Галицький крайовий сейм 1861

Джадидизм

— общественно-политическое и интеллектуальное движение среди мусульманских народов в Российской империи конца XIX — начала XX века.

Одним з проповідників цього напряму був Ісмаїл Гаспринський.Діяли шляхом освічення та воспитания,рахували що повинні прац на благо людям.., хотіли показати людям переваги суч цивілізації.Підкреслювали необ. Они открытия «врат иджтихада» для рішення важл задач які ставила перед собою мусульм цив.Були за розпрост тюркських мов,літератури,вивч світських дисциплін, рівноправ*я жінок.Идеологами джадидизма были просветители (Шигабутдин Марджани, Хусаин Фаизханов, Исмаил Гаспринский, Муса Бигеев, Ризаэтдин Фахретдинов, Мифтахетдин Акмулла,), прогрессивные представители татарской буржуазии (братья Хусаиновы и Рамеевы из Оренбурга, Яушевы из Троицка,) и мусульманского духовенства (З.Камалетдинов, К.Закир,).

Були під впливом европ пол думки,конституційних ідей.На їх думку іслам не противорічить парламентаризму.Рахували що іслам не забороня критично вивчати історію мусс.. Склали ядро 1905 року партии Союзу мусульман,який відстоював ідеї констит монархії.Революционно-демократическое крыло джадидов в Бухарском ханстве стало основой движения младобухарцев. Їх вчення дало поштовх до ств в освітв звукового метода оьбучення. Критикували рел фанатизм.Були за світські школи,за вид газет на нац мові.К началу XX в. звуковой метод обучения прочно утвердился в ведущих мектебах и медресе Башкирии. В старометодных школах ученики обучались грамоте за 3—5 лет, в джадидистских — за год.. Кроме этого в новометодных школах вводились стандартные европейские способы обучения — парты, скамьи, доски, деление учеников на классы, а учебного времени на уроки. В 1897 в Оренбурге открылась первая в крае новометодная женская школа.

115. Національне відродження кримських татар

. Кримськотатарське відродження пов'язане з ім'ям видатного діяча культури Ісмаїла Гаспринського. Він доклав великих зусиль, спрямовані на відродження та виживання кримськотатарського народу. Він фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. Гаспринський почав видавати першу кримськотатарську газету «Терджіман» («Перекладач»), яка незабаром стала відомою далеко за межами Криму. Він також розробив нову методику шкільної освіти, завдяки чому сформувалася нова генерація кримськотатарської інтелігенції.

Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар,

їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати

кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народами

Російської імперії. У результаті було утворено кримськотатарську

літературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції

1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність.

Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан»,

яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після

Революції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1)

російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2)

кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної

незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складу

України; 4) більшовицька.

116. Культурно-освітня ситуація на західноукраїнських землях др. пол. 19 ст

. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині..

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки.в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення)..

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний.Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи —. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет.

117. Журнал «Основа

Перший номер журналу «Основа» вийшов у січні 1861 р. Протягом цього року з’явилося 12 чисел,«Основа» – перший український двомовний журнал енциклопедичного характеру. Видавався він накладом 2000 примірників

Російська демократична преса – «Современник», «Отечественные записки», «Русское слово» схвально ставилися до видання першого українського журналу.

Серед авторів та активних учасників журналу «Основа» можна виділити дві генерації. Старшу репрезентували колишні кирило-мефодіївські братчики покоління 1840-х років. Молодшу становили – «шестидесятники», нове покоління, яке формувалося в добу «великих реформ». Ідейними лідерами журналу були М.Костомаров, П.Куліш, видавцем-координатором виступав В.Білозерський, помічником головного редактора:

. На відміну від попереднього кирило-мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов’янської проблеми, «основ’яни» на перший план висували українські національні інтереси. Першим пунктом національної програми діячів «Основи» були проблеми просвіти народу, лише через знання, просвіту народних мас можливо було призвичаїти їх до ефективного національного життя. «Провідною ідеєю «Основи», – проголошувалося в журналі, – має бути просвіта в народному дусі. Редакція, спростовуючи будь-яку виключність і замкненість, в той же самий час вважає хибним і космополітизм»...

Засадничим принципом освітньої програми «основ’ян» була вимога викладання рідною мовою в школах. Важливий внесок діячами «Основи» був зроблений у розробку наукових знань у галузі історії, літературознавства, фольклористики, етнографії, природознавства та їх популяризації серед широких українських верств. Важливу роль у формуванні національної самосвідомості українського народу відіграли праці М.Костомарова та П.Куліша.

Причин занепаду «Основи» наприкінці 1862 р. називають декілька: це і брак коштів, і переслідування цензури, і внутрішні суперечки, конфлікти в редакції між П.Кулішем і В.Білозерським; П.Кулішем і М.Костомаровим. Головна причина занепаду «Основи», як центру і друкованого органу українського народницького руху, полягала, за словами В.Білозерського, в тому, що вона «не задов усіх потреб читаючого суспільства.»

118. Журнал "Киевская старина".

Журнал «Киевская Старина» був органом поміркованого українофільства.. В історії діяльності журналу «Киевская Старина» можна визначити три основних етапи: 1) 1882–1888 рр.; 2) 1888–1893 рр.; 3) 1893–1906 рр.

Журнал «Киевская Старина» був заснований у 1882 р. Ф.Лебединцевим, відомим істориком церкви, культурно-громадським діячемПерший етап функціонування журналу характеризувався великим авторитетом та впливом на громадське і наукове життя.На цьому етапі діяльності журналу «Киевская Старина» программа передбачала наукове вивчення історії, етнографії, фольклору та літератури України. Співробітничали з часописом видатні і менш знані історики: М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький Ф.Лебединцев,.

