Назвіть та охарактеризуйте стадії розвитку шлюбу

 

Відображенням естетичного та етичного проявів сексу­альності є кохання. Потреба в коханні, здатність кохати є невід'ємною частиною людської психіки. Американський психолог Абрахам-Харольд Маслоу (1918-1970) вважав її однією з вроджених людських потреб.

Сутність кохання, його діалектика, таємничість і непередбачуваність завжди турбували людину. Античні філосо­фи вважали, що в коханні тілесне начало набуває істинної краси. Представники епохи Відродження розглядали ко­хання як силу, що організовує соціальне життя, звільняє душу від афектів, веде до пізнання природи. Тривалий час тема кохання була прерогативою письменників, філософів, а не предметом дослідження психологів, соціологів та ін­ших вчених. Оспівуючи це почуття, мало хто виявляв нау­ковий інтерес до причин кохання, його проявів та проблем.

У сучасну епоху багато вчених зацікавилося науковим пізнанням кохання. Деякі сексологи припускають, що в корі головного мозку є центри, які відповідають за це по­чуття, соціологи тлумачать кохання як зустріч двох лю­дей, які органічно доповнюють один одного, а психологи трактують кохання як шлях подолання самотності, прояв бажання піклуватися про іншого, як про самого себе.

3. Фрейд переконував, що ядром кохання є статеве ко­хання, мета якого – статеве з'єднання. Кохання, за його словами, є проявом лібідо, спрямованим або на інших (кохання) або на себе (нарцисизм). Спочатку (в дитинстві) кохання є нарцистичним, потім воно переходить на інші об'єкти. Людина, яка повертається до нарцисизму в зрілі роки, не здатна кохати. В особливо виражених випадках це перетворюється на хворобу.

Емоційний зв'язок між дитиною та її рідними, почуття любові, які при цьому виникають, є основою, на якій фор­мується розуміння того, як уміти віддавати і брати. Ця елементарна і малозначна, на перший погляд, якість допо­магає людині встановлювати любовні стосунки в доросло­му житті. Разом із загальним розвитком особистості відбу­вається і розвиток почуття кохання. З віком під впливом життєвого досвіду встановлюється стійкий погляд на ко­хання. Людина вчиться не лише приймати це почуття, спрямоване на неї, а й дарувати його іншому. Кохання приносить їй не тільки високі почуття, а й болючі, нестер­пні муки, якщо зв'язок, що розвивається між людьми, не відповідає сподіванням. Людина постійно вчиться кохати, тому кохання є універсальним, безмежним та нескінченним феноменом. І чоловіки, і жінки від народження і до смерті потребують кохання. Із віком можуть лише зміню­ватися форми переживання та зовнішнього вияву цього почуття. Сталою залишається його основа. Вона може бути в кожної людини стимулом для виникнення стану готовно­сті до кохання. Одні люди постійно перебувають у цьому стані, інші – в очікуванні її або у стані її втрати. Ступінь готовності до кохання не має конкретного виміру, прояв його завжди індивідуальний. Іноді він буває несподіваним.

Кохання стимулює статевий потяг, інстинкт продов­ження роду. Усе, що з ним пов'язане, набуває особливої сили і чарівності. Майже завжди кохання стає прологом до статевої близькості. У кожному сексуальному зв'язку є елементи прояву кохання. При цьому секс є мовою інтим­них стосунків. Сексуальні ігри не принижують кохання, а роблять його багатозначним. Ще в 1895 р. В. Тарновський писав: «Кохання – це статевий потяг між двома особами різної статі, обов'язково пов'язаний із симпатією душ... Симпатія душ без статевого потягу – це дружба, а не кохання. Нормальне кохання можливе лише в зв'язку із ста­тевим почуттям».

