Писар Західних Воріт Притулку

Галина Пагутяк

роман

Люди виходять через Західні Ворота Притулку для того, щоб жити, та насправді вони виходять, аби вмерти.

Люди виходять через Західні Ворота Притулку для того, щоб вмерти, а насправді вони виходять, аби жити.

Ці дві думки — правильні як для тих, хто ще дуже далеко від Воріт, так і для тих, хто вже зовсім близько. І якщо існують Західні Ворота, то мусять бути і Східні, хай зовсім непомітні: якісь дві тички чи просвіт у живоплоті. Для когось може бути важливим сам зовнішній вигляд Воріт, тобто їхня неприступність і міцність. Коли за тобою зачиняються Ворота, ти можеш відчути полегшення чи страх, ніби опинився у пастці. Світ — завжди несподіваний для тих, хто потерпає від беззахисності.

Щоб позбутись беззахисності, людина здатна на багато вчинків, корисних і шкідливих. Вона може побудувати дім, фортецю, написати книжку, створити машину, навіть убити когось, щоб не вбили її. А ті, хто на це нездатний, у кого рука не підіймається додати чи відібрати щось від створеного Вищим Розумом, — йдуть до Притулку. Як вони туди потрапляють, ніхто не знає. Те місце не схоже ні на рай, ні на пекло: щоб заслужити їх, треба щось зробити відповідне, та й шляхи до них вже протоптані. Тим часом, між Східними і Західними Воротами Притулку немає вічності. Час тече для кожного мешканця по-іншому, скільки хто подужає: сто років, двісті чи тридцять. Якби цілий світ став Притулком, то у ньому народжувались і вмирали б, а це, власне, єдині дві події, які тут не трапляються ніколи. Отже, як сказали б мудреці з того світу: і в Притулку немає досконалості. Видно, що самі вони не потребували Притулку, а їхні розум й серце ніколи не ходили в парі. Сильний не зможе стати слабким, бо це йому не подобається.

Отакі думки не раз залітали до Писаря Західних Воріт Притулку, що звався Яків, не старого, але й не молодого чоловіка із срібними нитками у рудуватому волоссі, яке він збирав ззаду у хвіст, а часом обтинав, коли ставало задовге. На вигляд цілком звичайний, але з незвичайною долею, бо Яків був єдиним, хто не увійшов до Притулку через Східні Ворота. Щоб випускати людей з Притулку, треба бути дуже делікатним, хоча йдуть звідти начебто з власної волі. За час, проведений у Притулку, вони навчились довіри й дещо призабули із тих прикрих речей, що з ними трапились у тому світі. У них змінились навіть обличчя. А оскільки Писар Східних Воріт завжди виявлявся привітним чоловіком, якого не можна було злякатись за жодних обставин, тим більше, що то не він вирішував, впускати чи не впускати людей до Притулку, а вища сила, що її звуть Доля, — то чогось подібного сподівались і від Писаря Західних Воріт. Він не повинен був перешкоджати чиємусь рішенню покинути Притулок, щоб вмерти або жити. Наші бажання часом сильніші за логіку буття, й негоже їм опиратись.

Західні Ворота стискав з обох сторін кам’яний мур, що від старості сипався піском. Праворуч брами стриміла дерев’яна вежа, на яку треба було підніматися драбиною. З неї можна було бачити і Притулок, і той світ. Це вигадав один з писарів, ще до появи Якова: людина, яка залишає Притулок, хотіла би охопити оком якомога більше. Можливо, вона пошкодує за тим, що втрачає навіки. Вежа була невисока, трохи незграбна, але стояла все-таки на пагорбі. Погляд спочивав на лісі, куди навіть писарі зважувалися ходити по гриби і ягоди, якщо хтось погоджувався пильнувати Ворота. Хтось із маленького села, яке звалося Рубіж. Звідти можна було послати голуба з листом, аби затримати мандрівника на Захід, доки писар не повернеться. Життя Писаря Західних Воріт було досить самотнім, хоча не кожної самотності треба боятися. Самотня людина вміє цінувати людей. Вона губиться серед дерев, каменів, трав і звірів, і ті звикають до неї, приймаючи за свою, а це дуже важливо у Всесвіті — не заважати нікому.

Уже стемніло. Осінь — сумна пора, бо чекаєш холоду. Зранку ще світило сонце, а потім полив дощ і поквапив сутінки. Яків вернувся до хати, трохи завеликої, як для однієї особи, але вона й не призначалася особисто для Писаря. Тут знаходились бібліотека, комора, і кімната для тих, хто хотів звикнути до Воріт, перш ніж через них вийти, хоча такі траплялись рідко. Писареві доводилося ще й декого вмовляти перебути бодай до ранку. Мешкав він у кімнаті з кухонною плитою, де приймав гостей. Над дахом з жовтої, порослої мохом, черепиці стримів флюґер у вигляді півника з блискучої бляхи. Якщо він втрачав блиск, Писар вирізав нового. Краще, якби бляха була із золота, та звідки в Притулку золото? Півник вказував людям шлях до Воріт і гарно блищав на сонці. У темряві його ніхто не бачив, але добре чути було скрипіння, бо надвечір на пагорбі завжди здіймався вітер. Був же хтось розумний, що таке вигадав…

Хоча у хаті й віяло приємним сухим теплом від груби, не було потреби виходити на холод, а вечір стелив м’яку постіль, Писар Західних Воріт Притулку не чувся умиротвореним чи спокійним. Важко було йому на серці, бо сьогодні випровадив людину, дуже старого чоловіка, у якого не посмів навіть спитати імені. Він знав, що часом комусь присниться сон і той рушає з Притулку, нестримний аж до одержимості, ніби ноги йому печуть і сліди куряться димом. З таким — не до розмови. Ті люди забували навіть попрощатись й відмовлялись зійти на вежу, щоб востаннє глянути на Притулок. Ні, Яків не вважав себе добрим Писарем, бо уявляв на цьому місці когось цілковито іншого: стриманого, навіть байдужого. Ще у тому світі він збагнув істину — не можна заважати людям поліпшувати чи погіршувати своє життя.

Але хто б його замінив? І не було над Яковом нікого старшого, до кого можна звернутись за порадою, хто міг би насварити, підтримати, і в такий спосіб зняти з нього тягар втоми чи болю, хоча б на часину.

Той старий прийшов по обіді. Яків колов біля порога скіпки для розпалювання, тож не міг не помітити його. Втім, люди, що залишали Притулок, ніколи б не посміли відчинити Ворота. Усі знали про Звичай: Писар мав записати ім’я в книзі, наче поставити печать. Ніхто ніколи не заглядав до тієї книги, щоб перевірити, кого вже немає у Притулку - і без того знали. За кожним кроком спостерігали десятки очей, з уст в уста передавалась новина. Зрештою, Притулок одразу змінювався, як тільки хтось покидав його межі, як то має бути повсюди, але усвіті народжень і смертей цього не помічали. Прихід до Притулку можна було б назвати народженням, а відхід з нього — смертю, але це було б надто примітивно, неправдиво, і навіть жорстоко. Не все можна висловити словами, далеко не все. Та й чи конче заявляти про власну присутність? Якась травинка росте серед інших травинок, і їй досить знати, що вона — не сама. Її життя — це її висловлення. Ні рішуче, ні смиренне, ані бунтівне — просто чутливе, вразливе, відкрите усьому, що стається чи має статись. Гарне життя, яке нічого не просить, але отримує усе, що йому належиться. Так у дитинстві Яків, блукаючи по весняному лісі, звільняв квітку, що опинялася в лещатах сухого торішнього листка, та й тепер рука сама тягнулася допомогти, хоч гілка чи травинка самі мусять напружувати свої сили. І те, що непокоїло його зараз, нагадувало дитячу співчутливість. Чоловік був дуже старий і мав у собі таку малу дещицю життя, аж ставало страшно. Яків пропонував йому одне, друге й третє, а на кінець, відчиняючи Ворота, несвідомо загородив собою отвір, від якого віяло холодом іншого світу, байдужого і непривітного. Кому ж, як не йому було про це знати? Та старечі сухі пальці відтрутили його руку, і той чоловік пішов, точніше, подибав туди, де ніхто вже напевно його не впізнає. Від Воріт навіть не було стежки, просто тверда суха земля й подекуди мурашині купи, наче забуті могили, і ламана лінія обрію, в якому тонуло попелясте небо.