Другий етап діяльності редакційного гуртка «Киевской Старины» припадає на 1888–1893 рр. Оновився склад авторів журналу, куди прийшли молоді сили – історики,, В.Модзалевський, І.Павловський, М.Грушевський, археолог

Третій етап пов’язаний з ім’ям В.Науменка, який став редактором журналу з 1893 р. Доти він був активним членом редакційного гуртка «Киевской Старины» і впливовим діячем Старої Громади. Проте, як згадує Є.Чикаленко, «по статусу обраного голови в громаді не було, а головував господар хати, в якій по черзі збиралися, але фактичним головою її, керівником був тоді Володимир Павлович Науменко».

На цьому етапі журнал усе більше залежав фінансово від Громади. Майже половина членів вже малочисельної Громади 1890-х рр. входили до редакції журналу «Киевская Старина». Змінилася й ідеологічна платформа журналу. у 1902 р. Журнал замість наукового перетворюється на літературно-популярне видання. Разом з тим, журнал «Киевская Старина» мав велике значення в історії українського руху. У період реакції, суцільної русифікації та протиукраїнських заходів центрального уряду, «Киевская Старина» скупчувала навколо себе інтелектуальні сили українства. Редакційний гурток «Киевской Старины» продовжував справу Південно-Західного Відділу і заклав підвалини наукових українських інституцій. Пізніше на цьому грунті виникло Українське наукове товариство. Ідеологічний та організаційний занепад журналу свідчив про крах українофільства в Наддніпрянській Україні.

119. Основні тенденції, форми і прояви українського національного руху у 60-90-х рр. XIX ст.

Основною причиною руху були потреби українства, головним рушієм якого стає не дворянська, а різночинська, нова інтелігенція.

Специфіка українського народництва 60–80-х рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні полягала в тому, що воно існувало у вигляді громад, громадівського руху.

Спеціально проблема періодизації громадівського (наддніпрянського) руху в Україні не ставилася, однак основні його етапи опрацьовані в літературі достатньо докладно.У 60-ті рр. ХІХ ст. існувало 5 українських громад. Найбільш потужною за впливом і характером діяльності була Петербурзька українська громада.

Причиною виникнення народництва була криза аграрного суспільства, перехід від аграрної до національної і політичної форм свідомості суспільства.

Основу народницької ідеології становили селянський та національний проекти. Термін «народництво» походив від «народ», причому під народом розуміли саме селянські маси, які були носієм традиційних культурних та національних цінностей.

Національна складова ідеології народництва була пов’язана з визначенням самобутніх шляхів розвитку російського та українського народів.

Хлопоманство – різновид громадського руху в Правобережній Україні. Цей демократичний рух був представлений польською інтелігенцією, студентською молоддю, нащадками спольщених православних родин – українців. Хлопоманія – явище типове для Правобережної України, «Південно-Західного краю», де були міцні політичні, духовні та економічні позиції польського елементу. Історично хлопоманство було тісно пов’язане з традиціями польського визвольного руху. З іншого боку, саме хлопоманський рух став ідеологічним і соціальним підґрунтям виникнення такої форми українського народництва як українофільство. Виникнення хлопоманства було підготовлено такими специфічними для культурного життя Правобережної України явищами як балагульство та українська школа в польській літературі.

120. Земський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст.

В умовах переходу до індустріального суспільства виникає ліберальна опозиція існуючому режиму, застарілому державному апарату, у вигляді земського руху, що виступав засобом політичної модернізації суспільства. До чинників, що спричинили виникнення і розвиток– наявність розвиненої системи земств. Земська реформа 1864 р. – одна з великих реформ 60-х рр. ХІХ ст., – передбачала створення муніципальної публічної влади поряд з державною публічною владою.Політичною причиною розвитку земського руху були виступи народників, діячів радикальної течії, які додержувалися тактики політичного терору

Форми земського руху були розмаїті. До легальних форм діяльності земств належала практика подання адресів на височайше ім’я,,клопотання губернських і повітових земств, що передбачалися «Положенням» 1864 р. Клопотання про «місцеві користі і потреби» через губернатора надсилались до відповідного міністерства. Легітимними формами діяльності земських діячів були виступи на сторінках преси. газета «Земство» – орган земців-конституціоналістів.Важливою формою діяльності земців були статистичні дослідження. Земська статистика виникає в 70-ті рр. ХІХ ст., що було пов’язано із збиранням матеріалів щодо земельного обкладання.

Земці-ліберали українських губерній проводили акції на захист громадянських прав населення. У 1901 р. у Полтаві за ініціативою діячів Полтавського, Чернігівського, Харківського і Курського земств був проведений з’їзд умільців кустарних промислів, на якому була ухвалена резолюція з пропозицією заборонити тілесні покарання, дозволити жінкам вступати до всіх вищих навчальних закладів., свідоме протистояння земців-конституціоналістів народницькому руху, Земці не підтримували народників, навіть засуджували їхню тактику революційного терору. Разом з тим, земці були і проти репресивної політики уряду, проти будь-яких форм політичної опозиції. Земці виступали за об’єднання всіх ліберальних сил.1878 р. ліберальні земці на чолі з чернігівськими земськими діячами провели таємну нараду в Києві, в якій взяли участь також громадівці і революційні народники. Земці закликали народників припинити політичний терор, переконуючи їх у доцільності мирних засобів розв’язання нагальних проблем суспільства, тобто «дати можливість суспільству добиватися політичних свобод не такими гострими засобами».

121. Студентський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст.

В 1960-і роки студентський рух, переважно, являв собою громадівський рух. Громади в Україні являли собою напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українофільську інтелігенцію та студентську молодь.. У 1849–1854 рр. діяв гурток (18-20 осіб) у Київському університеті, його очолював С.Ніс (т.зв. «Носівська партія»). В Харківському університеті наприкінці 50-х рр. існував студентський гурток О.Потебні, який складався з «переконаних українців». Наприкінці 1850-х рр. у Києві, при університеті існувало кілька студентських українофільських гуртків, які захоплювалися ідеями демократизму, народництва, українського патріотизму, У лютому 1861 р. київські студенти відкрили щоденну школу для дорослих. Основним гаслом студентських українофільських груп стала «робота задля народу, робота в ім’я народу». Викладання в недільних школах переважно велося українською мовою. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах, наприклад, Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою».