І кохання, і статевий потяг мають характер пристрасті, всепоглинання. Нормальні елементи сексуальної поведін­ки – закохані погляди, лагідні торкання та поцілунки, особливо ерогенних зон тіла. Однак статевий потяг порів­няно з коханням має вужчий фокус і може задовольнятися значно легше. Кохання – складніше, різноманітніше і по­стійніше почуття. У статевому потязі елементи турботи і поваги проявляються мінімально, сильніші вони при три­валих сексуальних зв'язках, відіграючи, однак, вторинну роль. Бажання пізнати іншого стосується при цьому лише фізичних аспектів взаємодії. У коханні, яке не виключає бажання пристрасної тілесної єдності, головним компо­нентом є повага до коханої людини, визнання цінності її як особистості. Ідеальним проявом кохання є поєднання поваги до партнера із статевим потягом до нього. Виникає воно не лише завдяки статевому потягу, а й за участю ви­щих емоцій, пов'язаних із ставленням до іншої людини як до особистості, оцінюванням її фізичних і психологічних якостей. Тому почуття кохання може переживати і люди­на, байдужа до статевих стосунків.

Закохана людина сприймає об'єкт своїх почуттів як ідеальний естетичний образ, знаходячи в ньому красу, ін­дивідуальність, підкорювальну силу та багатий духовний світ. Унаслідок цього часто поза увагою опиняється справ­жня сутність людини, а ідеалізовані її тілесні, духовні яко­сті вважають єдиним об'єктом бажання, естетичного спо­глядання, джерелом естетичної насолоди.

За словами німецько-американського психолога і філо­софа Еріха Фромма (1900-1980), кохання, або любов, – це не стільки взаємини з конкретною людиною, скільки орієнтація особистості, яка визначає її стосунки зі світом, а не з окремим об'єктом. Адже любов до однієї людини і цілковита байдужість до інших – це не любов, а симбіо­тична прихильність чи розширений егоїзм. Тобто любов полягає не в наявності об'єкта, а в здатності кохати.

ТИПИ КОХАННЯ (що залежать від об'єктів любові)

Різні типи кохання суттєво різняться між собою, що здебільшого залежить від об'єктів любові.

1. Братерська любов. Вона є різновидом кохання, на якому основуються всі інші типи. Е. Фромм розглядав її як відповідальність, турботу, повагу, розуміння іншої людини, прагнення допомагати їй у житті (про це йдеться в Біблії: «Полюби ближнього, як самого себе»). Братерська любов – це принципова здатність любити. У ній присутнє переживання єдності, рівності, спільності з усіма людьми.

2. Материнська любов. її суть у безумовному ствердженні життя і потреб дитини. Мати повинна забезпечувати не лише життя і розвиток дитини, а й прищепити їй любов до життя, відчуття того, що жити – прекрасно. Для цього жінка має бути не тільки хорошою матір'ю, а й щасливою людиною (що доступне небагатьом), адже її любов до життя так само сильно впливає на особистість дитини, як і її тривога.

На відміну від братерської любові, в якій обидві сторо­ни рівні, стосунки матері і дитини від самого початку не­рівноправні: один потребує допомоги, інший її надає. З огляду на альтруїстичність (безкорисливе піклування про інших), жертовність материнської любові її вважають найвищим різновидом любові. Однак Е. Фромм вважав, що справжній подвиг материнської любові полягає у любові не до немовляти, а до дитини, яка росте. Немовля любити не важко (як продовження себе – нарцистичною лю­бов'ю; як об'єкт реалізації прагнення до влади і власниць­ких амбіцій). Проте дитина росте, стає автономною особи­стістю. І суть материнської любові, за Е. Фроммом, поля­гає в тому, щоб сприяти особистісному зростанню, відокремленню дитини. На цій стадії материнська любов вимагає жертовності, здатності віддавати все, не очікую­чи нічого, крім щастя улюбленої дитини. І саме в цьому багато матерів виявляє нездатність виконати надзавдання материнської любові.

