Жанр нарису та його внутрішньожанрова типологія

ТЕМА 2

 

 

Виникнення і розвиток жанру, його місце в сучасній періодиці. Жанрові особливості нарису. Внутрішньожанрова класифікація. Дорожній нарис. Портретний нарис. Проблемний нарис. Замальовка як мала нарисова форма. Образ автора в нарисі

 

 

Виникнення і розвиток жанру, його місце в сучасній періодиці. Нарис – складний і багатогранний жанр. Вільна й гнучка форма дозволила йому посісти достойне місце й відіграти помітну роль у розвитку літератури й журналістики.

Його називають «королем» художньо-публіцистичних жанрів, адже нарис вимагає від публіциста особливої ​​майстерності, володіння словом, уміння аналізувати й узагальнювати факти, бачити й позначити найважливіші тенденції життя. Без нарису журналістика була б значно біднішою й виконувала б насамперед функцію інформування, переставши бути творчістю.

Природа нарису визначається тим, що він функціонує і в публіцистиці, і в художній літературі. У публіцистиці нарисом зазвичай завершується вивчення жанрів, які класифікуються за складністю побудови і різноманітністю функцій. У літературознавстві, навпаки, з нарису починається розгляд прозових жанрів. Інколи нарис характеризують як найменшу художню та найбільшу журналістську жанрову форму. Диференціація нарису як жанру художньої літератури й журналістики позначилася розмежуванням безадресного (художнього) й адресного (документального, публіцистичного) нарису.

Нарис точно зображає соціально важливі факти і явища й типових представників певних соціальних груп суспільства, у своїй ідейно-художній структурі поєднує риси художньої літератури й соціологічного, соціально-економічного і філософського дослідження (часто в публіцистичній інтерпретації).

В.М. Галич узальнює низку дефініцій нарису: із «Літературознавчого словника» –«Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події й конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов’язкової для новели, притаманної оповіданню» [6, с. 488]; запропоновану дослідником В. Кузьменком: «Нарис – опис реальних подій, фактів. За своєю природою він близький до оповідання, однак нарисова творчість має свою специфіку. Так, зокрема, образність у творах цього жанру виконує публіцистичну функцію. В ньому багато місця займають роздуми, певні статистичні викладки, економічний аналіз тощо. Вимисел у нарисі відіграє значно меншу роль, ніж в оповіданні» [17, с. 18], О. Галичем: «Нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, в якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник» [7, с. 276]. Ф. Білецький визначав нарис так: «Нарис – самостійний літературний жанр, що ніскільки не поступається перед іншими художніми видами творчості. Але на відміну від інших літературних жанрів він ґрунтується на конкретних фактах, досліджує їх, містить елементи публіцистики, які тісно поєднуються із засобами художнього, образного живопису. Цією останньою якістю нарис відрізняється також від інших публіцистичних жанрів, зокрема від статті» [3, с. 77].

Г. Вартанов подає нарис як жанр публіцистики і журналістики, у якому на документальній основі відтворюються картини дійсності або порушуються важливі проблеми життя з використанням художньо-публіцистичних прийомів. Нарисами, зауважує він, називають і оглядові статті на актуальні теми, а також наукові праці, присвячені деяким проблемам, які розглядаються авторами оглядово, начерково.

Жанр нарису порівняно молодий у системі публіцистики. Його зародження пов’язують з Англією ХVІІІ століття. Перші зразки цього жанру – нариси Р. Стиля і Дж. Аддісона (моралізаторські й повчальні) – з’явилися там в епоху Просвітництва й призначалися для сатиричних журналів «Базіка» (1707–1711) і «Глядач» (1711–1714). Запозичення з англійської повчальної журналістики визначили появу нарису, який описує реальну дійсність і пересічного героя, у Німеччині, Італії, у Росії (сатиричні журнали М. І. Новикова «Трутень», 1769–1770 і «Живописець», 1772–1773). У ХVІІІ ст. не тільки розробляються різноманітні форми нарисової літератури, але й встановлюється специфічний жанровий зміст нарису – «характеристики» типів, що є носіями поширених вад і гріхів, які піддавалися сатиричному загостренню і висміюванню.