90-ті рр. ХІХ ст. –періоду була таємна українська політична організація «Братерство тарасівців». За характером організації, ідеології, практичною діяльністю «Братерство тарасівців» було перехідним ланцюгом між аморфним громадівством і політичною організацією зі своєю програмою та ідеологією, праобразом політичної партії.Членами «Братерства тарасівців» стали: Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Ганкевич. Заходами четвірки гуртки тарасівців були утворені в Харкові, Києві, Юр’єві (Тарту). Найбільш потужним осередком тарасівців був Харківський, членами якого стали студенти Микола Яценко, Олександр Бурлюк, Дмитро Дробиш, Олександр Кривко, учитель Іван Зозуля та ін. «. За допомогою С. та О.Русових тарасівці зібрали бібліотеку легальних і нелегальних видань.Програма тарасівців була створена представниками молодої генерації національного руху.

122. Заснування та діяльність “Просвіти”.

Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині.Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак,. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові, який очолив професор академічної гімназії Анатолем Вахнянином..

Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського:«Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина, Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське «Слово» назвало Товариство «польською інтригою».Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».

Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. 26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства.

. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти», організовано читальні, почали видавати друкований орган "Письмо з «Просвіти», галицький сейм надати йому 1000 срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.1884 року було засновано ремісниче товариство «Зоря», його очолив один із керівників «Просвіти» Василь Нагірний. За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ошадні каси. Великим досягненням «Просвіти» була, безперечно, купівля у 1895 році власного будинку. 31 січня 1896 року загальний збір «Просвіти» обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. а в 1904 році — нове товариство «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя «Енеїди».

123.. Наукові товариства 60-90-х рр. XIX ст.

Першою українською науковою організацією академічного характеру стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Воно виникло в результаті трансформації літературної організації – Товариства ім. Т.Шевченка, заснованого у 1873 р. з ініціативи О.Кониського і на кошти полтавської поміщиці Є.Милорадович, що підтримувала український рух. В лютому 1892 р. був прийнятий новий статут, згідно з яким відбулася структуризація Товариства: виникли 3 секції – філологічна, історично-філософська та математично-природничо-медична, відповідно змінилася назва – Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Членами історично-філософської секції стали провідні українські вчені В.Антонович, М.Грушевський, Ф.Вовк, До філологічної секції, яку згодом очолив І.Франко, входили В.Гнатюк, С.Смаль-.

Пік діяльності НТШ припадає на період, коли його очолював М.Грушевський (1897-1913). З 1895 р. він стає редактором "Записок НТШ"). З 1898 р. видавався "Літературно-науковий вісник" під редагуванням І.Франка, М.Грушевського,

У галузі історії НТШ під проводом М.Грушевського здійснило кілька власних інтелектуальних проектів: "Джерела до історії України-Руси" – серія пам’яток історії та культури; " При НТШ була створена унікальна бібліотека,

"Літературно-науковий вісник"; організація Української видавничої спілки для випуску української художньої та науково-популярної літератури. НТШ сприяло відкриттю українських гімназій, шкіл, українізації Львівського університету, в структурах якого було 8 кафедр,виникла перша в Західній Україні наукова школа істориків на чолі з М.Грушевським,ТШ стало справжнім праобразом української академії наук.

В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеолого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог та антрополог Ф.Вовк. Мета полягала у науковому дослідженні етнографії та статистики населення Південно-Західного краю, Відкриття Південно-Західного Відділу дозволяло не лише легалізувати більшу частину роботи,, але й збільшити видавничі можливості, залучити до наукових досліджень широке коло науковців

За ініціативою членів Південно-Західного Відділу в1874 р. у Києві був проведений одноденний перепис населення.. В першій половині 1870-х рр. було зібрано і видано стільки матеріалів з історії, етнографії та статистики краю, скільки не було зроблено за весь попередній період наукового вивчення України.

124. Українська історична наука 60-90-х років XIX ст.

. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.

Суттєві зрушення відбуваються в галузі української історичної науки. В Київському університеті виникає перша наукова школа на чолі з професором В.Антоновичем. В.Антонович –. З 1863 по 1888 р. він був головним редактором Археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), головним ідеологом і виконавцем великого наукового проекту – видання матеріалів з української історії – "Архива Юго-Западаной России". Реалізація цього проекту означала введення до наукового вжитку серій документальних матеріалів, присвячених історії церкви, шляхти, козацького стану, їх адміністративного устрою, внутрішнього побуту Правобережної України (Південно-Західного краю). В.Антонович – автор численних історичних праць, статей; серед узагальнюючих праць можна назвати "Дослідження про козацтво", "Курс історії українського козацтва".

В.Антонович створив першу наукову школу істориків в Україні, представники якої обіймали кафедри історії в університетах України: у Харківському – Д.Багалій; Київському – П.Голубовський та М.Довнар-Запольський; Новоросійському – І.Лінниченко; Львівському – М.Грушевський.

Серед відомих істориків цього періоду варто назвати Олександра Лазаревського, дослідника історії Гетьманщини, історика-аматора Миколу Аркаса, який видав першу популярну повну історію України українською мовою – "Історія України-Руси" (1908), Олександру Єфименко, першу в Україні та Росії жінку, якій в 1910 р. була надана ступінь доктора історії в Харківському університеті за підтримки Петербурзького університету. Видатними історичними мислителями були М.Грушевський та В.Липинський, чиї праці та ідеї-концепції відіграли вирішальну роль у формуванні національної свідомості. М.Грушевський – найталановитіший учень В.Антоновича, в 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" запропонував нову концепцію історії України. Він обгрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. "

125. Вища школа 60-90-х років XIX ст.