3. Любов до себе. Людина, здатна на любов, любить і себе. Якщо вона здатна любити тільки інших – вона не здатна любити взагалі. Любов до себе й егоїзм (задоволен­ня власних потреб, нехтування іншими) – не одне й те саме, а протилежності. Егоїст, створюючи враження, що надзвичайно піклується про себе, насправді лише робить невдалі спроби замаскувати та компенсувати своє невміння піклуватися про своє справжнє Я. Він не вміє любити інших, як і не вміє любити себе. Е. Фромм порівнює егоїзм з ревнивою турботою надто турботливих матерів, які вва­жають, що надзвичайно люблять свою дитину, хоч наспра­вді відчувають до неї глибоко замасковану ворожість. Над­мірна турботливість є компенсацією нездатності любити свою дитину. Так само і «жертовна» мати, яка відмо­вляється від усього заради своїх дітей, насправді перебуває під впливом прихованої ворожості до життя, яку передає і дітям, оскільки вони не повинні розчарувати її. Насправді така мати не любить себе і в такий спосіб дає своїм дітям урок нелюбові до себе й життя. Отже, за Фроммом, без лю­бові до себе любов до інших неможлива, адже в ній про­являється принципова здатність любити.

4. Любов до Бога. Основа потреби в любові закорінена у почутті віддаленості, прагненні подолати спричинений ним відчай шляхом єднання з кимось. Із цієї потреби вини­кає релігійна любов (любов до Бога).

5. Еротична любов. Вона полягає у прагненні до повно­го злиття, єдності з іншою людиною. За своєю природою ця любов виняткова (людина може повністю і пристрасно еротично злитися лише з однією людиною, однак вона не виключає братерської любові до інших людей). Еротичне кохання, застерігав Фромм, не слід плутати із закохані­стю, яка є неочікуваним руйнуванням бар'єру між двома людьми. Таке раптове переживання близькості дуже ко­роткочасне. Після того як незнайомець стає близькою лю­диною, зникає необхідність долати бар'єри, не залишаєть­ся, до чого прагнути. Для багатьох особистість іншої люди­ни, як і власна, скоро перестає бути загадкою, інтерес до неї минає, а близькість досягається лише завдяки сек­суальним контактам. Адже такі люди сприймають лише фізичну віддаленість інших людей і долають її шляхом фі­зичної близькості. Подоланню віддаленості сприяють: роз­мови про особисте життя, сподівання і тривоги, прояви ди­тячих рис особистості, гніву, ненависті, нестриманості (цим пояснюються стосунки деяких партнерів, близькість яких проявляється тільки в ліжку або коли вони дають волю взаємній ненависті чи люті). Із часом така близькість приносить все менше задоволення, тому людина починає шукати нову. Коли новий незнайомець стає «близькою» людиною, знову приходить гостре почуття закоханості, яке поступово згасає і завершується прагненням до нового завоювання. Це прагнення супроводжується ілюзією, що нова любов не буде подібна на попередню. Цьому сприяє оманливий характер сексуального бажання.

Сексуальне бажання, націлене на злиття, не зводиться лише до фізіологічного апетиту, розрядки хворобливої на­пруги. Його можуть стимулювати викликана самотністю тривога, прагнення підкорювати чи бути підкореним, пи­хатість, бажання завдати болю та любов. Оскільки у свідо­мості багатьох людей сексуальне бажання нерозривно пов'язане із любов'ю, вони легко припускаються помилок, вважаючи, що кохають один одного, насправді відчуваючи лише фізичний потяг. За Е. Фроммом, кохання справді може викликати сексуальне бажання, однак у такому бажанні не буде прагнення володіти, підкоряти чи бути під­кореним, воно буде сповнене ніжністю. Якщо фізичне ба­жання викликане не коханням і еротичне кохання не є водночас братською любов'ю, таке бажання призведе лише до тимчасового оргастичного єднання.

Важливим елементом справжнього еротичного кохан­ня є воля, бо вона – не лише сильне почуття, а й рішення, судження та обіцянка. Кохання – це і вольовий акт при­святи себе комусь. Після укладення шлюбу вольовий акт має гарантувати стійкість кохання, та це не означає, що стосунки варто зберігати за будь-яких обставин.

