Система правопису та словники

Основою сучасної системи правопису стала орфографія, застосована Б. Грінченком у «Словарі української мови» у 1907 –1909 р.р. систематично почав вживатися апостроф після губних приголосних перед є, ї, я, ю, після м'яких приголосних використовували лише і, а не ї, у великій групі слів писали початкову и: идол, ижиця, индик, иржа.

Сучасна українська абетка є кириличною й складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 48 фонем.

21 літера позначає приголосні звуки — б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ. Літера й перед о позначає приголосний [j] (його), а в інших позиціях – нескладовий голосний [i] (йду, гай). Літера г позначає дзвінкий гортанний фрикативний приголосний (голова), а ґ – задньоязиковий проривний приголосний [g] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] (щука).

10 літер позначають голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа - по два ([j + e], [j + u], [j + а] – має, юнак, в'янути). Літера ї завжди позначає два звуки ([j + i] – їжа, з'їзд).

Літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон).

Літери української абетки за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Апостроф, що формально не входить до української абетки, відображає твердість звучання попереднього приголосного перед йотованими і є обов'язковим до використання. Українська латинка існує в декількох варіантах, що відрізняються як набором символів, так і правилами запису звуків, і використовується досить обмежено.

Як будова мови, граматика — це складна за своєю організацією сукупність підсистем: морфології, синтаксису і словотвору.

Морфологія мови — це розділ граматики, до якого належать всі явища пов'язані зі словом, його формами (парадигмами), його абстрактними граматичними значеннями. Морфологія класифікує слова за морфологічними категоріями й лексико-граматичними розрядами.

Мінімальною одиницею мови, яка має значення, є морфема. Два основних типи морфем — корені та афікси. На основі морфем утворюються слова й словоформи.

Морфонологія - розділ, який вивчає такі особливості будови слова як звукові перетворення, що виникають при взаємодії різних морфем у межах слова і проявляються у чергуванні звуків.

Синтаксис мови визначає те, як окремі слова об'єднуються в словосполучення і речення, зв'язки між окремими членами речень, види речень, їхню будову та правила утворення.

Словотворення — розділ морфології, присвячений мовним засобам творення похідних слів. В кожній мові це відбувається відповідно до певних зразків та моделей, за допомогою афіксів та іншими способами.

Абстрактні поняття граматики: граматичні одиниці, граматичне значення, граматична категорія та граматична форма.

Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграматичних сферах мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення) структуруються через слово і пов'язані з ним системними відношеннями. У слові об'єднані три сутності: звукова організація, лексичне і граматичне значення.

Одиницею повідомлення у мові виступає речення. Речення складається зі слів разом із інтонацією. Реченню властиві: предикативність як найабстрактніша граматична категорія, до складу якої входять категорія об'єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності, й категорія синтаксичного часу. Модальність виражає відношення речення до реальності, тобто, чи є воно фактом, чимось уявним, бажаним або небажаним тощо. За домомогою системи синтаксичних часів граматика надає змогу розповідати про події теперішнього, майбутнього і минулого. Реченням також властиві категорії семантичної структури — предикат, суб'єкта, об'єкта, адресата і подібні. Тема і рема є двома частинами актуального членування речення. Тема — це те, про що повідомляє речення, рема — що саме воно повідомляє.