Відповідно до нового університетського статуту 1863 р. розширювалася внутрішня автономія університетів, права та функції професорської корпорації). Провідні університетські посади – ректора, деканів, професорів, згідно з новим статутом були виборні.. З іншого боку, заборонялися студентські організації та збори, проректор та інспектор здійснювали нагляд за студентами. Внаслідок революційного терору народовольців, брали студенти, уряд пішов у наступ на університетську автономію Новий університетський статут 1884 р. мав реакційний характер: університетська автономія скасовувалась, університети підпадали під контроль Міністерства освіти та попечителів навчальних округів. Виборні посади (ректорів, деканів, професорів) ліквідовувалися, їх призначення знаходилось винятково у компетенції міністерства.

Університети, що готували спеціалістів в Україні – Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (1865), за типом були класичними університетами. Класичний університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний факультети. Новацією в системі вищої освіти доби модернізації стало виникнення вищої жіночої освіти у вигляді вищих жіночих курсів, що почали виникати в 1870-ті рр. У Києві вищі жіночі курси відкрилися в 1878 р.

"Основних положень про промислові училища". Всі промислові училища поділялися на: 1) ремісничі – для підготовки кваліфікованих робітників; 2) нижчі – для підготовки майстрів; 3) середні – техніків. В Україні нижчі училища готували майстрів здебільшого для залізниць, залізничних майстерень. Найбільш відомі серед нижчих промислових училищ – Гнідинське технічне училище та Миргородська художньо-промислова школа. Середні спеціальні навчальні заклади мали галузевий характер: комерційні училища, учительські семінарії, ветеринарні училища, кадетські корпуси, військові училища. Серед середніх технічних закладів можна згадати політехнічне і електромеханічне в Одесі, технічне – в Миколаєві, гірниче – в Горлівці тощо. Сільськогосподарські училища були в Катеринославі, Харкові, Полтаві, Херсоні, Умані, їх випускники працювали агрономами, землемірами, управителями маєтків.

; в 1874 р. – відкрито Глухівський учительський інститут.. Заснований в 1885 р. у Харкові Південноросійський технологічний інститут став першим технічним закладом у Наддніпрянській Україні. У 1898 р. був заснований Київський політехнічний інститут. В 1873 р. організовано Харківський ветеринарний інститут.

126. Український театр 60-90-х рр. XIX ст.

. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них —"Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", " Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр"

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".Особлив М. Лисенко — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи.

Видатними творцями на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

127. Розвиток гуманітарних наук у др. пол. XIX ст.

Досягнення в галузі суспільних наук були пов’язані з модернізацією соціальних і політичних процесів в українському суспільстві, впливом національного відродження. Особливих успіхів у цей період досягають філологічна та історична науки в Україні, які виступали потужним фактором формування національної самосвідомості.

Наука в Україні, східній і західній її частинах, мала свої особливості. По-перше, відбувався процес організаційного оформлення науки, виникнення центрів – університетської науки, наукових товариств. По-друге, йшов процес формування наукових кадрів в Україні, створення наукових шкіл, напрямів. По-третє, наука в Україні, зокрема її гуманітарна складова, набуває національного забарвлення (наприклад, історична наука). По-четверте, наукові дослідження та технічні винаходи в Україні досягають європейських та світових стандартів. Українські вчені роблять свій внесок у розвиток світової науки. По-п’яте, наука в Україні має свої вади: через політичні переслідування, матеріальне становище українські вчені вимушені були емігрувати, працювати в іноземних наукових центрах, що мало своїм наслідком розпорошення сил, зниження наукового потенціалу нації.

Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.

Галицький крайовий сейм 1861 - 1900 рр.

Основним наслідком революції 1848–1849 рр. було набуття виборчих прав і скасування панщини. Найбільш модернізованою з українських провінцій Австрійської монархії була Галичина. Галицькі українці, як вважав історик І.Лисяк-Рудницький, становили найбільш «європеїзовану гілку східних слов’ян».

Галичина користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Крайовий галицький сейм обирався куріями у Львові. Рішення сейму набували чинності після затвердження їх імператором. Тільки 1861 р. на Галичині вперше зібрався крайовий сейм, одну третину складу якого становили українці. Фактично влада на Галичині знаходилася в руках намісника і польських магнатів. Після поразки революції 1848–1849 рр. почалася друга хвиля полонізації Галичини.

Сейм налічував 150 депутатів (за законом 1900 її число збільшили до 161). Депутатів обирали за куріальною системою терміном на 6 років. Щорічні сесії відбувалися у Львові, здебільшого упродовж місяця.У перервах між сесіями постійно діяв Крайовий виділ (комітет). Для підготовки законопроектів створювалися галузеві комісії.

Більшість у сеймі мали польські консерватори. Українці, згідно з виборчим законом, могли здобути до третини місць (щонайбільше 50). Але на практиці, через порушення законності на виборах, обирали (від 1870-х) тільки близько 15 депутатів.

Керували роботою сейму призначувані цісарем маршалок (із польських аристократів) і віце-маршалок — як правило, українець. Часто ним був галицький греко-католицький митрополит.Законодавча компетенція сейму відкривала можливості для розвитку національних культур, упорядкування соціально-економічних відносин і системи місцевого самоврядування, узгодження інтересів різних суспільних груп.

Політичне значення сейму перевищувало його компетенцію: він обговорював усі актуальні питання державного та крайового життя, був головною ареною формування українсько-польських взаємин, сприяв утвердженню парламентаризму.

129. Політичні партії на західноукраїнських землях у 90-х рр. XIX ст.

Партії Галичини.

