Доки живу ніколи не забуду пожертви однієї пані з Німеччини. Коли я був Директором Малої семінарії в Римі, уперше прийняли ми хлопців-студентів з України. Треба було подбати про всі потреби наших вихованців. Одного разу одна пані з Німеччини, що умирала від раку, прочитавши мою статтю в газеті, вирішила вислати всі свої заощадження до Риму на потреби хлопців з України. Скільки добра було зроблено тими грішми! Скільки священиків вийшло з семінарії завдяки її пожертві! От приклад християнської жінки, для якої було важливим та напевно радісним сповнити Христовий заклик допомагати бідним та чинити добрі діла.
А як ми розпоряджаємося нашими грішми? Ми чинимо добрі діла з любові до Христа, тому що ми хочемо Його наслідувати у тому? Чи хочемо при кожній милостині, що ми даємо, «рекламувати» свою доброчинність? Чинімо добрі діла лише з любові до Бога та ближнього.
ПОСТАНОВА
Кожне наше добре діло чинить нас тотожним Христу:
Діти: Допоможу мамі у якійсь хатній роботі.
Молодь: Дам милостиню жебракові, який просить.
Дорослі: Зроблю будь-яке добре діло, сам виберу яке.
ПОНЕДІЛОК
(6-а неділя Посту)
· Стихира
У шостий тиждень посту, принесімо передсвяткові пісні – пальмові галузки тому Христові. Що задля нас приходить, сидячи на осляті, щоб, як цар, підкорити Отцеві невіруючі народи. Тож усі ми приготуймо галузки чеснот, щоб побачити в радості його воскресіння. (Зі «Сідалень» Утрені понеділка шостого тижня посту).
· ДУМКА
У перший день посту шостого тижня стихира підготовляє нас до Квітної неділі, яку можна назвати неділею прилюдного прославлення Ісуса Христа. Це день, коли Він сам хотів бути прославлений, якби люди не славили Ісуса, то «каміння кричало б» Його прославу! Це втретє, що Христос прославляється, як Син Божий. Перший раз – під час свого хрещення в Йордані, а вдругу під час переображення на Таворській горі, коли Христос був прославлений Отцем як Його Син.
Христос не прославився однак заради своєї власної слави, але для того, щоб «підкорити Отцеві невіруючі народи», але не жорстокою силою, яку люди зазвичай застосовують у підкоренні інших людей чи народів, але любов’ю, своєю та Отця. Такою же силою має характеризуватися Церква, легітимний представник Христа на землі та єдина, що має силою влади даної їй Христом вирішувати Божі справи тут на землі.
У поширенні Доброї Новини та навернення до неї невіруючих народів Церква має поступати з любов’ю, а наслідком такого навернення має бути прославлення Отця, Сина і Святого Духа.
Таку справу любові та «підкорення невіруючих народів» в стислому розумінні того слова виконують священики та богопосвячені особи, яких ми називаємо «місіонерами», які їдуть в усі закутки землі, відомі та невідомі, долаючи неймовірні труднощі, щоб проповідувати та поширювати серед народів славу Христову. Не один з-посеред них гине мученицькою смертю, як жертва воюючих між собою революційних угруповань у тих країнах, у котрих вони докладають всіх зусиль принести Христовий мир та любов.
Благословенний той народ, у якому багато людей з-посеред клиру та мирян зголошуються їхати на так звані місіонерські терени. Та на жаль, здається, немає такого місіонерського духу між вірними української Церкви, як це буває у Римо-католицькій Церкві. Немає того місіонерського менталітету, що можна було б сподіватись від Церкви, яка у своїй природі є місіонерською. Наша Церква у тій галузі якось «сидить на плоті», мовляв «моя хата з краю». Африка, Азія, Південна Америка далекі від наших місіонерських параметрів. Якщо хтось має йти кудись на місії, то на Східну Україну! І там вже мало хто хоче йти! Якось немає реклами для місій «поза Україною», як це робиться в інших християнських країнах. Справжні місії далеко від України лишаються у нас ще «табу», про що не треба говорити.
