії за весь час війни. Але спроба захо­пити у ході наступу Львів закін­чилася провалом.

Лінія фронту після відбиття ро­сійського наступу залишалася незмінною майже цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. у Петро­граді відбулася революція, що призвела до зречення царя і проголошення республіки. Влітку 1917р. революційний російсь­кий уряд розпочав новий наступ. Він завершився крахом, і німецька й австрійська армії до кінця 1917р. просунулися на схід по українській території навіть трохи дальше, аніж вони були наприкінці 1915 р.

2. Війна і українське суспільство. Війна справила глибокий вплив на українське суспільст­во. Зокрема, вона сильно активізувала українське національне питання і спричинилася до зро­стання української національної свідомості.

Кожна з воюючих сторін на­магалася апелювати до „при­гноблених” народів суперника, аби підірвати його внутрішню міць. Наприкінці війни Антанта заяви­ла, що веде війну заради права націй на самовизначення. Росія вела війну в ім'я ви­зволення „під'яремних” слов'ян­ських народів Австро-Угорщини. У це число входили і українці з Галичини, Буковини і Закарпат­тя. Ще перед війною російська влада дала притулок деяким галицьким москвофілам. А німці й ав­стрійці підтримували діяльність на своїй території емігрантських польських, українських, литовсь­ких, фінських і мусульманських антиросійських організацій.

Галичани - як військо­ві, так і цивільні - стали об'єктом опіки неурядових доброчинних організацій, що ставили собі за мету допомогу жертвам війни. Східноукраїнська інтелігенція користувалася у цих організаціях значними впливами. Одна з найбільших - Комітет південно-західного фронту Всеросійсько­го союзу міст - після того, як її головою став волинський помі­щик і український діяч барон Федір Штейнгель, практично повністю опинилася в українсь­ких руках. В установах Комітету знайшли собі роботу сотні і тися­чі українських лікарів, інженерів, студентів; для багатьох з них це була перша практика громадсь­ко-організаційної роботи. Орга­нізовані комітетом в околицях Києва „захорони” (виховничо-навчальні заклади) для дітей га­лицьких біженців стали фактично першими українськими школами у підросійській Україні.

Активізації національного питання сприяла політика обидвох воюючих сторін щодо свого і чужого цивільного населення. Військова адміністрація піддава­ла сумніву лояльність окремих національних груп і вдавалася до дискримінаційної політики у галузі освіти, виконання військо­вих повинностей, врегулювання прав власності тощо. Це лише вело до загострення національ­них конфліктів. Український рух став однією із головних мішеней воєнних репресій у Росії. Укра­їнські видання були закриті на­віть раніше, аніж німецькі. Крім розгону української преси, на початку війни були закриті укра­їнські організації, в т. ч. кате­ринославська «Просвіта»- єдина «Просвіта», яка залишилася після репресій попередніх років. Деякі українські клуби (у Києві, Полтаві, Москві і Петербурзі) врятувались лише завдяки тому, що віддали своє приміщення під шпиталі для поранених війсь­кових. Найактивніших українсь­ких діячів - Михайла Грушевського, який після початку війни покинув Га­личину і повернувся на підросійську Україну, та ін. - вислали на схід.

Петербург трактував україн­ський рух виключно як троянсь­кого коня, створеного на німець­кі й австрійські гроші і ввезеного у російський табір задля підриву його внутрішньої сили. Але австрійська і німецька влада також не довіряла українцям. Поразка австрійської армії в Галичині у перші тижні війни породила шпигуноманію та теорії „руської зради”. Приводом до поширення таких чуток стала діяльність москвофілів та поодинокі випадки переходу галицькі новобранців на російську сторону. З погіршенням ситуації на фронті репресії проти цивільного українського населення ставали все масовішими. Вже не йшло про політичні погляди й національну орієнтацію їхніх жертв. Тисячі галичан, як москвофілів, так і немосквофілів, арештовувалися за підозрою у нелояльності і висилалися до спеціальних таборів у глиб Австрії. Там їх тримали без слідства і суду цілими роками. Військові трибунали вішали людей за найменшу підозру або за доносом із звинуваченням у шпигунстві. Особливою жорс­токістю відзначалися угорські військові частини, для яких при­кметник „руський” був сино­німом для означення ворога. У Перемишлі 15 вересня 1914р. мадярські солдати закололи на вулиці 40 арештованих україн­ських інтелігентів і селян.