Яків відчув, що холод старечої руки, вже непридатної до будь-якої праці, дійшов йому аж до серця. Таке з ним траплялось і раніше: завжди важко прощатися з людьми навіки. Вони можуть щось тобі залишити, але й можуть відібрати. Писар Західних Воріт довго дивився услід старому. Він боявся, що, як тільки відвернеться, то відріже від себе того чоловіка, який не промовив жодного слова і тільки хитав заперечливо головою. Решту часу до вечора він провів якось безладно. Все падало з рук, та й не було якоїсь пильної роботи, бо вітер усе дужчав і врешті приніс дощ. То була пора, коли все потрібне забирають до комори, а непотрібне залишають надворі на поталу природнім стихіям. Людина, яка весь час живе сама, змінює настрій залежно від погоди, і гнівається на неї, як на близьку істоту, знаходячи у сонці, вітрі й дощі то приятеля, то ворога. А вже поява звіра чи людини стає значною подією й надовго привертає увагу.

Отож, Яків сидів коло груби з відчиненими дверцятами і карав себе за недостойний вчинок, пригадуючи щораз найдрібніші деталі. Адже старий міг зрозуміти його жест як жарт. А йшлося про вирішальну мить життя. Писар Західних Воріт не повинен нехтувати своїми обов’язками. І вчинене не виправиш.

— Нічого не можна зробити, — вголос сказав Яків і зіщулився.

Той бідний старенький йде зараз у темряві й, можливо, несе у собі біль образи. Тепер його не наздоженеш. Старий перетнув межу, за яку невільно ступати Писареві Західних Воріт, бо тоді він знову стане одним з тих неприкаяних блукальців, що не мають батьківщини. І нікому буде відчинити Ворота, щоб Притулок не задихнувся. Але ще гірше залишатись в самотині з колючкою в душі. І якось перебути цю ніч.

Яків зняв з полиці книгу, у якій записував тих, хто покидав Притулок, збовтав каламар з чорнилом, вмочив металеве перо на дерев’яній ручці й задумався, що ж його написати. Потім, дивуючись з власної рішучості, швидко заскрипів пером, яке час було змінити на нове:

«У жовтні, пополудні, через Ворота вийшов старий чоловік, який не хотів назватися, і залишив по собі великий жаль».

Усе це була щира правда. Аж забагато правди, бо Писареві не пасує додавати до книги щось від себе. Колись, на самому початку, Яків провадив щоденник, діаріуш, як ще називали по-іншому книжку, призначену для себе одного. Рік чи півтора він записував свої враження, однак згодом помітив, що починає повторюватись, бо життя увійшло у якесь жорстке русло. Та й у бібліотеці вдосталь книг, які допомагають витримати найлютішу облогу самотності. А книга про нього самого пишеться на стінах кімнати, на грядках, на стежках, у повітрі, часом оминаючи якісь події, а часом випереджаючи їх. І тут Якова охопив незбагненний гнів. Він дописав ще одне речення: «Я хотів його затримати, але не зумів». А тоді погасив свічку, що майже торкалась води у мисці, й ліг, накрившись з головою, щоб не бачити навіть червонуватого жару від грубки. Завивав вітер, хляпав дощ і скрипів флюґер. Чому вони обирають найгіршу погоду? Чому не відходять сонячного теплого ранку, коли на душі в кожного ніби розпогоджується? Дехто приносив Якову нехитрі подарунки: яблуко зі свого саду, щільник, дерев’яну ложку, свищика. Вони виходили звідси з порожніми руками, наче не хотіли обкрадати чи збіднювати Притулок. Мали з собою лише переміну одежі в торбині. Так само входили через Східні Ворота, справджуючи давню сентенцію omnia mea mecum porto. Себто, все своє ношу з собою. Того, що вони здобували отут, вистачало, щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління у тому світі. Мудрість існуватиме незалежно від того, чи хтось потребуватиме її, чи відвертатиметься, проходячи повз неї. Притулок — це більше, ніж просто безпечне місце, хоча й створювався задля безпеки. Не було тут суддів, які розглядали б справу кожного прибульця і, в разі некорисного для нього рішення, віддавали нещасного в лапи катів. Це називалось Справедливістю. То не Притулок, коли тебе проганяють з нього. Світ надивився чимало подібних куточків, де над милосердям верховодили підозра та лицемір’я.

Стривожений Яків довго перевертався з боку на бік, наче намагався захиститись від холоду, що заповзав сірими вогкими язиками в його свідомість. Таке завжди траплялось, коли з Притулку виходив хтось, кому зарано було це робити. І переживав він кожну свою невдачу, наче вперше. Відходили, щоб умерти, навіть не встигнувши знайти когось, щоб вказати йому шлях до Притулку. Люди вперто не вірять в існування Притулку, і гинуть від безмежної самотності й розпачу. Якби не судилося потрапити до Притулку, то що з того? Хоча б надія зігріє душу. Як ото, буває, тішишся, що твої близькі мають дах над головою сьогодні й матимуть завтра. Втім, у Якова не було родини. Ні там, ні тут. Одне добре — йому перехотілося її мати. Та й Притулок — то зовсім інша родина, не по крові.

Як завжди, коли безсоння починало відступати, Писар Західних Воріт здригнувся, і всередині заплющених очей постав ранок, сірий від мжички, по вуха в болоті, з бляклою прозорою позолотою дерев. Ось він відчиняє Ворота, заглядаючи у безвість іншого світу, звідки ніхто не приходить. Правил для Писарів Західних Воріт не існує, а, отже, й заборон. Вони самі можуть їх створити. Якщо вже служиш на цьому місці, то роби те, чого від тебе чекають: залишайся останньою людиною в Притулку, в очі якої може зазирнути кожен, покидаючи його. Ти навіть не знаєш, навіщо дивляться, але не відвертай погляду.

Так, туман і дощ на тому боці також… То нічого. Не одразу помітиш, що Притулок вже закінчився. Яків відчиняє Ворота і одразу бачить скулену постать на пагорбку, так близько, що туман її не сховав. Не видно, хто це. Річ нечувана: хтось повернувся назад. Яків ступає по землі, яку не намочить навіть триденна злива, така вона вбога і виснажена. З неба сипле впертий дрібний дощ. Яків озирається, чи не зник Притулок, який він так необачно залишив. Ні, дякувати Богу, на нього чекають розчинені Ворота. Яків нахиляється, зазирає в обличчя того, хто сидить, і впізнає вчорашнього старого, вже мертвого, холодного. Від доторку той розсипається на порох. Залишається плащ, поруділий від часу. Вчора старий не погодився взяти плаща, а сьогодні — у ньому. «Мертве до мертвого, — подумав Яків. — Не буду його забирати». І тіло, жменьку праху, ковтає зголодніла земля. Нічийна земля. Писар навіть не здивувався, бо на нічийній землі завжди трапляються дивні речі. У голові виникла думка, яка одразу набула чіткої словесної форми: «Він не буде більше страждати». Наче поставив крапку після цього, і одразу отямився. Яків лежав горілиць на ліжку, яке стояло в кімнаті, а кімната була в будинку, на який падав дощ, і будинок знаходився у Притулку. Дощ падав від Західних Воріт до Східних, і він це бачив, як Притулок і решту світу охопила темрява, а за хмарами блимали зорі в тому, що уже не назвеш темрявою, а лиш порожнечею без барви.

— Він більше не мучиться, — повторив Яків.

Проте вранці його знову охопило тоскне відчуття, що він чогось не зробив, або зробив не так. Не хотілось вставати. Дощ усе падав. Осіння сльота триває по кілька днів. Відколи Яків почав жити в Притулку, усе здавалось йому доцільним: сльота, сніг, град. Кожна мить була тут коштовним дарунком, і, хоча Яків не увійшов через Східні Ворота, Притулок прийняв його, а тому він не міг дозволити собі байдикувати.

У сінях, на кілку, висів плащ, що його вчорашній гість відмовився накинути. Яків дивився тепер на нього, як на чужу річ. І хоч не мав іншого плаща, навіть не торкнувся. Від нього пахло наче смертю, бо уві сні плащ побував на мертвому тілі. Тому натягнув куртку, теплішу, але без каптура. Зрештою, він не збирався мокнути під дощем. Тільки погляне, чи все гаразд, і внесе дров з повітки. Та чим ближче він підходив до Воріт, тим більше усе нагадувало нічне видіння. Ідентичність реальності й сну жахала. Яків відсунув засув, і перевівши подих, штовхнув стулки Воріт. Він знав, що там побачить. Люди, що мешкають у Притулку, помічають знаки у всьому. Зір у них гостріший, слух відчуває кожен неприродний звук. Тільки спокійне життя наділяє людину підвищеною чутливістю. Не потрібні годинники, немає зливи новин із довколишнього світу — ти сам впливаєш на все, що тебе оточує. Скільки це триває — не має значення, бо й час належить тільки тобі. Може, вічність, може, трохи менше. Притулок підкоряється ритмові твого життя, і через те не помічаєш одноманітності. Ні, звідси піти нелегко. Але часом щось чуже проникає крізь стіни Притулку й кличе-кличе. Так казали ті, кому він відчиняв Ворота. Дехто боявся, що Писар може затримати, не випустити, ніби він має владу це робити. А він, Яків, звичайний воротар, знак того, що шлях закінчився і починається новий. Не можна отак зразу ступити в невідомість.