Не зважаючи на ту прогалину в середині нашої Церкви, лишається безперечним фактом, що кожен послідовник Ісуса Христа, тобто кожен християнин, повинен бути місіонером на місці проживання та на місці роботи. Він зобов’язаний бути «носієм та виконавцем Христової місії», тобто «місіонером». Він зобов’язаний своїм взірцевим християнським життям навертати невіруючих до Христа, а віруючих - утвердитись у своїй любові до Бога й ближнього.
Як ми взагалі відносимось до місіонерського питання? Чи нам відомо, що є такі особи з-поміж духовенства та мирян, що їдуть у далекі країни, щоб проповідувати Добру Новину так, як це Христос об’явив її нам? Ми готові матеріально і духовно підтримати та допомогти нашим місіонерам на Східній Україні, які проповідують Христа тим людям, які мало знають про Нього, та тим, які зовсім стали байдужими до всього, що християнське? А щонайважливіше: ми свідомі того, що кожен з нас повинен бути «місіонером» серед своїх, приймуть нас чи відкинуть нас?
· ПОСТАНОВА
Обов’язок кожного християнина є своїм прикладом навертати всіх до Христа:
Діти: Помолюся «Богородице Діво», щоб праця місіонерів була плідною.
Молодь: Зроблю добре діло, жертвуючи його як допомогу місіонерам.
Дорослі: Якщо зможу, буду думати над тим, як матеріально допомогти місіонерам на східній Україні та зроблю конкретні кроки для цього.
ВІВТОРОК
(6-ий тиждень посту)
· Стихира
Знемагаючи від гріховної хвороби, я лежу на постелі відчаю. Тому навідайся до мене, Лікарю хворих, і не дай мені, Все щедрий, ганебно загинути, щоб я міг щиро заспівати: Милості подателю, Господи, - слава Тобі. (Зі «Сідалень» Утрені вівторка 6-го тижня посту).
· ДУМКА
Стихира прославляє «Господа, милості Подателя», бо Він - цей Податель, «не дає ганебно загинути від гріховної хвороби». Для нас християн є дуже великим щастям, що Христос-Бог є надзвичайно милосердним, а інколи, ми думаємо, аж занадто милостивим! Узявши всі гріхи світу на Себе, Він доказав, що любить усіх людей та всі Свої створіння. Інакше не може бути, бо Бог сама любов! Христос, живучи посеред людей, пізнав людську мізерію, біду та гріховність! Ціле Його життя пройшло в роздаванні Свого милосердя та прощення. Євангельські сторінки подають навряд чи всі епізоди, у котрих Він показав себе «Подателем милості». Христос розумів, що людина, Його твориво, нездатна керувати своєю свобідною волею так, як Він того бажав: щоб любити «Його та Того, що Його послав». Він зрозумів, що людина у наслідок первородного гріха успадкувала корумповану та знищену природу, через що буде часто застосовувати свою волю для чинення не добра, а зла! Христос також розумів, що людина спроможна відшукати Його та вибачитись перед Ним, бо бажає бути з Ним!
Куди б людське серце не хилилося, воно завжди буде свідомим, що створене, щоб любити Бога і що ні в кому і ні в чому не знайде свого щастя, радості та втіхи, як тільки у Ньому! Ось Сповідь, про яку ми вже говорили. Сповідь є лише терапевтичною сесією душі або, як мені подобається це слово, «ремонтом». Прогулююся дорогою міста, мимохіть читаю такі вивіски як «Ремонт одежі», «Ремонт взуття»... і приходить мені завжди на думку вивісити над сповідальницею такий надпис: «Ремонт душі»! Сповідь насправді ремонтує душу, направляє «поломку», яка трапилась у приязні між Богом та людиною.