Загалом, як зауважив Е. Фромм, для більшості людей проблема кохання – насамперед проблема, як бути коха­ним, а не як кохати. Справжнє кохання – це активність і мистецтво; вимагає наполегливої праці, постійного самовдосконалення.

Серед теорій виникнення кохання і сексуального потя­гу особливе місце належить біологічній концепції амери­канського психіатра Майкла Лейбовіца, яка ґрунтується на засадах психофізіології. Згідно з нею в мозковій струк­турі (гіпоталамусі) виробляються молекули фенілетаміну (ФЕА), які викликають відчуття ейфорії, піднесеності та радості. Коли людина відчуває статевий потяг, цими моле­кулами насичуються нейрони лімбічної системи, що сти­мулює емоційну активність. У закоханих настає стан, подібний до стану після вживання наркотиків. Партнери відчувають піднесення життєвих сил, жвавість, безрозсудність, легкодумство, оптимізм. Розірвання в цей час сто­сунків може викликати страждання, депресивний стан.

Після невдалого бурхливого кохання, яке спричинило виникнення депресії, жінки, як зауважив М. Лейбовіц, по­чинали активно вживати рідкий шоколад. Оскільки шоко­лад має високу концентрацію фенілетаміну, це дало під­стави для висновку, що організм завдяки цьому компенсує втрачену функцію. Подальші досліди показали, що здат­ність більшості жінок нормально функціонувати на робо­чому місці, у соціальному середовищі залежить від того, чи є вони закоханими, і від ступеня прояву закоханості. Рівень ФЕА в таких випадках коливається в широких ме­жах через хиткий механізм контролю, який може бути на­бутим чи вродженим. При лікуванні використовували фармакологічні препарати, які гальмували розпад ФЕА й ефективно поліпшували емоційний стан жінок.

Хімічний процес, за якого молекули ФЕА партнерів збігаються, спричиняє виникнення хімічної реакції сполу­чення. У житті внаслідок цієї реакції з'являється потяг. Так біологічна концепція кохання пояснює виникнення міжособистісних стосунків, порозуміння чи непорозумін­ня між партнерами Однак реакція між хімічними сполу­ками не може повторюватися і довго перебувати на одному рівні. Тому статевий потяг між партнерами не буває віч­ним. Через чотири роки кількість ФЕА зменшується, а ін­тенсивність хімічної реакції починає спадати. Тому секс і потяг між чоловіком та жінкою перестають відігравати провідну роль у взаєминах. Позитивним завершенням ро­мантичного кохання є поступовий перехід його в кохання-дружбу, негативним – розірвання стосунків, розлучення або продовження спільного життя без взаємного задово­лення. Теорія М. Лейбовіца здобула широке визнання, оскільки до неї можна апелювати, коли вичерпуються інші аргументи щодо походження кохання.

Отже, романтичне кохання (закоханість) є нестійким станом, тривалість якого не перевищує 3-4-х років, адже біологічні речовини, які відповідають за підтримання в ор­ганізмі ейфорії закоханості, не можуть довго бути на ста­більно підвищеному рівні, і їх показники з часом знижують­ся до норми. Коханці починають помічати недосконалість один одного, відшукувати недоліки, які раніше не помічали або ігнорували. На зміну нескінченним спільним інтересам приходять нудьга, нетерпіння, боротьба за лідерство.

Закоханість, яка нерідко переростає в кохання-дружбу, тримається на взаємній повазі і турботі. Почуття стають менш бурхливими, однак – стабіль­нішими, реалістичнішими, а такі стосунки надійніші. Партнери менше демонструють власницькі прояви, що зменшує зобов'язання, дає змогу обом жити своїм життям з мінімальним втручанням. Дружба може передбачати і сексуальний компонент, який надає партнерським стосун­кам приємного забарвлення. Ця форма кохання притаман­на тривалому шлюбу.