Яків багато чого збагнув у Притулку, але цього було замало. У досконалості немає сенсу. Це означало б, що час звідси піти самому.

…Нічийна земля глипнула на Якова голодним сивим оком. Нікого й нічого. Він зрадів, а потім замислився: коли у Притулку людина починає старіти і слабшати? Хто йому відповість? Від такого питання можуть впасти мури Притулку, настільки воно страшне й болісне для тих, хто тут живе. І Писар Східних Воріт теж не повинен питати, навіщо людина приходить до Притулку.

Яків збирався уже зачинити Ворота, і тим самим відмежувати від себе похмуру ніч і прикрий світанок, коли око його помітило біля великого каменя під порогом якийсь зблиск. Він змок і змерз, але затримався ще на мить. Нахилився й побачив довгу сіру мотузку на землі. То був вуж, якому, напевно, дощ залив нору і він не міг вибратися з болота, щоби відповзти в сухіше місце. Краплі дощу завдавали йому болю й через те бідолашний геть втратив волю до життя. Здавалось, вуж був мертвий, але, коли Яків підняв його, спробував випручатися.

— От і добре! — зрадів Яків. — Зараз ми тебе відігріємо…

 

Він хутко поклав вужа до кишені, прикривши її рукою, щоб на бідолаху не впало більше жодної краплини дощу, й поквапився до хати. Та на півдорозі згадав, що забув зачинити Ворота.

— Ти, бач, який з мене роззява! — спересердя вигукнув чоловік. Він завжди боявся, що між обома світами виникне протяг і станеться щось лихе. Ніхто не знає, чи може таке бути. Писарі, як Східних, так Західних Воріт, хибують на дитинну слабкість: уявляти себе трохи важливішими, ніж насправді.

Зайшовши до хати, Яків зупинився в нерішучості. Що ж робити з вужем? Він давно мріяв мати в хаті якусь тваринку, наприклад, котика, навіть приніс собі одного, але той покинув його, бо важко такій чутливій істоті ходити по землі, де залишили сліди й запахи ті, хто назавжди покинув Притулок. Від того й земля не надто добре родила, і дерева росли неохоче. А не тому, що тут багато каміння. Врешті, він поклав вужа під ковдру, що досі зберігала тепло, а сам пішов по дрова. Нехай бідолаха трохи отямиться. Молока, до якого так ласі вужі, у нього не було, але у мисці лежало троє курячих яєць Теж непогано. Втім, вужа напевно розбудила вода, і в тихому місці він засне до весни. Надворі забудькуватий Яків спохопився, що нарубані ним учора дрова мокнуть під дощем, й мусив позаносити їх до повітки. І збудження його трохи уляглося. Від дощу, який не припинявся ні на хвилину, він наче оглух і закляк. І згадав слова одного зі своїх попередників, записані нерівним почерком на клапті зіжмаканого паперу: «Плач Писаря Західних Воріт Притулку». Стилізація, як йому здавалося, під якийсь давній текст.

«Горе Писареві Західних Воріт Притулку! І люди, і звірі неохоче дивляться йому в очі, наче віснику смерті. У нього нема ні дітей, ні дружини, ні друзів. День у день, рік за роком збирає він каміння між городиною на своєму полі, хоч не він порозкидав його. Люди йдуть крізь нього, як порожнечу, не кажучи: «До зустрічі!» І бачить він їх вперше, а вони бачать лице його, звернене до Заходу, а те, яке дивиться на Схід, не помічають…»

Тепер слова згадались, наче книга сама розгорнулась на потрібній сторінці. Так завжди трапляється, коли маєш справу з бібліотекою біля Західних Воріт Притулку. У тому світі, де немає часу на життя, не звертають уваги на такі речі, хоча і там трапляється подібне. І безперечно, плач Писаря Західних Воріт — це мить відчаю, що його доводиться переживати чи не кожному, а для Якова — знак. Мовляв, не можна йти чужими слідами. Звісно, йому не вдасться уникнути ні втоми, ні розчарування. Це навіть було б не по-людськи й свідчило б про його холодне серце. Просто не варто створювати ще один Плач. У цьому сенс написання книг і сенс Бібліотеки, де у кожному томі — порожнеча. Тільки коли розгортаєш, на сторінці проступає текст. Правду казав Симеон, нерозлучний з озером: «Ми всі переживаємо наше минуле, лише ти один турбуєшся про майбутнє».

— У мене теж було минуле! — трохи образився Яків. — Але воно тільки моє.

— Авжеж, авжеж! — засміявся Симеон. — Я пам’ятаю, що ти особливий.

Яків не насмілювався нікому розповісти про себе. У нього було багато спільного з мешканцями Притулку, однак йому здавалось, що ті пережили набагато більше, і будь-яка сповідь Писаря є недоречною, якщо не торкається якихось ближчих тем. Вони не потребували його слабкості, а сили. Втім, у такому тихому місці, як Притулок, навіть знаходження пушинки з кульбаби на рукаві — уже подія. А слово подібне до грому. Розповідали, що далеко звідси у лісі є щось схоже на монастир, де два десятки людей живуть під одним дахом і майже обходяться без слів. Щоби порозумітися, їм вистачає посмішки, жесту чи просто погляду. Їхнє мовчання — невимушене й щире, бо вони знають ціну словам. Але тому, хто приходить туди, може бути спершу важко. Так здавалося Якову, і він уявляв собі ліс, засипаний снігом, запах диму, що непокоїть дерева, і самотнього втомленого подорожнього. Нема сенсу туди йти, щоб слухати мовчання. Кожен, хто йде звідти, йде сам до Західних Воріт йде сам.

Яків ловив часом слова інших людей, як сніжинки чи крилате насіння, і складав з них подобу картини у власній свідомості. Від людей йому залишалися тіні їхніх тіл, вже непотрібні, та сліди. За Воротами до них приліплювались вже інші тіні й сліди ставали непомітними. Тіні мали імена, а могли й не мати, як вчорашній прибулець, що більше нагадував сон втомленого осінньою негодою Писаря Західних Воріт. Від холоду й дощу люди пригортають до себе власні тіні, обтулюються ними, щоби було тепліше, тому й важко помітити їхні тіні.

— Зрештою, — сказав Яків, розпростуючи спину, — вони завжди воліють вийти непомітно. Це чомусь для них дуже важливо. І подумав, якби йому довелося пройти увесь шлях від Східних Воріт, то він не зміг би стати Писарем Західних. Такого тягару не витримала б жодна людина. На порозі Яків обернувся і ще раз глянув на світ, сірий від дощу, ніби прощався з ним, хоча нікуди не йшов. Відколи він тут оселився, мав відчуття, ніби перебуває на узбіччі довгого шляху, який пливе без нього, і через те між ним та шляхом — відчуження. Коли він вибирався провідати когось із сусідів, ті жартували, як це йому вдається втриматися від спокуси вийти через Ворота. Їм здавалось, що він тільки й про це думає, бо самі вони, приходячи до Якова, раптом починали відчувати сильну потребу залишити Притулок. У їхніх очах відображався не Яків, а Ворота, засув, вежа, на яку вони боялись піднятись. Бо це, вважали, для тих, хто наважився.

Яків поклав за грубку оберемок дров, а тоді переодягнувся. Із болем згадав старого кволого чоловіка: чи має він хоча б дах над головою, а чи досі йде під дощем, наче король Лір. Утім, Лір був скривджений, зранений у саме серце. А цей Старий, сповнений іншої величі, може, він теж колись був королем? Великий біль і велика радість не повторюються вдруге. Покидаючи Притулок, люди роблять найбільший вибір у своєму житті, тому так важко їх затримати. Вони не хочуть, щоб хтось був причетний до цього вибору, адже йдуть вони не в землю обітовану, що спливає молоком та медом, а в край, що сочиться кров’ю любові та гноєм ненависті, щоб розповісти іншим про Притулок. Бо в людей того світу відібрано навіть останню надію на Божу справедливість, то нехай вони хоч знають, що є Притулок.

Яків відгорнув ковдру, щоб переконатись, чи з вужем все гаразд, бо хто знає, скільки тепла й повітря потребує така істота. Вуж скрутився у клубок, відновивши втрачені сили, і на вигляд Якова зашипів. Так шиплять коти, коли відчувають небезпеку. Він ще й міг вкусити. Яків погано розумівся на зміях: може, то була навіть гадюка, хоча жовті плями на голові вказували таки на вужа.