Я інколи думаю про тих людей, які не вірять у Бога, і докладаю всіх зусиль зрозуміти, що вони роблять, коли грішать? У кого вони просять прощення? Перед ким вибачаються? У кого шукають розради та потіхи? Бррр.... душа аж холоне від таких думок! Дехто з тих людей, скоївши особливо тяжкий злочин, не маючи до кого звернуться, мучиться цілий вік! Отоді на постелі перед такими запитами та роздумуваннями про життя після смерті таку людину може охопити справжній розпач!
Дякувати Богу, що у нас християн є Христос-Бог, який установив Святу Сповідь, через що у нас немає потреби «лежати на постелі відчаю». Таїнство Сповіді буде настільки корисне та спасительне, наскільки ми зрозуміємо його вагомість для нашого спасіння. У нас є «Податель милості», Хтось, хто нас любить і з Ким можемо «відремонтувати» нашу з Ним приязнь та любов.
Чи ми вже висповідалися? Якщо ще ні, ми принаймні підготовляємось до такої Сповіді? Ми свідомі, що Сповідь установлена для того, щоб зізнатись у своїх гріхах, і що ми одночасно заявляємо, що ми бажаємо любити Христа-Бога? Нехай кожен розуміє і буде щасливим, бо Христос установив Таїнство Сповіді! Сповідаймося часто, часто, часто...
· ПОСТАНОВА
Кожен християнин зобов’язаний бути «Подателем милості»:
Діти: Прийму пробачення приятеля, що мене скривдив чи образив.
Молодь: Буду милосердним до потребуючих..
Дорослі: Перевірю при кінці дня, чи я наслідував Христа - подателя милості?
СЕРЕДА
(6-ий тиждень посту)
· Стихира
Придавлені численними гріхами, немов каменем, лежимо в гробі недбальства. Але підведи нас з нього, щедрий і милосердний Господи. (Зі «Сідалень» Утрені середи 6-го тижня посту).
· ДУМКА
Стихира сьогодні нагадує нам такий гріх, про який ми дуже зрідка думаємо, а це гріх «недбальства», з яким ми «лежимо у гробі». Будь-який переступ Божого закону є наслідком «недбальства». Будь-яке сповнення гріха є попереджене недбальством. Ми через недбальство попадаємо у спокусу, а від спокуси до гріха ― одна мить! Піду на дискотеку, де я свідомий, що панує вседозволеність... «Я не дбаю!», а пізніше гірко жалію за те, що не відмовився від гульні! Знаю, що мені доволі випити одну чарочку горілки, щоб я сп’янів... «Мені байдуже!», а пізніше я згрішу гріхом п’янства! Приятель приніс порнографічний журнал. «Я не дбаю! Подивлюсь лише на титульну сторінку...», а потім сповідаюсь з гріха проти чистоти!
Одне недбальство за другим послабляє волю успішно протиставитись спокусі. Наша воля так звикає до недбальства, що не добачає у спокусі можливості згрішити. Недбальство поволі-поволі стає нашою другою натурою. От небезпека «лежати у гробі недбальства». Ми убиваємо, нищимо нашу увагу і відчуття небезпеки при наявності спокуси.
Хто грішить недбальством, той подвійно грішить. По-перше проти себе, бо недбало ставиться до спокуси. По-друге – проти ближнього, бо може своїм недбальством пошкодити йому. Скільки жертв в Азії, насамперед в Індії, через перевантаження катарів, поїздів та автобусів. Водій знає, що йому можна перевозити визначену кількість осіб, та ні! Він нехтує нормами, не дбає про безпеку людей, і от катастрофічні аварії з високим числом пожертв! Якби технічний персонал аеропорту не перевіряв справності літака, а до всього того ставився з недбальством, було б набагато жертв авіакатастроф, яких зараз немає!