У першій половині XIX століття в Росії відбувався розпад феодально-кріпосницького ладу і становлення капіталістичних відносин. У суспільному житті назрів конфлікт між новими продуктивними силами, що розвивалися, і старими кріпосницькими відносинами. Почали змінюватися література й журналістика: вони звертаються до широкої аудиторії. Журнальна проза передових російських письменників характеризується сміливістю й пошуком нових літературних форм, здатних виразити новий ідейний зміст. 40-ві роки XIX століття можна вважати часом народження масової нарисової літератури. Поняття нарису, що з’явилося приблизно в цей час, визначило провідну жанрову форму, насамперед біографічного змісту. З літератури жанр нарису прийшов у журналістську творчість. У XIX столітті портретний нарис зосередився насамперед на гострих соціальних проблемах і на узагальнених типах людей. Тоді ж сформувалася й низка внутрішньожанрових різновидів нарису, зокрема дорожній, портретний, побутовий.

Дуже часто класики провідних літератур світу розпочинали свою творчу діяльність саме зі звернення до жанру нарису. Саме так було з Ч. Діккенсом, О. де Бальзаком, І. Тургенєвим. Нариси писали В. Даль, В. Гіляровський, М. Помяловський, Г. Успенський.

Серед родоначальників російського нарису дослідники журналістики називають імена В.Г. Короленка («У голодний рік»), А. П. Чехова («Острів Сахалін»), Г. І. Успенського («Руйнування») та ін. Чимало видатних майстрів цього жанру прославили радянську журналістику, наприклад М. Горький, М. Кольцов, Б. Полєвой, О. Бек, А. Аграновський, В. Овечкін, Г. Бочаров і багато інших.

Його основоположниками в українській практиці були І. Нечуй-Левицький («На Дніпрі») та Панас Мирний («Подорож з Полтави до Гадяча»). Важливе місце цей жанр посідає у творчості І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Маковея, Ю. Липи, С. Тудора.

Потік нарисової літератури породила Друга світова війна (Ж. Лаффіт, Дж. Олдрідж, К. Симонов, В. Гроссман, І. Еренбург, Л. Леонов). Героєм радянського біографічного нарису стає представник народу, активний творець своєї історії, який самоутверджувався у різноманітних проявах матеріального й духовного життя. Завдяки своїй злободенності й достовірності нарис має великий потенціал для впливу на уми й душі людей, тому він пропагував трудові подвиги, які були необхідні для перемоги у війні, а потім і для відновлення народного господарства.

Майстрами цього жанру були М. Хвильовий, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, А. Головко, О. Довженко; у другій половині ХХ століття – Г. Тютюнник, Ю. Мушкетик, В. Яворівський, В. Коротич, В. Дрозд, П. Мовчан. Часто до цієї жанрової форми вдавався Олесь Гончар. «Художній нарис, цей бойовий оперативний жанр, цей винятково чутливий до життя вид творчості, в нашій літературі завжди був у шанобі, приваблював багатьох і в 20-і, і в 30-і роки, і пізніше – бойові гострі нариси Майка Йогансена, памфлети Юрія Мельничука. Нарисовець має змогу найактивніше втручатися в життя, мужньо й чесно виявляти свою громадянську позицію», – так високо оцінив цей публіцистичний жанр в одному зі своїх виступів Олесь Гончар.

Отже, нарис – центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрета колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: авторів нарисів називають «нарисовці».

У 20-х роках ХХ століття дослідники-літературознавці й письменники дискутували щодо природи, функцій і специфіки нарису. Особливо гострою була дискусія навколо питання про допустимість у нарисі вимислу, домислу і поєднання їх з документальністю. Наукові дебати навколо складного жанру продовжувалися і пізніше.

Особливий підхід до жанру нарису в європейській теорії журналістики. Так, З. Вайшенберг вказує, що конкуренція між медіа на сучасному етапі посилила розважальність інформаційних повідомлень, що сприяло розвитку таких журналістських жанрів, які за своєю структурою та мовою не такі формалізовані, як «суворі» новини. Усі ці «м’які» форми – вільні, такі, що розповідають та аналізують, – в англосаксонській журналістиці узагальнено називають «feature» – нарис. Там нарисом називають жанр, який служить для опису й аналізу подій і ситуацій, а також висвітленню їхніх причин. Він задовольняє особливу зацікавленість багатьох читачів у «людських» аспектах певної теми. Однак, очевидно, там нарис можна вважати назвою жанрової форми, яка у вітчизняній жанрології іменується кореспонденцією.