Основою функціонування сім'ї, яка забезпечує стабіль­не середовище для формування, розвитку і прояву усіх особистісних рис членів подружжя, є шлюбні стосунки.

Щасливим вважають шлюб, у якому чоловік і дружина одностайно визнають взаємне почуття кохання, повагу, порозуміння; гармонійним – кохання одного і повагу ін­шого члена подружжя; проблемним – коли переважають стосунки без достатньої поваги або надмірна прихильність одного з членів подружжя наражається на байдужість, не­повагу іншого, що провокує сварки, патологічні прояви ревнощів; кризовим – коли домінують конфлікти з різних приводів; розірваним – шлюб, який перебуває у процесі юридичного розірвання.

За сутнісними ознаками розрізняють первинну (бать­ківську) і вторинну (подружню) сім'ї, які можуть вплива­ти одна на одну або функціонувати відокремлено.

Перші уявлення про шлюб дитина здобуває в батьків­ській сім'ї або в її альтернативі. Внаслідок спілкування з батьками, іншими людьми в неї формуються статевосімейнорольові якості. У дівчаток за прикладом матері, сестри, бабусі, тітки з'являються спочатку несвідомі, а піз­ніше – перші свідомі риси жіночості. У хлопчиків під впливом батька, брата, дідуся, дядька пробуджуються ознаки мужності. Одночасно засвоюються поведінкові сі­мейні риси.

Статевий потяг набуває закінченої, стійкої форми із на­станням психологічної та соціальної зрілості, коли люди­на може всі особисті питання вирішувати самостійно, в неї формується власний погляд на життя. Статева близькість у ранньому віці виникає найчастіше через цікавість, однак така людина ще не здобула психологічного та соціального досвіду для відповідальності за свої дії в коханні. Рано роз­почате дошлюбне статеве життя може перервати нормаль­не формування індивідуальних статевих реакцій, адже ме­ханізми, які повинні стримувати чуттєві пориви, ще не сформовані. Тимчасові статеві контакти, часті зміни сим­патій створюють не сумісний із сімейним життям статевий стереотип. Принадність дошлюбних зустрічей, якими б вони не були за тривалістю, забарвлене в романтичні тони спільне дошлюбне життя здаються напрочуд легкими по­рівняно із спільним життям у шлюбі. Шлюбний підпис – це визнання відповідальності за іншого, готовності слугу­вати інтересам сім'ї, іноді навіть усупереч своїм.

Для більшості людей уявлення про сім'ю як головний суспільний інститут домінуючі: 91% чоловіків і 95% жі­нок усіх вікових категорій вважають її важливим ядром свого життя.

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ СІМ’Ї.

Для стабільності подружнього життя кожна сім'я по­кликана забезпечувати такі її основні функції:

1. Створення позитивного емоційного фону. Позитивні емоції при спілкуванні, домашній затишок, обмін цікавою інформацією забезпечують позитивний життєвий тонус, сприяють оптимістичному сприйняттю життя;

2. підтримання доброзичливих стосунків з батьками, родичами, друзями, співробітниками. Стосунки, що ґрун­туються на взаємній повазі, відіграють важливу роль у під­триманні позитивних емоцій, забезпеченні стабільності подружніх взаємин, зберігають свіжість почуттів;

3. забезпечення господарсько-економічних потреб. Життєзабезпечення сім'ї потребує чіткої організації та розподілу обов'язків, відповідальності, вмотивованої іні­ціативи у кожній справі. Не в кожній сім'ї оптимальне вирішення цих питань дається відразу і безболісно. Багато залежить від різноманітних об'єктивних і суб'єктивних чинників (рівня потреб і можливостей щодо їх задоволен­ня, місця проживання, індивідуальних звичок, рівня осві­ти, віку дітей тощо);