Уявімо собі село на березі ріки десь у незайманих джунглях Бразилії. Халупки тубільців стоять пишно одна коло одної. Ріка повільно пливе і під час сезону рясних опадів її води, вилившись поза береги, не мають доступу до села через густо посаджені дерева на їх шляху. Мешканці, знаючи небезпеку рвучких вод, дбають, щоб після повалення одного дерева, посадити відразу інше. Вирішили не дбати про дерев’яний бар’єр - єдину їх опору проти виливів ріки. Рік за роком дерева повалюються, а нема кому замінити їх іншими. Одного разу, коли опадів було справді багато, води ріки кинулись в сторону села. І не знайшовши жодного опору від бар’єру дерев залили все село з мешканцями. Жоднаа хата не уціліла, і ніхто з тубільців не залишився в живих!
Подібно буде з нами, якщо ми не будемо дбати про наше духовне життя. Дерева, які захищають нашу душу від виливів гріха, це чесноти, що допомагають нам не лише успішно долати спокуси, але й також ставити охоронний бар’єр, крізь який не зможе просунутись будь-яка спокуса, і ми не впадемо у гріх!
Нам треба замислитись над тим, чи ми встигли збудувати, або чи хочемо збудувати такий бар’єр чеснот, які б захищали нас перед бурею спокус та гріхів. Чи ми, часом, не зробили, так як ті тубільці, які збайдужівши до власної безпеки, та не дбаючи про спасіння своїх душ, не запропастили її. Недбальство стало вже нашою другою природою? Треба сподіватись, що ще ні, а в іншому випадку треба якнайшвидше підкотити рукава, щоб молитвою, постом та добрими ділами розпочати будувати наш духовний бар’єр.
· ПОСТАНОВА
Найкращим захистом проти спокус та гріха є «дерева» наших чеснот.
Діти: Якщо мені ще неясна розповідь про тубільців та ріку, попрошу когось пояснити її.
Молодь: Серйозно подумаю над станом мого «бар’єру» чеснот.
Дорослі: Будую чи ні я свій духовний «бар’єр»?
ЧЕТВЕР
(6-ий тиждень посту)
· Стихира
Поєднавши роздумування з діянням, спішімо послати благання до Христа, щоб він своєю могутньою владою оживив, немов Лазаря, наш завмерлий розум, а ми принесемо йому віття правди і будемо кликати: Благословенний, хто йде в ім’я Господнє! (Зі «Сідалень» Утрені четверга 6-го тижня посту).
· ДУМКА
Шостий тиждень посту є підготовкою до Лазаревої суботи та Квітної неділі. Сьогодні у сідяльнях згадуються обидві події: коли Христос «оживив Лазаря» та коли люди прославляли Христа «віттями правди». Воскрешальна сила Христа, - тобто сила Христа повернути померлих до життя, - ніколи не проявилась такою могутньою, як у воскресінні Лазаря, про що роздумуватимемо глибше у роздумах на Лазареву суботу.
Христос володіє над смертю! Він – господар смерті! Умертвлює людину, коли приходить їй пора станути перед його судилищем. Повертає до життя кого хоче: дочку Яіра, сина вдови і Лазаря, що вже три дні лежав у гробі.
Христос повертає до життя і після душевної смерті, що для нас християн є набагато важливішим від фізичної смерті, бо фізична смерть настає лише раз у житті, тоді як смерть душі – напевно безліч разів. Немає нічого жахливішого для християнина як померти і фізично, і душевно одночасно, тобто померти у тяжкому грісі. Бог ще може за нашого фізичного життя оживити нас від душевної смерті сповіддю. Однак, він не може оживити нас, якщо помремо у важкому грісі, не тому що, не хоче, але тому, що не може. Адже таким чином порушив свобідну волю, якою він нас обдарував при народженні. Свобідна воля - це обосічна зброя, якою можемо здобути собі довічне щастя або заслужити собі довічних мук. Слід додати, що Христос не зарезервував лише собі виключне право воскрешати з мертвих людей. Він це право часто передавав тим людям, які йому були угодні, і які заслужили на те, тобто праведникам.