«Нова ера» призвела до нової розстановки політичних сил. Радикали, що знаходилися у конфронтації з офіційним народовством, зорієнтувалися раніше і створили першу політичну партію Галичини. В жовтні 1890 р. на І з’їзді ними була заснована Русько-українська радикальна партія.. Друкованими органами Русько-української радикальної партії стали літературно-науковий журнал «Народ» та місячник для селянства «Хлібороб». Програма радикальної партії складалася з програми-максимум та програми-мінімум. Стратегічні напрями («програма максимальна») у зміну засобу виробництва і впровадження соціалістичного устрою («колективного устрою праці і колективної власності»). У політичній сфері Програма Радикальної партії проголошувала демократичні свободи), а також право самоврядування Тактичні завдання (або передбачали систему заходів щодо підвищення матеріального добробуту робітничих людей, «економічного піднесення краю», організації в краї просвіти шляхом безкоштовної освіти «цілковито безплатної науки по школах народних, середніх, і університетах», реформування системи шкільної освіти, Визнаними лідерами Української радикальної партії були Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Лев Бачинський,.

В 1895 р. після смерті М.Драгоманова в таборі радикалів стався розкол на марксистську та націоналістично-орієнтовану течії. У 1899 р. була утворена Українська національно-демократична партія силами «оновлених» народовців і частини активних радикалів, які вийшли з Радикальної партії. Лідерами: Юліан Романчук, Кость Левицький, Євген Олесницький, Іван Франко, Михайло Грушевський, була достатньо структурована. На відміну від радикалів націонал-демократи в своєму програмовому документі на перший план ставили національну ідею, проголошуючи своєю кінцевою метою державну незалежність українського народу». На Галичині, окрім цих найбільших і найвпливовіших партій, виникають Українська соціал-демократична партія (1899) та консервативна Християнсько-суспільна партія. Українська соціал-демократична партія в організаційному та ідейному плані не мала самостійного значення і входила на правах автономної організації до Австрійської соціал-демократичної партії. Партії Буковини. У 1890-1910-ті рр. відбувається політизація українського руху Буковини, що було пов’язано з перегрупуванням політичних сил, зміною тактики, форм і засобів боротьби, виникненням політичних партій, що на відміну від Галичини виникали вже у ХХ ст.

130. Діяльність соціал-демократичних гуртків і організацій наприкінці 80-90-х рр. XIX ст.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В 1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською партією Галичини.У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О. Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

131. Концепції нації та націоутворення в сучасній гуманітарній науці.

За сталінським визначенням ознак нації (чотири ознаки — спільність території, економічного життя, мови, особливості психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було фальшивим обґрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їхніх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації ґрунтується на найважливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:

1) історична територія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів".Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоіден-тифікацією нації.

132. Недільні школи.

На Західній Україні

Новим явищем у системі початкової освіти було виникнення (під впливом революційних подій 1848 р.) недільних шкіл для дітей і дорослих у Галичині й Закарпатті. Інколи вони так і називалися: «читальні для дорослих», де вчили українській мові, літературі, основам математики, давали уявлення з природознавства, географії тощо. В Галичині було 60, в Закарпатті – 9 недільних шкіл, які сприяли не лише підвищенню культурно-освітнього рівня мас, але і формуванню національної самосвідомості.

В Наддніпрянщині

30-50-ті рр. ХІХ ст. – наступний етап у формуванні системи освіти в східноукраїнських землях. Для цього періоду характерна активізація політики щодо централізації та русифікації системи народної освіти в Україні. У 1835 р. видано «Положення про навчальні округи», згідно з яким в українських губерніях Російської імперії організовувалася Київська, Одеська та Харківська навчальні округи, які підпорядковувалися Міністерству освіти й одночасно місцевим генерал-губернаторам. У компетенції попечителя навчальної округи перебували навчальні заклади усіх рівнів від початкових шкіл до університетів.

Новим в організації початкової освіти в наддніпрянській Україні стала поява недільних шкіл, де викладали представники української інтелігенції для дітей і дорослих рідною мовою. Ці школи в Наддніпрянщині (впродовж 1859-1862) виникли значно пізніше, ніж в західноукраїнських землях, безпосередньо під впливом революційних подій 1848 р. На 1862 р. в Україні було 67 недільних шкіл, з них 3 – у Києві. Недільні школи за розпорядженням царського уряду були закриті у 1862 р.

133. Початок нової української літератури.

Модернізм в українській літературі народився в 1890-х рр. і перебував в інтелектуальній опозиції до так званої соціальної прози (реалізму). Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики слугували естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума.

Ідейний конфлікт поколінь виявлявся у прихованій полеміці Івана Франка та Лесі Українки, відкритому протистоянні Сергія Єфремова та Ольги Кобилянської. Традиціоналісти (лідери реалістичного напряму) не сприймали нову естетику модернізму (відмовлялися співпрацювати з представниками нової течії). І.Нечуй-Левицький не підтримав проект М.Вороного, а Панас Мирний – М.Коцюбинського.

Важливою рисою літературного модерну в Україні, як культурного явища, було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гостріше відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці ХІХ ст. виникає ціла плеяда українських авторок різного рівня обдарованості, але загалом, вони відбивали цю новітню тенденцію в українській культурі та літературі – жіночий чинник. До цієї плеяди належали Наталя Кобринська, Наталка Полтавка

Вихідці з інтелігентських сімей, родин священиків, учителів та дрібних службовців, письменниці доби модернізму "привносять нові теми, нові типи героїв, звертаються до жіночої психології й акцентують жіночі цінності". Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська. Український літературний модернізм мав певний політичний сенс і громадське звучання. Виникнення модернізму як течії, яка оспівувала не лише селянство, а й представників усіх верств, насамперед – інтелігенції, культурної еліти, свідчило про самодостатність української літератури та української нації.

Ранні й зрілі форми українського модернізму знайшли відображення в творчості найвидатніших українських митців слова кінця ХІХ – поч. ХХ ст., таких як М.Коцюбинський та Леся Українка в Наддніпрянській Україні, О.Кобилянська і В.Стефаник в Західній Україні. Вони були справжніми "аристократами духу" і піднесли українську літературу, художнє слово до світових зразків.

134. П.Куліш.