Після розпаду Радянського Союзу в журналістиці відбулися якісні перетворення, наслідком яких стало ослаблення уваги до художньо-публіцистичних жанрів. Основну причину кризи нарисового жанру науковці (Панцерів) вбачають у частковій відмові від публіцистики як методу журналістської творчості. Журналістика, яка прийшла на зміну радянській, партійній пресі, змістила професійні пріоритети, зробивши ставку на інформаційні жанри. М.Кім припускає, що нарис став менш привабливим для журналістів тому, що сьогодні газетам більше потрібні суворо фактологічні матеріали, у яких немає місця ні вимислу, ні домислу, ні художнім прийомам у відображенні дійсності. Нарису на газетній шпальті стали відводити значно менше місця, він нерідко має не зовсім повноцінну форму. У нашій пресі, у газетах і журналах широко побутують такого роду описові, перерахувальні тексти, які часто іменуються нарисами. Це відбувається за прямого потурання редакцій, яким потрібно іноді заповнити рубрику. Однак не можна сказати, що нарис зовсім зник зі сторінок друкованих видань.

Хоча все частіше журналістикознавці на основі аналізу сучасної практики обстоюють виокремлення в сучасній публіцистиці із нарисових текстів таких самостійних жанрів, як портрет і біографія. М.Ю. Воронова зауважує, що функції портрета, як і його естетичні можливості, мають значний радіус – він може бути: описом зовнішності людини в кримінальній справі й літературно-художнім чи публіцистичним твором, що розкриває образ особистості; книгою-романом, а може існувати як газетний матеріал; може бути тільки елементом газетної чи журнальної публікації (нерідко на початку інтерв’ю автори дають коротку портретну зарисовку зовнішності чи манер героя). Біографія, як і портрет, може виступати і частиною тексту, і цілим текстом. У широкому розумінні біографія – це сукупність фактів життя людини. І в цій якості біографія має необмежені можливості втілення: від статистичної біографічної довідки до белетризованого біографічного роману. Біографія може бути матеріалом, на основі якого творяться наукові й документальні тексти, і самим текстом, який має власні закони творення (хронологічну, ретроспективну чи асоціативну побудову і т. ін.). Можливість використання біографії (фактів життя) певної особи як основи для певного жанру (портрета, нарису, есе) не позбавляє жанр біографії його самодостатності. Без біографічного матеріалу не обходиться, наприклад, жоден портретист. Проте використання біографічного факту не робить біографію портретом, оскільки жанр біографії має свої особливості.

Вивчення журналістикознавцями корпусу сучасних газетних нарисів дає підстави для висновку, що нарис не є реліктом, «скам’янілістю». Нині все частіше журналісти починають звертатися до цього складного і трудомісткого жанру. Сучасне суспільство гостро потребує духовних орієнтирів, об’єктивної соціальної інформації, і нарис, порушуючи гострі актуальні проблеми, дає аудиторії відповіді на багато питань, причому робить це в яскравій художньо-публіцистичній формі. Тому можна прогнозувати його відродження, хоча, можливо, у дещо видозміненій формі.

Жанрові особливості нарису. До основних жанрових ознак нарису можна зарахувати:

1) документальність, достовірність фактів, подій,про які йдеться (називаються справжні імена й прізвища зображуваних осіб, реальні, а не вигадані місця подій, описується реальна обстановка, вказується час перебігу події);

2) використання зображальних засобів, введення елементів типізації;

3) суб’єктивність, оскільки центральним компонентом, «головним двигуном сюжетного розвитку» є автор;

4) глибину авторського осмислення (автор не тільки описує, коментує чи аналізує факт, але й «переплавляє» його в творчу свідомість читача);

5) особливу роль постаті автора, яка є не менш важливою, ніж факт чи подія;

6) особа в нарисі набуває рис літературного героя;

7) поліфонічність, наявність багатьох змістових ліній;

8) особлива композиційна будова, близька до композиції драматичних творів;

9) репортажне начало;

10) багату й образну мову.

Внутрішньожанрова класифікація. К. Панцеров зауважує, що тільки в радянський період між жанрами газетно-журнальної періодики проходили чіткі межі. Зараз ці грані поступово стираються. У зв’язку з цим поділ його на окремі різновиди завжди уявлявся цілком умовним.