4. створення здорового сімейно-побутового режиму. Влаштованість побуту є важливою запорукою гармонії сі­мейних стосунків, задоволеності подружжя одне одним, створення сприятливого клімату для розвитку і виховання дітей;

5. забезпечення інтимного життя. Гармонійні сек­суальні стосунки приносять велике задоволення партне­рам. Дотримання індивідуального ритму сексуальних кон­тактів (відповідно до запитів і міри задоволення) має принципове значення для збереження активного статевого потягу, позитивного емоційного фону і пов'язаних з ними виявів ніжності. У багатьох випадках регулятором сексу­ального режиму є жінка як берегиня сексуальної гармонії в подружжі;

6. народження і виховання дітей. Цей чинник є основ­ним елементом у самоствердженні, розвитку, збереженні сім'ї;

7. сприяння соціальному самовдосконаленню. Воно пе­редбачає роботу кожного над підвищенням свого культур­ного, професійного рівня, збагаченням міжіндивідуальної взаємодії.

Потреба мати товариша-коханця, партнера в сімейно­му житті часто є значущою. Через партнера людина вста­новлює контакт із навколишнім середовищем, коригує власні думки та дії. У взаємодії з ним виникають найцінніші і найглибші емоції. Такий союз чоловіка і жінки стає непорушним.

Сімейне життя різних людей складається неоднаково. У шлюбі поєднуються дві індивідуальності зі своїми звич­ками, уявленнями, світоглядом. їх об'єднання в сім'ю не завжди відбувається безпроблемно. Формування опти­мального шлюбу – складний, багатозначний, сповнений злетів і криз процес, що охоплює зачарування першим ко­ханням, переборені перші побутові розчарування, прийняття партнера з усіма його перевагами та недоліками, трансформацію міжособистісних стосунків на різних ета­пах життя.

Для діагностування шлюбних союзів, які переживають кризи, полегшення вибору партнера, прогнозування сто­сунків Г. Васильченко запропонував концепцію п'яти шлюбних чинників. Основою її є положення про поліфункціональність шлюбного союзу, спрямованого на об'єднан­ня матеріально-економічних, культурних і сексуальних потреб партнерів в умовах тісного і тривалого контакту.

Загальний шлюбний потенціал формується на основі фі­зичного, матеріального, культурного, сексуального та психологічного чинників. Важливо, щоб за кожним із них партнери не лише володіли позитивними якостями, а й щоб ці якості відповідали очікуванням іншої сторони.

У міжособистісних стосунках, у т. ч. сімейних, фізич­ний чинник (ФЧ) шлюбного потенціалу має інтуїтивний характер: незалежно від статі одна людина несвідомо ви­кликає в іншої симпатію або антипатію. Ця реакція, буду­чи індивідуальною, зумовлена фізичним виглядом (осо­бливе значення має обличчя), тембром голосу, манерою по­ведінки, мовленням, жестикуляцією, одягом і запахом людини. ФЧ є досить стійким; не дуже змінюється (поси­лення або зменшення симпатії чи антипатії). У всіх людей незалежно від віку ФЧ тісно пов'язаний із сексуальним чинником. Чим молодша людина, тим яскравіше він ви­являється. У людей з високим інтелектуальним, духов­ним, культурним розвитком ФЧ може підпорядковувати­ся культурному чиннику.

Матеріальний чинник шлюбного потенціалу (МЧ) зумовлюється внеском партнера у спільний матеріальний статус сім'ї, відповідністю цього внеску вимогам та очіку­ванням іншого партнера. Відповідність може бути висо­кою і за великих вимог та адекватного їх задоволення, і за незначного внеску та невисоких вимог. МЧ може мати різ­не місце серед ціннісних орієнтацій партнерів.

Культурний чинник шлюбного потенціалу (КЧ) за­лежить від співвідношення інтелектуально-культурних запитів членів подружжя. Практична оцінка КЧ полягає у співвідношенні рівня освіти, захоплень, способів прове­дення дозвілля членів подружжя, врахуванні взаємних щодо цього претензій і докорів тощо.