— Ти знаєш, — сказав Яків, — ніхто, крім писарів, не входить через Західні Ворота. Це проти правил, але тепер вже пізно думати. Отже, ситуація така. Житла ти позбувся, а в мене місця вистачить, і якщо ти не захочеш спати взимку, то з голоду не пропадеш. Іноді сюди приходять люди, але загалом тут доволі тихо. Тікати звідси не раджу, бо надворі мокро, і я вже забув, як виглядає сонце. Нам доведеться терпіти одне одного, і вивчати. Я складу думку про вужів, а ти — про людей. І щоб не порушувати ще якесь правило, я запишу тебе в книгу. Кожен Писар мусить щось змінювати в Притулку, аби всі писарі не були на одне лице. Хтось вирізав з бляхи півника на дах, інший побудував вежу, з якої видно трохи більше, ще один (імен не називаю, бо вони тобі ні до чого) повідомив про комету, що пролітала якось над Притулком, хтось писав вірші. Як на мене, твоя поява не менш важлива і вражаюча, ніж поява комети. Це означає, що у Притулку щось відбувається…

Вуж незмигно дивився на чоловіка, час від часу висовуючи язик. Для нього це теж було подією, бо він ніколи не бачив людини так зблизька. Він гарно жив до того, вкущах за муром, вигріваючись на пласкому камені. Потім майже заснув, щоб прокинутись навесні, але був ще недосвідченим і вибрав погану нору, яку залив дощ. Вуж був досі напівсонний. Може, це йому снилось, а сни схожі на смерть — нападають зненацька і неможливо їх уникнути. Цей вуж був ще й неполоханий, і не раз спостерігав, як Писар Західних Воріт відчиняє вранці браму, пускаючи трохи повітря в Притулок. Вітер утворюється, коли й Писар Східних Воріт відчиняє свою браму, але вуж не знав про існування іншого писаря. Його час і простір були побудовані за іншими законами.

Скінчивши промову, Яків залишив вужа в спокої. Розбив у мисочку яйце і поклав коло дверей, що вели до бібліотеки. Треба було сьогодні там напалити. Він кожного дня дивився, чи все гаразд з книгами. Намагався полічити, але виходило щораз інше число. Якось він знайшов каталог, що його пробував укласти один з писарів. Той уривався на 3892 книзі, а знизу було дописано: «Нема сенсу! Ці книги — наче хамелеони. Я збився з ліку». Бідолаха.

У тому світі Яків сам обирав собі книги, а прочитане вважав своєю власністю. Це його влаштовувало, але чи влаштовувало книги? Тут він не знайшов жодної книги, з тих, що читав раніше. Виявилося, кожна книга унікальна, і її не можна прочитати вдруге. У тому світі вважають, ніби будь-яку людину можна замінити іншою, і так само зневажливо ставляться до книг. І тому їх все меншає, а деякі люди разом з книгами мусять шукати притулку. Власне, то була не бібліотека, а книгозбірня. Дуже рідко хтось позичав книжку, бо людей поблизу мешкало мало. Але якщо вже й брав, то вона виявлялася саме тією, якої чоловік потребував. Зазвичай просто питали щось почитати і витягували першу-ліпшу. Але минулої зими прийшла нетутешня жінка і, ніяково посміхаючись, попросила книжку про сни:

— Я б хотіла знати, що означає один мій сон.

— Але ж у вас є тлумач снів, Артемізій!

— Він тлумачив сни і в тому світі. Я не вірю, що він може розтлумачити сон жінки з Притулку.

Вона мала рацію. Яків сам ніколи не звертався до Артемізія за тлумаченням власних видінь. Але багатьом подобалось це робити.

Жінка довго вибирала, шукала, хоча перша книга, яку вона взяла до рук, призначалась саме для неї. Та оскільки там не йшлося про сни, вона відкинула її. Більше він не бачив тієї жінки. Однак, якесь горе привело її до Притулку. Втім, а чому — горе… Дехто просто не може жити в тому світі, наче має іншу кров, і через те повільно вмирає. Для оточуючих людей він ніби куля в живій плоті, колючка в нозі. Хто знає, як вони опинились там, звідки впали…

Яків згадав нарешті, чого прийшов. Збирався відчинити дверці й підпалити сухі полінця, перекладені мохом і стружкою. Але не запалив одразу. Треба було попередити якусь необачну істоту, павука, чи мишу, що треба вибиратись з грубки, доки не стане гаряче. Від стін йшов запах вогкого вапна. Тепер буде більше часу, щоб витирати пилюку й просушувати книги. Тепер буде вдосталь часу для чекання, думок і снів. Коли вогонь легенько зайнявся, краєм ока Яків помітив вузьку тінь, що шмигнула під полиці. Про всяк випадок попередив:

— Тримайся подалі від вогню, братіку!

Вуж вирішив піти на оглядини. Яків посміхнувся. Мусить тепер добре дивитись під ноги. У бібліотеці майже не було нічого видно. Єдине маленьке віконце заливав дощ.

Яків знав, що віднині вуж спостерігатиме за ним і, щоб стати гідним його довіри, потрібен іспитовий термін. Доля послала їх одне одному, можливо, щоб виправити якусь дуже велику несправедливість, про яку в тому світі ніхто навіть не здогадується. Там є «вищі» й «нижчі» істоти, котрі ворогують між собою. Так є, але так не повинно бути. Саме ця думка привела колись Якова до Притулку, правда, не як мешканця, а радше, як слугу. То було єдине місце, де можна стерти Несправедливість, ніби чорнило з пергаменту. Втім, ледь помітні сліди все ж залишаються, бо перо гостре. Він озирнувся на поличку, що була захищена від сонця й тепла, бо там зберігались клапті пергаменту, рештки найдавніших книг. Хтось приніс їх дуже давно, описавши власне бачення світу. Наприклад, фраґмент «Сповіді того, хто знайшов притулок серед бджіл»:

«Мене зрадили і зрада моя не була б такою болючою, якби я сам не зрадив людей, і не пішов шукати захисту у бджіл. Я оселився в печері і там ми жили однією великою сім’єю. За лісом горіли села й міста, конали зґвалтовані дівчата, руки чоловіків виковували все нові й нові мечі… Я оглух, щоб не чути криків болю та тваринної радості. Я онімів, щоб ніколи не кричати самому, так як вони. Залишив собі одне око, аби менше бачити і обидві руки, що знають одна про одну все…»

Насправді, ця книга, чого Яків не знав, називалась «Історія Лицаря-заступника», і була про особу, для якої не існувало стін між світами. Розповідали, що той лицар зупиняв вітряки, які мололи зло на отруйну муку, а тих вітряків мусило бути чимало, бо зла у світі теж багато. Правда була і в тому, що той чоловік спершу знайшов притулок серед лісових бджіл.

Писар Західних Воріт повернувся до своєї кімнати, залишивши двері прочиненими. Треба було поснідати, напитись чогось гарячого. Він переніс мисочку з яйцем до бібліотеки, щоб вуж теж поїв. Отак за дрібними клопотами настало пообіддя. Сутінки погустішали, і дощ навіть посилився. Той, хто мандрує зараз, мусить поквапитись, аби знайти нічліг. У тому світі бояться подорожніх, які виходять з темряви на світло. Щодо Якова, то він мав усе для несподіваних гостей: ліжка, дерев’яну канапу, свіжу постіль. Він все ж вийшов надвір і побачив на калюжах бульки, знак того, що дощ падатиме ще довго. Симеон навчив його різних прикмет, особливо, тих, які стосувались води, бо вода була його улюбленою стихією. Яків зітхнув і мовив уголос, стоячи на ґанку:

— Ким ти був, старий, що небо так плаче за тобою?

А дощ падав ще ніч і ще день, а коли перестав, то було так мокро, що листя на деревах звисало, наче ганчір’я. Воно уже не мало тієї пружності, що влітку і падало, склеюючись докупи. Сумна картина, особливо, як подумаєш, що під отим дощем летіли птахи в ирій, натираючи собі під крилами криваві мозолі. Люди надто далекі від того, щоб зрозуміти птахів. Їм, як і всій іншій звірині, потрібен дах; неба ж вони бояться.

Ворота стояли ніби на пагорбку, але пласкому, тому Якову довелося брати заступа і копати рівчаки, аби вода стікала донизу. Потім він піднявся по мокрій драбині, щоб побачити, як змінилися Схід і Захід, окрім того, що побільшало води. Непривітний мокрий світ у Притулку втішало сонце, що золотило верхівки дерев. Він почув голос півня, живого, бо півень на даху лише скрипів. Побачив хатинку Симеона, що відрізнялась від кущів та дерев лише правильною формою. Яків знав, що хатка на ладан дихає і треба поміняти дах. Симеон міг би на зиму перебратись до Воріт, але, проживши тут якось кілька днів, він сказав: «Звідси легко вийти». Тим він підкреслив різницю між собою і Яковом. Писар Західних Воріт не має потреби виходити, бо не прийшов сюди шукати захисту. Свобідна воля не завжди йде вкупі з розумом. Присниться сон, що хтось тебе кличе, і ти усе кидаєш і йдеш, заморочений видіннями й голосами. Тих людей називали сновидами. Були вони схожі на сірих нічних метеликів, що летіли на світло, а потрапляли у вогонь. Сон у Писаря був чутливий, слух, як у незрячого, і, бувало, серед ночі якась сила змушувала його встати й вийти з хати. І завжди він знаходив у себе на ґанку чи під брамою сновиду, часом босого, у самій сорочці, навіть взимку. Як вони сюди потрапляли, невідомо, бо деякі жили так далеко, що треба було йти днів зо два. «Демони ночі» — був такий вислів у записах одного з писарів. Їх переносили сюди демони ночі. Бідацтво… Люди давно за них забули, але демони все ще тривожили й спокушали.