Слід підкреслити, що попри наявність яскравих особливостей журналістських нарисових текстів, тривала історія жанру виправдала виділення невеликої кількості внутрішньожанрових різновидів.

В. Здоровега запропонував класифікацію нарисів за об’єктом і характером оповіді:

· художньо-зображальні (дорожні нариси, замальовки);

· художньо-публіцистичні (портретний нарис);

· дослідницькі нариси (проблемні, публіцистичні).

Н.Кенжегулова говорить про подієвий нарис.

Ф. Білецький, беручи до уваги особливості змісту нарисових публікацій, зауважував: «Коли нарисовець пише про людину, він створює портретний нарис, передає враження від подорожі – створює дорожній нарис, розповідає про нові важливі проблеми і людей – дає проблемний чи проблемно-виробничий нарис, порушення теми наукових досягнень зумовлює науково-популярний нарис тощо. За психологічною насиченістю твору інколи виділяють так звані психологічні нариси, у яких головна увага нарисовця привертається до дослідження характеру й психіки людини».

Розглянемо детальніше найпоширеніше у вітчизняній журналістській практиці дорожні, портретні й проблемні нариси.

Дорожній нарис. Дорожній нарис, як і деякі інші журналістські жанри (наприклад, замітка, звіт, кореспонденція, огляд), належить до найбільш ранніх форм текстів, які з’явилися в ті часи, коли тільки зароджувалася журналістика, вони ознаменували становлення журналістики. Очевидно, це пояснюється тим, що схожа форма відображення дійсності була чи не першою в художній літературі. І, на думку В. Канторовича, це не дивно, оскільки саме цей жанр відповідав «віковічним прагненням людини проникнути поглядом за межі видимого оком – розсунути горизонт, збагатити досвід, доступний окремій людині за коротке її життя». Це допомогло дорожнім нарисам швидко закріпитися на сторінках періодичної преси, як тільки та виникла.

Дорожній нарис пройшов тривалий шлях становлення й розвитку. При цьому він виявив себе як жанр гнучкий, що вміє швидко пристосовуватися до зовнішніх умов. Зародження дорожнього нарису в Росії припадає на XVIII століття. Насамперед слід відзначити «Листи з Франції» Д. Фонвізіна, «Листи російського мандрівника» М. Карамзіна, «Подорож з Петербурга до Москви» О. Радищева. XIX століття відзначене цілою плеядою відомих творів, серед яких – «Подорож в Арзрум під час походу 1829 р.» О. Пушкіна, «Фрегат «Паллада»» І. Гончарова, «Листи про Іспанію» В. Боткіна, «Паризькі листи» П. Анненкова, «Листи з Франції та Італії» О. Герцена, «Острів Сахалін» А. Чехова. Найвідомішими письменниками-нарисовцями радянського періоду були Д. Фурманов; О. Серафимович; Б. Кушнер («Сто три дні на Заході»); В. Маяковський («Америка в Баку», «Моє відкриття Америки»); М. Горький («По Союзу Рад»); М. Кольцов; М. Шагінян («Дорогами п’ятирічки», «Подорож по радянській Вірменії»). Дорожні нариси писали І. Ільф та Є. Петров, І. Еренбург, В. Пєсков і багато інших.

Дорожній нарис – це опис якихось подій, пригод, зустрічей з людьми, які відбуваються під час подорожі автора. Це жанр, який дає змогу журналістові найбільшою мірою проявити фантазію й літературну майстерність. Головна проблема – це завжди відбір інформації, бо вражень від поїздок зазвичай буває багато, і завдання журналіста – відібрати найцікавіше і найважливіше.

Однак О. Журбіна вказує, що подорож з усіма її випадковостями зовсім не визначає зміст нарису. Побудований як безпосередній відгук на ті чи інші зовнішні враження, дорожній нарис завжди має власне «надзавдання», власну велику тему, власний єдиний образ. Подорожує нарисовець здебільшого тими шляхами, на яких він розраховує знайти відповіді на запитання, які його хвилюють. Так, О. Пушкін не випадково поїхав до Арзрума. Безліч причин кликало його туди. Він давно рвався за межі Росії. Він хотів взяти участь у турецькій війні. Кавказька армія була місцем заслання декабристів – друзів Пушкіна. Подорож обіцяла йому побачення з ними.