Народився на Чернігівщині в родині дрібного панка козацько-старшинського походження. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Вчився в Київському університеті, але так і не завершив курс через матеріальні негаразди. Працював вчителем у Луцьку, Рівно, Києві.

В 1842-1843 рр. у Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиків, В.Білозерський. Саме 1843 р. відбувається знайомство П.Куліша з Т.Шевченком. З 1845 р. до гуртка приєднується М.Костомаров, який став ад’юнктом Київського університету. Членів гуртка об’єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літописів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше виникала ідея слов’янської єдності. В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів перетворився на політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство.

Співпрацював у Київській археографічній комісії, подорожував по Правобережній Україні, збираючи історичні та етнографічні матеріали, документи та пам’ятки.

Був заарештований у Варшаві за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Після слідства П.Куліш висланий до Тули без права публікуватися. В 1850 р. після звільнення повертається до Петербургу. П.Куліш пройшов довгий, складний і суперечливий шлях. Він еволюціонував від романтизму до позитивізму, від козакофільства до козакофобства та полонофільства, від православ’я до культу природної релігії, спільної для всіх народів. В його свідомості в певні періоди ідеї русофільства змінялися ідеалами австрофільства тощо. П.Куліш залишався романтиком, і його трагедія, як вважали дослідники, це трагедія культури романтизму.

135. М.П.Драгоманов і його роль у суспільно-політичному русі.

Народився у м.Гадяч на Полтавщині в дворянській родині козацького походження. Вчився в Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету.. На еміграції в Женеві розгорнув активну діяльність з метою репрезентації українства на заході. У 1885 р. переїздить до Болгарії і стає професором Вищої школи в Софії (згодом – університет).

М.Драгоманов виступав ідеологом створення Русько-Української радикальної партії в 1890 р.Провідник громадівського руху. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах.В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеологом і координатором якого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками Південно-Західного Відділу стали активні громадівці, відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський.Заходами Відділу і коштом Громади були видані 2 випуски підготовлені В.Антоновичем і М.Драгомановим «Исторические песни малорусского народа» в 2 томах (1874-1875). За перший том цієї збірки укладачі отримали премію в 500 крб., яку передали на потреби Громади.

Як фундатор українського соціалізму, M.Драгоманов, учасник загальноросійського та українського рухів, піддав критиці дві фази російського соціалізму: народництво і марксизм. Він пережив піднесення і занепад народництва, як російського так і українського, і застав зародковий стан формування марксизму в Росії та Україні. Ставлення до марксизму у М.Драгоманова складне. З економічною теорією Маркса він познайомився завдяки М.Зіберу та С.Подолинському. Разом з тим, М.Драгоманов ніколи не був предтечею або попередником марксизму в Україні та Росії. Він був принциповим противником марксизму. Одним з перших теоретиків соціалізму він піддав марксизм нищівній критиці. Про тонку соціалістичну інтуїцію і аналітичний склад мислення М.Драгоманова свідчить його характеристика генетичних вад російського марксизму. Саме М.Драгоманов один з перших теоретиків і критиків соціалізму звернув увагу на тоталітарний характер, «аракчеєвський дух» російської соціал-демократії останньої чверті ХІХ ст.

М.Максимович.

Культурно-громадський діяч, вчений – природознавець, історик, філолог, етнограф. Народився на хуторі Тишківщина на Полтавщині. Вчився в Московському університеті, закінчив два відділи: словесний і природничий філософського факультету та медичний факультет (1823).

Після польського повстання російський уряд посилив політику русифікації південно-західного краю – правобережної України. Як протидія польським впливам у Києві був відкритий «Університет св. Володимира» (1834 р.). Першим його ректором став вчений, відомий культурний і громадський діяч М.Максимович. В 1835 р. він залишив посаду ректора. В університеті працював до 1845 р., коли вийшов у відставку через стан здоров’я. М.Максимович оселився на своєму хуторі Михайлова Гора на Чернігівщині, де займався напруженою науково-літературною діяльністю. Він знаходився у центрі культурно-громадського життя Наддніпрянської України.

Коло науково-академічних інтересів М.Максимовича було надзвичайно широким, він був одним з останніх у ХІХ ст. вченим-енциклопедистом.

Важливу роль у становленні української самосвідомості відіграла така наука як етнографія, що виникла і досягла значних успіхів у першій пол. ХІХ ст. Початки української етнографії пов’язані із збиранням народних пісень, народної творчості.

У 1827 р. була надрукована збірка пісень М.Максимовича, що містила 223 пісні і мала великий вплив на громадськість в Україні та Росії, зокрема на творчі задуми О.Пушкіна, М.Гоголя та ін. М.Максимович багато зробив у галузі української етнографії, історії, археології та мовознавства.З 1843 р. у Києві була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, мета якої – збирання і публікація документів, пам’яток, джерел з історії «Південно-Західного краю» – Правобережної України. Активними співробітниками комісії стали М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович.

137.. Наукова і громадська діяльність В.Антоновича.

Громадський діяч, вчений-історик, етнограф, археолог.

Народився на Київщині в родині вчителів. Закінчив два факультети Київського університету – медичний та історико-філологічний. Викладав у Київському університеті, з 1878 р. – професор, згодом декан історико-філологічного факультету. Працював у Київській Археографічній комісії, редагував її видання «Архив Юго-Западной России». З 1881 р. очолював Історичне товариство Нестора Літописця. В.Антонович вважається батьком української наукової історіографії.

В.Антонович створив першу наукову школу в українській історіографії – «київських документалістів». Протягом півстоліття В.Антонович очолював національний рух в Наддніпрянській Україні. Він створював молоду Київську громаду, очолив Стару Київську громаду, Українофільство – це різновид українського народництва. Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку малоросійської літератури, видання популярних книжок українською мовою, організація шкіл з рідною мовою викладання. Ці програми підтримували колишні студенти Київського університету, учасники хлопоманського. На сторінках «Основи» В.Антонович дав гідну відповідь своїм опонентам у польській пресі, які звинувачували його у «ренегатстві» і доводив, що його вчинок разом з однодумцями є спробою спокутувати кривди батьків перед українським народом.