Писар мовчки брав за руку нічних мандрівників, заводив до хати, поїв чаєм з шипшини чи м’яти, вкладав спати, якщо й після цього людина не прокидалася. Іноді прокидались одразу, хоча й не могли одразу розібратись з часом і простором. Тоді Писар записував їхні сни на папір, поки не встало сонце, й вранці відсилав з ними сновид до Тлумача снів. Сам же ніколи не ходив до нього, щоб не завдавати такій поважній особі зайвого клопоту.

Дивлячись на схід з латками городів, садами, ярами і лісом на обрії, Яків відчув потребу з кимось порозмовляти, розповісти новини. Найближче жив Симеон — на березі озера.

Яків спохмурнів, бо сонце сховалось за хмару, і дощ міг початись знову. Поспішаючи, він посковзнувся на щаблі драбини і той зламався. Треба зробити новий. Вітер подужчав, холодний і безжальний. Сонце то виглядало, то ховалося, тіні бігали по мурах, але Якова не так легко було збентежити. Треба було ще роздобути яєць і молока для вужа. Він витесав новий щабель, що спершу не пасував до старої драбини, але згодом стане таким же сірим. Йому розповідали, що кожен прибулець, щоб призвичаїтись до Притулку, живе неподалік від Східних Воріт. Отже, тамтешній Писар має з ким поговорити, і вони теж, бо все-таки, це перша людина, яку вони зустріли в Притулку. Але коли до Писаря Західних Воріт дійде звістка про Писаря Східних, мине дуже багато часу. Мабуть, це справедливо: навіщо їм знати один одного? Кожен має власну турботу. Та й не всі люди зустрічаються, якщо так складеться доля.

Залишивши вужа на господарці, Яків вибрався ще перед обідом. Розминутися з тими, що покидають Притулок, він не міг, бо дорога від Воріт вела одна, проходячи через село Рубіж, кілька хаток, вкритих очеретяними дахами, повз озеро, величеньке, як на Притулок. Живила озеро ніби крихітна річечка, та в глибині били потужні потоки, страшенно холодні. Купатися можна було лише скраю, але Симеон плавав на човні всюди. Озеро замерзало взимку і його блакитне око наче вкривало більмо.

Та попереду ще були гарні дні. Осінь лише продудніла дощем, побешкетувала, розігнала птахів, і вирішила, що на перший раз досить. Чимало калюж оминув Яків, та все ж промочив ноги. Земля вдосталь напилася води, а зів’ялу траву ніщо вже не могло воскресити до весни. Вздовж дороги кострубатились кущі шипшини з оранжевими ягодами, фіолетовими очима видивлявся терен. Ще кілька днів доброї погоди і можна буде робити запаси. Шипшину Яків сушив на горищі, а терен — у печі, собі й на гостинці. Так жили усі в Притулку: хто що мав, тим ділився. Теслювати Яків навчився від одного чоловіка, котрий залишив йому інструменти, коли йшов звідси Мав він ім’я Нерсес, від якого віяло сліпучим блиском єгипетських пірамід й розпеченими пісками. Інші навчили копати землю, садити городину і ще багатьох речей, без яких важко прожити самому.

…Дах Симеонової хижки парував, бо сонце якраз зависло над ним. Господар повиносив надвір манаття, щоб підсихало.

— Тільки не кажи, Якове, що тебе затопило і ти не маєш де жити! — пожартував Симеон, хоча не зміг приховати заклопотаності.

— Не затопило, але я прихистив істоту, що потерпіла так само, як ти,

— Кого?

— Вужа.

— То в тебе, виходить, місця немає. Лишенько мені, бідному… — почухав потилицю Симеон.

Дах весь зітлів, а зі стелі звисали спліснявілі дошки.

— Я б твою хату… — стиха лайнувся Яків. — Йди по людей!

Та, глянувши на нещасне лице Симеона, вирішив:

— Добре, я сам піду. А ти позривай стріху.

Із Симеоном вічно траплялась якась халепа. То дерево від старості падало на подвір’я, то комин забивався сажею. А хаті повсякчас загрожувала повінь. Стояла надто близько від води й дерево швидко псувалось. Симеон не хотів хати з каменю і казав:

— Не хочу, щоб після мене лишалась купа каміння. Тлінне нехай живе у тлінному.

Тільки у Притулку не лякаються таких слів. Вони звучать якось м’яко, лагідно, без тіні жалю чи невдоволення. Часу вистачає, аби навчитись і нового ремесла, і нової мови. Спершу для Якова ці слова звучали, як сакральна формула: тлінне до тлінного, прах до праху. Тепер він міг посперечатись з Симеоном, що камінь живий, росте, дихає і старіє. Бо мав справу з каменем, а Симеон жив посеред дерев, глини, очерету і води. Вони розмовляли, а він їх слухав, отже, жив у злагоді з власним іменем. Схоже, що він прибрав його уже в Притулку, хоча могло бути й так, що тільки тут він усвідомив, як треба жити, маючи таке ім’я. Притулок існує не для того, щоб перелицьовувати людей, а для того, щоб звільнити їх від страху перед життям. Ім’я приростає аж до кості й, повернувшись у той світ, допоможе відшукати, якщо не стебло, то хоча б коріння.

Тому ніхто не сперечався із Симеоном. Нехай чоловік собі слухає слабке й живе. Через якусь годину Яків припровадив цілу валку з дошками та інструментами. Симеон, весь брудний, сидів під обдертою хатою й повідомив:

— Стеля заламалася.

— Ми знаємо, — відповів Сава, горбатий чоловік із густою смоляною чуприною. — Це можна було передбачити.

— Фатальний збіг обставин, — зауважив Симеон. — Якби я не поліз скидати очерет, можна було би просто прибити дошки. Та то нічого, день-два посплю під відкритим небом. Дощу не буде.

— Звідки ти знаєш?

— Це знають дерева, комахи, і хмари. Тільки вітер не завжди каже правду. От повернусь, буду тлумачити погоду.

— Еге ж, — буркнув Павло, що мурував печі, хоча не завжди вдало. — Якщо там ще є дерева й комахи…

— Але ж птахи кудись летять, — відповів Симеон.

Наче тінь пробігла між ними й Павлом. Той зітхнув і став складати дошки коло порога.

— Піду гляну, що там робиться, — буркнув Сава. — Ачень на голову мені не впаде.

— Як ти вважаєш, Якове, — спитав чоловік, якого він застав у Павла, — тут щось вдасться зробити?

— Стіни міцні, бо обмазані глиною, а, отже, на нову стелю з горища треба накласти глини, змішаної з половою. Я й забув про ту кляту полову.

— У мене є. Скільки треба?

— Та мішків зо два.

Яків так перейнявся лихом Симеона, що не подумав, чи відповідає його обізнаність у будівництві дійсності. Але той запитав — і Яків відповів. Зараз він був лише сусідом, що допомагає іншому сусіду.

— Стривай, а як ти їх донесеш?

— На плечах. Візок застрягне в болоті.

Тут вийшов Сава, трохи спантеличений, але побачивши напружені обличчя сусідів, яким не квапилося щось зробити задля Симеона, сказав дипломатично:

— Піч не завалилась. Добру піч ти поставив, Павле!

Той аж почервонів з утіхи.

А Сава вже розпорядився:

— Дві крокви поміняти, настелити стелю і зробити дах.

— Матінко моя! — зойкнув Симеон, але ніхто не звернув на той зойк уваги, тільки Яків з неспокоєм глянув на дорогу, чи не простує часом до Воріт якась жива душа. Бо це було б зовсім не до речі.

Зрештою, кожен з присутніх цінував свій час. Заскреготіли пилки, загупали молотки, зашаруділи сніпки непокірного очерету, які зв’язував Сава. Ці звуки звели нанівець погідну тишу осіннього дня. Вітер пробігав взад-уперед озером, збурюючи його, щоб не дрімало, а вода наливалася темнотою, починаючи з дна.

Хатинка Симеона здалеку виглядала, ніби ось-ось сповзе до води і попливе, додаючи неспокою Якову, коли той вертався назад, цілий заляпаний глиною. Він нахилився над калюжею, щоб помити руки й поруч впали перші краплі дощу.

