Тема 10. Релігія та церква в історії України

Релігійне життя на території України залишається дуже складним. Воно представлене двома світовими релігіями – християнством і ісламом. Найбільшу роль в історичній долі нашої країни відіграє православ’я. Іслам сповідується корінним татарським населенням Криму, а також представниками етносів Поволжя, Північного Кавказу, Середньої Азії, які проживають на території України. Значним явищем у сучасному релігійному житті нашої країни стали різноманітні східні культи. Останнім часом усередині християнства втрачається єдність. У православній церкві відбувається відхід віруючих до місіонерських релігійних угруповань, що прибули з метою залучення населення України до свого руху.

Християнство прийшло на землі, що їх займає сучасна Україна на початку нашої ери завдяки різноманітним зв’язкам із Візантією. Але офіційне розповсюдження його на Україні пов’язане з діяльністю князя Володимира, який 988 року проголосив християнство державною релігією й активно сприяв його утвердженню. Так почався перший етап відносин церкви з державою та народом. У ХІ–ХІІ ст. руська церква перебувала під юрисдикцією Константинополя і не мала власних національних церковних кадрів. Церква, яка залежала від іноземців, не могла піднятися до розуміння національних проблем. У цей період відбувалася запекла боротьба за підготовку своїх національних кадрів. Центром підготовки майбутніх священників руського походження став Києво-Печерський монастир. За часів монголо-татарської навали отримання Руською церквою автокефалії стає більш проблематичним. Русь була в політичній залежності від Золотої Орди, а в релігійній – від Візантії.

Упродовж ХІІІ–ХІV ст. на Київській кафедрі переважали грецькі митрополити, хоча були й руські. Майже все ХV ст. було часом правління греків у Руській церкві. Стан церковного життя в цей час погір-шувався, що було зумовлене існуванням Руської церкви на території двох держав. Поступово під тиском мусульманського світу й після захоплення турками Константинополя – Візантія занепала, і всі церковні питання почали вирішуватися руськими митрополитами самостійно.

З 1494 р. Константинополь втрачає право затверджувати митрополитів на Київську кафедру аж до 1596 р. З прийняттям Люблінської унії про об’єднання Польщі та Литви розпочався наступ на українську мову та православ’я. Українська православна церква знову опинилася в скрутному становищі, виникла загроза втрати ієрархії. У цей час православ’я виступило духовним чинником боротьби за національну незалежність від польсько-литовського панування і стало сприйматися як синонім українського. У ХVІІ ст. багато українських ієрархів вважали, що тільки Московська держава та Московський патріарх є реальною силою, яка допоможе православ’ю встояти проти покатоличення й уніацтва. Тому після Переяславської Ради постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції константинопольського патріарха до московського. Із 1686 р. Київська митрополія підпала під владу Москви. Приєднання української церкви до Московської патріархії спричинило скасування національних особливостей українського православ’я, повну її залежність від самодержавства. Помітну роль в історії української церкви відіграла греко-католицька церква, яка була утворена в ХVІ ст. і сприяла пробудженню національної самосвідомості, зберегла українську мову й східну обрядовість у житті західних українців.

Проголошення суверенітету України підвищило роль церкви в суспільному житті. 1990 року була утверджена Українська православна церква, якій було надано автономію та самостійність управління під юрисдикцією Московського патріархату. Поновила діяльність греко-католицька й Українська Автокефальна православна церква, яка в часи радянської влади діяла за кордоном.