Дуже вдалою історією, як подвійно можна вмерти, може послужити наступна розповідь із життя св. Івана Боско – знаменитого італійського вихователя, священика римо-католицької Церкви, засновника Салезіянського Згромадження. Одного разу юнак Карло несподівано захворів. Після кількох днів хвороби був на грані смерті, тому кількаразово просив батьків покликати до нього о. Боско, аби висповідатися. Нажаль, в той час отець був у справах у Франції. Коли повернувся, йому повідомили про смерть Карла, о. Іван одразу поспішив до нього. Увійшовши до кімнати, в котрій Карло лежав на постелі вже мертвий, просив присутніх у кімнаті вийти. Відтак, помолившись, він скликнув сильним голосом: «Карле, повернися до життя». Карло ожив і, поглянувши на отця Боско, сказав радісно: «Отче Боско, це Марія Помічниця християн Вас прислала до мене». Отець Боско просив Карла розповісти про те, що з ним сталося. Карло почав розповідати: «Коли я заснув вічним сном, опинився над якоюсь прірвою, у стіп якої бачив я безліч дияволів, я не знав до кого звернутися. Я почав молитися до Богородиці, аж тут вона з’явилася, і сказала мені не боятися, і одразу я почув Ваш голос. Висповідайте мене, отче, бо я не помер як добрий християнин». Отець Боско, висповідавши Карла, запросив його батьків та знайомих до кімнати. Запитав в їх присутності Карла: «Карле, ти вже живий між нами, тобі лишаються 2 альтернативи: можеш залишитися з нами або піти до Раю». Карло відповів: «Отче, я такий щасливий, що хочу іти до неба». Сказавши це, він попрощався з батьками та усіма знайомими, радісно подивився на отця Боско і закрив очі навіки. Святий Іван Боско розчулився і сльози радості потекли з очей. Він дав можливість Карлові врятуватися від фізичної смерті, який мав можливість продовжувати життя, але щонайважливіше він врятував юнака від душевної смерті. Дивні Божі дороги!
Якщо би у цьому моменті нам довелося закрити очі навіки, наша душа також опинилася б над прірвою далеко від Бога? Краще не чекати такої розв’язки у справі нашого довічного життя! Нам краще стати перед судилищем божим з чистою душею, ніж з душею у тяжкому грісі, що зачинить нам вступ до Раю. За життя ми маємо можливість висповідатися, долаючи смерть нашої душі, але якщо помремо у тяжкому грісі - не вартувало жити на землі. Вже й Бог нас тоді не врятує від вічних мук.
· ПОСТАНОВА
«Смерть душі» при фізичній смерті не дозволить нам бачити Бога навіки:
Діти: Не дозволю спокусам захопити мою душу.
Молодь: Роздумуватиму над тим, що смерть душі набагато гірша від фізичної смерті.
Дорослі: Сьогодні буду роздумувати про вічне щастя для моєї душі.
П’ЯТНИЦЯ
(6-ий тиждень посту)
· Стихира
Сьогодні двох учнів послано привести ослятко Владиці всіх. Той, кого носить безліч серафимів, іде, щоб сісти на осля. Всепоглинаюча смерть, правителька світу, починає жахатися, бо з Лазарем вона втрачає владу над людським розумом.. (Зі «Сідалень» Утрені п’ятниці 6-го тижня посту).
· ДУМКА
Сьогодні роздумуватимемо про покору, одну з найкращих чеснот людини. Покора – це перший крок до визнання Бога своїм творцем, і внаслідок того – крок до любові до Нього.
Отже, походження слова «покора» має подвійне значення та подвійний об’єкт осягнення. По-перше, щоб підкоритися Богу треба, от друге значення слова, підкорити усі бажання, що відвертають нас від Бога. Жодне з цих підкорень не є легко зробити. Скільки разів попередньо ми нагадували, що заради любові до Бога треба впродовж цілого нашого життя боротися проти себе самих, адже наша корумпована та упала природа після первородного гріха наших прародичів Адама і Єви, тяжить, здебільшого, до зла та гріха, хоч спроможна, як того захоче, чинити добро. Брак покори - гордість, що ліг в основу первородного гріха і вкрай протиставиться чесноті покори, часто бере верх, нівечить почуття покори, ніяким чином не хоче знати її, ніяким чином не бажає знайти з нею спільної мови.