— Пощастило Симеону, — почув позад себе голос.

Яків аж підстрибнув. То був усього лиш той чоловік, якого ніхто не називав на ім’я.

— Кажу, як тільки Ной побудував ковчег, одразу почався дощ. Нічого не буває випадково!

— Так, — відповів Яків, трохи здивувавшись, що чоловік тут, бо усі вже розійшлися.

— Нам з тобою, здається по дорозі, — делікатно кашлянув чоловік, — Писарю Західних Воріт Притулку. Я планував піти ще вчора, але, бачу, що без мене ви б не впорались Гадаю, це не випадковість, бо прийшов я до Притулку вночі й вийду з нього також уночі.

Якову перехопило подих. Він не міг звикнути до того, що хтось покидає Притулок.

— Вибач, що турбую, та за це зроблю тобі невеличку послугу: витлумачу один із твоїх снів. Ти посилав до мене людей із записаними твоєю рукою снами…

— І жоден не повернувся назад.

— З цього можна зробити висновок: на ранок голова світлішає.

— І не один висновок.

— Так, але ти не впізнав мене, бо жодного разу не прийшов до мене. Якби я не сказав, ким є, ми так і попрощалися б, — трохи образився Яків на сусідів. — Я не ворожбит.

— Зі мною теж поводилися надто поштиво, аби нас познайомити. Але я знав твоє ім’я і почерк. Я вважаю, що почерк людини можна відгадати по її ході, розмові, роботі… Тепер ти розумієш, чому я йду?

— Еге ж. Тобі набридла поштивість.

Тлумач снів зареготав.

— Ні, я робив свою справу, як вмів. Мене хвалили, але це ще нічого не означало. Легко заслужити довіру, коли кажеш людям, що вони хочуть почути. Але з часом треба міняти ремесло.

— А хто ж тоді буде тлумачити сни?

— Хай хто хоче тлумачить. Мене це не обходить. Що станеться, коли тобі набридне бути Писарем?

— Мені не набридне. Хтось прийде мене замінити, коли настане час. Писар служить людям, а не Воротам. Я відмовляю людей, щоб не виходили передчасно. І ти допомагав мені в цьому. Хтось мусить допомагати сновидам.

— Я увійшов через Східні Ворота, — сухо мовив Тлумач снів.

Артемізій його звали. Аж тепер згадав Яків те ім’я. Зрештою, ніхто крім сусідів, так само не знав, як звати Писаря. А це недобре — бути в очах людей без імені.

Слова Артемізія змусили його замовкнути. Схил був слизький, хоч дощ так і не почався по-справжньому. Мабуть, то просто була запізніла осіння роса. Поки вони піднімались на пагорб, геть стемніло. На ґанку стояв ліхтар і перш, ніж увійти в дім, Яків запалив його. І він сказав те, що заважала сказати дорога угору:

— Вони були сновидами. Навіть ті, хто приходив удень. Не всі, але багато. Хіба це не дивно?

— Тому ти намагався їх втримати. А коли не міг впоратись, посилав до мене. Тепер доведеться робити усе самому. Може це й краще, а то хтось подумав би, що між нами є змова.

— Яка змова?

— Ну, тоді угода. Ні, я не піду до хати. Посиджу тут.

— Перекусив би перед дорогою…

— Ти, певно, вважаєш, що це просто дорога. Звичайна дорога, перед якою треба наїстися і взяти з собою міцне взуття та якісь речі на спомин?

— Так годиться. Щодо речей, принаймні.

— Це все не має жодного значення. Ні тут, ні там.

На якусь мить Яків відчув захоплення цим чоловіком, бо той знав, куди і навіщо йде. Він не боявся.

Писар поставив ліхтар між ними обома і розповів про плащ, якого старий не взяв з собою. І як той плащ опинився на ньому в сні. Коли розповідав, то раптом зрозумів, що старий був уже далеко звідси, тому й плащ виявився непотрібним. Отак він сам витлумачив собі сон. Він ніби й не говорив довго, але ці хвилини були повнішими за усі роки самотності, упродовж яких він намагався просвітлити свій розум. Виходило, ніби Яків змарнував час.

Тлумач снів вислухав його, а потім сказав:

— Спали цей дім і ходи зі мною. Без нас буде тільки краще.

Яків злякався і не міг слова вимовити. Та слова знайшлися, як тільки його охопило обурення:

— Тут живе вуж. Я його позавчора знайшов у калюжі. Не хочу, щоб він загинув у вогні.

Артемізій засміявся:

— Безперечно, знайдуться й інші причини, щоб цього не робити.

— Але ця найголовніша. І книжки...

— Насправді, я зовсім не хочу, щоб цей дім згорів. Де ж тоді житиме інший Писар? Коли чоловік стає сновидою, денним чи нічним, йому усюди ввижаються знаки.

— Знаки?

— Вони існують лише в уяві. Сам знаю, як це виснажує. Тому йду звідси, аби здійснити єдине бажання, яке в мене залишилось з усіх бажань…

— Яке?

— Почути сміх жінки.

 

…Усі рослини восени нагадують людей, втомлених безсонням, особливо ті, що невдовзі стануть сухими й ламкими, щоб до весни зникнути без сліду. Холодні дні трохи стримали пожовтіння листя, але трава зістарілась ще влітку, оголюючи землю, нашпиговану камінням. Було у Писарів Західних Воріт одне заняття пізньої осені, коли з городу вже все зібрано, але не хочеться сидіти в хаті. Тоді наставав час визбирувати каміння. Хтось закладав ним проломи у мурі, наслідки природної руйнації, хтось зносив каміння на купу, може, знадобиться для будови, і часом та купа поростала травою й виглядала досить химерно. Втім, вона ставала домом для багатьох дрібних істот, і жаль було би позбавляти жуків, мурашок чи ящірок даху над головою. Плиткішим камінням можна було вимостити стежку, та воно траплялось рідко. Чи просто обгородити грядку стіною не стіною, а так для краси. Здебільшого, жоден Писар Західних Воріт не закінчував роботи з камінням, бо не ставив собі цього за мету, і вже напевно не хворів марнославством. «Надто доглянутий дім приносить великі збитки», — стверджував один з них. Той, хто насмілився б оточити свій двір стіною, знищив би Притулок, підірвав до нього довіру, як до останнього місця порятунку. І якби сюди не входили і не залишались, то це було б лише порожнє місце. Більшість людей шукає землю, що спливає молоком і медом, встелена золотом та сріблом, і ладні на будь-який злочин чи випробування, щоб туди потрапити. Притулок не шукають, бо в нього не вірять, як дехто не вірить у Бога і Справедливість. Його отримують як дарунок. Тільки увійшовши через Східні Ворота, ті нещасні прибульці починають розуміти, що саме тут вони віднайдуть мудрість, силу і спокій. Це місце сповнене магією слів, звуків, кольорів, запахів. Але вона не обвалюється одразу, не приголомшує, а просочується під камінь, який тримає на плечах кожен, хто сюди потрапляє. Писар Східних Воріт бачить цей камінь і серце його сповнюється жалем та співчуттям. Інші теж бачать і розуміють, як важко позбутися тягару життя. Він дробиться, кришиться по шматочку, доки не зникне зовсім. Минуть весна, літо, осінь і зимаа, й кожна пора щось змінюватиме в людині, бо відтепер вона живе всередині дощів, світлотіні, снігу й опалого листя, як ніколи до цього не жила. Бо у тому світі вона не відчувала погоди, лише тут розкрилось її неусвідомлене бажання стати частиною краєвиду, природи, яка змінюється сама, послідовно і урочисто. І навіть нагромадження каміння має сенс не менший, ніж його визбирування із землі задля того, щоб дати місце корінню, і знак для птахів, де можна перепочити. І чим старіші були ці купи, тим більше населяло їх істот, за якими так цікаво було спостерігати. І мур залатували камінням, свіжовибраним із землі. Був він не такий уже неприступний, але й приступним не виглядав. Надмірна опіка зашкодила б йому так само, як і недбалість. Тому й писав хтось із Писарів: «Дбай про мур не як про стіну власної оселі, а як заслін від вітрів». Зимою траплялись сильні бурі, особливо дошкульні в холоднечу, завдаючи чималої шкоди, а в спеку вітер наносив гори піску. Мур першим приймав на себе удари стихії, пом’якшуючи холод і спеку, отже, вартував того, щоб про нього дбали. Нехіть до мурів потаємно жила в душі кожного мешканця Притулку. Вони бачили в них перепону власним бажанням, так ніби виносили назовні перепону, що розділяла надвоє їх самих.

