Національне багатство, його сутність та структура

Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство − це все те, чим володіє країна сьогодні − все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства надається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення сутності національного багатства та його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження формування і розвитку нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства − це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили − науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх гос­подарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання − автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ. До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, або потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад, ліс), але можуть бути відтворені. У той же час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-тех­нічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається в Україні та в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромаджені більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршання якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Сьогодні частка бюджетного фінансування української науки не перевищує 0,4 % ВВП при нормативі 1,7 % ВВП. Щорічне фінансування освіти фактично становить 5 % ВВП при нормативі у 10 % ВВП. Державне фінансування освіти і науки є недостатнім. Кошти, що виділяються з бюджету на освіту удвічі, а на науку в чотири рази менші, ніж це передбачено законодавством. Такий стан з фінансуванням науки і освіти в країні безперечно свідчить про втрату частки ВВП і національного багатства.

В сучасних умовах національне багатство включає в себе матеріальне і нематеріальне багатство, а також природні ресурси, залучені до господарського обороту. Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства особливого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України: найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкідливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд економічних катастроф типу аварії на Чорнобильській АЕС – призвели до втрати значної частини національного багатства, якою вже ніколи не скористаються наступні покоління. Таким є взаємозв’язок між духовним і інтелектуальним та матеріальним багатством нації.

В останні роки отримала подальший розвиток розширювальна трактовка структури національного багатства. Дослідження в цьому напрямі веде Всесвітній банк. Його спеціалістами розробляються методологія дослідження і методи кількісного виміру елементів національного багатства.

В 1995 р. Всесвітній банк вперше опублікував експериментальні оцінки національного багатства в 192 країнах світу. За методологією Всесвітнього банку до складу національного багатства були включені фізичний капітал, природні ресурси та людський капітал. За оцінками банку частка фізичного капіталу дорівнює в середньому 16 % від загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що становить 64 %, а природні ресурси − 20%.

Аналогічні дослідження з оцінки національного багатства були проведені і Російською Академією Наук (РАН). Дослідження показали, що 50 % національного багатства Росії припадає на людський капітал, а 40 % − на природні ресурси. Лише 10 % національного багатства становить фізичний капітал, що менше, ніж в розвинених країнах світу. Хоча ці оцінки національного багатства є недосконалими (багато умовностей і неточностей), проте вони дозволяють визначити потенційні можливості розвитку країни.

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні. Статис­тика національного багатства потребує його спеціального аналізу щодо обсягу, структури, динаміки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

 

Лекція 2

Державний бюджет. Податки

Державний бюджет. У спільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і видатків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соціально–економічним устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою історичних форм власності, виконуваних державою функцій та іншими чинниками. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів, послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в тому числі податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації, тобто з давніх часів.

Ряд західних вчених (Е.Хансен, Дж.Кларк, Р.Масгрейв та ін.) розглядають державний бюджет як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Необхідність значного за величиною державного бюджету спричиняє потреба в суспільних або колективних благах, якими є освіта, охорона здоров’я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями державних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, корегування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості та достатньої стабільності цін.

Податки. Для формування державного бюджету найбільше використовують метод бюджетного обчислення, за якого розміри державних видатків від доходів встановлює міністерство фінансів країни на підставі реального вивчення основних показників економічної кон'юнктури та їх динаміки. Доходи державного бюджету у розвинутих країнах світу більш як на 90 % формується за рахунок податкових надходжень. Податки – це частина національного доходу, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі з метою виконання її соціально – економічних, політичних, правових функцій та досягнення військових цілей. Податки – давня категорія, вони виникли в часи розпаду первісного ладу, появи приватної власності, зосередження влади і певної частки власності общини в руках вождів, старійшин, виникнення держави і права.

Вперше теоретично обґрунтував сутність податків арабський мислитель Ібн Хальдун понад 500 років тому. Він вважав, що держава, а також і податки - невід’ємні, важливі чинники людської цивілізації. На його переконання податкові ставки мають стимулювати ділову активність, інакше руйнуються економічні стимули, занепадає цивілізація. Основними принципами оподаткування Іб Хальдун називав справедливість, рівність і платоспроможність. Класик політичної економії А. Сміт також надавав великого значення податкам. На його думку податки мусить сплачувати кожна особа, його розміри мають бути мінімальними та терміни сплати чітко визначені. Основними принципами оподаткування, за А. Смітом, які мають важливе значення в сучасних умовах, є справедливість (всезагальність оподаткування та рівномірний розподіл податку залежно від величини доходів громадян), принцип зручності, принцип визначеності (величина податків, час і спосіб їх вилучення), принцип економії (скорочення витрат при вилучені податків).

Актуальними є сформовані шведським економістом К.Віксель основні принципи справедливого оподаткування(принцип корисності і принцип рівності), згідно з яким вилучені у населення через механізм податків кошти мають повернутися до нього у формі державних послуг. Крім того, податки не повинні підривати добробут соціальних груп.

У законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названо: обов’язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопускання податкової дискримінації, соціальну справедливість, стабільність, економічну обґрунтованість, рівномірність, єдиний підхід, компетенцію, доступність, однак ці принципи не дотримуються. Так, відмінена прогресивна шкала оподаткування доходів населення, що не відповідає принципу соціальної справедливості і обґрунтованості.

Розглянемо основні функції податків. Їх три: фіскальна (фіск- державна скарбниця), регулююча і стимулююча. Фіскальна означає збір грошових коштів з населення, підприємств і організацій, регулююча – забезпечує регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частини національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, а загалом – усього процесу суспільного відтворення.

Стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (наприклад, у разі зниження ставок оподаткування), на проведення науково – дослідних робіт, на прискорення темпів економічного зростання, на інноваційні процеси. Регулююча і стимулююча функції податків тісно пов’язані, тому виконання однієї з них може поєднуватись з процесом реалізації іншої функції.

Закономірним є посилення фіскальної функції податків, про що свідчить той факт, що на початку ХХ ст. завдяки податкам доходи держави становили 10% національного доходу, а на початку ХХІ ст. до 90%. Це сприяє посиленню регулюючої та стимулюючої функцій податків.

Основними видами податків у розвинутих країнах є особистий подохідний податок і податок на додану вартість (ПДВ). Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та на соціальне страхування. В Україні в 2006 р. податок на прибуток підприємств становив 4,4% ВВП, на додану вартість - 5,4% ВВП, акцизний збір – 1,3% ВВП, подохідний податок з громадян – 3,6% ВВП, плата за землю - 0,4% ВВП; інші надходження – 12,1%ВВП. Питома вага особистого податку в Україні низька. Наприклад, питома вага особистого податку у державних доходах розвинутих країнах становила в середині 90- х років до 30%.

У структурі бюджетних витрат держави в останні роки сталися суттєві прогресивні зміни. Так, якщо у США в 1960 р. 49,8% видатків федерального бюджету спрямовувалося на оборону, то в 1994 р. – лише 25%. А упродовж 1991- 1997 військові витрати скоротилися на загальну суму 250 млд. дол. Аналогічні процеси відбуваються і в деяких інших країнах. При цьому тепер на першому місці державних видатків – витрати на соціально – економічні цілі (розвиток освіти і перекваліфікацію працівників, охорону здоров’я, соціальне забезпечення), які у державному бюджеті США перевищують 47%, проти 20% у 1960 р. На економічні цілі (житлове будівництво і реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт зв'язок, науку тощо) в розвинутих країнах світу спрямовується до 20 % всіх бюджетних витрат. В Україні серед видатків державного бюджету на першому місці – фінансування народного господарства, на другому – витрати на соціальні цілі, на третьому – витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.