Та справжнім європейським скандалом стала поведінка російської адміністрації під час окупації Галичини. Характер російсь­ке окупаційного режиму кінця 1914- першої половини 1915 р. на західноукраїнських землях лише частково пов'язувався з умовами воєнного часу. Російсь­кий уряд був переконаний, що Галичина залишається навіки у складі Російської імперії. Вира­зом цієї переконаності став візит російського царя до Львова напровесні 1915р. Тому дії ро­сійської влади у Галичині мали характер тривалої політики. Вона мала на меті, судячи зі слів голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, запровадити „русскія начала” до життя місцевого населення. Ці „начала” впроваджувалися у повному обсязі: разом з російсь­кою мовою і російськими зако­нами в Галичині вводилася ро­сійська система хабарів, гро­мадського безправ'я та утисків „інородців”. Рівень адміністрації у порівнянні з австрійською сильно знизився: на начальників повітів призначалися кандидати навіть без середньої освіти (за Австрії всі повітові старости обо­в'язково мали вищу освіту).

Єдиними, хто скористався з російської окупації, були моск­вофіли. Вони обійняли посади у російській адміністрації, їхні то­вариства і газети, заборонені австрійською владою, відновили роботу. Українці разом з німця­ми й євреями були визнані «неблагонадійними» елементами. Російська влада закрила україн­ські громадські установи, шко­ли і гімназії. Під заборону потра­пили видання українських газет, а також продаж або ж позичання з бібліотек будь-яких українських видань. Замість закритих українських шкіл впроваджувалися школи з російською мовою навчання.

Русифікація мала доповнюватися навернен­ням місцевого греко-католицького населення у православ'я. Углиб Росії вивезли митропо­лита Андрія Шептицького разом із іншими провідниками укра­їнського греко-католицького ду­ховенства. Туди ж була вивезена майже вся місцева українська еліта, що опинилася в окупованій росіянами Галичині, - банкіри, кооператори, вчителі гімназій, всі, хто займав будь-яке помітне місце у громадському житті.

Окрім українців, головними жертвами російської окупації стали галицькі євреї. Єврейські громадські організації були закриті. 27 вересня 1914р. у єврейському кварталі Львова відбувся погром.

Відхід російських військ літом 1915 р. супроводжувався новою хвилею арештів і масовою де­портацією українського, єврей­ського і польського населення Галичини на схід. До примусово вивезених додалися десятки тисяч навернених у православ'я, які боялися помсти з боку австро-угорської влади, а також на­селення власне російських про­вінцій - Холмщини, Волині, За­хідної Білорусії, їх зігнали з влас­них осель російські війська відпо­відно до тактики „спаленої зем­л”. Ру­їну доповнили грабунки і погро­ми, вчинені російськими солда­тами й офіцерами. У Львові було пограбовано майно Наукового товариства ім. Т. Шевченка та інших українських організацій.

Для українських політиків Галичини і Буковини питання про їхню зовнішньополітичну орієн­тацію вирішилося ще до початку війни. Вони ладні були підтриму­вати Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати пе­редвоєнну австрійську і російсь­ку політики щодо українців, га­личани й буковинці вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху. Вони вірили, що Росія буде лег­ко розбита Центральними дер­жавами, а на її руїнах постане самостійна Українська держава.

Реальна політика вимагала приєднання до одного з цих бло­ків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила невелика група східноукраїнських емігран­тів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Заліз­няк, Андрій Жук, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Володи­мир Степанківський та ін.), що перед початком війни прожива­ли у Львові. 4 серпня 1914р. во­ни заснували Союз визволення України (СВУ) як організацію під­російських українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України. У відозві до „Українського народу в Росії” Союз визволення України закли­кав східних українців не боятись приходу австрійського війська, що мало принести „землю і сво­боду”. До СВУ входили майже виключно ліві українські діячі - соціал-демократи, колишні члени РУП та „Спілки”.

Після окупації Львова Союз бу­ло перенесено до Відня. Діяль­ність СВУ зводилась в основно­му до пропаганди української справи як серед урядів Централь­них держав, так і серед українсь­ких військовополонених. Союз визволення України проіснував майже до самого кін­ця війни, припинивши свою ді­яльність аж наприкінці червня 1918 р. Він намагався координу­вати свою політичну лінію з га­лицькими і буковинськими діяча­ми. Головна українська рада та СВУ утворили у Відні в травні 1915 р. Загальну українську ра­ду, яка стала єдиним і найвищим представницьким органом укра­їнського народу в Австро-Угор­щині. Влітку 1915р., під час об'єднаного австро-німецького наступу на східному фронті, За­гальна українська рада домага­лася в австрійського уряду впро­вадження української адмініст­рації і шкіл у новоприєднаних Холмщині і Волині, згоду на поділ Галичини на українську і польсь­ку частини та утворення україн­ського університету у Львові.