Яків був іншим. Навіть Писар Східних Воріт мав підставу жити в Притулку, хоч і перебував на дещо особливому становищі. Хоч і вважався білою вороною, та все ж вороною, і покинувши Східні Ворота, міг безперешкодно йти до Західних. Для Якова та його попередників то була річ неможлива — йти в протилежний бік, проти стрілки годинника. Іноді Яків вибирався кудись, але серце його було неспокійне через Ворота, хоча Симеон тоді залишався пильнувати день чи два.

І ось каміння позбиране, остання важка робота цього року закінчена. Взимку доведеться розчищати сніг, прокладати стежку. Круглішими каменями Яків латав мур, а плиткіші відкладав. Ними вимощували доріжки, обкладали цямрини криниць. Завжди хтось потребував каміння звідси, бо тут було його більше. Яків й раніше жив у будинках з каменю чи цегли. Дерево здавалось йому менш захищеним. Він також боявся глибокої води й купався лише скраєчку озера, яким володів і якому служив Симеон.

Цієї пори теплої осені навіть павучки покинули затишні куточки й полетіли у мандри. Може, винним у тому було опале листя, може, нагріте повітря, чия прозорість наближала обрій. Спорожніла земля викликає тривогу, коли бачиш різних істот, котрі ніколи не взнають зими, бо помруть уже сьогодні, проживши відведений їм час. Можливо, вони якось здогадуються про це, а, може, як люди, не відають ні дня, ні години свого відходу… Ця думка не завдає болю, коли ти за замкненими дверима, де мовчки страждають на клаустрофобію. Шукаючи захисту, можна потрапити до пастки, і вже ніколи з неї не вийти. Бідні, як вони там? Певно, їх жахає саме слово «Притулок». «Західні Ворота» звучить краще.

Колись у тому світі було чимало міст-притулків, храмів-притулків, де люди рятувались від смертельної небезпеки, ворожості та несправедливості. Але згодом вони зникли і з’явились прихистки для убогих тілом і духом. Жоден з них не виконував свого священного призначення: не відновлював рівності, гідності та справедливості. Однак це місце завжди існувало, вміщуючи у собі історії людей, тобто історії злочинів проти них. Не для того, щоб покарати при нагоді той світ, не задля помсти. Сам Притулок, можливо, бажав би забути кривди, але стерти їх з пам’яті виявилось не під силу. Тому існував заради людей, що потребували захисту.

Зима була для кожного і, в тому числі Писаря Західних Воріт, часом роздумів над Притулком і своїм місцем у ньому. Але і взимку люди покидали Притулок, долаючи сніги, затуливши лице від колючого вітру. А хтось, можливо, нудьгуючи в теплій хаті, записував власні думки. Але ні, мабуть, ні… Думки на папері завжди є блідою копією несамовитих відчуттів і вражень, та й не кожен умів писати. Є люди, котрі бояться писати, як інші — фотографуватись, щоб не виокремлюватись із того буття, яке зцілює, обдаровує, винагороджує після пережитих страждань. Треба зберегти цілість, аби знову вийти назустріч стражданням чи припасти до ласкавих грудей Смерті, цієї справжньої матері нас усіх.

Яків запам’ятав слова Тлумача снів, який хотів почути сміх жінки, але не знав, що має з ними робити. Йому здавалось, що сміх дитини набагато приємніший, бо він здебільшого щирий. Та похмурого дня, коли обтяжене хмарами небо аж торкалось землі, його раптом охопив відчай: він ніколи не збагне сенсу цих слів. Йому ніколи не вдасться зазирнути в чужу душу, аби порозумітися з людиною сповна. Люди — наче ті піщинки, які ніколи не склеюються докупи. Візьмеш мокрою рукою жменю піску — він зліпиться, але, коли висохне знову розпадеться і втратить форму. Мало би бути щось схоже на камінь, що складається з піщинок, спресованих часом, та чи є в цьому сенс? Перебування в Притулку нагадує вічність, але ніхто там не залишається довіку, хоча подібне бажання виникає у втомленої зляканої людини. Яків колись хотів накласти на себе руки, але не зміг перервати лінію життя, даровану кимось, Хто знає усе. Той, хто вірить у Нього, не посміє. Притулок складається з тих, хто не посмів. Втім, Яків не засуджував тих, хто наважився. Ні там, ні тут. Якби вдалося зупинити такого самогубця вчасно…

У кожної людини є потаємний куточок, де зберігається те, про що не можна нікому розповісти. Бо коли зробиш це, дуже собі зашкодиш. І не тільки собі. Розкриваючи деякі таємниці, ми руйнуємо підвалини світобудови. Навіть так. А щодо сповіді… Може, найщиріша з них і є в бібліотеці Західних Воріт, але та книжка ніколи не дасться до рук, доки щось у тому світі не перестане бути таємницею. Отже, сенс книги не в тому, щоб бути чиєюсь сповіддю, а просто в бесіді з читачем.

 

…Настав час, коли можна було без страху чекати першого снігу, який, щоправда, завжди приходить несподівано. Як і той, хто вирішив покинути Притулок. Сніг не ховався у небі. бо воно було синє й прозоре. Він ховався десь за стінами Притулку й вирішував, коли прийти. Природа ніби бавилася з людьми: то світило сонце, виманюючи з-під землі паростки рослин, то падав дощ, такий холодний, що земля зранку вкривалася плавкою криги. Вуж, безперечно, знав, коли настане остаточна переміна осені в зиму. Відчувши себе у безпеці, істота, що ледь не потонула в калюжі, перебувала ніби одночасно у кількох місцях: то у бібліотеці під полицями, то під ліжком, то між дровами коло печі, то в шафі з одежею. Брати й сестри цього вужа давно охолодили собі кров і апетит, й спали, згорнувшись клубочками в дуплах дерев, між корінням, щілинах мурів, у купах каміння. Вони знайшли мир і спокій. Люди, думав Яків, були б значно кращими, якби могли отак відпочивати взимку, поповнюючи сили, відмовившись від наземних турбот. Він часом розмовляв із вужем своєю мовою, а той відповідав сичанням і порухами звинного тіла, хоч усе ще не довіряв людині. Втім, полохливим він не був, як і весь тутешній дрібний народ: звіриний, пташиний, комашиний і зміїний.

— Ти пам’ятаєш, братіку, як сюди потрапив? Це — ненадовго. Весною підеш грітися на сонечку. Коли я приніс тебе сюди, ти навіть не пручався. Але потім ти бачив, що я відчиняв двері, однак не покинув мене. Вирішив, що у цій теплій норі можна пожити, зважаючи на форс-мажорні обставини. Я знаю, що це таке порушити ритм життя. Тоді день плутається з ніччю, осінь з весною. Ніби й недобре, проте настає мить і ти починаєш відчувати себе, як окрему істоту. В тебе з’являється воля до перемоги над цими обставинами. Якщо не маєш її в собі, то мусиш шукати деінде.

Яків зітхнув.

— Як на мене, то в наших стосунках найліпше буде не заважати один одному. Якщо я потребуватиму тебе, а ти мене — тоді інша річ. Потрібно вгадувати бажання, коли вони ще не виражені чітко. Я завжди хотів це вміти. Збоку виглядає, ніби в людей, які тут з’являються, лише одне бажання: аби я відчинив Ворота. Але насправді вони хочуть затримати цю останню мить, залишити після себе якийсь слід, і, звичайно, озирнутися. Тому й збудована вежа. Взагалі, кожен писар намагається якось урізноманітнити своє служіння. Люди вважають, що наша робота дуже тяжка, бо ми випускаємо їх назад у той світ, де ними нехтували і завдавали їм болю. Але ми мусимо вволити їхні бажання. Ми не відповідаємо за них, коли бачимо, що то не сновиди, а свідомі люди. Натомість ти вчинив мудро, затримавшись біля мене. Ти не хочеш приймати необачного рішення. А я, щоб пережити ці виходи, намагаюсь повірити, що ми ще зустрінемось колись з цими людьми. Ні, я вийду звідси лише тоді, коли переконаюсь, що там мене чекає велика радість…

Отак розмовляв Яків з вужем. Підсвідоме чекання снігу врешті втомило їх усіх, тобто Саву, Симеона, Якова, бо жили вони поблизу Західних Воріт і були чомусь переконані, що весна приходить спершу до Східних Воріт, а зима — до Західних. Тому зима триває тут довше, а весна — коротше. Весни ніколи не буває забагато. Про це вони не говорили між собою. Власне, причина такого некорисного зміщення полягала в тому, що західна частина Притулку знаходилась на пагорбі, де завжди було трохи холодніше.

Для Симеона зима наставала тоді, коли озеро вкривалось кригою і не можна було плавати в човні. Перший сніг зазвичай танув, але лід залишався, міцно примерзаючи до берега. Сьогодні він сидів посеред озера, відклавши весла. Слухав тишу, чи просто дивився, як поверхня води завмирає, звикнувши до човна та його, Симеонової, присутності. Коли вода особливо була прозорою, він помічав, як на дні ворушаться джерела, а коли каламутною — бачив у ній своє відображення.