Сексуальний чинник шлюбного потенціалу (СЧ) ґрун­тується на відповідності реальної програми інтимної близь­кості кожного партнера очікуванням іншого. Він перебуває під дією багатьох чинників – віку і стану здоров'я, а також особливостей чоловічої і жіночої сексуальності.

Психологічний чинник шлюбного потенціалу (ПЧ) має особливе значення. На ньому фокусуються всі чинники, він визначає єдність і цілісність людської поведінки. ПЧ залежить від поєднання особистісних якостей партнерів, передусім характерів і рольових домагань.

Кожний чинник характеризується різною відносною величиною в різних шлюбах і може набувати неоднакової спрямованості. їх поєднання утворює шлюбний потенціал (лат. роіептда – сила) – інтегральну характеристику шлюбного союзу, що характеризується певним співвідно­шенням шлюбних факторів. Для його вимірювання розро­блено спеціальну тестову методику (Ю.Решетняк, 1978), результати застосування якої дають підстави для виснов­ків про позитивний чи негативний індекс шлюбного по­тенціалу.

Українським законодавством встановлено такий міні­мальний шлюбний вік: для чоловіків – 18 років, жінок – 17 років (в особливих випадках дозволяється брати шлюб у 16 років). Сприятливий шлюбний вік визначається не так фізіологічним дозріванням, як психологічною зрілі­стю, соціальною підготовленістю до подружнього життя.

Періоди росту, розвитку, старіння чоловіка і жінки неоднакові. Тому, яким би не було емоційне тяжіння між ними, значна різниця у віці може спричинити втрату ки­мось із партнерів інтересу до подружнього життя, хоч ін­ший продовжуватиме його прагнути. На цьому тлі можли­ві взаємні претензії, конфліктні ситуації, навіть розірван­ня шлюбу.

На основі фізіологічних особливостей жіночого і чоло­вічого організмів, рівня соціально-психологічної готовно­сті до шлюбу, І. Юнда систематизував оптимальне співвід­ношення віку осіб, які беруть шлюб
.

Аналіз таблиці дає підстави для виокремлення вікових груп щодо сприятливості для одруження:

1) жінки віком від 18 до 30 років. Сприятлива вікова різниця з чоловіком становить 4-7 років. Дівчата до одруження здобувають освіту, що забезпечує соціально-психо­логічну підготовку до створення сім'ї. Заміжжя у 20-24 роки відповідає фізіологічним функціям сім'ї (до на­стання пенсійного віку жінка встигає виростити і вихова­ти дітей). Крім того, вагітність і пологи в 21-22 роки сприятливо позначаються на жіночому організмі, а жінка після них зберігає привабливість і молодість;

2)жінки віком від 31 до 40 років. Цей вік менш сприятливий для укладання шлюбу. Перші пологи після 30 років часто супроводжуються ускладненнями, а при на­родженні дитини після 40 років її виховання може бути не-безпроблемним (при досягненні дитиною 20-річного віку матері буде 60 років). Доцільна вікова різниця між члена­ми подружжя в такому разі становить б—10 років;

3)жінки віком 41-50 років. Раціональна різниця у віці партнерів – 6-15 років, середньостатистична – до 10 років. Ця вікова група ще менш сприятлива для наро­дження і виховання дітей.

Уміщені в таблиці дані, рекомендації є відносними, вони не можуть гарантувати вдалого шлюбу. За великого взаємного кохання, соціально-психологічної сумісності щасливими можуть бути шлюби між особами однакового віку або із значною відмінністю вікових показників. На­віть і тоді, коли жінка старша за чоловіка.

Особливе значення для гармонійного спільного життя має психологічна сумісність партнерів, яку характеризу­ють узгодженість функціонально-рольових очікувань, ціннісно-орієнтаційна єдність і згуртованість, узгодже­ність у спільній діяльності, а також сумісність темпера­ментів, близькість реакцій на психологічні подразники.