Кожен знає по собі як тяжко сказати комусь «дякую», «допоможи» … Хто промовляє ті слова, знає, що у нього чогось немає, що є у того, у кого просить. Як тяжко промовляти ті слова до когось, кого не знається, або прямо з ким ворогується. І ми ту людину бачимо, спілкуємося з нею. Ще важче нам доводиться промовляти такі слова до Бога, коли ми згрішили, також перед священиком, якого ми з роду не бачили. Сповідь – чи не найважче упокорення, якщо ми належно не розуміємо її значення та вартості – що потребує приклонити свої коліна, схилити свою голову та битись в груди на знак каяття. Ох, яка покора і скільки такої покори потрібно, щоб бути Богові угодними! Однак, якщо людина дуже любить Бога, то вона і на те буде здатна. Найсвітлішим образом-прикладом у Новому Завіті, на мою думку, є каяття митаря, який, ставши при вході до синагоги, схилив свою голову, повторяючи: «Боже милостивий, будь мені грішному».
В історії Церкви були і є такі люди, які не зважаючи на висоту їхніх посад, були здатні упокорятися перед набагато «нижчими» від них людей. Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, Глава Української греко-католицької Церкви (1901-1944) мав відправитися до одного монастиря. Візник, не пізнавши його, велів йому сісти біля нього, бо не було вже місця в середині карети. Під час розмови він критикував і всіх, і все, використовуючи при тому непристойні слова. А коли візник побачив честь і шану, яку віддавали Митрополиту люди після завершення подорожі, то йому стало дуже шкода через свою поведінку, - приступив до Митрополита і просив вибачення, які Владика рало прийняв. Іншим разом Митрополит Андрей, прибувши пізно до монастиря, застукав у двері. Вийшов черговий брат і, не впізнавши Владики, велів йому сісти на лавку і чекати кілька годин. Після обіду, коли питали чергового чи часом не було в нас Митрополита, і довідавшись, що цей, якому він велів чекати на лавочці, був ніхто інший як жданий гість, він побіг до нього і впав перед ним на коліна, просячи вибачення. Владика Андрей, посміхнувшись йому у відповідь, велів молодому монаху не переживати, бо скаже настоятелю його не карати. От приклади покори!
Якою є наша покора? Дбаємо про цю чесноту? Очевидно, що найкращим взірцем для нашої покори є сам Ісус Христос! Ніхто з народжених від жінки на мав стільки покори як Він! Він, творець всього, був вкрай упокореним своїм сотворінням! Він – Бог упокорений та зневажений людиною! Самим своїм останнім подихом він прощає тим, які його вбили. От приклад покори!
Навчімося від нашого Спасителя як бути покірними, з любові до Нього та до ближнього.
· ПОСТАНОВА
Покора – це важлива чеснота: вміймо плекати її:
Діти: Сьогодні прислухаюсь батьків, як би то не було важко.
Молодь: Сьогодні буду щиро просити пробачення.
Дорослі: Відповім добрим словом та з терпеливістю на будь-яку образу.
СУБОТА
(6-ий тиждень посту)
· Стихира
Співчуваючи сльозам Марти та Марії, ти, Життєдавче, доручив відкотити камінь від гробу і покликом воскресив умерлого, щоб собою завірити воскресіння. Слава силі твоїй! Слава владі Твоїй! Слава тобі, що все словом сотворив! (Зі «Сідалень» Утрені Лазаревої Суботи посту).