Дослідники вказують, що з часом змінювалися мета й завдання цього різновиду нарису: в епоху М. Карамзіна першочерговим завданням було просто «ознайомити» широку російську громадськість із Заходом; в епоху Ф. Достоєвського популярними стали роздуми на тему майбутнього Росії, а в період радянської влади основний акцент робився на будівництві нових міст і передовиках виробництва; завдання сучасних нарисовців набагато складніше – побачити, розкрити й намітити основні шляхи усунення тих чи інших гострих сучасних проблем.

З усіх нарисових форм цей нарис найбільшою мірою претендує на авантюрність сюжету (первинне значення слова «авантюра» – «пригода»). Подібна авантюрність задається самим характером підготовки цього типу публікації. Оскільки дорожній нарис являє собою опис деяких подій, пригод, зустрічей з різними людьми, з якими автор зіштовхується під час своєї творчої подорожі (поїздки, відрядження тощо), то й сюжет нарису відображає собою послідовність цих подій, пригод, зустрічей, які є змістом подорожі (пригод) журналіста. Зрозуміло, хороший дорожній нарис не може бути простим перерахуванням або викладенням усього, що автор побачив уродовж своєї поїздки. Та й навряд чи видання, для якого готується нарис, зможе дозволити собі опублікувати все побачене журналістом. Тому нарисовець повинен відбирати найцікавіше, найважливіше. Що вважати таким найбільш цікавим і важливим – залежить від того задуму, який складається в нього під час подорожі. Журналіст повинен уміти використовувати ті переваги, які дає йому дорожній нарис. І насамперед – сам факт свого переміщення «у часі й просторі», аби надати нарису динамічну форму, допомогти читачеві відчути всю напругу подорожі й зробити його «співучасником» свого відрядження, свого пошуку.

Портретний нарис. У центрі портретного нарису – особистість людини, її життя, прагнення, радості й прикрощі. Крім інтересу до героя (якщо це відома особистість), портретні нариси потрібні читачам для того, щоб порівняти власну систему моральних цінностей з поглядами іншої людини. Портретний нарис – це спресована розповідь про чиєсь життя.

М. Кім указував, що термін «портрет» спочатку означав «опис зовнішності людини», з часом трансформувався в ширше поняття. У публіцистичній творчості він став позначати не тільки зовнішні, але й внутрішні особливості людини, – усе, що пов’язано з духовним життям особистості. Тому об’єктами відображення в портретному нарисі можуть виступати як соціальні відносини людини з її безпосереднім оточенням (соціологічний аспект), так і внутрішні психологічні процеси, що відбуваються в житті окремого індивіда. Соціологічний аналіз особистості, доповнений психологічним, безумовно, розширив можливості портретного нарису в плані цілісного зображення людини.

Багатоплановість зображення людини дали підстави науковцям для виокремлення низки видів портретного нарису: біографічний портретний нарис, ювілейний портретний нарис, портретно-проблемний, психологічний і політичний портрет. У кожного з них – конкретні завдання, свої форми публіцистичного життєпису, специфічні можливості в показі героя твору, способи психологічної й соціальної характеристики, типізації людських натур, прийоми композиційної побудови твору.

Дослідниця Л. Григор’єва сформулювала низку закономірностей використання портретного нарису сучасними журналістами:

1) інтерес до біографії окремої людини, до унікальності її особистості посилюється на переломних етапах історії;

2) популярність біографічних нарисів зростає під час переходу суспільства від тенденцій колективізму до тенденцій індивідуалізму;

3) у сучасній пресі спостерігається збільшення загальної кількості біографічних текстів і їх нерівномірний розподіл за типами друкованих видань – життєписів нині багато в книжках і журналах, а в газетах (особливо щоденних) повноцінні портретні нариси зустрічаються рідко;

4) цілісне, всебічне зображення особистості та динаміки її розвитку стало можливим завдяки досягненням психології та інших гуманітарних наук;

5) незважаючи на наявність у багатьох біографіях морально-психологічної ідеї, сучасні журнальні видання керуються в основному комерційними інтересами, що може призводити до надмірної сенсаційності на шкоду етичним нормам.