Австрійський уряд задоволь­нив лише другорядні вимоги, не торкаючись основних. У своїх стратегічних планах він не нада­вав серйозної ваги українському питанню. Більш важливим йому видавалося польське питання. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди прого­лосили утворення самостійного Польського королівства, складе­ного з польських земель Росій­ської імперії. Водночас Галичи­на дістала повну автономію без поділу її на східну і західну части­ни. Це рішення поставило під великий сумнів доцільність орієн­тації на Центральні держави. На знак протесту Загальна україн­ська рада склала свої повнова­ження, а керівництво національ­ним рухом перейняла новостворена Українська парламентська репрезентація на чолі з Юліаном Романчуком.

Проавстрійська і пронімецька симпатії СВУ не мали відгуку у Наддніпрянській Україні. Початок війни застав східних українців у вкрай тяжкій ситуації. Тимчасом як представники всіх національ­них груп складали на засіданні Державної Думи заяви про свою лояльність до російського уряду, українці не мали навіть власного політичного представництва у Думі. Щоб врятувати ситуацію, редактор „Украинской жизни” в Москві Симон Петлюра видав декларацію із закликом до укра­їнців чесно виконати свій обов'я­зок перед Російською державою. Цією маніфестацією лояльності він прагнув оберегти національ­не життя від репресій. Заява Петлюри не знайшла співчуття у більшості українських політиків. Товариство українських поступовців дистанціонувалося від діяльності СВУ, але водночас було далеким від лояльності до Росії. Однак українському полі­тичному таборові у перші місяці війни бракувало позитивної полі­тичної програми. Він перебував у повній політичній розгубленості, викликаній антиукраїнськими репресіями та завоюванням російською армією Галичини, Буковини й Закарпаття.

Настрої українських лідерів наприкінці війни добре передає декларація Ради Товариства українських поступовців «Наша позиція» (грудень 1916 р.). У ній проголошувалась нейтральна позиція українського руху до обидвох воюючих сторін.

3. Українські січові стрільці. У перший же день війни, 1 серпня 1914 р., лідери трьох най­більших галицько-українських і партій утворили Головну україн­ську раду, її головою було обра­но Костя Левицького. З серпня І 1914 р. вона видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи боротись за визволення України. Однією із перших справ, якою зайнялась Головна українська рада, була організація в австрійській армії окремої української військової частини, що мала стати зародком майбутньої національної армії.

Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою „Українські січові стрільці”. Добровольцями до „Українських січових стрільців” („усусів”) за­писалося 30 тис. чол. Австрійсь­кий уряд заявив, що видасть зброю й одяг лише для 3 тис. чол., а згодом зменшив цю кількість до 2 тис. Після того як український легіон був сформований, австрійське командуванням не поспішало вводити його у бій, не будучи впевненим у його лояльності.

Побоювання були даремними – „усуси” виявилися однією із найдисциплінованіших частин австрійської армії. „Усуси” про­явили зразковий героїзм у бит­вах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах у травні 1915 р., під Галичем і над р. Стрипою влітку-восени 1915р., під Бережанами в районі гори Лисоня влітку-ранньою осінню 1916р. під час Брусилівського прориву та біля с. Конюхи влітку 1917р. Нерідко їхня героїчна поведінка рятувала становище на фронті.

Але австрійське командування дуже нерівно ставилося до УСС. Підчас боїв, в яких відзначи­лися українські січові стрільці, австрійським похвалам не було кінця, під час же затишшя на фронті австрій­ським зневагам теж не було кін­ця: тоді українські січові стрільці були для австрійців лише зрадниками.

Під впливом такого ставлення серед „усусів” ширився настрій погірдливої ненависті до Австрії. Наприкінці 1916 р. стрільці були вже готови­ми до того, щоб навіть воювати проти Австрії, коли б цього ви­магали національні інтереси. Нова свідомість зіграла вирішальне значення у момент розпаду Австро-Угорської імперії, коли на порядку ден­ному постало питання про ство­рення національної держави на західноукраїнських землях.

Наприкінці 1917р. - на по­чатку 1918р. група військовополонених галичан і буковинців утворила у Києві курінь січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Курінь (пізніше кор­пус) став найбоєздатнішою час­тиною українських військ у 1918-1919 рр., і його воєнна діяльність в окремих моментах відіграла вирішальну роль у перебігу ре­волюційних подій.