· ДУМКА
Субота шостого тижня посту називається «Лазаревою суботою» на згадку найсвітлішого чуда, що Христос зробив стосовно повернення життя померлим. Усі чотири Євангелії розповідають про воскресіння Ісуса Христа, проте не всі розповідають про повернення Лазаря до життя. Можна сказати, що те чудо стало переломним моментом у житті Ісуса Христа та у всій історії спасіння людства. Христос, воскресивши Лазаря з мертвих, видав собі тим самим вирок смерті, пришвидшуючи хід подій, котрі призведуть до Його розп’яття. Духовна верхівка ізраїльського народу, Синедріон, прийняла рішення убити Христа, бо багато людей, присутніх під час воскресіння Лазаря, який три дні лежав у гробі, увірувало в Ісуса, покинувши ізраїльську віру.
Наш Спаситель, Ісус Христос, показав і доказав, що Він Бог, бо згідно вірування ізраїльтян, лише Бог був господарем життя, і тільки Він міг дати або забрати його своєму сотворінню. Лазар помер - Бог забрав його, а тут тепер хтось повертає Лазаря до життя, отже, цим «Хтось» міг бути тільки Бог! Проста логіка, але скільки істини у ній. Заради єдності й щоб народ не «пропав», відвернувшись від віри у Ягве, Синедріон, як було попередньо сказано, вирішив пожертвувати «фальшивим пророком» заради спасіння народу. Члени Синедріону, проти їхнього бажання, тим самим самотужки заклали основи для християнської богословії, тобто заради «одного чоловіка, Божого Сина» врятувався весь людський рід. Синедріон хотів убити одного чоловіка, щоб врятувався лише один народ, а той Чоловік віддав своє життя за всі народи світу!
Незважаючи на те, що смерть вже посіяла своє насіння в серцях єхидних членів Синедріону, в один час, а саме наступної п’ятниці, повністю, хоч і на мить, винесе світлу перемогу над Христом-життєдавцем, у моменті воскресіння Лазаря Христос їй показує, що не вона, а Він панує над життям та смертю!
Усім людям треба змиритися з тим, що смерть є складовою їх життя. Скільки разів у попередніх роздумах ми застановлялись над смертю, від якої нікому не удалось втекти… крім Лазаря, і це завдяки Христові. Також ми вже пояснювали як Він передає людині Свою силу панувати над смертю, яка, чи тепер чи в четвер, скошує Його, хоч лише на 40 годин, у свої цупкі обійми! Наведу два приклади ствердженого. Повертати до життя не означає лише воскрешати з мертвих, але також оздоровити «від смерті» якусь частину тіла, щоб можна було нею, вже «оживленою», орудувати. Розповідають Діяння апостолів, що апостол Петро одного дня прибув до мешканців міста Лідди. Там він знайшов одного чоловіка – Енея, що лежав на ліжку вісім років і був паралітиком. Петро сказав до нього: «Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє. Устань і сам постели собі ліжко!» І вмить той підвівся. І бачили його всі мешканці Лідди та Сарону, і навернулися вони до Господа. Діяння далі розповідають: «Була ж у Яффі одна учениця, що називалася Тавита. Вона була повна добрих діл та милостині, що вона чинила. І сталося тими днями, що вона занедужала та померла. Обмили її та поклали до горниці. А що Лідда лежить близько Яффи, учні, почувши, що Петро там, послали двох чоловіків з просьбою до нього: «Поквапся прийти до нас!». Петро негайно рушив з ними. Прийшовши до них, він велів всім вийти з хати, і впавши на коліна, почав молитися, а повернувшись до тіла сказав: «Тавито, встань!» І та відкрила очі й, побачивши Петра, сіла!
Людина своїм розумом не здатна зрозуміти, як вона, сотворіння Боже, може оздоровити чи повернути іншому життя, роблячи це в імені Ісуса Христа! Воістину незрозуміле це для нашого розуму. А з другої сторони, ми також могли б чинити таке саме, що й апостол Петро, але у нас немає такої віри, що була у ньому та в інших святих Церкви, які мали цей дар та силу. Подумаймо над тим, чому у нас немає такої сильної віри, як у них!