Героєм радянського портретного, чи біографічного нарису був представник народу, активний творець своєї історії. Разом з викривальними нарисами, присвяченими гострим темам, у радянській періодичній пресі були поширені «парадні», однакові, безликі біографічні нариси, у яких було мало індивідуальності і живих людських образів, але багато штампів. Основна увага приділялася типовому, а не індивідуальному в людині, тому образи сучасників були багато в чому ідеалізованими й узагальненими. Ці тенденції були викликані вимогами часу і складністю суспільно-політичної ситуації.

На сторінках сучасних щоденних газет повноцінний портретний нарис трапляється досить рідко. Портретно-нарисові матеріали в сучасних газетах більш короткі, схематичні, «сухі». Вони є не портретними нарисами в повному сенсі слова, а, радше, замальовками. Зрозуміло, що написати повноцінний портретний нарис непросто, як непросто за кілька годин спілкування зрозуміти іншу людину. Відомий російський журналіст Юрій Рост з цього приводу писав: «Я намагаюся свого співрозмовника відчути. Я запитаю у нього, про що він найбільше шкодує в житті, чим пишається. Мій інтерес щирий, і це допомагає мені створити спочатку всередині себе, а потім на папері образ свого героя».

Найчастіше для отримання інформації для біографічного нарису в цьому використовуються методи спостереження (репортажний спосіб), інтерв’ю (діалогічний спосіб) і вивчення документів.

Найкращі портретні нариси виходять тоді, коли журналіст особисто знайомий зі своїм героєм, може спостерігати за поведінкою цієї людини, бути свідком якихось її вчинків. Це дозволяє збагатити матеріал авторськими враженнями, вказати на якісь тонкі деталі в зовнішності або характері героя, які могли вислизнути від інших людей. Спостереження – дуже ефективний спосіб отримання інформації, але, на жаль, його вдається використовувати далеко не завжди. Тому джерелом основних відомостей для сучасних портретних нарисів найчастіше стає інтерв’ю з героєм майбутньої публікації.

Інші джерела біографічної інформації дослідниками поділяються на документні (текстові) і нетекстові. До документних відносять: автобіографії, щоденники й листи; до нетекстових належать фото- і кінодокументи, що причетні до життя героя і до його оточення, особистих речей людини. Нині популярним джерелом інформації стає Інтернет. Але в будь-якому випадку успішність використання того чи іншого джерела інформації визначається професіоналізмом журналіста, його вмінням працювати, його непідробністю інтересу до предмета публікації.

«Щоб написати хороший нарис, – зауважував письменник і журналіст Костянтин Паустовський, – треба мати здатність відкрити в людському серці те, що може бути давно забуте, що потонуло в штовханині щоденних турбот. Хороший нарис змушує читачів згадати, хто вони самі за своєю суттю, чого хочуть, про що мріють».

Закономірно виникає запитання: чи про кожну людину можна написати нарис? Так. Головне – зуміти знайти у своєму співрозмовникові якусь «родзинку», підкреслити особливість його професії або хобі, розповісти про його незвичайні погляди. Одним словом, створити живий образ, який не залишить читача байдужим. Портретний нарис не повинен бути схожий на короткий виклад біографії. Цей нарис виникає в результаті художнього аналізу особистості героя і схожий на оповідання або новелу.

У вдалому портретному нарисі характер героя дається, звичайно, у нетривіальній ситуації. Тому для автора дуже важливо виявити такі «ділянки» на життєвому шляху героя, які містять якісь неординарні труднощі, мають драматичний характер. Саме тут можна виявити конкретні прояви характеру героя, його таланту, завзятості, працьовитості та інших значущих, з точки зору досягнення мети, якостей.

Г.В. Колосов зазначав: «Живими герої стануть тоді, коли нарисовець у будь-якому з них знайде, відзначить і підкреслить характерну, оригінальну особливість мови, жесту, фігури, постаті, усмішки, гри очей і т.д. Правдива деталь допомагає повніше зобразити предмет, підвищує художність твору, конкретизує його».