На сторінках «Основи» у 1862 р. В.Антонович оприлюднив справжній маніфест громадівського руху під назвою «Моя сповідь». Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900)

Хлопомани

Хлопомани — польський термін на означення прихильників селянства; згодом цю презирливу назву перебрали самі адепти «любові до простого українського народу». Цей рух під впливом соціально-революційних ідей Заходу народився спочатку серед студентів Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин. Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», вони покинули польські студентські організації і заснували українську громаду.

Xлопоманство знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й інших містах. Серед основоположників хлопоманства були: Володимир Антонович, Тадей Рильський,, Павло Житецький, Павло Чубинськ

Ідеологом хлопоманства був Володимир Антонович — який також накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з польського боку в зраді і ренеґатстві, Володимир Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя...» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом.Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами («Молодая Россия»), хлопомани опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Києва» (у московській «Современной летописи», XI, 1862). У цій заяві автори відкидали революційні засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за народну освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо хлопомани не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготовленого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичності випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережності перед владою. Тому хлопомани діяли легально, щоб не наразитися на закиди у революційної діяльності.Із 1859 хлопомани працювали у Київській Громаді; допомагали закладати недільні школи, співпрацювали з редакцією «Основи». Під час літніх вакацій хлопомани організували мандрівки по Україні («ходження в народ»), щоб пізнати край і його людність.Культурно-освітня діяльність хлопоманів викликала обвинувачення з боку російських публіцистів у політичних зв'язках із польським повстанням 1863-1864, хоч хлопомани вважали його чужою справою.

139. "Моя сповідь" В.Б.Антоновича.

Українофільство – це різновид українського народництва. Основна мета українофілів, українських народників, це освіта народу шляхом розвитку малоросійської літератури, видання популярних книжок українською мовою, організація шкіл з рідною мовою викладання.

Ці програми підтримували колишні студенти Київського університету, учасники хлопоманського руху П.Житецький, Т.Рильський, які на чолі з В.Антоновичем стали засновниками Української громади в Києві восени 1861 р. Діячі Київської громади встановили зв’язки з редакцією журналу «Основа» – В.Білозерським, М.Костомаровим, П.Кулішем – представниками старої генерації (кириломефодіївської) українського руху, та іншими гуртками національно орієнтованої молоді в Україні. На сторінках «Основи» В.Антонович дав гідну відповідь своїм опонентам у польській пресі, які звинувачували його у «ренегатстві» і доводив, що його вчинок разом з однодумцями є спробою спокутувати кривди батьків перед українським народом.

На сторінках «Основи» у 1862 р. В.Антонович оприлюднив справжній маніфест громадівського руху під назвою «Моя сповідь». Цей друкований виступ в «Основі» сам В.Антонович пізніше оцінював як «останній голосний акт розриву з польською суспільністю» і остаточний перехід до українства.

140. Суспільно-політичні погляди і діяльність С.А. Подолинського.

Одним з яскравих і динамічних представників, засновників української соціал-демократії був С.Подолинський (1850–1891).. Він виступає як вчений, революціонер-практик, пропагандист соціалістичних ідей, вчений, гуманітарій і природознавець, лікар. Він був знайомий з діячами Київської Старої Громади – М.Драгомановим,.

У 1880 р. з’являється Програма реформ, підписана М.Драгомановим, М.Павликом, С.Подолинським; опублікована в першому числі «Громади». Фактично автором Програми був С.Подолинський. С.Подолинський – непересічна, талановита особистість, мав вплив на М.Драгоманова і сприяв радикалізації його поглядів.

Особливістю С.Подолинського було органічне поєднання соціального і національного. Його заслуга, як засновника української соціал-демократії, полягає в тому, що він прагнув пристосувати універсальні принципи та ідеї соціалізму до української дійсності, поставити їх на службу вирішення нагальних проблем українського народу. Показовим був науковий і життєвий девіз С.Подолинського: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». доводив, що Україна проходить ті ж самі економічні фази, що й європейські країни: «ремесло, мануфактура і великий фабричний здобуток».. У своїх україномовних брошурах «Про бідність», «Парова машина» С.Подолинський так доступно викладав основні ідеї політичної економії марксизму,

сформулював тезу про етнічно-мовну і культурну єдність усіх українських земель. Певна річ, С.Подолинський мав значний вплив на формування національного та соціалістичного світогляду представників української інтелігенції і простолюду, про що свідчить популярність його брошур соціалістичного змісту серед селян Галичини та Буковини. Саме він заклав ідеологічні та організаційно-практичні підвалини української соціал-демократії. Яскравість постаті, талановитість, відкритість до нового, патріотизм, динамізм вчинків С.Подолинського сприяли радикалізації світогляду М.Драгоманова.

142. Україна 19 ст. в історичній концепції І.Лисяка-Рудницького.

19 ст. тривало довше ніж 100 років – не з 1800 по 1900, а 1780 – 1914. Охоплює приблизно 130 років. Починається з ліквідації Запорізької автономії з одного боку та поділи Польщі з іншого боку (1772, 1793, 1795). Однак головне – не зовнішні зміни, а внутрішній переворот у світогліді, відмова від подальшого відстоювання автономії. Русифікація козацької аристократії. Упадок Гетьманщини порівнюється з занепадом Шотландії, Каталонії, Ірландії, що також втратили автономний статус. Замикається 19 ст. – 1914 роком. Новий уклад, що постав на українських землях радикально відрізнявся від довоєнного. Революції після війни в Росії та Україні. Щоправда УНР не вистояла. Вирізняються 3 фази розвитку -1. Від занепаду козацького устрою до 1840-их, 2. Від 1840-их до 1880-их, 3. Від 1880-их до 1914. Шляхетська, народницька та модерністична епохи. Періодизація побудована на Наддніпрянському розвитку, проте в основних рисах прикладається і до Галичини.