Озеро було його найкращим другом. Не надто велике, але й не маленьке. Симеон вивчив його настрій, переживав за нього, тішився дощами, які поповнювали озеро водою, дбав, аби воно не замулювалося, віднаходячи занедбані кволі джерела в лісі. Він аж занадто переймався ним. Так не повинно бути: не можна приростати, приліплюватися до того, що мусиш покинути, хай навіть через багато років. Проте не заборониш людині в Притулку приручати звірів, садити дерева, будувати хати і заводити друзів, тобто облаштовувати собі життя, яке вони могли б мати у тому світі, однак не мали. «Ефемерне буття, — думав Симеон. — Хмари у воді, чекання зими у човні посеред озера… Але мені байдуже. Я бачу себе у воді на тлі хмар, що пливуть небом, коли сам пливу у човні. Ніяких суперечностей, жодних інь чи янь, світла і темряви, мене і решти людства. Лише прозорість і глибина. Цього я завжди хотів, чи не цього?» Його уява витворила, а, можливо, то було реальне видиво золотисто-зеленого дракона у небі, що давно обірвав мотузку, яка його стримувала. І він летів лише завдяки вітру, бо без нього був би лише шматком паперу. Тут вода ледь здригалась, але угорі вітер був далеко потужнішим.

То був не перший повітряний змій, якого побачив Симеон над Притулком, і він завжди летів зі Сходу на Захід. Дракона змайстрував Лі, котрий іноді жив біля Східних Воріт. Тоді Писарем був кульгавий чоловік з ногою, що погано зрослася. Він давно вже пішов звідти. По тій нозі його пізнавали, коли він йшов до Західних Воріт, й казали: «Ось іде Писар Східних Воріт». Але той нікого не впізнавав і не зупинявся побалакати. Симеон бачив його майже останнім і сказав навздогін: «Щасливо тобі, Писарю Східних Воріт!» І той озирнувшись відповів: «Бувай!» І пішов догори ходою людини, яка вміє добре ходити і по калюжах, і по болоті, і по піску.

Кривий не признався Писареві Західних Воріт, хто він. Його ім’я було записане у книзі, але оскільки він перестав бути писарем уже давно, то навіщо про це нагадувати чужій людині? Звали його Альбін. Важко збагнути вчинки Писаря, коли ти ніколи ним не був.

Паперовий дракон Лі не лише оживив глибокоосіннє небо свіжими веселими барвами, а й збудив очі Симеона і той по-іншому побачив м’які пастельні кольори очерету, що майже не кидав тіні на воду, настільки висох. Води вистачало: бракувало життєвої снаги. Сонце теж розлилося по небу, втративши свою густину. Дмухнув вітер. По воді побігли хвильки. Дракон відлетів і почав падати сніг, що танув, не долітаючи до води. Перед Симеоном розігрувалось дійство, і він у своєму благенькому човнику посеред озера, застуканий зненацька, став учасником цієї драми.

А в цей час горбатий Сава, що скрутився від болю на лежанці, побачив сніг і з полегшенням подумав: «Це ж на зміну погоди мене ламало!» І одразу перестало боліти: зміна погоди настала. У хаті було тепло, затишно, але він не піддався дрімоті, бо то був дуже важливий момент — перший сніг. Він сів і простягнув руку до покинутої роботи: вистругував держак до мотики, але очі прикипіли до сніжинок, спочатку дрібних, а потім великих і лапатих. Скоро сніг добереться і до Східних Воріт.

У цей час Яків, Писар Західних Воріт, знову розмовляв з вужем, що поклав голову на подушку, а тулуб сховав під ковдру:

— Ось і зима, — сказав Яків, — час, який людина воліла б проспати, але не може. І ти теж не спиш. Тут забагато світла і шуму. Я певний, що твоя природа врешті дасть тобі перепочинок, а я ще встигну розповісти тобі, як я тут опинився. Це було дуже просто. Я ніби почув голос: «Ти маєш стати Писарем Західних Воріт Притулку!» Я три рази чув той ніби голос, а на четвертий пішов. Тоді вперше світ розділився у мені на дві половини. Той голос відколов якийсь шмат. Як би це тобі пояснити? То було боляче. Ти мусиш знати, що таке біль. Його ніхто не може уникнути.

 

Історія Якова, Писаря Західних Воріт Притулку, якої він ще нікому не розповідав

Хтозна, чому нічні метелики летять на світло, адже це проти їхньої природи. Вони забувають про небезпеку, і коли світло гаряче, обпалюють собі крила і навіть гинуть. Шкода їх. Людина теж часом тягнеться до того, що приносить їй самі страждання, але метелик заслуговує більше співчуття, бо він нічого не може вдіяти проти вогню. Людині часом щось перемикає і вона йде на поклик чогось, що перетворює її на необачного метелика. Звісно, коли людина нагадує машину, з нею нічого такого не може трапитися. Навіть, коли вона опиниться серед розбурханої стихії, діятиме для власної вигоди й порятунку. Такі ніколи не відчувають відчаю і в нещасті починають ревно служити злу, бо зло завжди вигідне і під рукою. Якову бракло сили і тому він змушений був її шукати. Жив він у великому місті й мав старшого брата, якого усі ставили йому в приклад. Брат був меткіший і розумніший за нього. Вони мали завжди рівно стільки, щоб не впасти занизько і не піднятися зависоко. Їм треба було ціле життя дотримуватись цієї середини, яка не завжди буває золотою. Яків шукав саме золотої середини, але тільки в Притулку зрозумів, чим вона його так приваблювала. Гармонією і постійністю. Метелики з обпаленими крилами стукають у Східні Ворота.

Почалося усе з відчуження від брата. Яків не міг стати таким, як він. Брат любив його, але завжди був на голову вищий у їхньому маленькому серединному світі. Коли вони виросли, брат став автомеханіком, але погорів на вкраденому автомобілі, й після року в’язниці не повернувся додому. Йому було соромно. Яків здогадувався, де міг бути брат: на Звалищі, вбогих кварталах, де жили люди, що не вміли дотримуватися середини. Яків не пішов його шукати. Йому здавалось, що брат мусить оговтатись перш, ніж повернутись додому. Слід було наближатись повільно, щоб Яків міг пізнати щось дуже коштовне. Батьки не згадували старшого сина, наче не мали його ніколи. Але не було дня, щоб Яків не думав і не переживав за нього. Він завжди був надто несміливим і тихим. Розумів, що батькам дуже прикро і намагався нічим їх не засмутити. Однак у мріях він був зухвалий і це рано чи пізно мало вийти назовні. Яків уявляв собі сотні разів, як одного дня брат повернеться і стане на порозі. Йому так не вистачало його поблажливої опіки. Але той все не повертався. Батьки із просто віруючих людей поступово перетворювались на фанатиків і знаходили втіху у тому, що несуть покуту за старшого сина. З часом Яків почав навіть боятись братового повернення, адже батьки дуже змінились. Вони могли зустріти його з ненавистю, хоча хіба Бог не вчив прощати? Сліпе служіння Богу робить людину жорстокою. Натомість Яків у душі оббілював брата, ідеалізував його аж доки не зрозумів, що зайшов у глухий кут. Життя не раз заганяло його у глухий кут, і він повертався, обираючи інший маршрут. На зміну впливало будь-що: чужа розмова, сон, якийсь образ, пісня. Завжди щось скеровувало його, що завгодно, тільки не розрахунок. Після школи він пішов працювати у благодійний фонд при церкві, бо не виявляв схильності до якогось конкретного заняття. Він чекав брата, гадаючи, що тільки той може допомогти йому вирватись на волю і розкрити приховані схильності, про які він сам ще не мав тоді уявлення. Батьки були ним задоволені: Яків виявляв покірливість і їм здавалось, що вони отримали сатисфакцію. Про його пристрасність і чутливість ніхто не здогадувався. Яків проходив школу терпіння, а школу колись доведеться закінчити. Батьки перестали його помічати, поринувши у світ власного болю, визнаючи лише обов’язок і вдячність. Він хотів, щоб зміна, яка колись настане, була ними помічена…

Яків дивився на сніг і не помічав його. Перед очима було ошатне подвір’я з традиційною підстриженою галявиною. Між кущами малини, які росли під огорожею, не було жодної травинки; до сніжно-білих штахет ніколи не тулилась кропива, а дерева з обрізаним гіллям не давали прохолоди. Він не міг жити без тіні, без випадковостей, без приємних дрібничок. Мав їх у своєму власному світі. У кімнаті Якова, і братовій також, не висіли постери, не клеїлись моделі літаків, і стіл не був заляпаний фарбами… І чим старшим він ставав, тим більше шкодував з