Хоча талановитий нарисовець може знайти щось цікаве і в такій ситуації. Він може, наприклад, ефектно використовувати метод умовності або вдатися до асоціацій (тобто включити цікавий матеріал із власного минулого досвіду) тощо. На жаль, досить часто автори, які намагаються написати портретний нарис, не знаходять нічого кращого, як представити читачеві низку нанизаних на якусь думку описів пересічних дій героя. А іноді журналіст робить ще простіше – стисло переказує біографію свого героя. Звичайно, усе це формує певне уявлення про людину, що зацікавила автора, але не завжди таку публікацію можна назвати портретним нарисом. Л. Григор’єва, що досліджувала саме цей різновид нарису в сучасній російській журналістиці, визначає певні тенденції його розвитку, які мають місце і в Україні з огляду на певну схожість суспільних процесів: 1) зміщується фокус уваги з типовості на індивідуальність, пошук нового змісту, свіжого ракурсу у висвітленні героя, прагнення до відмови від штампів у зображенні особистості, перехід від однобокого висвітлення особистості до всебічного;

2) у сучасній журнальній періодиці спостерігається поява нового типу героїв: замість самовідданих трудівників заводів, колгоспів і т. д. героями біографій стають зірки шоу-бізнесу, політики, спорту, бізнесу. У сучасних біографічних нарисах акцент робиться саме на знаменитості, популярності героїв. Деяких дослідників ЗМІ ця тенденція насторожує: публікації такого типу різко зменшують можливість освоєння суспільством реально існуючого досвіду взаємодії між людьми. По-перше, подробиці життя зірок поступово витісняють з інформаційних потоків нарисові матеріали про осіб дійсно непересічних, які варті громадської уваги. По-друге, на перше місце часто висуваються не ті факти, які розкривають значення діяльності людини для суспільства, а ті, які мають характер сенсаційності і шокують зневагою персонажа до суспільних цінностей. Матеріальне багатство нерідко стає наріжним каменем ціннісних орієнтацій.

Проблемний нарис. Предметом відображення в нарисах такого типу виступає проблемна ситуація. Саме за ходом її розвитку і стежить у своїй публікації нарисовець. За своєю логічною конструкцією проблемний нарис може бути схожий зі статтею. Причиною такої схожості виступає насамперед домінування у відображенні проблемного начала. Як і в статті, у проблемному нарисі автор з’ясовує причини виникнення тієї чи іншої проблеми, намагається визначити її подальший розвиток, виявити шляхи рішення. Це, природно, зумовлює багато рис виступу, незалежно від того, до якого жанру ми б не намагалися його віднести. Водночас проблемний нарис завжди можна досить легко відрізнити від проблемної статті. Найважливіша відмінність полягає у тому, що в проблемному нарисі розвиток проблемної ситуації ніколи не представляється, так би мовити, «у голому вигляді», тобто у вигляді статистичних закономірностей або узагальнених суджень, висновків тощо, що властиво статті як жанру. Проблема в нарисі виступає як перешкода, яку намагаються подолати цілком конкретні люди з їхніми достоїнствами й недоліками. На поверхні тієї чи іншої діяльності, яку досліджує нарисовець, проблема дуже часто проявляється через конфлікт (або конфлікти), через зіткнення інтересів людей. Досліджуючи ці конфлікти, їхній розвиток, він може дістатися суті проблеми. При цьому спостереження за розвитком конфлікту в нарисі зазвичай супроводжується різноманітними переживаннями як з боку героїв нарису, так і з боку самого автора. Намагаючись осмислити суть того, що відбувається, журналіст часто використовує всілякі асоціації, паралелі, відступи від теми. У нарисі – це звичайна справа, у проблемній статті вони недоречні. Написати проблемний нарис, не розбираючись у тій сфері діяльності, яка в ньому порушується, неможливо. Лише глибоке проникнення в суть справи здатне привести автора до точного розуміння тієї проблеми, яка лежить в основі досліджуваної ситуації, і відповідним чином описати її у своєму нарисі. В. Галич підкреслює що в полі зору проблемного нарису перебуває певна актуальна політична, філософська, моральна чи естетична проблема. Вона розв’язується на сучасному матеріалі. Із великого кола життєвих явищ публіцист обирає лише ті, які, власне, і допомагають йому розв'язати поставлену проблему.

Замальовка як мала нарисова форма. У XVIII−XIX століттях у періодичній пресі Росії склався жанр, який пізніше отримає назву замальовка. В.Й. Здоровега відносить замальовку до художньо-зображальних нарисів. Інші ж автори вважають її самостійним художньо-публіцистичним жанром, тісно пов’язаним із нарисом. Це дає підстави їм називати замальовку малою нарисовою формою, вказуючи на її відмінності від нарису.