Ця паралельність у розвитку підтверджує внутрішню єдність українського народу. 1848 рік не висунув на чоло громадянства якоїсь нової соціальної групи. Лідери Головної Руської Ради були представниками попівської аристократії, що формувалася від часу Марії Терезії. ГРР часто ставлять поруч з КМ братством. У 1860-ті – антиклерикальні ноти, які не слід змішувати з філософським вільнодумством І.Франка, філософія для обмеженого кола людей, а антиклерикалізм для мас. Від самого початку народовець кого руху існували представники духовенства, які притуплювали гостроту руху. Однак поступово наростання світської інтелігенції, загальна демократизація та виокремлення громадського життя ступенево відсунули попівську аристократію від політичного проводу. Перехід до модерної епохи ознаменували постання великої Націонал-демократичної групи, куди ввійшов і сам Франко, витворення двопартійної системи.

141 Антін Ангелович.

Митрополи́т Анті́н Ангело́вич — єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 25 вересня 1808 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Народився в селі Гринів у сім’ї священика. За рекомендацією єпископа Лева Шептицького посланий на навчання до нововідкритої генеральної духовної семінарії для греко-католиків «Барбареум» у Відні, яку закінчив 1781 зі ступенем доктора богослов’я. Висвячений на священика у 1783. Від 1783 канонік, перший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1783, 1787—1796), професор догматики Львівського університету (1784—1787), ректор університетуту (1796—1797), від 1796 — єпископ Перемишльський, 1798 — Львівський, від 1804 — єпископ Холмський. Спільно з Михайлом Гарасевичем домігся відновлення Галицької митрополії (1808). Від 1808 — митрополит Галицький. Був ініціатором заснування греко-католицьких парафій на Буковині — у Чернівцях, Сучаві та інших містах. Окрім пастирських листів, видав польською мовою політичні брошури антинаполеонівського спрямування «Хто є наступальною стороною: Австрія чи Франція?» (1805), «Роздуми австрійського патріота з приводу деяких статей у закордонних газетах» (1809). Під час франко-польського наступу 1807—1809 та тимчасової окупації Львова у травні—червні 1809 польськими військом генерала Олександра Рожнєцького, який воював на боці Наполеона I, відмовився від присяги французькому імператору і покинув місто, але був заарештований поляками та інтернований до Стрия. Звільнений після відступу польських формувань наприкінці червня 1809. За відданість Австрії нагороджений орденом Леопольда. Свою бібліотеку з 8 тисяч томів передав у дар митрополичій капітулі у Львові. На території «Тернопільського краю» створив окрему консисторію з підпорядкуванням Львівській митрополії (проіснувала від 21 серпня 1810 до 21 жовтня 1811). Після її ліквідації синод РПЦ створив «Тернопільський уряд духовний».

143 Австрославізм та західноукраїнська інтелігенція у XIX ст.

Австрославі́зм — інтелектуальна й громадсько-політична течія в Австрійській імперії висунута в середині ХІХ століття. Ставила за мету здобуття рівноправності й автономії слов'янських народів та об'єднання їх на федеративних засадах під егідою і в рамках монархії Габсбургів. Найбільшої популярності австрославізм здобув серед чехів тому часто розглядається як чеська програма перебудови Австрійської імперії, а з 1867 р. Австро-Угорщини в федеративну державу під владою династії Габсбургів. Передбачала надання чехам та іншим слов'янським народам автономії в межах Австрійської імперії звідки й назва австрославізм. У своїх поглядах прихильники австрославізму відмежовувалися від ідеології й політики сепаратизму, панславізму, русофільства. Концепція австрославізму знайшла підтримку в колах західних українців та в діяльності їх першої політичної організації — Головної руської ради, яка 1848 запропонувала поділити Галичину на дві автономні частини — східну українську і західну польську. Імператорський уряд ігнорував вимоги австрославістів, але настанови австрославізму лишалися в програмах різних національних органіцій і політичних партій імперії до Першої Світової війни

144 Відновлення Галицької митрополії.

11 вересня 1806 року цісар Франц I затвердив пропозиції про відновлення Галицької митрополії, що їх випрацювали Антоній Ангелович та генеральний вікарій Львівської єпархії Михайло Гарасевич. Відень запропонував Папі Римському Пієві VII піднести Львівське єпископство до гідності митрополії в складі трьох владицтв: Львівської архієпархії, Перемиської та Холмської єпархій. На львівського архієпископа й галицького митрополита цісар просив затвердити Антонія Ангеловича, який після смерті холмського єпископа Порфирія Важинського і львівського єпископа Миколая Скородинського залишився єдиним греко-католицьким єпископом у Галичині. 24 лютого 1807 року Папа Римський Пій VII підписав буллу «In universalis Ecclesiae regimine», якою відновив Галицьку митрополію, затвердив номінанта і визнав за ним усі права, що ними користувалися київські митрополити.

25 вересня 1808 року відбулося урочисте сходження Антонія Ангеловича на галицький митрополичий престіл, на якому перебував до своєї смерті 1814 року. У 1803 р. австрійський уряд почав упорядковувати церковні справи на території держави. Латинські єпископи, львівський і перемиський, зажадали ліквідувати уніятські єпископства і віддати їх під юрисдикцію латинських. Львівська губернія, де польське духовенство мало великий вплив, була схильна до того. Але в цей час уніятські священики відправляють до Відня о. Михайла Гарасевича, Генерального вікарія Львівської єпархії, з домаганнями про утворення Галицької митрополії.

Гарасевич – вихованець «Barbareum», досвідчений історик, автор твору «Аннали Руської Церкви», патріот, добрий дипломат. З ним поїхав до Відня львівський єпископ Микола Скородинський. Вони спільно розгорнули широку й активну діяльність при імператорському дворі та перед нунцієм й імператором, які були готові підтримати справу утворення митрополії. У 1805 р