· ПОСТАНОВА
Бог, а також Його праведники, через віру були справжніми життєдателями!:
Діти: Сьогодні помолюся і попрошу Бога зміцнити мою віру.
Молодь: Добрим словом поверну до життя мертву душу.
Дорослі: Докладу всіх зусиль, щоб у моїй сім’ї сьогодні запанувало життя!
НЕДІЛЯ
(6-ий тиждень посту)
· Стихира
Очистивши душі, як діти, з духовними вітками, прославляймо вірно Христа, кличучи на повний голос Владиці: Благословенний ти, Спасе, що прийшов у світ спасти Адама від давнього прокляття, ставши, Чоловіколюбче, за своєю волею духовно новим Адамом. Слава тобі, Слове, що все на користь нам учинив. (Зі «Сідалень» Утрені Квітної Неділі).
· ДУМКА
Квітна Неділя – це неділя, що випереджує Неділю Пасхи, і, деяким чином, виявляє ту могутність Христа, що повністю проявиться у Його воскресінні з мертвих. Ніхто досі в людській історії не встиг зробити того, що Христос зробив - воскреснути з мертвих. Правда, є такі люди в Індії, що встигають затримати биття серця на деякий час, дати себе поховати в землі, щоб кілька годин пізніше «воскреснути»! З Христовою смертю було цілком інакше, бо ми говоримо про реальну смерть після неймовірних мук. Таку владу та могутність оспівують діти, коли з пальмовими віттями в руках воскликають: «Благословенний Ти, Спасе!», визнаючи Його Богом!
Зупинімося на другій частині стихири, тобто на порівнянні першого Адама-людини, над яким висить «прокляття», з другим - духовним новим Адамом, що все «учинив на користь» людського роду. Смертю нового Адама врятовано від смерті першого Адама і від того прокляття, що над ним висіло: утрата вічного життя, досконалої природи, можливості спілкуватись віч-на-віч зі своїм Творцем… Немає вже більше того прокляття. Дуже цікаве порівняння: смертю Христа врятовано людину від смерті, прокляттям Христа, що вчинили ізраїльтяни, знову ж таки врятовано людину від «прокляття»! Христос зробив за Свого земного життя все, що було можливе, щоб «учинити нам користь»! Він напевно радів, коли перший Адам - юрба людей та дітей, злучився з Ним, новим Адамом, під час Його в’їзду до Єрусалиму. Яким Він мав бути щасливим, коли діти вітали Його пальмовим віттям, яким вітали та зустрічали хіба що царя. «Осанна на висотах! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!» Христос полюбив першого Адама і зробив це ще до смерті! Лише Він єдиний знає скільки Він натерпівся від того Адама, але ніяким чином не прокляв його, навпаки! Не тільки що зняв з нього попереднє прокляття, а ніяким чином не прокляв його за скоєні над Ним злочини! Як Ісус мав любити чоловіка! Що й продовжує робити!
Дуже тяжко доводиться нам прощати комусь заподіяні нам кривди. Ми часто живемо за гаслом: «Я тобі прощаю, а до смерті не забуду!» Христос показав у своїх притчах, якими ми є: король простив своєму слузі борги, а той не знав простити своєму другові набагато менший борг. Не вміємо прощати, не вміємо забути, деколи й до смерті! Так, деколи й до смерті! Друзі, посварившись, не говорять між собою до смерті! Брати, розійшовшись із гнівом, до смерті не говорять чи відвідують одне одного, ще й дітям забороняють спілкуватись! Годі часами розуміти поведінку деяких людей, які називаються християнами, щонеділі ходять до церкви, є щедрими жертводавцями… Що ж Христос думає про таких людей? Про нас? Чи часом Він не жалує за те, що Він будучи Богом, став чоловіком, взявши на себе гріхи світу? Чи Йому часом не буде шкода, що натерпівся за нас, ще й дав себе розіп’яти за нас? Напевно не жаліє, бо Він сама Любов та Доброта!