Л. Григор’єва характеризує замальовку як стисле відображення якогось моменту. Замальовка фіксує те, що сталося в певному місці в конкретний момент. Дослідниця підкреслює, що зазвичай цей твір оперативний, а достовірність описаного в ньому підкреслюється свідченням автора. Від нарису портретну замальовку відрізняє не таке глибоке розкриття характеру героя. Проте автору вдається створити образ тієї чи іншої людини. Завдяки своїй стислості і ємності замальовки стають все поширенішими в сучасних газетних виданнях, витісняючи з колишніх позицій нарис, який перемістився в журнали.

В. Ворошилов розглядає замальовку як оперативний газетний жанр і як різновид нарису – етюд, ескіз з натури. Підкреслює, що автор замальовки не вдається до узагальнення, не використовує повною мірою типізацію, зображає в нарисовій формі якесь одне явище, подію. На його думку, замальовки можуть бути сюжетними й безсюжетними, про конфлікт і безконфліктними [5, с.70].

Однак нам більше імпонує думка Н. Кенжегулової, яка основною відмінністю замальовки від нарису вважає відсутність сюжету й проблеми. Вона розглядає замальовку як ланцюг картин, асоціацій і виділяє такі види замальовок: пейзажну; асоціативну – побудовану на асоціаціях; портретну – портрет людини або місцевості, явища.

І. Михайлин підкреслює поєднання у цьому найкомпактнішому жанрі художньої публіцистики інформаційності й художності, образності. Він зауважує, що замальовка часто розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи її значення [8, с. 213]. Образ автора в нарисі. Образ автора в нарисі є семантико-стилістичним центром твору. На відміну від белетристичних жанрів, авторське «я» у нарисі – це сам публіцист, його точка зору на події, його думки й оцінки. Автор веде оповідання, організовує сюжет, формує погляд аудиторії на описувані події. Дослідники виокремлюють три основні типи авторської оповіді: 1. Розповідь від третьої особи. Автор об’єктивно описує події, не беручи в них участі. 2. Розповідь від першої особи однини. Таке оповідання має кілька різновидів: оповідач – учасник події, він стоїть у центрі викладу (такий текст може будуватися так, ніби автор заново переживає події, не знаючи його фінал; інший варіант – розповідь про подію як про таку, що вже відбулася); оповідач-дослідник (автор виявляється на місці дії, вивчає факти, документи, розмовляє з людьми і на очах читача реконструює події, формує оцінку). 3. Розповідь від першої особи множини. Такий розповідний тип може бути плодом колективної творчості; може використовуватися в наукоподібних нарисах. Часто «ми» з’являється в дорожніх нарисах, де автор веде розповідь не тільки від свого імені, а й від усіх учасників вояжу.

 

Завдання і запитання для самоконтролю

1. Коли й де виникає жанр нарису?
2. Визначте жанрові ознаки нарису.
3. Перерахуйте основні різновиди нарисів і охарактеризуйте їхні особливості.

4. Опишіть замальовку як малу нарисову форму.

5. Охарактеризуйте роль образу автора в нарисі.

Джерела

1. Аграновский В. Вторая древнейшая. Беседы о журналистике – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. ModernLib.ru

2. Аграновский В. Ради единого слова – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.electroniclibrary21.ru

3. Білецький Ф.М. Оповідання. Новела. Нарис. – К., 1966. – 89 с.

4. Воронова М.Ю. Портрет і біографія. Гранична сутність жанрів – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: journlib.univ.kiev.ua

5. Ворошилов В.В. Журналистика: Учебник. – 2-е издание. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2000. – 360 с.

6. Галич В.М. Художній нарис у жанровій системі публіцистичної спадщини Олеся Гончара – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: journlib.univ.kiev.ua

7. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури / За наук. ред. О. Галича. – К., 2001. – 488 с.

8. Гетьманець М.Ф., Михайлин І.Л. Сучасний словник літератури і журналістики. – Х.: Прапор, 2009. – 384 с.

9. Григорьева Л.М. Биографический очерк в современной российской журнальной периодике: автореферат дис.... кандидата филологических наук: 10.01.10 / Григорьева Людмила Михайловна. – Москва, 2010. – 22 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.mediascope.ru